Концепція верховенства права і український конституціоналізм

Складовими системи конституціоналізму є затвердження ідеалів правової державності, режиму конституційної законності, забезпечення прав і свобод людини (зокрема природних прав) і найважливішого принципу правової держави - принципу верховенства права як невід'ємної характеристики конституційної законності - цілі конституціоналізму. У юридичній літературі виділяють органічну і формальну концепції верховенства права. Інструментальна (формальна) концепція принципу верховенства права – це модель державного правління відповідно до правових норм, що спрямовані на досягнення певної державної мети. Органічна концепція - це модель діяльності держави відповідно до права для досягнення мети суспільного договору: свободи і справедливості. Витоки органічної характеристики принципу верховенства права знаходяться в природному праві як критерії рівності, справедливості і розумності позитивного права, на предмет відповідності якому повинні бути перевірені правові акти державної влади.

Ядро конституціоналізму складає конституція. Характерною ознакою (властивістю) конституції сучасної держави є її верховенство. Ця властивість є прямопохідною і перебуває у нерозривному зв’язку з такими поняттями, як “ верховенство права ” та “ верховенство закону ”. Початок (основу) цього “понятійного ряду” слід, безперечно, шукати у “верховенстві права” як широковідомій і загальновизнаній демократичним світом конституційно-правовій доктрині.

Верховенство права (анг. the rule of law) у буквальному розумінні сьогодні подається як панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави. Як науковий термін “верховенство права” вперше вжив англійський правознавець А. Дайсі в ХІХ ст., однак своїм корінням дана правова доктрина сягає ще античних часів, а в її створенні та утвердженні значне місце посідають праці визначних мислителів і політичних діячів: Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Джефферсона, І. Канта. Доктриною “ верховенства закону ” передбачається необхідність підпорядкування “позитивного” (встановленого чи санкціонованого державою) права “непозитивному” (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль і т.д.). У практичному, дещо спрощеному варіанті, дія принципу “верховенства права” означає те, що держава та її інститути повинні визнати пріоритет прав людини й підпорядкувати останнім свою діяльність. Принципи “верховенства права” і “верховенства закону” мають багато спільного, але не є тотожними. Верховенство закону подається як визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі держави, в діяльності всіх суб’єктів права, насамперед державних органів і посадових осіб. Верховенство закону означає, що закон має вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного (державою встановленого) права.

Саме виходячи із вищевикладеного, насамперед із розуміння єдності і взаємообумовленості вищезгаданого “понятійного ряду” (“верховенство права” – “верховенство закону” – “верховенство конституції”), останнє – “ верховенство конституції ”, – як поняття, видається за можливе розглядати з позиції двох підходів: вужчого та ширшого.

У першому (вужчому) розумінні “верховенство конституції” можна розглядати лише як верховенство одного із законів: Основного Закону держави. При цьому центральним буде розгляд конституційного положення про вищу юридичну силу норм конституції.

У другому (ширшому) розумінні поняття “верховенство конституції” можна розглядати як цілісний конституційний принцип організації й функціонування правової держави. У визнанні цього принципу як такого закладено загальну ідею підпорядкування держави конституції, праву. З цього приводу проф. М.В. Вітрук пише, що саме “Конституція держави займає особливе місце в системі законів. Вона є Основним (вищим) Законом держави і володіє верховенством на всій його території…”.

Верховенство конституції означає також, що з її нормами та принципами, ідеями та доктринами, концепціями і т.д. повинна узгоджуватись назагал уся діяльність держави, її органів та посадових осіб, громадських структур, громадян та іноземців, які перебувають у державі, в усіх сферах її життя. Конституція мала б виступати певною домінантою всього суспільного розвитку.

В Україні принцип верховенства конституції знайшов своє закріплення в положеннях ст. 8 Конституції України: “В Українi визнається i дiє принцип верховенства права. Конституцiя України має найвищу юридичну силу. Закони та iншi нормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй. Норми Конституцiї України є нормами прямої дiї. Звернення до суду для захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина безпосередньо на пiдставi Конституцiї України гарантується”.

Враховуючи змістовне навантаження та сутність конституційного положення, викладеного в ч. 1 ст. 8 Основного Закону України, в якому говориться про те, що “в Українi визнається i дiє принцип верховенства права”, дія норм Конституції України поширюється без винятку на всю територію держави, а її нормами та принципами, ідеями та доктринами, концепціями (закладеними у змісті Конституції України), повинні керуватися в своїй діяльності всі суб’єкти правовідносин, особливо державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи. Мова йде про те, що державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи в своїй діяльності мали б не тільки визнавати формально, а й керуватися такими доктринами та концепціями, як доктрина розподілу влади, концепція, за якою людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю тощо.