Початок християнства на українських землях. Хрещення Київської Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Підчас суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури, Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет.

25. Українська православна церква в польсько-литовській державі до підпорядкування її (київської митрополії) московській патріярхгі (1458-1686 рр.)

Вже від року 1415, коли при вел. кн. Литовському Вітовті обрано було на митрополичу катедру Григорія Цамблака, як окремого митрополита для православних в Литві й Польщі, українське церковне життя фактично відокремлюється від церковного життя Московської Руси. І тільки з поглядів формальних, що в часі від смерти митрополита Григорія Цамблака до 1458 року були ще спільні митрополити для Москви, Литви й Польщі (митр. Фо-тій, Ісидор, Іона), не починаємо третьої доби історії нашої Церкви від 1415 року, а від 1458 р., в котрому, з приняттям митр. Григорія Болгарина, припиняється і в церковно-адміністративному відношенні зв'язок з Московською північчю.

Ця третя доба історії Української Православної Церкви, впродовж 228 років (1458-1686), остільки є відмінною в особливостях національно-церковного життя, що її виділюють звичайно в окремі розділи, або цілком в окремі курси, під назвою „Історії Запад-но-Русской Церкви", і ті російські церковні історики, для яких існує єдина тільки Російська (Русская) Церква від часів Володимира Великого. В цій третій добі найбільше розвинулись в устрої церковного життя, в активній участі в ньому цілого тіла Церкви, зокрема ж мирського елементу, в духовній освіті і школі, які мали підпасти впливам Заходу, а заховати в той же час правду пра-вославія, в обрядовості й мистецтві — розвинулись ті характеристичні риси в сприйманні християнства, в його ролі в усьому житті народу під чужовірною державною владою, цілокупність яких ми звемо „українським православієм". В цю ж добу українським народом, як найбільше висунутим на захід православним народом під католицькою державною владою, пережито найсильніший в історії унійної акції Риму наступ на Православну Церкву захід-нього католицтва, підтримуваного католицькою польською владою. Звідсіль вся ця доба найбагатша зовнішніми подіями в церковному житті Української Церкви і внутрішніми процесами національно-духового життя. І коли говорять тепер про відродження Української Православної Церкви та про відновлення її давніх традицій, то за основами цього відродження і за традиціями, які характеризують національну Українську Православну Церкву, належить звертатися найбільше до цієї третьої доби її історії, беручи, очевидно, все краще й позитивне в національно-церковному житті того часу, а відкидаючи й уникаючи того негативного й темного, чого теж було немало і в цю, взагалі бурхливу, добу життя українського народу в ХУІ-ХУІІ вв.