Окремі види запобіжних заходів

Особисте зобов'язання (ст. 179 КПК) - це найбільш м'який запобіжний захід, який полягає в обмеженні права підозрюваного, обвинуваченого на свободу пересування, вільний вибір місця проживання чи перебування, права вільно залишати територію України шляхом покладання на нього зобов'язання виконувати визначені слідчим суддею, судом обов'язки з числа тих, що передбачені в ч. 5 ст. 194 КПК.

На підозрюваного обвинуваченого покладається зобов'язання виконувати один або кілька обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК, необхідність покладення яких була доведена прокурором. До таких обов'язків відносяться: 1) прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю; 2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; 3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання і/або місця роботи; 4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; 5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом; 6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; 7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання; 8) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну; 9) носити електронний засіб контролю.

Вказаний перелік обов'язків, що можуть покладатися як особисте зобов'язання, є вичерпним.

Під місцем проживання слід розуміти житловий будинок, квартиру, службове житло, спеціалізовані будинки (гуртожиток, спеціальний будинок для одиноких престарілих тощо), а також інше житлове приміщення, в якому громадянин проживає за договором найму, оренди або на інших підставах, визначених законодавством України. Місце проживання особи визначається за офіційною його реєстрацією паспортною службою ОВС. Місце перебування - це місце, де особа перебуває у зв'язку із відрядженням, лікуванням, навчанням тощо. Це може бути готель, санаторій, туристична база чи інші подібні приміщення, чи житлові приміщення, що не є місцем постійного проживання.

Закон не наділяє правом слідчого суддю чи суд при обранні особистого зобов'язання самим визначати місце проживання чи перебування підозрюваного, обвинуваченого на період кримінального провадження. Слідчий суддя, суд може лише заборонити відлучатися із населеного пункту без дозволу слідчого, прокурора або суду.

Не є порушенням особистого зобов'язання тимчасове переміщення особи з одного району до іншого у межах міста, що має районний поділ, Однак необхідно враховувати заборону слідчого судді, суду на відвідування визначених місць, якщо така заборона передбачена в особистому зобов'язанні.

У разі неможливості прибути за викликом у визначений термін, чи в разі необхідності відлучитися із населеного пункту, при зміні місця роботи або навчання у тому ж населеному пункті, підозрюваний, обвинувачений повинен письмово повідомити про це слідчого, прокурора. На переїзд підозрюваного, обвинуваченого в межах місця проживання (у зв'язку із купівлею, обміном, наймом житла) не має необхідності отримання дозволу. Втім, про нову адресу має бути письмово повідомлено слідчого чи прокурора.

При обранні особистого зобов'язання підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на нього обов'язки та роз'яснюється, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної плати до 2-х розмірів мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 179 КПК).

Відповідно до ч. 6 ст. 194 КПК строк дії покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків - не більше 2-х місяців. У разі необхідності цей строк може бути продовжений за клопотанням прокурора в порядку, передбаченому ст. 199 КПК.

Контроль за виконанням особистого зобов'язання на стадії досудового розслідування здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду, - прокурор.

Варто відмітити, що даний запобіжний захід є певною мірою новим для кримінального процесу України. За характером обмежень прав підозрюваного, обвинуваченого особисте зобов'язання подібне до підписки про невиїзд (ст. 151 КПК 1960 року). Проте підписка про невиїзд полягала лише в забороні не відлучатися із місця постійного проживання або місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого. Обов'язки ж, які покладаються на підозрюваного, обвинуваченого при особистому зобов'язанні, є значно ширшими.

Особиста порука (ст. 180 КПК) - це запобіжний захід, суть якого полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Особиста порука ґрунтується на тому, що за належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого відповідають інші особи - поручителі, які, як правило, мають особисті чи службові зв'язки з особою, за яку вони поручились, і морально можуть впливати на неї. Тому особиста порука є однією з процесуальних форм залучення громадськості до перевиховання осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.

На поручителя покладається обов'язок забезпечити не тільки явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу, а і виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків відповідно до ст. 194 КПК, зокрема: утримуватися від спілкування із будь-якою особою, не відвідувати визначені місця, пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності, докласти зусиль до пошуку роботи або для навчання тощо.

Умова застосування даного запобіжного заходу є складною за змістом і включає такі фактори:

- поручителями можуть бути особи, що заслуговують на довіру - повнолітні громадяни з високими моральними якостями, які є соціально адаптованими, сумлінно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, мають авторитет у колективі чи за місцем проживання, користуються повагою у підозрюваного, обвинуваченого та можуть завдяки цьому реально забезпечити його належну поведінку та явку до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу. Ці дані можуть встановлюються шляхом витребування характеристик на поручителів, довідок;

- кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд, який обирає запобіжний захід. Максимальна кількість поручителів законом не обмежена. Проте на відміну від КПК 1960 року, в якому було передбачено не менше двох поручителів, чинний КПК дозволяє залучення і одного поручителя, якщо він заслуговує на особливу довіру. Такою особою може бути народний депутат України, особа, яка відзначена державними нагородами, тощо;

- цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідні зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву слідчому, який має перевірити дані про особу поручителя та його взаємини з підозрюваним.

При обранні особистої поруки поручителю має бути роз'яснено:

- у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або обвинувачується особа;

- передбачене законом покарання за його вчинення;

- обов'язки поручителя та що у разі їх невиконання на нього накладається грошове стягнення в розмірі, визначеному ч. 5 ст. 180 КПК (залежно від тяжкості покарання, яке загрожує підозрюваному, обвинуваченому, за вчинене кримінальне правопорушення - від 2-х до 50 розмірів мінімальної заробітної плати);

- право поручителя відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав, які тягнуть за собою його відповідальність.

При застосуванні особистої поруки як запобіжного заходу поручитель дає письмове зобов'язання про те, що він ручається за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язується за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу. Зокрема, у ч. 2 ст. 202 КПК визначено, що у разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно після надання його поручителями визначеного зобов'язання.

Якщо поручитель пересвідчиться, що він не може гарантувати належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого, то він має забезпечити його явку до органу досудового розслідування чи суду для вирішення питання про заміну запобіжного заходу на інший. Причини відмови поручителя від взятих на себе зобов'язань можуть бути різними: неналежна поведінка підозрюваного, обвинуваченого, переїзд поручителя в інше місце проживання, його тривале відрядження тощо.

При своєчасному повідомленні про відмову від поруки та забезпеченні явки підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи суду з поручителя знімається відповідальність за неналежну поведінку підозрюваного, обвинуваченого.

Контроль за виконанням зобов'язань про особисту поруку здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду - прокурор.

Домашній арешт (ст. 181 КПК) полягає в обмеженні свободи пересування підозрюваного, обвинуваченого шляхом заборони йому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Суть домашнього арешту полягає в тому, що за наявності достатніх підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту за рішенням слідчого судді, суду встановлюються обмеження, пов'язані із його ізоляцією у житлі, чим обмежується свобода пересування підозрюваного, обвинуваченого поза межами житла.

Під житлом, в даному випадку, необхідно розуміти: будинок приватної форми власності з усіма приміщеннями в яких постійно чи тимчасово проживає підозрюваний, обвинувачений, включаючи приміщення, які не призначені для проживання, але які є складовою будинку; будь-яке житлове приміщення незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується підозрюваним, обвинуваченим для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира, окрема кімната в квартирі з необхідними для проживання приміщеннями); будь-яке інше приміщення чи забудова, у яких проживає підозрюваний, обвинувачений, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для проживання. Словосполучення "житло цієї особи" охоплює випадки, коли підозрюваний, обвинувачений: є власником (співвласником) такого житла; зареєстрований у такому житлі; постійно або тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації.

Домашній арешт має застосовуватись в тих випадках, коли застава є занадто м'яким запобіжним заходом, а тримання під вартою - занадто суворим. Застосування даного запобіжного захід має зменшити кількість осіб, які знаходяться під вартою (до набрання чинності нового КПК - щорічно приблизно 35 тисяч осіб трималося під вартою).

Домашній арешт застосовується за умови, що особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Під час досудового розслідування кримінальних проступків запобіжний захід у вигляді домашнього арешту не застосовується.

Режим ізоляції підозрюваного, обвинуваченого в межах житла полягає в тому, що особі забороняється залишати житло чи то цілодобово, чи то на певний період доби (наприклад з 20 до 8 години). Вибір режиму обмеження визначається з врахуванням ризиків, визначених в ст. 177 КПК та обставин, перерахованих у ст. 178 КПК.

Крім того, при застосуванні домашнього арешту як запобіжного заходу на підозрюваного, обвинуваченого може бути покладений один або кілька обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК.

З метою безумовного виконання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту на підозрюваного, обвинуваченого покладається обов'язок носити засіб електронного контролю. Застосовування електронного засобу контролю полягає у закріпленні на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження. Такий пристрій має бути захищений від самостійного знімання, пошкодження або іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та сигналізувати про спроби особи здійснити такі дії (ч. 1 ст. 195 КПК).

Відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття, пошкодження або інше втручання у його роботу з метою ухилення від контролю, а також намагання вчинити зазначені дії є невиконанням обов'язків, покладених судом на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту (ч. 6 ст. 195 КПК), що є підставою для застосування більш жорсткого запобіжного заходу чи накладення грошового стягнення (ч. 2 ст. 179 КПК).

Як і всі інші запобіжні заходи, домашній арешт застосовується на підставі ухвали слідчого судді, суду. Проте в ухвалі слідчого судді, суду про застосування домашнього арешту, крім загальних вимог, визначених у ст. 196 КПК, має бути зазначена точна адреса житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати.

Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або відмову в його застосуванні, про продовження строку домашнього арешту або відмову в його продовженні підлягають оскарженню під час досудового розслідування в апеляційному порядку (п. 4, 5 ч. 1 ст. 309 КПК).

Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання ОВС за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого. ОВС повинен негайно поставити на облік особу, щодо якої застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, і повідомити про це слідчого або суд, якщо запобіжний захід застосовано під час судового провадження.

Контроль за дотриманням підозрюваним, обвинуваченим умов домашнього арешту покладений на працівників ОВС. З метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, працівникам ОВС надається право з'являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із виконанням покладених на особу зобов'язань та використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК). Зазначені перевірки не повинні порушувати нормальних умов життя громадян та здійснюватися, як правило, вдень. Винятки можуть бути в тому випадку, коли в ОВС наявна інформація про порушення особою умов застосування домашнього арешту.

Строк домашнього арешту не може перевищувати 2-х місяців. Даний строк може бути продовжений за клопотанням прокурора у разі необхідності та в межах строку досудового розслідування. При цьому сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати 6 місяців. По закінченню цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.

Певні особливості має застосування домашнього арешту до підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий. Так, якщо згідно з умовами домашнього арешту підозрюваному, обвинуваченому заборонено залишати житло цілодобово - він негайно доставляється до місця проживання та звільняється з-під варти, а якщо заборонено залишати житло в певний період доби - особа звільняється з-під варти та зобов'язується невідкладно прибути до місця свого проживання (ч. 3 ст. 202 КПК).

Варто відмітити, що в кримінальному процесі РФ аналогічний запобіжний захід запроваджено з 2001 року в ст. 107 КПК РФ. Втім, домашній арешт як запобіжний захід в РФ та Україні мають відмінності як в видах обмежень, так і в правових наслідках. Зокрема, відповідно до ч. 10 ст. 109 КПК РФ, строк домашнього арешту зараховується в строк тримання під вартою. В КПК України аналогічного положення не передбачено.

Застава (ст. 182 КПК) - це запобіжний захід, суть якого полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок суду, який обрав такий запобіжний захід, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов'язків.

Застава є одним з ефективних запобіжних заходів, в основу якого покладено економічну заінтересованість у збереженні грошової суми та моральні зобов'язання підозрюваного, обвинуваченого перед іншими фізичними або юридичними особами, які виступили заставодавцями. Державний примус у процесі застосування застави породжується реальною загрозою втрати заставодавцем грошей у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків. Свобода підозрюваного, обвинуваченого при застосуванні цього запобіжного заходу обмежується шляхом загрози майнових втрат.

За своїм змістом застава спрямована на досягнення конкретної мети - забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків, зокрема його явки до слідчого та суду, попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Застава може обиратися як до підозрюваного, обвинуваченого, який не тримається під вартою, так і щодо особи, стосовно якої застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Дане положення визначено в ч. 3 ст. 183 КПК, де передбачено, що при постановленій ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити розмір застави, яка є достатньою для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов'язків, передбачених КПК. За змістом ст. 182 КПК застава може застосовуватись по відношенню до всіх підозрюваних, обвинувачених, незалежно від тяжкості кримінального правопорушення, у вчиненні якого вони підозрюються чи обвинувачуються. Втім, ч. 4 ст. 183 КПК передбачає, право слідчого судді, суду не визначити розмір застави у кримінальному провадженні у таких випадках: щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; щодо злочину, який спричинив загибель людини; щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

Застава може бути внесена підозрюваним, обвинуваченим або іншою особою, яка діє від його імені, або заставодавцем - іншою фізичною чи юридичною особою, яка вносить кошти від свого імені відповідно до Порядку внесення коштів на спеціальний рахунок у разі застосування застави як запобіжного заходу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 р. № 15 (далі - Порядок внесення коштів).

Частина 2 ст. 182 КПК визначає обмеження щодо кола осіб, які можуть бути заставодавцями. Так, заставодавцем не може бути юридична особа державної або комунальної власності або така, що фінансується з місцевого, державного бюджету, бюджету АРК, або у статутному капіталі якої є частка державної, комунальної власності, або яка належить державному, комунальному суб'єкту господарювання. У науковій літературі обґрунтовано звертається увага також на те, що заставодавець повинен заслуговувати на довіру (за аналогією з поручителем). Інакше заставодавцем може виступити співучасник чи організатор злочинної організації.

Предметом застави можуть бути лише кошти у грошовій одиниці України. Інші матеріальні цінності, будь-яке майно або нерухомість не можуть бути предметом застави. Не можуть бути предметом застави також кошти, що приєднані до матеріалів кримінального провадження як речові докази або на які накладено арешт.

Закон визначає сукупність обставин та критеріїв, якими необхідно керуватися при визначенні розміру застави в кожному конкретному випадку. Такими обставинами є всі обставини вчиненого кримінального правопорушення, майновий та сімейний стан підозрюваного, обвинуваченого, характер ризиків, передбачених в ст. 177 КПК. Критеріями визначення розміру застави є те, що розмір застави буде в достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків, та водночас не буде завідомо непомірним для нього.

Межі розміру застави залежать від встановленого КК тяжкості злочину (ст. 12 КК), у вчиненні якого особа підозрюється, обвинувачується, а саме:

o щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості, - від 1 до 20 розмірів мінімальної заробітної плати;

o щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, - від 20 до 80 розмірів мінімальної заробітної плати;

o щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину, - від 80 до 300 розмірів мінімальної заробітної плати.

Втім, розмір застави може бути і більшим. У виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов'язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує 80 чи 300 розмірів мінімальної заробітної плати відповідно (ч. 5 ст. 182 КПК).

При застосуванні запобіжного заходу у вигляді застави підозрюваному, обвинуваченому роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється чи обвинувачується особа, яке передбачене законом покарання за його вчинення, обов'язки із забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його явки за викликом, а також наслідки невиконання цих обов'язків. У випадку внесення застави згідно з ухвалою слідчого судді, суду щодо особи, стосовно якої раніше було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, передбачені вище роз'яснення здійснюються уповноваженою службовою особою місця ув'язнення.

Порядок та строки внесення застави законодавцем диференціюються залежно від того, чи тримається підозрюваний, обвинувачений під вартою, чи ні.

Так, якщо підозрюваний, обвинувачений не тримається під вартою, то не пізніше 5 днів із дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави він зобов'язаний внести кошти на спеціальний рахунок суду, який обрав такий запобіжний захід, відкритий в органах казначейства, або забезпечити їх внесення заставодавцем та надати документ, що це підтверджує, слідчому, прокурору, суду. Внесення коштів здійснюється на підставі платіжного доручення особи чи заставодавця. Підтвердженням внесення коштів на депозитний рахунок суду є платіжний документ з відміткою банку про виконання (п. 5, 6 Порядку внесення коштів).

Зазначені дії можуть бути здійснені пізніше 5 днів з дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави, за умови, що на момент їх здійснення не буде прийнято рішення про зміну запобіжного заходу. В той же час невиконання у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує є підставою затримання особи (ч. 2 ст. 208 КПК).

Певні особливості має застосування застави, якщо таке рішення прийнято як альтернатива триманню під вартою. Так, якщо рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді застави прийнято відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 183 КПК, підозрюваний, обвинувачений або заставодавець мають право у будь-який момент внести заставу у розмірі, визначеному в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Після отримання документа, що підтверджує внесення застави, та його перевірки, уповноважена службова особа місця ув'язнення, під вартою в якому перебуває підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня (ч. 4 ст. 202 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений, заставодавець зобов'язані виконувати покладені на них обов'язки, пов'язані із застосуванням застави, з моменту обрання запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка не тримається під вартою, у тому числі до фактичного внесення коштів на відповідний рахунок, а також з моменту звільнення підозрюваного, обвинуваченого з-під варти внаслідок внесення застави.

Наслідками невиконання підозрюваним, обвинуваченим чи заставодавцем обов'язків, покладених на них під час обрання застави як запобіжного заходу є звернення грошових коштів у дохід держави (зараховуються до спеціального фонду Державного бюджету України).

Застава звертається в дохід держави у таких випадках (ч. 8 ст. 182 КПК):

- у разі невиконання обов'язків заставодавцем;

- якщо підозрюваний, обвинувачений, будучи належним чином повідомлений, не з'явився за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду без поважних причин чи не повідомив про причини своєї неявки;

- якщо підозрюваний, обвинувачений порушив інші, покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов'язки.

Питання про звернення застави в дохід держави вирішується слідчим суддею, судом, за клопотанням прокурора або за власною ініціативою суду в судовому засіданні за участю підозрюваного, обвинуваченого, заставодавця, в порядку, передбаченому для розгляду клопотань про обрання запобіжного заходу.

У разі звернення застави в дохід держави до підозрюваного, обвинуваченого застосовується або інший, більш суворий запобіжний захід, або застава вже у більшому розмірі (ч. 10 ст. 182 КПК).

За загальним правилом застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. Відповідно до п. 8 Порядку внесення коштів застава повертається у безготівковій формі на зазначений банківський рахунок, а у разі відсутності такого рахунка - готівкою через банки або підприємства поштового зв'язку.

Для повернення коштів, внесених як застава, до органу Казначейства необхідно подати такі документи: заяву; засвідчену судом копію ухвали слідчого судді, суду, вироку суду, в якому міститься рішення про повернення застави; копію платіжного або іншого документа, що підтверджує факт внесення коштів як застави. Повернення коштів, внесених як застава, здійснюється протягом 5 робочих днів з дня надходження зазначених документів.

Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, може бути повністю або частково звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень, що сприяє виконанню завдань кримінального провадження. Втім, якщо застава була внесена заставодавцем, то вона може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень тільки за його згодою.

Тримання під вартою (ст. 183 КПК) - це винятковий запобіжний захід, який полягає в позбавленні волі на певний строк підозрюваного, обвинуваченого і утримання його у місцях попереднього ув'язнення. Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, який суттєво обмежує конституційне право людини на свободу і особисту недоторканність та застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, пов'язаним із перешкоджанням здійсненню кримінального провадження у будь-яких формах.

Винятковість тримання під вартою обумовлена тим, що відповідно до п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року "тримання під вартою осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом". Згідно з п. 6.1 Токійських правил попереднє ув'язнення застосовується в кримінальному судочинстві як надзвичайний захід за умови належного врахування інтересів розслідування та захисту суспільства і жертв злочинів.

Суть запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою полягає в обмеженні особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого через поміщення їх до спеціальної установи. Такими установами є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання (ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення").

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовується лише за умови, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст. 177 КПК, та лише щодо осіб, визначених в ч. 2 ст. 183 КПК.

Так, за загальним правилом, тримання під вартою може застосовуватися лише якщо особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 5 років (якщо особа раніше не судима) або понад 3 роки (для раніше судимої особи).

Законодавець дозволяє застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років (для раніше не судимої особи) або до 3 років (для раніше судимої особи) виключно у випадках, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину.

Якщо ж особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, то законодавець дозволяє застосовувати тримання під вартою виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов'язки, покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Тримання під вартою як запобіжний захід може застосовуватися і щодо особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. У даному випадку до цієї особи застосовується екстрадиційний арешт.

Процесуальний порядок застосування запобіжного заходу тримання під вартою має певні особливості, а саме:

- прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися із клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ст. 188 КПК);

- присутність підозрюваного, обвинуваченого під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є обов'язковою, за винятком випадків, коли прокурором буде доведено, що ця особа оголошена у міжнародний розшук (ч. 6 ст. 193 КПК);

- новим, але беззаперечно прогресивним для кримінального процесу є положення, яке визначене в ч. 3 ст. 183 КПК, де вказано, що слідчий суддя, суд при постановленій ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов'язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим, обов'язків, передбачених КПК. Слідчий суддя, суд при постанов-ленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має право не визначити розмір застави лише у випадках, перерахованих у ч. 4 ст. 183 КПК;

- в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого КПК.

При визначені строку тримання під вартою необхідно враховувати вимоги дотримання розумного строку. Загальні положення щодо розумних строків у кримінальному провадженні встановлено у ст. 28 КПК, та конкретизовано у ст. 197 КПК. При оцінці дотримання стандарту розумності строку тримання під вартою ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що розумність строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно та визначається в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи.

Так, строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати 60 днів.

Даний строк може бути продовжений в межах строку досудового розслідування. Проте сукупний строк тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування не повинен перевищувати:

o 6 місяців - у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості;

o 12 місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту або з моменту затримання, якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого. У строк тримання під вартою також включається час перебування особи в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. У разі повторного взяття особи під варту в тому самому кримінальному провадженні, строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше (ч. 2 ст. 197 КПК). Слід зазначити, що тримання під вартою є єдиним запобіжним заходом, який зараховується в строк призначеного судом покарання відповідно до правил, визначених ч. 5 ст. 72 КК.

Продовження строків тримання під вартою здійснюється за клопотанням прокурора, слідчого за погодженням із прокурором не пізніше ніж за 5 днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Дане клопотання має бути розглянутим до закінчення строку дії попередньої ухвали.

Слідчий суддя зобов'язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що: 1) ризик не зменшився або з'явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; та 2) існують обставини, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою (частини 3, 5 ст. 199 КПК).

У випадку, коли слідчий суддя відмовляє у продовженні строку тримання під вартою, він має право застосувати інший, більш м'який запобіжний захід.

ЄСПЛ відмічає, що одним із найбільш частих порушень прав людини у справах проти України є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою, а також те, що можливість застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою у багатьох випадках навіть не розглядалася. Після спливу певного проміжку часу навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого (п. 60 рішення від 06 листопада 2008 р. у справі "Єлоєв проти України").

Продовження тримання під вартою може бути виправдано тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості (п. 79 рішення у справі "Харченко проти України" від 10 лютого 2011 р.). Досудове ув'язнення не повинно передбачати покарання у вигляді позбавлення волі і не може бути "формою очікування" обвинувального вироку (рішення по справі "Летельє проти Франції" від 26 червня 1991 р.). ЄСПЛ також неодноразово відмічав, що існує презумпція на користь звільнення. До вироку особа має вважатися невинуватою і має бути звільнена, як тільки її тримання під вартою стає необгрунтованим.

Окремої уваги заслуговує питання обчислення сумарного строку тримання під вартою. Так, за загальним правилом, строк тримання під вартою під час досудового розслідування закінчується у день надходження кримінального провадження до суду. Втім, відповідно до практики ЄСПЛ при визначенні тривалості тримання особи під вартою під час кримінального провадження за змістом п. 3 ст. 5 Конвенції враховується період, який розпочинається з дати затримання особи та закінчується у день ухвалення вироку судом першої інстанції (рішення по справі "Белевитський проти Росії" від 1 березня 2007 р.). У зв'язку з цим ЄСПЛ у справі Харченко проти України вказував на необхідність введення термінів сумарного тримання під вартою під час слідства та суду.

Порядок тримання під вартою всіх підозрюваних, обвинувачених, їх права, обов'язки та інші питання виконання цього запобіжного заходу визначаються Законом України "Про попереднє ув'язнення" від 30 червня 1993 р.

Порядок звільнення особи з-під варти передбачений в ст. 202 КПК. Так, підозрюваний, обвинувачений звільняється з-під варти:

1) при постановленій слідчим суддею, судом рішення про:

- відмову у продовженні строку тримання під вартою;

- скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

- зміну тримання під вартою на інший запобіжний захід;

- про звільнення особи з-під варти у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 206 КПК;

2) після внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

3) після закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою. Ухвала слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або відмову в його застосуванні, про продовження строку тримання під вартою або відмову в його продовженні під час досудового розслідування підлягає оскарженню в апеляційному порядку (пункти 2, 3 ч. 1 ст. 309 КПК).

Стаття 206 КПК визначає загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини та визначає, що кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади, службову особу забезпечити додержання прав такої особи.

Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави у встановленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади, службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.