Поняття державної мови, її функції

Державна мова – це мова, в якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

Функції:

1) Інтегративна – (об’єднувальна)

2) Регулятивна – влада регулює життя сусп. Через закони написані державною мовою.

3) Суспільно-виховна – засіб потужного, ідеологічного впливу.

4) Акумулятивна – накопичувальна.

5. Поняття літературної мови та типи мовних норм.

Літературна мова - історично сформована вища форма національної мови, що володіє багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою і розвиненою системою стилів. Це мова зразкова, нормативна, описана граматиками і словниками. Територіальні діалекти (місцеві говори) - мова обмеженого числа людей, що живуть на одній території. Жаргон - мова окремих професійних, соціальних, вікових груп. Просторіччя - це мова малоосвічених, в основному міських жителів, що характеризується відхиленням від літературних норм.

Типи норм

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

6. Варіанти української національної мови, особливості їх функціонування

Національна мова - форма існування мови в епоху існування нації, складне системне єдність, що включає в себе літературну мову, діалекти, жаргони, просторіччя і арго.
7. Загальна характеристика функціональних стилів української мови.

Характеристика основних функціональних стилів

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

- безпосередня участь у спілкування;

- усна форма спілкування;

- неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

- невимушеність спілкування;

- непідготовленість до спілкування (неформальне);

- використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

- використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

- емоційні реакції;

- потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

- суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист. Художній стиль.

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

- поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

- естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

- експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

- відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

- визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

- наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

- використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

- запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

- уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

- поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

- широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

- повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

- ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- узагальненість понять і явищ;

- об’єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація та переконливість тверджень;

- однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

- докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залучення цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

- окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий)із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

- інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

- активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

- пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

- доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

- поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

- сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

- висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

- наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

- широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

- синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

- лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

- використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);

- уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

- із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

- синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

- ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова – символи;

- непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

- значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

- наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

2.Організаційно-діловий стиль.

Його функціональні підстилі.

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

- офіційний характер;

- адресність;

- повторність;

- тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

- нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

- точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

- документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

- наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

- сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

1) широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

2) наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

3) обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

4) синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

5) наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

6) чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

7) до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

- між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

- між підприємствами, організаціями та установами;

- між державою та приватними особами;

- між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

- між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

8. Характеристика офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль — це сукупність мовних за­собів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).

Головні ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу актів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як зростаючою стандартизацією мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі офіційно-ділового мовного стилю. Системи документації

В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2. Дипломатичний — використовується в сфері між­ державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

4. Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

9. Характеристика наукового стилю.

Загальна характеристика наукового стилю мовлення

Науковий стиль мовлення є засобом спілкування в галузі науки і навчально-наукової діяльності, він належить до числа книжкових стилів російської літературної мови, що володіють загальними умовами функціонування і схожими мовними особливостями, серед яких: попереднє обдумування висловлювання, монологічний характер мовлення, строгий відбір мовних засобів, прагнення до нормованої мови.Поява і розвиток наукового стилю пов'язано з прогресом наукових знань у різних сферах життя і діяльності природи і людини. Спочатку науковий виклад було наближено до стилю художньої оповіді, але створення в грецькій мові, яка поширювала свій вплив на весь культурнийсвіт, стійкої наукової термінології призвело до відділення наукового стилю від художнього. У Росії науковий стиль мовлення почав складатися в перші десятиліття 18 століття у зв'язку зі створенням авторами наукових книг і перекладачами російської наукової термінології.Значна роль у формуванні та вдосконаленні наукового стилю належала М.В. Ломоносову і його учням (друга полов. 18 століття), остаточно науковий стиль склався лише до кінця 19 століття. Науковий текст - це текст, зрозумілий науковому співтовариству, текст, стильові особливості якого не заважають сприйняттю наукової інформації, текст, найточнішим чином передавальний сенс. Науковий текст повинен висловити думку вченого або групи вчених так, щоб вона була зрозуміла, причому, зрозуміла правильно, усіма працівниками наукивідповідного спрямування. На цьому шляху текст зустрічає багато перешкод. Історія науки знає багато випадків непорозуміння. Спробуємо класифікувати перешкоди по розділам мовознавства. Різновиди наукового стилю мовлення

Науковий стиль мовлення має різновиди (підстилі):

1. власне науковий,

2. науково-технічний (виробничо-технічний),

3. науково-інформативний,

4. науково-довідковий,

5. навчально-науковий,

6. науково-популярний.

Реалізуючись у письмовій та в усній формі спілкування, сучасний науковий стиль має різні види текстів: підручник, довідник, наукова стаття, монографія, дисертація, лекція, доповідь, анотація, реферат, конспект, тези, резюме, рецензія, відгук. Навчально-наукова мова реалізується в наступних жанрах: повідомлення, відповідь (усну відповідь, відповідь-аналіз, відповідь-узагальнення, відповідь-угруповання), міркування, мовної приклад, пояснення (пояснення-пояснення, пояснення-тлумачення). Різноманіття видів наукового стилю мови грунтується на внутрішній єдності і наявності загальних позамовних і лінгвістичних властивостей цього виду мовленнєвої діяльності, які виявляються навіть незалежно від характеру наук (природничих, точних, гуманітарних).

Загальні позамовні властивості наукового стилю

Найважливіше завдання наукового стилю мовлення: пояснити причини явищ, повідомити, описати суттєві ознаки, властивості предмета наукового пізнання. Спільними позамовними властивостями наукового стилю мовлення, його стильовими рисами, зумовленими абстрактністю (понятійного) і суворої логічністю мислення, є:

1. Наукова тематика текстів.

2. Узагальненість, абстрактність, абстрактність викладу.

Майже кожне слово виступає як позначення загального поняття чи абстрактного предмета. Абстрактно-узагальнений характер мови проявляється в тому, що в наукових текстах іменники переважають над дієсловами, використовуються загальнонаукові терміни та слова, дієслова вживаються в певних тимчасових і особистих формах, часто використовуються невизначено-особисті пропозиції.

3. Логічність викладу.

Між частинами висловлювання є упорядкована система зв'язків, виклад несуперечливо і послідовно. Це досягається використанням особливих синтаксичних конструкцій і типових засобів міжфразового зв'язку.

4. Точність викладу.

Досягається використанням однозначних виразів, термінів, слів з ​​ясною лексико-семантичної сполучуваністю.

5. Доказовість викладу.

Міркування аргументують наукові гіпотези та положення.

6. Об'єктивність викладу.

Проявляється у викладі, аналізі різних точок зору на проблему, в зосередженості на предметі висловлювання і відсутності суб'єктивізму при передачі змісту, в безособовості мовного вираження.

7. Насиченість фактичною інформацією.

Необхідна для доказовості та об'єктивності викладу.

Фонетика наукового стилю

Наукова інформація в основному існує в письмовому вигляді, тому роль фонетичних бар'єрів невелика. За рамки нашого розгляду виходить той факт, що сучасна наука інтернаціональна, наукові повідомлення слухають люди різних національностей, для багатьох з яких мова доповіді не є рідною. Однак, наукові тексти зазвичай дуже складні з лінгвістичної точки зору, сильно насичені новою інформацією, і новими для слухачів лексичними одиницями. Проблему правильної вимови новостворених слів віднесемо до фонетики.

Сфера наукового спілкування відрізняється тим, що в ній переслідується мета найбільш точного, логічного, однозначного вираження думки. Найголовнішим формою мислення в галузі науки виявляється поняття, динаміка мислення виражається в судженнях і умовиводах, які слідують один за одним у строгій логічній послідовності. Думка суворо аргументована, підкреслюється логічність міркування, в тісному взаємозв'язку перебувають аналіз і синтез. Отже, наукове мислення приймає узагальнений і абстрагований характер. Фонетико-інтонаційна сторона в усній формі наукової мови не має визначального значення, вона покликана в основному підтримати стилістичну специфіку на інших рівнях. Стиль вимови повинен забезпечити чітке сприйняття слів. Цьому ж служить і щодо уповільнений темп вимови. Понятійнісловосполучення поділяються подовженими паузами, щоб адресат краще сприймав їх зміст. Загальний рівномірно-уповільнений темп мови також покликаний створювати сприятливі умови сприйняття. Фонетичні особливості наукового стилю зводяться до наступних: підпорядкованість інтонації синтаксичному строю наукової мови, стандартність інтонації, сповільненість темпу, стабільність ритмічного інтонаційного малюнка. До особливостей произносительного наукового стилю, як стилю книжкового, відносяться: ослаблена редукція голосних, виразне вимова ненаголошених складів (з наближенням до буквеному вимовою), вимова запозичених та інтернаціональних слів з ​​наближенням до інтернаціональної нормі та ін

10. Характеристика адміністративно-канцелярського підстилю офіційно-ділового стилю.

Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

11. Принципи орфографії. Найголовніші орфографічні правила.

Орфографія – історично сформована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами.
Центральним поняттям правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що вибирається з кількох можливих і ґрунтується на сформульованому і закріпленому в системі орфографії правилі.

Основу української орфографії складають два головні принципи – фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.
Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання, тобто слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії: шостий – шести, гарячий, боягузтво, кроїти – краяти, сонце, материнка – яблунька, гілка - тополька.
Морфологічний принцип полягає в тому, що значущі частини споріднених слів (морфеми) пишуться однаково, незважаючи на те що вони в різних формах того самого слова або в споріднених словах звучать по-різному: крутишся – [к р y' т ие с':а].
Суть історичного принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні морфологічною будовою слова, їх написання перевіряємо за словником: леміш, левада, кишеня, комин. Вони виникли історично.
Смисловий принцип орфографії лежить в основі диференціації за допомогою різних написань:
1) власних і загальних назв: Орел і орел;
2) слів і прийменниково-іменникових конструкцій та часток не, ні з самостійними словами (разом – окремо): убік – у бік, неволя – не воля;
3) складних слів і словосполучень (разом – окремо): відвідати палатку легкопоранених – у палаті було кілька легко поранених осколками. Тобто, щоб написати слово, треба осмислити, що воно означає.

1 чергування голосних звуків

2 чергування приголосних звуків при словотворенні і словозміні

3 чергування у з в, і з й

4 спрощення в групах приголосних

5 правила вживання мякого знака

6 правила вживання апострофа

7 подвоєння префіксів і суфіксів

8 подвоєння і подовження приголосних

9 написання слів разом і через дефіс

10 правопис слів іншомовного походження

11 правопис прізвищ і географічних назв

12 правила вживання великої букви
12. Правопис складних та складноскорочених слів.

Складні слова в українській мові пишуться разом і через дефіс.

написання складних іменників

Разом пишуться:

1. Складні іменники, що утворені за допомогою сполучних го-лосних: білокрильці, вантажообіг, вертоліт, водогін, життєздат-

Українська мова за професійним спрямуванням

Додатки

ність, землечерпалка, картоплесаджалка, лісосплав, силосонаван-тажувач, тепловоз, чорнозем, щитоподібний.

2. Складні іменники, які утворені без сполучних голосних: пе-рекотиполе, пройдисвіт, зірвиголова, Непийпиво, сімдесятиріччя (але: 750-річчя, 500-річчя); іменники, перша частина яких пів-, на-пів-, полу-, спів-: півлісу, півскладу, півуніверситету, півфірми, на-півавтомат, полумисок, співавторство.

3. Складні іменники, які утворені з трьох і більше основ: ав-томотоклуб, агрометеостанція, держветмедицина, термогі-дродинаміка.

Через дефіс пишуться:

1. Складні іменники, що позначають близькі (синоніми) чи про-тилежні (антоніми) за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль, південь-північ, купівля-продаж.

2. Складні іменники, що означають спеціальність, професію, а також назви людей з першою частиною віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб(с)-: лікар-консультант, інженер-економіст, віце-прем'єр, екс-чемпіон, лейб-гвардія, обер-лейтенант, унтер-офіцер, штабс-капітан.

3. Складні іменники – одиниці виміру: кілограм-молекула,

людино-день.

4. Складні іменники з пів- з наступною власною назвою: пів-Єланця, пів-Миколаєва, пів-Америки, пів-Чернігова, пів-Азії.

5. Складні іменники, що означають державні посади, військо-ві, наукові звання: прем'єр-міністр, член-кореспондент, контр-адмірал, генерал-майор.

написання складних прикметників

Складні прикметники пишуться разом і через дефіс.

Разом пишуться:

1. Прикметники, утворені від підрядних словосполучень: високо-ерудований (висока ерудиція), зернозбиральний (зерно збирати), по-лезахисний (поле захищати), напівстиглий, народногосподарський (народне господарство), зерноочисний, деревообробний, картоплез-биральний, машинобудівний.

Українська мова за професійним спрямуванням

Додатки

2. Прикметники, у яких друга частина дієслівна: волелюбний. Але: прикметники з другою префіксальною частиною пишуться через де-фіс: вантажно-розвантажувальний, контрольно-вимірювальний.

через дефіс пишуться:

1. Прикметники, утворені від складних іменників, що пишуть-ся через дефіс: віце-президентський (віце-президент), дизель-моторний (дизель-мотор).

2. Прикметники, утворені від двох і більше прикметників, що пе-ребувають між собою у сурядному зв'язку: фінансово-економічний (фінанси й економіка), кисло-солоний (кислий і солоний), електронно-обчислювальний, підзолисто-болотний.

3. Прикметники, у яких перша частина вказує на відтінок кольо-рів: світло-зелений, темно-вишневий, жовто-блакитний, молочно-синій, але: жовтогарячий (окремий колір).

4. Складні назви проміжних сторін світу: північно-західний,

південно-східний.

написання складних прислівників

Складні прислівники пишуться разом, окремо і через дефіс. Разом пишуться:

1. Прислівники, утворені поєднанням кількох основ: безвісти, босоніж, віднині, голіруч, відтепер, ліворуч, насамперед, набагато, надовго, насправді, привселюдно, позаторік, навічно, надалі, напід-питку, стрімголов, чимдуж.

2. Прислівники, утворені поєднанням часток аби, ані, де, чи, що, як із будь-якою частиною мови: аніскільки, анітрохи, деколи, щовечо-ра, щоправда (але: дарма що, хіба що, тільки що), якнайшвидше).

Окремо пишуться.

1. Прислівникові сполуки, які складаються з прийменника + іменника (у яких іменник зберігає своє значення, між ними мож-на вставити слово): без відома (без вашого відома), без жалю (без усілякого жалю), без сумніву (без будь-якого сумніву), з щастя (з великого щастя), на совість (на вашу совість), на ходу, уві сні, у стократ, як слід.

2. Прислівникові словосполуки, що складаються з двох іменни-ків або числівників та одного або двох прийменників: від ранку до

Українська мова за професійним спрямуванням

Додатки

вечора, день у день, з боку на бік, з дня на день, один в один, раз у раз, рік у рік, час від часу. через дефіс пишуться:

1. Прислівники, які утворені від прикметників і займенни-

ків за допомогою прийменика по та закінчення -ому або -ки: по-

студентському (по-студентськи), по-своєму, по-господарськи, по-

українськи.

2. Прислівники, утворені за допомогою прийменника по та по-рядкових числівників: по-перше, по-друге, по-третє, по-десяте.

3. Прислівники з частками будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -то: будь-як, будь-кого, коли-небудь, так-то, хтозна-звідки, хтозна-що.

4. Прислівники, утворені повторенням того самого слова або основи без службових слів або з ними: будь-що-будь, віч-на-віч, всього-на-всього, близько-близько, високо-високо, ледве-ледве, де-не-де, пліч-о-пліч, хоч-не-хоч.

Примітка: разом пишуться прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, -як- з іменниками та прислівника-ми: абихто, анітрохи, аніскільки, аніяк, дедалі, деінде, деколи, деку-ди, чимало, щовечора, щогодини, щодня, щосереди, щодуху, щонай-більше, щораз (але: дарма що, поки що, хіба що, чи що), якомога, якось, якнайбільше.

написання складних службових слів

Разом пишуться:

1. Складні сполучники: аніж, втім, проте, начеб, нібито, ніж,

отож, цебто, щоб, якби, якщо.

2. Частка не:

– з будь-якою частиною мови (крім дієслова), коли слово без цієї

частки не вживається: невіглас, нежить, неук; невгасимий, невси-пущий, ненависний; невдовзі, невпинно, ненароком, непорушно, не-сказанно;

– у складі префікса недо-, який означає дію, стан, якість, вира-жені неповною мірою: недопрацювати, недоорати, недооцінювати, недооформити; недозрілий, недоспілий, недорід;

– якщо слово з не означає одне поняття (це слово можна замі-нити синонімом без не): невміння, неволя, неврожай; небалакучий,

Українська мова за професійним спрямуванням

Додатки

невдалий, невчений, недобрий, немалий, несміливий; неабихто, не-абиякий; невтямки, негадано, недалеко; а також незважаючи на…, немов, неначе.

В останніх випадках частка не пишеться з іншими словами окремо.

Частка ні пишеться разом із займенниками, якщо вона не від-окремлена від дальшого займенника прийменником, і з прислівни-ками: ніхто, ніякий, ніде, нізащо, нізвідки, ніколи, нінащо, нітрохи (але: ні у кого, ні на що).

Частка ні в деяких стійких словосполученнях пишеться окремо: ні живий ні мертвий; ні риба ні м'ясо; ні се ні те.

через дефіс пишуться:

3. Сполучники: тож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

4. Частки бо, -но, -от, -то, -таки з повнозначними частинами мови: їдь-но, ходи-но, розкажи-но, так-от, отак-от, стільки-то, якось-то, довго-таки, знайшов-таки, захистив-таки.

5. Складні прийменники, які починаються з із-, з-, наприклад: із-за, із-під, з-під, з-попід, з-над, з-поміж, з-посеред, з-поза. Ус і при-йменники пишуться разом: понад, поперед, посеред, задля, навколо, наприкінці, упродовж.

13. Поняття про орфоепію. Основні норми орфоепії української мови.

Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів і їх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення

Орфоепічні норми сучасної української мови

1. Основні норми вимови звуків і звукосполучень

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови.

Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і

приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння,

подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими

особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції

(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і],

[у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о]

не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але

перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука);

ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие]

(вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних

можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед

глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в

похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні

перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і

префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом);

звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед

глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено

(розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі

(неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед

[і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо

українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та

подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю,

бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер)

тощо.

Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться,

-шся вимовляються як [ц?:а], [с?:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся,

-чся у дієсловах наказового способу передаються як [з?с?а], [ц?с?а]

(уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і

вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових

приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів,

двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний,

годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними

звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий,

-енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в

іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс);

у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т],

[з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і

у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення

14. Лексичні норми української мови.

Лексичні норми – це загальноприйняті правила слововживання, які вивчає
розділ мовознавства – лексикологія.

Лексику української літературної мови класифікують за різними ознаками:
сферами вживання, активністю і пасивністю, походженням, стилістичними
особливостями тощо.

З погляду вживання слова поділяють на загальновживані і спеціальні.
Загальновживані використовуються постійно всіма носіями мови в різних
сферах життя і діяльності, а спеціальні – окремими групами людей у
різних галузях науки, культури, мистецтва тощо. Загальновживані слова
належать до активної лексики української мови, а спеціальні – до
пасивної.

Активну лексику представляють слова, які часто функціонують у мовленні у
зв’язку з найістотнішими для суспільства реаліями, поняттями і
ситуаціями. До пасивної входять слова, які рідко вживаються через
особливості позначуваних ними явищ (діалектизми, жаргонізми, архаїзми,
евфемізми тощо).

За походженням виділяють питомо українську лексику та іншомовну. Питомо
українськими є праслов’янські, східнослов’янські та власне українські
слова. Найбільшу частину питомої лексики становлять власне українські
слова, яких немає в інших мовах (взагалі, окремий, очолити тощо) і
спільнокореневі новоутворення (пор. спільнослов’янське жінка й
українське жіноцтво, грецьке грамота та українське грамотій). У різні
періоди в українську мову входили слова з інших мов, підпорядковуючись
законам її фонетики й граматики, пристосовуючись до правил українського
словотворення й семантичної системи. Це росіянізми (завод, указ,
законопроект тощо), полонізми (урядник, міщанин, достаток тощо),
грецизми (архів, монографія, демагог тощо), латинізми (агітація,
нотаріус, статут тощо), тюркізми (казна, базар, ярлик тощо) та інші
запозичення.

За стилістичними особливостями лексика поділяється на стилістично
нейтральну і стилістично марковану. Стилістично нейтральну становлять
слова, які вживаються в усіх функціональних стилях сучасної української
мови, а стилістично марковану – слова, які функціонують у певних стилях.
Стилістично маркована поділяється на лексику високого стилю (книжну) і
зниженого (розмовну).

З лексичних засобів у діловому мовленні використовуються загальновживані
та частина спеціальних слів, активні і пасивні, питомо українські та
іншомовні, нейтральні і книжні слова. Особливо характерні для нього
терміни, професіоналізми, канцеляризми, неологізми, книжні слова,
пароніми, рідше синоніми, антоніми.

ћ

?????????y?. Неологізми – слова, що позначають нові предмети, процеси,
явища, напр.: телефакс, капіталовкладення, інвертована валюта. Книжні
слова виражають загальнонаукові поняття і вживаються у широкому
значенні, напр.: модель, експеримент, компонент.

Пароніми – слова, подібні за звучанням і написанням, але різні за
значенням, напр.: ефективний – ефектний, дипломат – дипломант –
дипломник. Синоніми – близькі за значенням, але різні чи подібні за
звучанням слова, напр.: процент, відсоток; заробіток, плата, платня
15. Особливості вживання синонімів у текстах офіційно-ділового стилю.

Синоніми – це слова, близькі за значенням і різні за звучанням; тобто вони відрізняються семантичними відтінками, стилістичним забарвленням.

Використання синонімів в офіційно-діловому стилі, якому притаманне прагнення до граничної точності вислову, обме-жене (на відміну від інших стилів). Синоніми завжди вносять у мовлення зміни відтінків значення, тому в офіційних до-кументах використовують нейтральне слово з синонімічного ряду, а інші – за потребою. Наприклад: «Процедура привати-зації державних підприємств, або їх часток (акцій, паїв), що продаються громадянам України за приватизаційні сер-тифікати, а також: часток (акцій, паїв), що продають-ся членам трудових колективів за номінальною вартістю (Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі й житлового фонду). У наведеному тексті синоніми ви-користані для пояснення й деталізації.

Причиною лексичних помилок у тексті може бути неуваж-ність до відтінків значень синонімів, незнання традиційних норм сполучуваності слів. З синонімічного ряду відзнача "в

ІV. КУЛЬТУРА ПИСЕМНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

ти, відмічати, помітити, побачити в офіційних до-кументах слід уживати слово відзначати: Виконком сільра-ди відзначає, що на птахофермі проводиться певна робота. В усному виступі можна вжити і слово відмічати, але в роз-мовному стилі варто замість книжного слова відзначати ви-користовувати синоніми помітити, побачити. Порівн.: Ми помітили, що діти схвильовані. – Ми відзначили, що діти схвильовані.

Синонімічні слова дефект, недолік позначають недо-сконалість чого-небудь, проте умови їх уживання різні. Слово дефект позначає переважно відчутні, видимі недоліки кон-кретних предметів. Воно широко використовується як віднос-но технічного виробництва (дефекти конструкції, дефекти агрегату), так і на позначення різних фізичних вад людсько-го організму (дефекти носа, дефекти міжшлункової пере-городки, дефект вимови, дефект розуму, дефект психіки). Не слід плутати прикметники дефектний і дефективний. Дефектний уживається тоді, коли мова йде про ушкодже-ний предмет, зіпсовану деталь, машину та ін.: дефектні огір-ки (помідори), дефектний підшипник. Слово дефективний указує на психічні та фізичні вади: У його характері було щось дефективне, ненормальне.

Слово недолік може функціонувати як синонім до слова дефект (недолік мови – дефект мови), але семантика слова недолік ширша. Воно відноситься як до всього, що створи-ла природа, так і до процесів або результатів діяльності окре-мої людини чи організації (недоліки в тренуванні, серйозний недолік, суттєвий недолік).

Для офіційно-ділового спілкування характерний вислів: Усунути недоліки в роботі.

Синонімічним ґандж, вада надають перевагу, коли мова йде про людину, її характер, вдачу.

Особливо багато труднощів завдають слова на позначен-ня одного російського багатозначного слова. Наприклад: сле-дующий – наступний, такий, подальший (другий). Як же

™

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

точніше перекласти його в тому чи іншому документі? Слово слідуючий в українській літературній мові не вживається, це калька (на зразок російського «следующий»).

Слово наступний уживається зі словами день, тиж-день, зупинка; подальший, дальший – зі словами жит-тя, доля, робота.

Можна ще:

в следующий раз – наступного (другого) разу, наступним разом;

на следующий день – на другий день, другого (на-ступного) дня;

вызываются следующие викликаються такі співробітсотрудники – ники;

по следующей форме – за такою формою;

следующим образом – у такий спосіб.

16. Особливості вживання паронімів у текстах офіційно-ділового стилю.

Пароніми – це близькі за звучанням слова, що від-мінні за своїм значенням: економічний – економний, ди-пломант – дипломник, інстанція, дистанція, дружний – дружній, адрес – адреса, громадський – громадянський, відрізняти – розрізняти. Слова, що утворюють такі пари (ряди) розрізняються своєю лексичною сполучуваністю й відтінками значень. Пор.: економічні системи, економічна стратегія країни, економічний потенціал держави, еко-номічний район і економні рухи, економне витрачання природних запасів, голова зборів економний у словах.

Пароніми різняться і стилістичним забарвленням, по-рівн.: туристський – туристичний; туристська/турис-тична путівка, але на туристських стежках (не турис-тичних).

Через звукову подібність слова дружний і дружній часто плутають і ставлять не там, де слід: Вони дружніми зусилля-ми здолали всі перешкоди. Дружний – це «одностайний, той, що має спільні інтереси з іншими». Слово дружній означає «приязний, народжений дружбою»: дружня розмова. Отже, слід було сказати: Вони дружними зусиллями здолали всі перешкоди.

Змішування паронімів є грубим порушенням літератур-них норм. Щоб уникнути цього, людина повинна перевіряти себе за словником.

Найчастіше в ділових паперах трапляються такі пароніми (перевірте, чи правильно Ви вживаєте ці слова):

Адрес – це письмове вітання особі, організації, переважно з нагоди ювілею: «адрес ювілярові», «адрес з нагоди шістде-сяти п’ятиріччя»;

адреса – місце проживання чи перебування особи, міс-це знаходження установи, напис на конверті, бандеролі тощо: «адреса нашої установи», «надсилати на адресу», «прожи-вати за адресою»;

™

ІV. КУЛЬТУРА ПИСЕМНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

виборний – який визначається, обирається голосуванням на певну посаду; якого заміщають шляхом виборів: виборний актив, виборна особа, виборні органи;

виборчий – який стосується проведення виборів та різ-них заходів, пов’язаних з ними: виборча дільниця, виборча компанія, виборча система, виборчі збори;

відрізняти – відрізняють ті речі й поняття, що дуже да-лекі одне від одного: води від землі не відрізнити;

розрізняти – бачити або знаходити відмінність між ре-чами й поняттями, дуже близькими своєю природою: не мож-на розрізнити виготовлені речі;

громадський – який виникає, відбувається у суспільстві; суспільний, колективний: громадський порядок, громадська думка, громадське доручення, громадські організації, гро-мадський діяч;

громадянський – пов’язаний із становищем громадя-нина: громадянські права, громадянська мужність, грома-дянська війна, громадянський обов’язок;

дільниця – адміністративно-територіальна або виробни-ча одиниця: виборча дільниця;

ділянка – частина земельної площі, виділена за якимись ознаками: ділянка землі, дослідна ділянка, ділянка культур-ного будівництва;

заступник – людина, що заступає начальника, коман-дира чи взагалі керівника в певній галузі або на якійсь ділянці роботи постійно: заступник декана, заступник директора, заступник прокурора;

замісник – людина, яка виконує певну службову функ-цію тимчасово: замісник директора, замісник командира;

досвід – це сума відомостей, навиків, набута протягом певного часу: набули великого досвіду;

дослід – це спроба, експеримент, який роблять, щоб піз-нати істину або перевірити набуті відомості: досліди ґрунтів проводилися в УкрНДІЗЗ;

"Б

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

компанія – товариство, група осіб: компанія дівчат, компанія підлітків;

кампанія – заходи для здійснення важливого суспільно-політичного або господарського завдання: посівна кампанія, виборча кампанія, пропагандистська кампанія;

особистий – який стосується окремої людини, її долі, почуттів, переживань: особистий підпис, особисте життя, особиста власність, особиста недоторканість, особиста (тобто приватна) справа;

особовий – який стосується особи взагалі, багатьох осіб: особова справа (документ про об’єктивні дані людини, який зберігається в установі), особовий склад (людський склад вій-ськових з’єднань, навчальних закладів та ін.), особове посвід-чення, особовий рахунок.

17. Засоби запобігання русизмам у текстах офіційно-ділового стилю.

поширене вживання русизмів двох основних типів. Перше викликане шкідливою звичкою, мовним безкультур’ям, небажанням стежити за своєю мовою. “Добре утро!”— каже щоранку сусід сусідові. Або ще краще: “Драсцє!” Хіба сусід не знає, що таких слів українці не мають, а вітаються своїми українськими вітаннями “Доброго ранку!” або “Доброго здоров’я!”?
“Канєшно, знають, но, понімаєш, вони на то, навєрно, вніманія не обращають і правильних слов не іщуть, потому шо їм разніца кака?!” — відповів би, мабуть, на моє зауваження згаданий сусід.
Є русизми, які є наслідком неуважності, незнання. Найчастіше вони є російськими кальками.
Наприклад: бувший президент, прошлий рік, поступлення до бюджету, прийняв участь, прийняв міри. А правильно слід казати: колишній президент, надходження до бюджету, минулий рік, взяв участь, вжив заходів. Серед російських кальок є група, яка укорінилася навіть у мову журналістів та дикторів. Ідеться про лексику типу: накопичення, написати заключення, усі без виключення, опити населення, запозичення. Тоді як українською слід вживати слова нагромадження, висновок, усі без винятку, опитування, позички.
Русизми шкідливі не лише тим, що спотворюють українську мову. Багато українців не наважується розмовляти між собою українською мовою, бо вважає, що вона в них засмічена. Вони користуються російською, помилково гадаючи, що їхня російська мова цілком чиста. Насправді вони лише вживають російські слова, а мова їхня на російську мало подібна. Соромно слухати деяких “рускоязичних” лівих депутатів з прізвищем на “-ко”, які з політичних міркувань принципово виступають лише російською, а від їхньої вимови, інтонації та фрикативного звука г замість проривного ґ за верству відгонить глухим українським селом.

18. Засоби запобігання плеоназмам у текстах офіційно-ділового стилю.

ТАВТОЛОГІЯ [грец. ταυτολογία — повторення, від ταυτό (τό αυτό) — те саме і λογος — слово] — неусвідомлюваний, мимовільний або, навпаки, навмисний повтор у межах словосполучення, речення того самого чи однокорен. слів (формально-семантична Т.) або різнокорен. слів з тотожним, аналогічним і под. значенням (семантична Т.). Це може бути виявом недостатньої культури мови або спец. семант.-стилістичним засобом (фігура мови). Т. як мимовільне і небажане взаємодублювання слів у межах одного контексту трапляється при вживанні слів з непрозорою етимологією, переважно іншомовних (прихована Т.): розповісти свою автобіографію, народний фольклор, основний лейтмотив, перший дебют, місцеві аборигени, найбільш оптимальний (лат. optimus — найкращий з можливих), унікальний у своєму роді (лат. unicus — єдиний), період часу, прейскурант цін (нім. Preis — ціна). Рідше — при вживанні слів з прозорою внутр. формою, зокрема однокореневих. В останньому випадку наступне слово дещо уточнює або підсилює попереднє, хоч у цьому немає потреби, напр.: сто карбованців грошей, у січні місяці, проливна злива, об’єднатися воєдино, вперше познайомитися. Є Т. службових слів і морфем: для проформи (лат. proforma — для форми), в анфас зам. анфас (франц. en face — в обличчя), більш досконаліший (більш і суф. -іш- тут взаємодублюються), найкращий за всіх (пор. найкращий і кращий за всіх). Буває тавтол. визначення, що повторює в ін. формі уже сказане: «Рівносторонній трикутник — це трикутник з рівними сторонами».

Т. як семант.-стиліст. і номінат.-словотворчий засіб виявляється, напр., при утворенні т. з. етимологічних фігур — об’єднанні в межах однієї конструкції двох етимологічно тотожних слів, коли дієслово втягує у сферу свого вживання однокорен. додаток чи, рідше, підмет або навіть стимулює їх утворення, іменник — однокорен. означення чи, рідше, присудок, прикметник — означуваний ним іменник і т. п. Напр.: сміятися гірким сміхом, жити своїм життям, «Загину загибеллю сокола я» (М. Бажан); у конструкціях з «внутрішнім об’єктом»: думу думати, зиму зимувати; при редуплікації з підсил. значенням: криком кричати, лежнем лежати, поїдом їсти, пропади воно пропадом: «Як стрель стрельнув у дівчину» (Панас Мирний), «Виса висить, хода ходить» (яблуко і свиня в загадці), «... було чути, Як реве ревучий» (Т. Шевченко — про Дніпро), чужа чужаниця (фолькл.); при семантичній Т.: Набриднути, як гірка редька (Приказка); гори воно вогнем. Семантична Т. лежить в основі мовних жартів, іронічних фразеологізмів, прислів’їв, ефект яких ґрунтується на невідповідності між подібним значенням слів і їх відмінною формою: то потухне, то погасне; з вогню та в полум’я. Зі зміною чи втратою вихідного значення слова тавтологічність певного сполучення може зникати: чорне чорнило (бо вже є чорнило й інших кольорів), біла білизна, кредит (лат. credo — вірю, довіряю) довір’я, у назвах держав типу Українська Народна Республіка (лат. res publica, букв. — справа народна), при поєднанні загальної і власної назв типу місто Мелітополь (грец. πόλις — місто), гора Чорногора. Т. лежить в основі деяких типів синтакс. конструкцій: закон є закон (тобто закон і тільки), день як день. Але Т. може бути лише зовнішньою при внутр. відмінності повторюваних слів: зима є зима (коли зима морозна, сніжна; повторюване слово виражає найхарактерніші, на погляд мовця, ознаки відповідного поняття). Т. традиційно вважають різновидом плеоназму, хоч між цими явищами відношення швидше не видо-родові, а взаємодоповнювальні.

19. Фразеологічні норми української мови, їх реалізація в діловому мовленні.

Мовні одиниці, що складаються з кількох роздільно

оформлених компонентів, характеризуються стійкістю

лексичного складу та синтаксичної будови і, як і окремі

слова, позначають поняття, звуться фразеологічними

одиницями, або фразеологічними зворотами, чи просто

фразеологізмами.

Фразеологічні звороти кожної мови характеризуються

стійкістю лексичного складу. Наприклад, коли ми хочемо

поняття «посваритися» передати не словом, а фразеоло-

фразеологізмом, то кажемо «розбити глек». Фразеологія ділової мови – це сукупність стійких, цілісних за складом і

лексичним значенням словосполучень, наприклад: вузьке місце, питома

вага, нагальна потреба, на повну потужність, наводити приклад, з огляду

на сказане, класти в основу, громадська думка, у багато разів. Ці

вирази, серед яких багато лексикалізованих, називають фразеологізмами,

або фразеологічними зворотами. В офіційно-діловому мовленні вживають

переважно книжні фразеологізми. Насамперед це безобразні

фразеологізовані сполучення – звороти, що містять слова з обмеженою

сполучуваністю: завдавати шкоди (образи, удару, поразки), потребувати

допомоги (підтримки, уваги), привертати увагу (на свій бік), зводити

нанівець (до мінімуму), втілювати в життя, впроваджувати в практику

тощо. Іноді в діловому спілкуванні трапляються фразеологічні єдності –

образні словосполучення, зміст яких певною мірою мотивований лексичним

значенням слів або компонентами звороту, наприклад: зелена вулиця

(вільно), дати зелену вулицю (дозволити, зняти будь-які перешкоди),

відкривати Америку (давно відоме подавати як нове). У діловому мовленні

майже не вживають фразеологічні зрощення (ідіоми) – стійкі образні

словосполучення, значення яких не можна встановити із лексем, що є

компонентами звороту: байдики бити (ледарювати), пекти раків (червоніти

від сорому), глека розбити (посваритися), давати перцю (дуже лаяти,

сварити).

До типових фразеологізмів, які вживають в офіційно-діловому стилі мови,

належать: власне книжні фразеологічні одиниці (вводити в оману, дамоклів

меч, відволікати уваг