Доказування у кримінальному процесі

У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, дотримуватись принципу презумпції невинуватості, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинуватий не був притягнутий до відповідальності.

Істина - це повна й точна відповідність суджень реальній дійсності. Істина - це достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність у свідомості людей1.

Істина та помилка, - як зазначають філософи, - це поняття, що відрізняються одне від одної за тенденцією, напрямком, а також результатами руху пізнання. В істині процес руху мислення здійснюється шляхом об'єктивно-точного відображення дійсності, створення пізнавального образу, що глибоко й всебічно осягає об'єктивну дійсність в її сталих і можливих формах. Помилка - протилежний істині процес руху мислення, що йде шляхом перекрученого, спотвореного відображення дійсності.

"Виходячи з цього, під істиною в кримінальному процесі слід розуміти відповідність висновків особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо всіх суттєвих обставин справи (події злочину, винності особи тощо) тому, що мало місце в дійсності".

Проблемам встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі приділялась значна увага в юридичній літературі.

У певному плані процес доказу - це процес встановлення об'єктивної істинності вже сформованого, висловленого судження. До початку доказу, - як підкреслюють В. П. Єременко та Г. М. Іванова, - деякі судження у вигляді тезису виступають як такі, і сам доказ змінює не зміст цього судження, а наше ставлення до нього. Якщо доказується достовірність судження, то для суб'єкта об'єктивна істинність цього судження є цілком встановленою. Коли ж докази доходять тільки до обгрунтування імовірності більшого або меншого ступеня, то об'єктивна істинність судження не є виявленою, але можливою3.

Ймовірний - можливий, правдоподібний, вірогідний4. У розв'язанні питання про те, що встановлюють слідчий і суд - істину чи ймовірність, ми виходимо з об'єктивної можливості встановлення істини щодо фактів об'єктивної дійсності - об'єктивної сторони злочину та того, хто його вчинив (суб'єкта злочину). Суб'єктивні обставини злочину (форма вини, мотиви, дані щодо причин і умов вчинення злочину та про психологічні характеристики обвинуваченого) встановлюються з таким степенем ймовірності, яка виключала б будь-які інші тлумачення, а всі сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого.

Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє розв'язати справу по суті.

Предмет доказування - це певна квінтесенція обставин події, яка в сукупності розкриває елементи складу злочину, це юридично значущі обставини та сторони розслідуваної події, з'ясування яких необхідне для прийняття підсумкових рішень у справі.

Дані, що характеризують обвинувачуваного, підлягають виявленню та дослідженню в межах можливого з достатньою необхідною певністю для розв'язання справи по суті.

У разі, коли такі обставини не були доказані, правосуддя не повинно зупинятись - справа має розв'язуватись на підставі доведеності головного факту - складу злочину. "Не за те вовка б'ють, що він сірий, а за те, що овечку з'їв", - влучно констатує народне прислів'я.

Об'єктивна істина - це така відповідність наших суджень дійсності, яка характеризується достовірністю. Якщо ж з достовірністю певна теза не з'ясована, а встановлена лише її ймовірність, то всі сумніви тлумачаться й вирішуються на користь обвинуваченого.

Істина встановлюється шляхом доказування, яке має водночас і пізнавальний, і фіксуючий, і комунікативний характер. Застосовуючи філософські поняття. Канта, можна стверджувати, що доказування включає пізнання "речей в собі", для себе й для всіх інших. Доказування не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямоване також на те, щоб цю істину донести до всіх.

Систему гарантій встановлення об'єктивної істини являють собою норми доказового права, чітке визначення предмета доказування та повноважень суб'єктів, процесуальна форма збирання, дослідження, перевірки, оцінки і використання доказів, регламентація судового слідства та інші процесуальні інститути.

У встановленні об'єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

o предмет доказування (доказуване) - коло обставин, що підлягають встановленню;

o суб'єкти доказування (доказувані) - особи, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини - слідчий, орган дізнання, прокурор, обвинувач, суд (Еі incumbit probatcio, qui dicit, поп qui negat - "Тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому хто заперечує"), а ст. 62 Конституції України, визначаючи принцип презумпції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: "Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину";

o засоби доказування (докази) - дані, що мають належність до справи, допустимість та достовірність фактичних даних;

o процес доказування (доказування) - діяльність зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів.

Теорія доказів включає у себе концептуальну розробку всіх аспектів встановлення об'єктивної істини і за всією внутрішньою структурою відповідає структурі доказування.

Предмет доказування - це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі. Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє розв'язати справу по суті.

Як у пізнанні, так і в доказуванні слід розрізняти предмет та об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є сама подія злочину в усіх її численних проявах, якостях та деталях. Предметом пізнання є включені в процес практичної діяльності людини сторони, якості та відносини об'єктів, що досліджуються з певною метою за даних умов та обставин.

При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб з безлічі якостей, станів та інших особливостей об'єкта дослідження наша думка вирізняла найбільш важливі, юридично значущі, і вирізняла таким чином, щоб кожна з них була б безперечно необхідною, а всі вони разом узяті були б безперечно достатніми для здійснення правосуддя та розв'язання справи по суті. Сукупність таких елементів і утворює предмет доказування.

По суті своїй предмет доказування - це юридичне значущі обставини та сторони розслідуваної події, з'ясування яких необхідне для прийняття підсумкових рішень у справі.

З'ясування обставин, що входять до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юриспруденції: "Що, де, коли, ким, яким чином?"

Предметом доказування у кримінальній справі є:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;

6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;

7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Безсумнівно, предмет доказування має безпосередній зв'язок з нормами кримінального права. Останні визначають об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на низку окремих обставин, за наявності яких те чи інше діяння може розглядатися як злочин. По суті, норми кримінального права визначають уявну модель діянь, за вчинення яких має настати конкретна кримінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність або відсутність яких необхідно доводити, для того, щоб мати можливість розв'язати справу по суті відповідно до закону.

Ознаками злочинності діяння є його суспільна небезпечність та протиправність й кримінальна карність (Nullum crimen, nulla poena sine lege - "Нема злочину й покарання, якщо вони не передбачені в законі"), деліктоздатність суб'єкта та його винність.

Основу предмета доказування, безумовно, утворює головний факт - наявність чи відсутність складу злочину: об'єкт посягання, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єкт злочину - це життя та здоров'я людини; воля, честь і гідність людини; статева свобода та статева недоторканність особи; права і свободи людини; право власності, екологічно безпечне довкілля; громадський порядок і моральність та інші цінності, що захищаються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона злочину проявляється в протизаконному та суспільно небезпечному діянні (дії чи бездіяльності), його наслідках та наявності причинного зв'язку між діянням і негативними наслідками.

Відсутність відповідного причинного зв'язку виключає кримінальну відповідальність. Необхідний причинний зв'язок між злочинним діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип conditio sine qua поп); 3) наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

До обставин, що виключають злочинність діяння, належать: необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, фізичний або психічний примус, виконання законного наказу, дія в стані ризику та виконання спеціального завдання (ст. 36-43 КК України).

Діяння, пов'язане з ризиком, вперше визнане законом як обставина, що виключає кримінальну відповідальність ст. 42 КК України, згідно з якою не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Не є злочином відповідно до положень ст. 43 КК України виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, тобто вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла певного віку. Суб'єктом злочину може бути лише фізична особа - громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства. Так звані юридичні особи - підприємства, установи, організації за заподіяну шкоду кримінальній відповідальності не підлягають. За загальним правилом кримінальна відповідальність настає з 16-річно-го віку, але за деякі злочини відповідальність настає з 14 років.

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Неосудність особи виключає можливість визнання її суб'єктом злочину.

Поняття неосудності визначається на основі двох критеріїв:

o медичного;

o юридичного.

Медичний критерій визначає можливі душевні (психічні) хвороби:

а) хронічна душевна хвороба (шизофренія, параноя, маніакально-депресивний психоз, прогресивний параліч, епілепсія);

б) тимчасовий розлад душевної діяльності (алкогольний психоз, біла гарячка, патологічні афекти, патологічне сп'яніння тощо);

в) олігофренія, яка має три стадії: дебільність, імбецильність, ідіотизм;

г) інший хворобливий розлад психіки.

Медичний критерій є лише можливим і необхідним джерелом неосудності, який не вирішує повністю встановлення факту неосудності особи.

Юридичний критерій неосудності зводиться до того, що особа не здатна внаслідок душевної хвороби усвідомлювати свої дії, передбачати їх наслідки, або керувати ними.

Згідно зі ст. 19 КК України "Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню".

Чинне кримінальне право знає поняття обмеженої осудності. Так, згідно зі ст. 20 КК України "Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру".

Особа може бути визнана неосудною або обмежено осудною лише на підставі рішення суду, який враховує під час розв'язання таких питань висновок судово-психіатричної експертизи.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати. З'ясування форми вини має важливе значення для правильної кваліфікації злочину та визначення покарання.

Під час розгляду цієї проблеми не можна не звернути уваги нате, що багато положень закону ще не сприяють здійсненню правосуддя.

У цьому зв'язку доречним буде навести один характерний приклад. Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що керівник будівельної організації, зловживаючи своїм посадовим становищем, отримав на складі без оплати різні дефіцитні будівельні матеріали: паркет, сантехнічні вироби, облицювальну плитку тощо. Все це він привіз до себе додому та використав для ремонту квартири. У процесі розслідування йому було висунуто обвинувачення у вчиненні крадіжки. Суд визнав підсудного невинуватим, роз'яснивши, що дії обвинуваченого не мали корисливої мети, бо вилучені незаконним шляхом матеріали він використав для ремонту квартири, яка не є його власністю, а належить державі. Сам мешканець є лише орендарем квартири. Тобто вилучені в одній державній установі матеріали були по суті передані у відання іншої організації, що ставить під сумнів наявність у підсудного корисливої мети.

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за розкрадання за чинним законодавством теорією та практикою правосуддя необхідно довести не тільки звернення вилученого майна на свою користь, але й наявність при цьому корисливої мети.

Мета - уявна модель бажаного результату. Це абстрактний результат мислення, власне, задум. Чи можливо це довести? Частіше за все, самі думки є недоказуваними, бо "не залишають слідів". Сліди залишають діяння, а зовсім не думки. З іншого боку, покарання має наставати не за думки і не залежно від думок (цілей та мотивів), а за дії або бездіяльність. Цілі та мотиви, на наш погляд, треба виключити з використання в законі як необхідні та юридично значимі обставини, що характеризують конкретний склад злочину.