Суверенітет народу як принцип конституціоналізму

Теорія суверенітету має глибоке історичне коріння, біля її витоків стояв М. Макіавеллі (хоча в його роботах безпосередньо термін «суверенітет» не використовувався). Як справедливо відзначає Ж. Мірі, М. Макіавеллі «відкриває світ новітньої політичної епохи, тобто світ суверенітету», уточнюючи при цьому, що «...політика — це справа людей, і лише людей, проте, у ній дуже мало людського».

Поняття суверенітету було розроблене в XVI в. Ж. Боденом для позначення безроздільності державної влади. Ж. Боден суверенітет розглядав як найважливішу ознаку держави як незалежну, абсолютну і постійну владу над громадянами і підданими в державі.

Ідея народного суверенітету формується в епоху буржуазних революцій як зіставлення принципу необмеженої монархічної влади. Теорія народного суверенітету була розвинена Ж.-Ж. Руссо. Він обґрунтував положення про абсолютний, необмежений суверенітет, який покоїться в народі і є здійсненням загальної волі. Народ, на думку філософа, як колективна володарююча істота представлений тільки самим собою, він нікому не може передавати свою волю, бо це означало б заміну загальної волі приватною. А приватна воля не співпадає із загальною, неминуче прагне до переваг, тоді як загальна воля — до рівності. Народ, що передає свою волю кому-небудь, обіцяє кому-небудь сліпо покорятися, знищує себе як народ.

Надалі дана теорія розвивалася в руслі обґрунтування обмеження принципу народного суверенітету правом особи. У подібному контексті розвивається ця теорія і в сучасній юридичній літературі. Так, І. А. Кравец указує, що «деспотизм народовладдя має для прав особи нітрохи не менш фатальний характер, ніж будь-який інший деспотизм», тому «суверенітет народу обмежений в демократичній конституційній державі суверенітетом особи». Адже абсолютне панування більшості приховує в собі чималу небезпеку для свободи особи, чим антидемократичне єдиновладне правління.

Сутність суверенітету народу полягає у його головних політико-правових суспільних ознаках і характеризується невідчуженістю, неподільністю, безумовністю. Ця категорія в теорії і практиці конституціоналізму належить до найголовніших конституційних цінностей, оскільки свідчить про верховну владу в Україні, яка охороняється конституційним ладом, усіма засобами механізму держави й особливо конституційним правосуддям.

Конституціоналізм, крім народного суверенітету, припускає виділення державного і національного суверенітетів.

Національний суверенітет в демократичній конституційній державі діалектично поєднується з народним суверенітетом і виражаться, перш за все, у втіленні інтересів титульної (найбільш численною) нації і в праві інших націй (національних меншин, народностей і т. д.) на збереження свій ідентичності, реалізації мовних прав (право використовувати свою національну мову в державній сфері, в спілкуванні з державними органами, установами, організаціями і ін.), освітніх прав (заборона всіх форм расовій дискримінації при реалізації права на освіту, навчання на рідній мові, його вивчення, право на створення освітніх установ і т. д.), культурних прав (збереження і розвиток культури, релігії, традицій і звичаїв, за умови, що вони не суперечать національному праву і міжнародним стандартам і т.ін.).

Конституціоналізм припускає корреспондованність державного суверенітету, що виражається у верховенстві, єдності, незалежності і самостійності державної влади, з народним суверенітетом, оскільки «субстанція держави — народ. Іншої субстанції у держави немає і не буває». Суверенітет народу реально виявляється і реалізується в суверенітеті державної влади, будучи його основою, базисом в демократично організованій державі.

Конституціоналізм, на відміну від прояву доктрини народного суверенітету в законах, прийнятих більшістю голосів, вважає недоторканними окремі права і цінності. У цьому світогляді конституція замість проголошення народного суверенітету стає чинником обмеження суверенітету, прагнучи запропонувати для цього відповідні інституційні узгодження.

Системний аналіз положень Конституції нашої держави дозволяє зробити висновок, що в українському конституціоналізмі принцип народовладдя (ст. 5 Конституції) поєднується з принципом пріоритету прав людини, визнання людини найвищою соціальною цінністю в державі (ст. 3 Конституції), відповідальності держави перед людиною. Сутність принципу народовладдя полягає в тому, що джерелом влади в Україні є народ. Конституція України була прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу, і, як зазна­чено у преамбулі, є вираженням його су­веренної волі. Стаття 1 наголошує, що Україна є демократичною державою; ст. 5 передбачає, що носієм суверенітету і єди­ним джерелом влади в Україні є народ і що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Норма ч. 2 ст. 5 Конституції України отримала тлумачення Конституційного Суду в справі про здійснення влади наро­дом. У мотивувальній частині цього рі­шення зазначається, що «положення «носієм суверенітету... є народ» закріп­лює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від наро­ду».