Причини укладання Люблінської унії

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви”. [1]

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.
Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали”[2]. На той час Польща являла собою шляхетську республіку з сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. Нею до шляхетського стану включалися нащадки тих землевласників, які належали до бояр часів великих князів литовських Вітовта, Сигізмунда Кейстутовича і Казимира IV, тобто з часу видання перших шляхетських привілеїв. У 1528 р. був проведений перепис шляхти, так званий «попис земський», що зафіксував наявний склад шляхетського стану. Списки шляхти затвердив сейм, після чого посилання на них стало доказом шляхетства. На українських землях велике значення для перевірки наявного складу шляхти мали здійснені в 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення оборонних споруд у належний стан для захисту від татар і складання списків служилої шляхти. [14]

Оформленню шляхетського стану сприяла також аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права землевласників на землю і на шляхетство. При цьому землі, захоплені самовільно, відбиралися, а особи, які не могли документально підтвердити свій шляхетський родовід, повертались у стан простих людей.

Внаслідок відмежування шляхетства від інших соціальних груп населення, завершеного в основному в середині XVI ст., відбулася переномінація привілейованого стану. Якщо в XV ст. для позначення землевласника вживалися три рівнозначні терміни — боярин, шляхтич і зем'янин, то на середину XVI ст. найбільш поширеним став термін шляхтич. Назва зем'янин поступово зникла, а боярин — закріпилася за великокнязівськими і магнатськими слугами вищого розряду.

У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) війна Московського царства проти Лівонського ордену німецьких рицарів, а після його розпаду 1561 року з Королівством Польським та Великим князівством Литовським,Руським та Жемайтійським за Прибалтійські землі та вихід до Балтійського моря. Внаслідок чого московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

Лише за часів Сигізмунда (Страго), який перебував на престолі більше 40 років (1506— 1548), коли вдалось добитися політичної стабільності, об'єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август (1520—1572), який не мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії. Реалізовано її на Люблінському спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її голосувати за об'єднання. [15]

Отже, роблячи висновки до розділу, ми говоримо, що Прийняття Люблінської унії було підготовлено соціально-економічними і політичними передумовами розвитку Литви, Польщі, Московської держави того часу і мало важливі наслідки.Історичні передумови прийняття Люблінської унії були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України.

Date: 2015-07-25; view: 877; Нарушение авторских прав