Поняття, види, зміст вироків

Постановления вироку є заключною і вирішальною частиною судо­вого розгляду. Вирок суду — це найважливіший процесуальний акт, який підводить підсумок великій та складній роботі, проведеній орга­нами досудового слідства та судом. Вироком суду вирішується по суті сформульоване відносно особи обвинувачення.

Вирок постановляється і проголошується судом від імені держави. За своєю правовою природою вирок, як і інші рішення в криміналь­ному процесі, являє собою акт застосування норм права до визначе­них правовідносин. Специфічна особливість, що відрізняє вирок від інших актів правозастосування, полягає в тому, що він постановля­ється тільки судом в передбаченому законом процесуальному порядку і містить вирішення головних питань кримінальної справи.

Поняття вироку міститься в п. 12 ст. 32 КПК — це «рішення суду першої інстанції про винуватість або невинуватість підсудного у вчиненні злочину і призначення йому покарання». Зауважимо, що рішення, яким особа визнається винною, формулюється тільки у ви­року суду, а рішення про невинуватість може міститись і в ухвалі (по­станові) про закриття справи в зв'язку з відмовою прокурора від обви­нувачення, оскільки прокурор може відмовитись від обвинувачення в зв'язку з відсутністю події або складу злочину чи в зв'язку з недоведе­ністю участі підсудного у вчиненні злочину.

Вирок, який постановлено судом першої інстанції, має певні озна­ки: такий вирок постановляється судом тільки в результаті судового розгляду; вироком вирішується по суті обвинувачення, яким визна­чались межі судового розгляду; обвинувальний вирок може бути по­становлений тільки у випадку доказаності вини підсудного у вчиненні злочину.

Вирок є актом застосування норм не тільки кримінально-про­цесуального, а й кримінального права. Застосування кримінально- правових норм відбувається при постановленні як обвинувального, так і виправдувального вироку, коли встановлюється відсутність під­став для такого застосування (наприклад, якщо у вироку обґрунтову­ється, що в діянні немає складу злочину). Крім того, вирок може бути також актом застосування цивільного, трудового права в разі вирі­шення цивільного позову.

З усіх питань, які вирішені в конкретній справі, вирок, який на­брав законної сили, обов'язковий для всіх підприємств, установ і ор­ганізацій, посадових осіб і громадян і підлягає виконанню на всій те­риторії України.

Обвинувальним вироком, який набрав законної сили, спросто­вується презумпція невинуватості відносно конкретного підсудного. З моменту набрання обвинувальним вироком законної сили почина­ється реалізація кримінальної відповідальності (таке роз'яснення міс­титься в рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року по справі за конституційним поданням МВС України відносно офіційного тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність).

Вирок суду може бути оскаржений зацікавленими особами, на нього може внести подання прокурор, що зупиняє набрання вироком законної сили до розгляду його у вищестоящему суді. Це відрізняє вирок від інших правозастосовчих актів, включаючи акти слідчого і прокурора, та від більшості інших рішень суду, що виносяться в ході розгляду кримінальної справи, які, як правило, вступають в силу і ви­конуються незалежно від їх оскарження. Право на оскарження під­креслює особливе значення вироку і утворює особливі гарантії його правильності.

Відносно вироку, що набрав законної сили, діє презумпція його іс­тинності, тому його скасування можливе тільки при суворо визначе­них законом умовах. Виключність вироку означає, що неприпустимо постановления вироку відносно особи, щодо якої вже є вирок по тому ж обвинуваченню. Виключність характеризує як обвинувальний, так і виправдувальний вирок. Тільки після скасування вироку, що набрав законної сили, можливий повторний розгляд тієї ж самої справи.

Вирок, який набрав законної сили, має преюдиціальне значення для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки діян­ня особи, відносно якої є вирок з питань про те, чи мали місце ці діян­ня та чи вчинені вони цією особою.

Вирок суду, який проголошується публічно, постановлений у відпо­відності з вимогами закону, вирок, що правильно відображає фактичні

обставини справи, містить справедливе рішення, наділений значним виховним впливом, підвищує авторитет суду, укріплює віру в справед­ливість, сприяє формуванню правової свідомості в суспільстві.

КПК визначає вимоги, яким повинен відповідати вирок суду, це за­конність, обґрунтованість (ст. 323) та мотивованість (ст.334).

Законність вироку — це вимога додержання норм кримінально- процесуального права під час розслідування, розгляду і вирішення справи, а також правильного застосування кримінального та інших матеріальних законів при вирішенні кримінальної справи.

Вирок має бути постановлений законним складом суду, мають бути дотримані процедурні правила не тільки при безпосередньому постановленні вироку, але й на попередніх етапах судового розгляду і в ході досудового розслідування, тобто законним може бути лише ви­рок, постановлений при дотриманні процесуального закону протягом всього кримінального судочинства. Відповідність вироку матеріаль­ному закону означає, що в ньому правильно вирішені питання про за­стосування норм Загальної частини КК, дана правильна кваліфікація злочину, правильно визначено вид і розмір покарання. Якщо в справі було заявлено цивільний позов, у вироку повинні бути правильно за­стосовані норми цивільного (або трудового) права.

Обґрунтованість вироку — це повна відповідність викладених в ньому тверджень, висновків суду щодо фактичних обставин тому, що відбулося в реальності.

Обґрунтованість вироку означає, що висновки суду, викладені у вироку, відповідають фактичним обставинам справи, тобто тому, що мало місце в реальності. Про те, що висновки суду відповідають реаль­ним обставинам справи, можна переконатися на підставі доказів, на які посилається суд, доказів, які були досліджені в судовому слідстві, визнані належними, допустимими та достовірними, а сукупність та­ких доказів обґрунтовано визнана достатньою для переконливих ви­сновків щодо фактичних обставин.

Однак обґрунтованість різних висновків суду може мати свої специ­фічні особливості. Твердження про факти в більшості випадків спира­ються на результати аналізу доказів. Таке ж обґрунтування необхідно для висновків про оцінку самих доказів. Якщо наведені у вироку до­кази підтверджують, що суду вдалося правильно встановити фактичні обставини справи, вирок можна визнати обґрунтованим. При відсут­ності достатніх доказів, за наявності сумнівів, які тлумачилися на ко­ристь обвинуваченого, обґрунтованим можна визнати вирок, в якому суд зробив висновки щодо фактичних обставин справи з додержанням зазначених правил. Наприклад, коли доведено, що саме підсудний за­подіяв потерпілому ушкодження, від яких останній помер, але є сум­ніви щодо наявності у підсудного умислу на вчинення вбивства, суд тлумачив такі сумніви на користь обвинуваченого і визнав, що злочин вчинено з необережності, вирок буде визнано обґрунтованим.

Законність і обґрунтованість вироку взаємопов'язані. Необгрун­тований вирок є й незаконним, тому що кримінально-процесуальний

закон вимагає винесення тільки обґрунтованих рішень. Необґрун­тованість будь-яких висновків суду у вироку буде порушенням кримінально-процесуального закону, а необґрунтованість при засто­суванні кримінально-правових норм одночасно порушує матеріальний кримінальний закон. У той же час, якщо вирок є незаконним в силу того, що судом допущені істотні порушення процесуальних норм, це також не дозволить визнати вирок обґрунтованим, адже ставить під сумнів всі результати судового дослідження.

Зовнішнім виразом обґрунтованості вироку є його мотивованість. «Мотивованість — це пояснення судом, в силу чого докази визнаються ним достовірними, належними, допустимими, а їх сукупність слугує достатньою підставою для тих чи інших висновків. Це також пояснен­ня того, чому суд відкидає одні докази й приймає інші. Вмотивованість вироку вимагає письмового викладення в ньому ходу роздумів суддів, який призвів до певних висновків, аналізу доказів та їх синтезу».

Основні вимоги до мотивування вироку вказані в ст. 334 КПК, згід­но з якою в обвинувальному вироку повинно бути докладно сформу­льоване обвинувачення, визнане судом доказаним, з вказівкою форми вини, мотиву вчинення злочину, обставин, що впливають на ступінь винуватості. Суд повинен навести докази, на яких базується висновок суду відносно кожного підсудного, з вказівкою мотивів, з яких суд відкидає інші докази. Причому, суд повинен посилатися не тільки на джерела доказів, а саме на докази, тобто на відомості, які містяться у відповідних протоколах, висновках, документах.

Деякі науковці окрім розглянутих вимог, називають ще деякі ви­моги — справедливість, істинність, переконливість вироку. Справед­ливим вважають вирок, в якому міра покарання обрана з урахуванням всіх необхідних чинників, тяжкості злочину, особистості засуджено­го, обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання. Формально законним може бути покарання, якщо воно не виходить за межі санк­ції відповідної статті, а справедливим буде таке покарання, яке врахо­вує всі необхідні обставини, відповідає також моральним уявленням про справедливість покарання.

Переконливість вироку вбачають у тому, що він викладений, моти­вований таким чином, що для громадськості очевидно, що суд правиль­но вирішив справу, обрав покарання, на яке заслуговує засуджений.

При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення з пи­тань, перелік яких визначає закон (ст. 324 КПК). Законодавче закріп­лення цього переліку питань сприяє виконанню судом усіх вимог, що пред'являються до вироку, та забезпечує чіткість формулювань і пов­ноту рішень, які приймаються судом.

Першим суд обговорює питання, чи мало місце діяння, у вчинен­ні якого обвинувачується підсудний. Відповідаючи на це запитан­ня, суду необхідно вирішити, було чи не було саме діяння, з приводу якого здійснювалось провадження у кримінальній справі. Якщо суд встановить, що діяння насправді не було — суд постановляє виправ­дувальний вирок.

З'ясувавши, що подія, яка була предметом розслідування і судово­го розгляду, дійсно відбулася, суд має дати відповідь на питання: чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений. Для відповіді на дане запитання суд повинен встановити, чи розглядає кримінальний закон доведене в суді діяння як злочин і якою статтею КК цей злочин передбачений, оскільки кри­мінальна відповідальність може наставати лише у разі вчинення су­спільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Суд повинен дійти висновку про відсутність складу злочину в ді­янні, якщо воно не визнавалося злочином у момент його вчинення, якщо після його вчинення відповідальність за нього була усунута, а також коли діяння є адміністративним, дисциплінарним або іншим правопорушенням або в силу його малозначності (ч. 2 ст. 11 КК), а та­кож коли відсутні будь-які інші передбачені законом ознаки, необхід­ні для визнання діяння злочином. Визнавши, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не є кримінально караним, тобто що в ньому відсутні ознаки злочину, суд постановляє виправдуваль­ний вирок.

Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину — це питання про його участь у вчиненні злочину, а також і питання про вид та форму вини.

Необхідно з'ясувати, чи є діяння результатом поведінки підсуд­ного та чи містить таке діяння всі ознаки складу злочину. При цьому необхідно, щоб отримані докази без сумнівів підтверджували причет­ність підсудного до злочину. Оцінюючи докази про вчинення діяння підсудним, суд повинен виходити з того, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях, і постановляється за умови, коли в ході судового слідства вина підсудного доведена, коли судом з'ясовані всі версії по справі, а суперечності, що мали місце, усунуті. Всі сумніви стосовно доведеності обвинувачення, якщо їх не вдалося усунути, тлумачаться на користь підсудного.

Відповідаючи на запитання про те, чи вчинив діяння підсудний, суд може встановити, що злочин вчинений саме підсудним. В тих ви­падках, коли суд дійде висновку, що злочинне діяння було вчинене іншою особою, або взагалі не можна встановити, хто саме вчинив зло­чин, суд ухвалює виправдувальний вирок.

Зважаючи, що винною у вчиненні злочину може бути визнано тільки особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння умисно або з необережності, суд, встановивши, що діяння вчинив підсудний, має визначити форму вини, мету та мотиви злочину, а також встановити, чи немає обставин, що виключають винуватість особи у вчиненні зло­чину.

Отже, якщо доведено, що діяння, передбачене Кримінальним ко­дексом як злочин, вчинив підсудний, суд повинен вирішити питання про можливість інкримінувати (поставити у вину) підсудному це ді­яння. Тому суд повинен позитивно відповісти на питання: що підсуд­ний діяв умисно або з необережності; що під час вчинення злочину він міг усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, тобто був осудним або не був здатний повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними, тобто був обмежено осудний; що підсудний вчинив злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність; що відсутні обставини, які виключають вину і зло­чинність діяння в цілому — необхідна оборона, уявна оборона, затри­мання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття діяльності орга­нізованої групи чи злочинної організації або діяння було пов'язане з ризиком. В іншому випадку постановления обвинувального вироку виключається.

При позитивному вирішенні вказаних трьох питань суд перехо­дить до з'ясування питань про покарання, перше з яких — чи підля­гає підсудний покаранню за вчинений ним злочин. Суд має право не застосовувати покарання в передбачених законом випадках.

Якщо ж суд дійде висновку про необхідність призначення підсуд­ному покарання, він переходить до вирішення наступного питання: чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання під­судного, і які саме. Обставини, що пом'якшують покарання, перед­бачені в ч. 1 ст. 66 КК. Відповідно до ч. 2 ст. 66 КК суд може визнати такими, що пом'якшують покарання, і інші обставини. Перелік об­ставин, що обтяжують покарання (ч. 1 ст. 67 КК) є вичерпним і при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтя­жують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Проте суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, деякі із за­значених обставин не визнати такими, що обтяжують покарання (за винятком обставин, зазначених в п.п. 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 2 ст. 67 КК), навівши мотиви свого рішення у вироку.

Далі суд переходить до вирішення питання, яка саме міра по­карання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При призначенні виду і розміру покарання суд виходить із положень кримінального закону про мету покарання, зокрема, з правила про те, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів; що воно може бути призначене у межах, встановле­них у санкції Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини КК; з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Призначаючи міру покарання, суд одночасно вирішує питання про те, чи підлягає вона відбуттю підсудним.

Далі суд переходить до розгляду питань, які значною мірою обумов­люються характером прийнятого судом рішення з попередніх основ­них шести питань, які визначають суть вироку. Так, доля цивільно­го позову залежить від характеру прийнятого судом рішення по суті пред'явленого обвинувачення, тому тільки після цього вирішуються питання, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуван­ню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені за­кладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо ци­вільний позов не був заявлений.

При постановлены обвинувального вироку суд, виходячи з доведе­ності підстав та розмірів позову, повністю або частково задовольняє його. При задоволенні цивільного позову суд у вироку може постано­вити про вжиття заходів по забезпеченню позову, якщо таких заходів не було вжито раніше.

При постановленні виправдувального вироку у випадках, якщо не доказано, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується під­судний, або що не доведено участь підсудного у вчиненні злочину, суд відмовляє в задоволенні цивільного позову. В першому випадку — від­сутня підстава для позову, в другому — позов пред'явлений до нена­лежної особи, адже його участь у вчиненні злочину не доведена. При виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду. При цьому можливо притягнення виправ­даного до цивільно-правової відповідальності, що вирішується в по­рядку цивільного судочинства.

Кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне ліку­вання особи, потерпілої від злочину, за винятком випадків заподіяння такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані силь­ного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протиза­конного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягується судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в порядку, перед­баченому ст. 28 та ч.ч. 2,3 ст. 93 КПК.

Далі вирішується питання про долю майна, яке було описане для забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна. Майно, описане для забезпечення цивільного позову і можливої кон­фіскації майна, у разі відмови в задоволенні цивільного позову і незастосуванні конфіскації майна як додаткової міри покарання, повер­тається особам, у яких воно вилучено. Якщо для задоволення цивіль­ного позову достатньо лише частини описаного майна, суд вирішує у вироку питання про звернення стягнення на майно для задоволення цивільного позову і про повернення його решти особам, у яких воно вилучене.

Наступне питання — що робити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом, вирішується відповідно до ст. 81 КПК,

Питання, на кого повинні бути покладені судові витрати і в яко­му розмірі, суд вирішує з додержанням правил ст. 93 КПК.

При вирішенні питання, який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до набрання вироком суду законної сили, суд має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи залишити рані­ше обраний запобіжний захід, керуючись при цьому правилами, пе­редбаченими главою 13 КПК. При звільненні підсудного від відбуття покарання, а також при засудженні до покарання, не пов'язаного з по­збавленням волг, суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, пови­нен звільнити його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК).

Вирішуючи, чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, за­стосовувати до підсудного примусове лікування, необхідно вра­ховувати, що примусове лікування може бути застосоване лише при наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 2 ст. 324 КПК).

У разі наявності реальної загрози життю, здоров'ю, житлу чи май­ну підсудного — суд вирішує питання, чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки.

Коли підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в п.п. 1-6 ч. 1 ст. 324 КПК, окремо по кожному злочину. Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання, зазначені у ст. 324 КПК, окремо щодо кож­ного з підсудних.

Вказані питання повинні бути обговорені й вирішені саме в такій послідовності, адже саме при такому порядку забезпечується повнота і логічність прийнятого рішення.

Закон визначає два види вироків: обвинувальний і виправдуваль­ний (ст. 327 КПК). Підсудний або визнається винним у вчиненні зло­чину, або виправдовується. Існування тільки двох видів вироків ви­значається тим, що вирок повинен дати категоричну і однозначну відповідь на питання про винність підсудного, а також про його по­карання.

У кожній справі в одному судовому розгляді суд постановляє тіль­ки один вирок, незалежно від кількості злочинів, у вчиненні яких об­винувачується підсудний, і кількості підсудних у справі.

Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів і суд дійшов висновку про те, що в одних із них він винуватий, а в ін­ших підлягає виправдуванню, суд постановляє один вирок, в якому вказує про засудження підсудного за одні злочини і про виправдання його в інших злочинах. Для підсудного такий вирок є обвинуваль­ним.

У випадку, коли у справі є декілька підсудних і суд одних визнав винуватими, а інших невинуватими, то він постановляє один вирок, в якому вказує про визнання винними одних підсудних і виправдання інших, такий вирок є обвинувальним для засуджених і виправдуваль­ним для інших підсудних.

Виправдувальний вирок відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК постановляється за наявності однієї з наступних підстав: 1) не встановлено по­дії злочину; 2) в діянні підсудного немає складу злочину; 3) не дове­дено участі підсудного у вчиненні злочину.

Виправдання підсудного за будь-якою з перелічених підстав озна­чає визнання його невинним у вчиненні злочину, тобто повну реабілі­тацію підсудного, і тягне за собою обов'язок суду та інших органів за­безпечити йому відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Не­зважаючи на це, суд повинен у вироку точно сформулювати підставу виправдання, адже різні підстави виправдання по-різному впливають на вирішення цивільного позову, а також рішення про необхідність подальшого провадження у справі з метою встановлення особи, вину­ватої у вчиненні злочину.

Виправдувальний вирок за відсутністю події злочину постановля­ється у разі, якщо судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між діянням підсудного і шкідливи­ми наслідками, настанням яких обумовлюються злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали в результаті дій особи, якій заподіяно шкоду, або сил природи.

Суд постановляє виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину, коли встановлено, що діяння, яке стави­лось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально міс­тить ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної не­безпеки, відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним; діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності; підсудний не є суб'єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину.

Суд виправдовує підсудного за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, коли факт суспільно небезпечного діяння встанов­лено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним

Однією з засад правосуддя відповідно до ст. 129 Конституції Укра­їни є забезпечення доведеності вини, тому згідно з ч. 2 ст. 327 КПК обвинувальний вирок постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. І тільки в такому випадку можливе накладення на особу, яка визна­на винною у вчиненні злочину, як кримінально-правових (покарання, судимість), так і інших несприятливих наслідків злочину (покладен­ня обов'язку відшкодувати нанесену шкоду). Постановляючи обвину­вальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивіль­ного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому (ч. 1 ст. 328 КПК).

Підставою для постановления обвинувального вироку є така сукуп­ність достовірних доказів, що отримані з додержанням законодавства, розглянуті в судовому засіданні і є достатніми для безспірного висновку про те, що подія злочину мала місце, вона містить склад злочину вчинив це діяння підсудний і він винний у вчиненні цього злочину.

Суд може постановити обвинувальний вирок з призначенням по­карання, яке має бути відбуте засудженим — коли підсудний визна­ється винним у вчиненні злочину, підлягає покаранню та повинен відбути покарання; зі звільненням від відбуття покарання з випро­буванням на підставі ст. 75 КК; зі звільненням від відбуття покаран­ня з випробуванням вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 7 років (ст. 79 КК); зі звільненням від відбуття покарання з випро­буванням неповнолітнього (ст. 104 КК); зі звільненням від покаран­ня на підставах, передбачених у ст. 74 КК (щодо особи, засудженої за діяння, караність якого законом усунена — ч. 2 ст. 74; внаслідок втрати особою суспільної небезпечності — ч. 4 ст. 74 КК; в зв'язку з закінченням строків давності — ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК); зі звільненням від покарання осіб, які після вчинення злочину захворіли на тяжку хворобу (ч.ч. 2, 3 ст. 84 КК); з повним або частковим звільненням від покарання по амністії або на підставі акта про помилування (ст. 85 КК); зі звільненням від покарання неповнолітнього із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 105 КК).

Можливість звільнення особи від покарання в зв'язку з закінчен­ням строків давності передбачена ч. 5 ст. 74 КК. В самій же ст. 49 КК і у ст.ст. 7¹, 11¹ КПК закінчення строків давності названо як підста­ву для звільнення особи від кримінальної відповідальності (шляхом закриття кримінальної справи). Певно, звільнення від покарання в зв'язку з закінченням строків давності можливе в тих випадках, коли особа вчинила тяжкий злочин, за який може бути призначено довічне ув'язнення. В цих випадках згідно зч. 4 ст. 49КК і ч. 4 ст. 11¹ КПК пи­тання про застосування давності вирішується судом; визнавши мож­ливим застосувати строки давності суд звільняє особу від покарання, а не від відповідальності.

У тих випадках, коли суд своїм вироком звільняє підсудного від покарання або від відбування покарання, обвинувальним вироком суду реалізується кримінальна відповідальність, тому процесуальною формою рішення про звільнення особи від покарання може бути саме обвинувальний вирок суду, що не завжди враховує законодавець. Так, в ст. 447 КПК передбачена можливість закриття кримінальної справи відносно неповнолітнього та застосування до нього примусових захо­дів виховного характеру у випадку вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості, якщо суд дійде висновку про можливість ви­правлення неповнолітнього без застосування кримінального покаран­ня. В даній статті змішані підстави застосування двох різних інститу- тів кримінального права — звільнення особи від кримінальної відпо­відальності та звільнення від покарання.

Згідно зі ст. 97 КК неповнолітній, який вперше вчинив злочин неве­ликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальнос­ті, якщо суд дійде висновку, що його виправлення можливе без застосу­вання кримінального покарання, до такої особи можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру. За наявності таких підстав суд, звільняючи особу від кримінальної відповідальності, повинен своєю по­становою закрити кримінальну справу. В такому випадку не реалізуєть­ся кримінальна відповідальність.

В ст. 105 КК зазначені підстави звільнення неповнолітнього від покарання та застосування до нього примусових заходів виховного характеру — особа може бути звільнена від покарання у випадку вчи­нення нею злочину невеликої або середньої тяжкості (не говориться, що особа вчинила злочин вперше), якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки вона на момент постановления вироку не потребує застосування покарання. В остан­ньому випадку особа звільняється лише від покарання, криміналь­на відповідальність реалізується і формою такої реалізації повинен бути вирок суду. Вважаємо, що відповідні зміни необхідно внести в ст. 447 КПК, передбачивши в ній дві процесуальні форми реалізації двох різних інститутів кримінального права — при звільненні осо­би, яка вперше вчинила нетяжкий злочин, від кримінальної відпо­відальності — закриття кримінальної справи постановою суду; при звільненні особи, що вчинила злочин невеликої або середньої тяж­кості, від покарання — постановлення обвинувального вироку зі звільненням особи від покарання. Кожне з таких рішень має бути докладно мотивовано судом.

Законом регламентовано структуру та зміст вироку. Вирок склада­ється з трьох частин: вступної, мотивувальної та резолютивної (ст. 332 КПК), вимоги до змісту яких містяться в ст.ст. 333, 334, 335 КПК.

Вступна частина викладається однаково у всіх видах вироків, зміст же мотивувальної і резолютивної частини залежить від того, чи є ви­рок виправдувальним, чи обвинувальним.

Вступна частина містить дані, які індивідуалізують вирок. В ній за­значається, що вирок постановлено ім'ям України, потім фіксується місце і час постановления вироку; назва суду, який виносить вирок, склад суду, секретар судового засідання, учасники судового розгляду.

Далі наводяться дані про особу підсудного: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження і місце про­живання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан (наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що мають значення для справи. Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку* від 29 червня 1990 року № 5 (зі зміна­ми) роз'яснив, що до відомостей про особу підсудного, які мають зна­чення для справи і які слід зазначити у вступній частині вироку, на­лежать, зокрема, й такі: громадянство, участь у Великій Вітчизняній війні, інвалідність, наявність державних нагород, дані про непогаше­ну чи незняту судимість.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, за вчинення якого підсудного притягнуто до кримінальної відповідаль­ності, вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю, а також пункт і частину.

У вступній частині також відмічається, у відкритому чи закритому судовому засіданні розглянута справа.

Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) по­винна містити формулювання обвинувачення (опис злочинних дій), визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчи­нення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводять обставини, які визначають ступінь тяжко­сті вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтуються висновки суду щодо кожного підсудного (тобто коротко викладається зміст показань підсудних, свідків, потерпілих, висновків експертів, факти, які вста­новлені за допомогою речових доказів та документів), з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнан­ня частини обвинувачення необґрунтованою — підстави для цього.

Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб була зрозуміла роль кожного із співучасників, форма його співучасті (організатор, підбурювач, по­собник, виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обставини, що визначають ступінь винуватості кожного із співучас­ників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними в багатьох епізодах злочинної діяльнос­ті, формулювання доведеного обвинувачення доцільно викладати не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльнос­ті, зазначаючи за кожним із них роль усіх співучасників.

При призначенні підсудному покарання суди повинні враховува­ти рекомендації постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання»» від 24 жовтня 2003 року № 7. Визначаючи тяжкість вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину і обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочин­ної діяльності), роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у ви­гляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передба­чає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання більш м'якого, ніж передбачено законом (ст. 69 КК); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив судам, що призначен­ня основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно зни­жують ступінь тяжкості вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочи­нів або злочину середньої тяжкості, з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній час­тині вироку зазначити, які саме обставини або дані про особу підсуд­ного він визнає таким, що істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютив­ній — послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочи­ну, а її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій.

Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК, не може бути нижчим за мінімальну межу відповідного виду покарання, вста­новлену у Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбав­лення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.

З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначити до­даткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої части­ни КК як обов'язкове.

Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення (опис дій), з зазначенням місця, часу, способу їх вчинення і визнане судом недоведеним, а також аналіз до­казів, на яких ґрунтуються висновки суду, що спростовують обвину­вачення (показання підсудного; потерпілого; свідків; дані протоколів слідчих дій; тощо) із зазначенням мотивів, з яких суд визнав достовір­ними одні докази і відкинув інші. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинуватість виправданого.

У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для за­доволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. З ст. 29 КПК (ст. 334 КПК).

Резолютивна частина вироку (ст. 355 КПК) являє собою формулю­вання юридично значущих висновків, до яких прийшов суд у резуль­таті розгляду конкретної кримінальної справи.

Однією з важливіших умов, що забезпечують законність вироку, є повна узгодженість його резолютивної частини з вступною і особливо з мотивувальною, із якої резолютивна частина повинна органічно ви­ходити.

Резолютивна частина вироку повинна бути досить стислою та яс­ною, формулювання повинні суворо відповідати закону, щоб у процесі виконання вироку не виникало ніяких сумнівів відносно сутності ви­несеного судом рішення.

У резолютивній частині обвинувального вироку згідно зі ст. 335 КПК мають бути вказані: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким він визнається винуватим; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, які визнані судом доказаними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбування покарання; якщо суд звільнив засудженого від відбуття покарання з випробуванням, повинен бути визначений строк випробу­вання; якщо суд звільнив неповнолітнього від покарання і застосував примусові заходи виховного характеру, то мають бути вказані конкрет­ні заходи, передбачені ч. 2 ст. 105 КК; вирішення цивільного позову; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про зарахування попереднього ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили; вказівка про порядок і строк оскарження ви­року. Якщо підсудному було пред'явлено кілька обвинувачень і деякі з них не були доведені, то у резолютивній частині вироку повинно бути зазначено, за якими підсудний виправданий, а по яких — засуджений. Якщо підсудний визнається винуватим, але звільняється від відбуван­ня покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку.

У резолютивній частині вироку повинен бути вказаний закон, за яким підсудний визнається винуватим. Деякі автори рекомендують у цій частині вироку вказувати не тільки статтю КК, а й давати фор­мулювання обвинувачення, тобто називати конкретно злочин, у вчи­ненні якого визнається винуватим підсудний, наприклад: «Д. визна­ти винуватим у вчиненні грабежу, поєднаного з насильством, яке не є небезпечним для життя та здоров'я, а також вчиненому за поперед­ньою змовою з іншими особами, які засуджені по даній справі». Такі

рекомендації доцільні, тому що стисле формулювання обвинувачення робить резолютивну частину більш конкретною.

У резолютивній частині вироку повинна бути конкретно визначена міра покарання, щоб при виконанні вироку не виникало ніяких сум­нівів відносно виду або розміру покарання, призначеного судом. Якщо призначається покарання більш м'яке, ніж передбачає закон за даний злочин, в резолютивній частині необхідно посилання на ст. 69 КК.

Якщо підсудного засуджено за вчинення кількох злочинів, то суд призначає покарання, основне та додаткове, за кожний злочин, а по­тім згідно з правилами, зазначеними в ст. 70 КК, з посиланням на цю статтю призначає покарання за сукупністю злочинів. При цьому суд повинен зазначити принцип, який був застосований — поглинен­ня менш суворого покарання більш суворим; повного або часткового складання покарань.

Якщо підсудний вчинив злочин, в якому суд визнає його винним, до повного відбуття покарання за попереднім вироком, суд до пока­рання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєд­нує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, керуючись ст. 71 КК.

Стаття 335 КПК передбачає, що якщо частина обвинувачення не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні, то підсудний у цій частині повинен бути виправданий, але таким чином не завжди мож­ливо сформулювати рішення суду при визнанні частини обвинувачен­ня такою, що не підтвердилася. Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, передбачених різними статтями КК і об­винувачення у вчиненні деяких з них не підтвердилися, суд, навівши необхідні аргументи в мотивувальній частині, в резолютивній частині вказує на виправдання підсудного за цими статтями. У випадках, коли кілька епізодів злочинної діяльності кваліфіковані за однією статтею (наприклад, декілька крадіжок — за ч. 2 ст. 185 КК) і частину епізодів суд визнав недоведеними, то в мотивувальній частині суд обґрунтовує своє рішення про виключення з обвинувачення тих епізодів, які суд визнав недоведеними, а в резолютивній частині така зміна обвинува­чення не знаходить свого відображення. Якщо підсудний вчинив один злочин, який був помилково кваліфікований за двома статтями КК, то суд у мотивувальній частині вказує на необхідність виключити з обвинувачення помилково застосовану статтю. В резолютивній части­ні в такому випадку суд вказує, що підсудний визнається винним за однією статтею.

При постановленні обвинувального вироку суд повинен вирішити цивільний позов по суті, при цьому суд керується нормами цивіль­ного або трудового законодавства, якщо матеріальна шкода була за­подіяна підсудним у зв'язку з виконанням трудових обов'язків. Під­стави для задоволення позову повністю чи частково або для відмови в позові суд наводить у мотивувальній частині, а в резолютивній має бути сформульоване конкретне рішення, яка сума і з кого має бути стягнута. Якщо потерпілий знаходився на стаціонарному лікуванні,

суд згідно зі ст. 93¹ КПК вирішує питання про відшкодування витрат на його стаціонарне лікування.

Питання про речові докази суд вирішує згідно зі ст. 81 КПК, а пи­тання про судові витрати відповідно до ст.ст. 91-93 КПК.

Відповідно до ст. 343 КПК, застосовуючи до підсудного ту або іншу міру покарання, суд повинен у резолютивній частині вироку виріши­ти питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили. При звільненні підсудного від відбуття покарання, а також при засу­дженні до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, повинен звільнити його з-під вар­ти в залі судового засідання (ст. 342 КПК)

Завершується резолютивна частина вироку вказівкою на порядок і строки принесення на вирок апеляцій, а якщо справа по першій ін­станції розглядалась апеляційним судом — касаційних скарг та по­дань.

У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого, вказується, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом ви­правданий; вказується про скасування запобіжного заходу, про скасу­вання заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіс­кації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку.