Принцип розподілу влади: конституційна модель і проблеми вдосконалення. Легітимація державної влади

Державна влада є однією з визначальних ознак держави як специ­фічної форми організації суспільства. Державна влада – це реальна здатність державних органів, які сформовані, організовані і функці­онують на основі демократичних принципів, реалізовувати функції й завдання держави. Конституція України в ст. 6 закріпила визначальний принцип ор­ганізації та здійснення державної влади - принцип її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову гілки. Суть цього прин­ципу полягає в тому, що єдина державна влада і організаційно і інституційно поділяється на три відносно самостійні гілки - законодавчу, виконавчу і судову. При цьому державна влада є ціліс­ною і внутрішньо єдиною системою, оскільки лише у своїй сукупності й у тісній взаємодії всі гілки державної влади, усі державні інституції забезпечують найбільш результативне функціонування державного механізму, метою якого є ефективне виконання державно-владних функцій.

Саме для цього утворюється відповідна система державних органів - законодавчих, виконавчих та судових. Державна влада реа­лізується через здійснення цими органами своїх функцій у межах компетенції, які саме за ними закріпила Конституція України. Адже ч. 2 ст. 6 Основного Закону України чітко й однозначно встановила, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в межах, визначених Конституцією України. З метою реалізації головної функції єдиної держав­ної влади - законодавчого регулювання суспільних відносин народ обирає парламент - Верховну Раду України. Її призначення - при­ймати закони, які б відображали волю народу і таким чином представ­ляли його інтереси. Виконавча влада, яка в Україні уособлюється урядом - Кабінетом Міністрів України та системою органів виконав­чої влади, має бути підзаконною. Ця гілка державної влади формуєть­ся, передусім, для реалізації законів. Судова влада в Україні представлена Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Її головне функціональне призначення - вирішувати правові спори.

Окремо слід зазначити, що досить дискусійним і неоднозначним є конституційне закріплення місця й ролі в державному механізмі України інституту Президента України. З одного боку, ст. 6 Конститу­ції України закріпила виключний перелік органів державної влади, серед яких Президент не згадується. З другого боку, аналіз його кон­ституційного статусу беззаперечно свідчить, що Президент України ­це державний орган з достатньо широкими державно-владними повно­важеннями, з допомогою яких він має можливість впливати на діяль­ність усіх гілок державної влади. Неоднозначність конституційно-правового статусу Президента України зумовлена ст. 102 Конституції України, відповідно до якої Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Тобто Президент України не належить до жодної з гілок державної влади, а його державно-владні повноваження покликані забезпечувати його функції гаранта додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина.

Принцип поділу єдиної державної влади на три гілки, по-перше, забезпечує спеціалізацію органів державної влади у відповідних сфе­рах суспільного життя - прийняття законів, їх виконання і вирішення правових спорів, а отже - високу ефективність державного механізму в цілому, а по-друге, є запорукою неможливості узурпації всієї повно­ти державної влади однією з гілок, оскільки органи законодавчої, виконавчої та судової влади стримують і урівноважують один одного в процесі виконання своїх функцій і завдань. З цією метою Основний Закон України закріпив систему струмувань та противаг, завдяки якій має забезпечуватися реальний баланс у взаємовідносинах гілок єдиної державної влади. Конституцією України передбачено такі елементи механізму стри­мувань та противаг: право законодавчої ініціативи (ст. 93); прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 87); право на депутатський запит (ст. 86); право вето на закони (ч. 2 ст. 94); право Пре­зидента достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ч, 2 ст. 90); право Конституційного Суду України вирішувати питання про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 150); незалежність і недоторканність суддів (ст. 126) тощо.

Принцип поділу державної влади передбачає не лише розподіл функцій та повноважень різних державних органів, але й їх взаємодію і співпрацю на основі загальних політико-правових принципів та цілей гуманного суспільства задля найбільш ефективного функціонування єдиного державного механізму.

До суттєвих ознак державної влади серед інших відносять легітимність, яка означає що державна влада на конституційно­-правовому рівні юридично визнана суспільством (народом), а також світовим співтовариством у міжнародних зносинах. Поняття легітимності можна розглядати з позицій двох підходів: перший (вужчий) підхід – легітимність як законність; другий (ширший) підхід – легітимність як політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення населення країни, його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади. Звідси, в політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної влади (чи її окремих інститутів) схвалює і підтримує більшість населення. Ще з часів німецького мислителя Макса Вебера (1864-1920) чітко розрізняють щонайменше три види легітимації: традиційний (побудований на додержавних відносинах, неписаних звичаях, традиціях і т.д.); харизматичний (в основі якого покладено емоційно-вольові чинники, він будується на авторитеті особистості, на вірі в провідника, вождя); раціональний (в основі якого – розумове судження, в тому числі і про прийнятий в державі порядок, з метою регулювання суспільних відносин). Одним із різновидів (сторін) раціональної легітимації є легітимація правова (юридична). Звідси, виходячи з існуючої тези про те, що легітимність це не стовідсотково тотожне розуміння поняття “законність”, в окремих випадках законність як така (в тому числі й конституційна) теоретично може вступати в суперечність з легітимністю. Останнє, зокрема, може мати місце тоді, коли продовжують функціонувати владні структури, які не мають підтримки у більшості суспільства чи втратили в нього свій авторитет.