Відмова від позову і визнання позову. Мирова угода сторін

Відповідно до ст. 31 ЦПК України позивач має право відмови­тися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. Також сторони можуть на будь-якій стадії цивільного

¹ Див.: Штефаи М. Й. Цивільне процесуальне право України.- К.: Ін Юре, 2005.- С. 353.

процесу укласти мирову угоду. Наділення сторін вказаними пра­вами, так само як і позивача правом змінити позов, є проявом ос­новоположного для цивільного процесу принципу диспозитивності. Реалізація названих вище повноважень означає вчинення так зва­них розпорядчих процесуальних дій, що впливають на хід цивіль­ного процесу.

Вчиняти такі розпорядчі дії щодо позову можуть сторони спо­ру, їх уповноважені представники, а також органи й особи, які звер­нулись з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних або суспільних інтересів. Однак практична реалізація таких дій залежить від суду, який перевіряє їх відповідність зако­ну та іншим обставинам справи. Якщо розпорядчу дію щодо позо­ву вчиняє представник, суд має перевірити, чи не обмежений він у відповідних повноваженнях (при представництві за довіреністю) і чи відповідає ця дія інтересам особи, яку представляють (при за­конному представництві).

Відмова від позову - це дія, яку вчиняє позивач, коли відмовля­ється від своїх вимог до відповідача. Така дія може бути наслідком відмови позивача від належних йому суб'єктивних матеріальних прав, зокрема, в її основі може лежати прощення боргу (ст. 605 ЦК України). Однак, зазвичай, відмова від позову не означає припи­нення матеріального права, на захист якого звернувся позивач до суду. Таким чином, відмова від позову має не матеріально-правові, а процесуальні наслідки, адже по суті така дія є відмовою позивача від судового захисту своїх прав.

Відмова від позову може бути повною або частковою. Наслід­ком повної відмови від позову є припинення провадження у справі, у цьому разі позивач позбавляється права в подальшому звертати­ся з тим самим позовом до суду. Однак це правило не поширюєть­ся на вимоги, що виникають із триваючих правовідносин (напри­клад, про стягнення аліментів, про поділ спільної власності, про визначення місця проживання дитини). Відмова від позову в таких випадках не позбавляє позивача права повторно звернутися з та­кою вимогою, якщо в майбутньому знову виникнуть відповідні підстави. У разі повної відмови позивача від позову суд постанов­ляє ухвалу про закриття провадження у справі (ч. З ст. 174 ЦПК України). Часткова відмова від позову по суті є зміною позовних вимог, адже в такому разі зменшується розмір позовних вимог або, якщо одночасно було заявлено декілька вимог, зменшується їх кіль-

193кість. Виходячи з цього, процесуальні відносини, пов'язані із част­ковою відмовою під позову, регулюються нормами про зменшення розміру позовних вимог чи зміну предмета позову.

Визнання позову є безумовною згодою відповідача задовольни­ти матеріально-правові вимоги позивача.

Як і відмова від позову, визнання може бути повним або част­ковим. У разі повного визнання відповідачем позову суд за наявнос­ті для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Перевірка наявності законних підстав для ухвалення рі­шення при визнанні позову означає, що суд співвідносить визнання позову з іншими обставинами справи та доказами, що їх підтверд­жують. Таким чином, визнання позову не є абсолютною підставою для винесення судом рішення про задоволення позову. Якщо ви­знання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про від­мову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судо­вий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК України). Відповідач може також заявити про визнання окремих вимог, заявлених позивачем (част­кове визнання позову). У такому випадку визнані вимоги можуть бути виділені в окреме провадження, в якому суд виносить рішен­ня щодо їх задоволення.

Визнання позову варто відрізняти від визнання відповідачем певних обставин (фактів). Останнє є лише однією з підстав звіль­нення від доказування. Якщо відповідач визнав певні обставини, вони не підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 61 ЦПК України). Ви­знання ж позову є визнанням відповідачем суб'єктивного права позивача. Воно спрямоване на припинення цивільної справи. Ви­знаючи позов, відповідач може не наводити мотиви такої дії, оскі­льки це не впливає на її розпорядницький характер.

Позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву або виклавши це в адресованих суду письмових заявах. В останньо­му випадку такі заяви приєднуються до справи (ч. 1 ст. 174 ЦПК України). Також допускається відмова від позову чи визнання позо­ву при провадженні до судового розгляду, в тому числі під час по­переднього судового засідання (ч. З ст. 130 ЦПК України).

До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сто­ронам наслідки відповідних процесуальних дій. Суд не приймає

відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у спра­ві, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Мирова угода сторін є своєрідною домовленістю про умови припинення спору, що передбачає взаємні двосторонні дії. В ст. 175 ЦПК України вказується, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Взаємні поступки, зазвичай, проявляються у тому, що позивач відмовляється від частини своїх вимог або зменшує розмір позовної вимоги, а відповідач визнає змінений позов. Також мирова угода може полягати у тому, що сторони домовляються про зміну позива­чем предмета позову і визнання відповідачем такого оновленого позову в повному обсязі. Наприклад, позивач вимагав від відповіда­ча відшкодувати заподіяну внаслідок ДТП шкоду у розмірі певної грошової суми, але в подальшому сторони домовились про те, що відповідач відремонтує за власний рахунок пошкоджений автомо­біль позивача на певній станції технічного обслуговування.

За своєю суттю мирова угода є цивільно-правовим правочином, який має деякі специфічні риси, обумовлені її частковим регулю­ванням процесуальним законодавством. Вона має відповідати всім умовам дійсності правочинів, що передбачені гл. 16 ЦК України.

Мирова угода є взаємною двосторонньою дією на відміну від відмови від позову і від його визнання, які є односторонніми. Крім того, дещо відрізняються процесуальні правила оформлення і за­твердження судом цих дій, тому правила щодо вчинення мирової угоди, відмови від позову і його визнання викладені у різних стат­тях ЦПК України.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин, тобто сторонами, третіми особами, які заявили самостійні вимоги щодо предмета спору, а також їх представниками, якщо вони не обмежені у відповідних повнова­женнях. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, у випадку, коли його дії су­перечать інтересам особи, яку він представляє.

Не можуть укладати мирову угоду особи та органи, які зверну­лись до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів. Не мають такого права й треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета

195спору (статті 35, 46 ЦПК України). Виходячи з цього, можна стверд­жувати, що сфера застосування мирової угоди є дещо обмеженою, адже не допускається її укладання у справах про захист державних чи суспільних інтересів.

Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву усно або письмово. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи.

Після заявления сторонами про укладення мирової угоди суд роз'яснює їм наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повно­важеннях на їх вчинення.

За клопотанням сторін суд може постановити ухвалу про ви­знання мирової угоди. Однак це не є обов'язковим, оскільки кінце­вим свідченням прийняття судом мирової угоди є постановления ним ухвали про закриття провадження у справі (ч. 4 ст. 175, ст. 205 ЦПК України).

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи та інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд на загальних засадах.