Рішення, якими закінчується судовий розгляд

Як і кожна стадія кримінального судочинства судовий розгляд за­вершується прийняттям певного рішення. За наявності відповідних підстав суд після закінчення судового розгляду постановляє вирок (обвинувальний чи виправдувальний); ухвалу (постанову) про закрит­тя справи; ухвалу (постанову) про направлення справи на додаткове розслідування. В справах про застосування примусових заходів ме­дичного або виховного характеру (щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності) суд виносить ухвалу (постанову) про застосування або незастосування відповідних примусових заходів.

Крім того, одночасно із рішенням по суті справи суд може винести окрему ухвалу (постанову) у випадках, передбачених ст. 23-2 КПК.

Рішення про направлення справи на додаткове розслідування суд ухвалює у випадках, передбачених ст. 281 КПК. У цій статті передба­чені дві підстави для такого рішення — неповнота досудового слідства та його неправильність.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами Укра­їни законодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», неправильним досудове слідство визнаєть­ся, якщо органами досудового слідства при здійсненні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень були неправильно застосовані або безпідставно не застосовані норми кримінально-процесуального або кримінального закону і без усунення цих порушень справа не може бути розглянута в суді (п. 8). Неправильне застосування або не­застосування норм кримінально-процесуального законодавства, які підлягають застосуванню, — це, по суті, істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства, які є підставою для по­вернення справи на додаткове розслідування зі стадії попереднього розгляду справи суддею. Якщо ж подібні порушення виявлені в стадії судового розгляду, справа направляється на додаткове розслідування з даної стадії.

Що ж стосується такої підстави повернення справи на додаткове розслідування, як неправильне застосування кримінального закону.

то тут необхідно зробити певні застереження. Суд розглядає кримі­нальну справу в межах, визначених ст. 275 КПК, порушити питання про необхідність зміни обвинувачення, що є предметом судового роз­гляду, на більш тяжке суд не має права. Відповідне клопотання може заявити прокурор у тих випадках, коли вбачатиме підстави для зміни обвинувачення на більш тяжке, але відповідно до ч. 2 ст. 277 КПК не зможе змінити обвинувачення в судовому слідстві. Крім того, як вказав Пленум Верховного Суду України в згаданій вище постанові, справу може бути повернуто на додаткове розслідування у зв'язку з необхідністю зміни обвинувачення на більш тяжке, якщо клопотан­ня про це буде заявлено потерпілим або його представником (хоча прокурор таких підстав не вбачає). Якщо ж суд дійде висновку про необхідність зміни обвинувачення на менш тяжке, то він зможе зро­бити це у вироку. У тих же випадках, коли суд визнає, що є підстави для зміни обвинувачення на менш тяжке, але змінене обвинувачення буде істотно відрізнятися за фактичними обставинами від того, котре було предметом судового розгляду, то суд, на нашу думку, може на­правити справу на додаткове розслідування (наприклад, зміна обви­нувачення у вбивстві на доведення до самогубства). Втім, в останньо­му разі, мабуть, будуть підстави і для того, щоб порушити питання про неповноту досудового слідства, яка не може бути усунута в судо­вому засіданні.

Кримінальну справу може бути повернуто на додаткове розсліду­вання також за підставами, передбаченими ст.ст. 276 і 278 КПК, у ви­падках, коли за клопотанням прокурора, потерпілого або його пред­ставника ставиться питання про нове обвинувачення відносно підсуд­ного або про притягнення до відповідальності нових осіб і з'ясовується, що нове обвинувачення тісно пов'язане зі справою, що розглядається і роздільний розгляд їх є неможливим.

Неповнота досудового слідства може полягати в тому, що під час його проведення всупереч вимогам ст.ст. 22 і 64 КПК не були дослі­джені або були досліджені поверхово або односторонньо обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення кримінальної справи (не були допитані певні особи; не витребувані чи не до­сліджені документи, речові та інші докази для підтвердження або спростування таких обставин; не досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування; не з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу підсудного та ін.) — таке роз'яснення дав Пленум Верховного Суду в названій раніше по­станові (п. 8). Не може розглядатися як неповнота досудового слідства непроведения ори додатковому розслідуванні слідчих дій, зазначених в ухвалі про направлення справи на додаткове розслідування, якщо такі дії фактично неможливо було провести.

Неповнота досудового слідства може слугувати підставою для на­правлення справи на додаткове розслідування тільки в тому разі, коли ця неповнота не може бути усунута в судовому засіданні. Чинний КПК, з одного боку, дещо розширив можливості для усунення неповноти досудового слідства в судовому розгляді, передбачивши _в ст. 315¹ КПК право суду своєю мотивованою ухвалою (постановою) доручити органу, що проводив досудове слідство, виконання певних слідчих дій. З іншого боку, вказавши як умову повернення криміналь­ної справи на додаткове розслідування за мотивами неповноти необ­хідність усунення такої неповноти в судовому засіданні, законодавець позбавив суд права зі своєї ініціативи викликати нових свідків, при­значати експертизу і витребувати документи чи інші докази. Тому суд повинен створити для сторін необхідні умови для подання ними нових доказів, заявления клопотань про допит нових свідків, про призна­чення експертизи. Зокрема, якщо підсудний (особливо за відсутності в процесі захисника) або потерпілий посилаються на те, що будь-яким особам, наприклад, відомі певні обставини в справі, то їм потрібно ще раз роз'яснити їх право заявляти клопотання, запитати їх, чи бажа­ють вони, щоб названі ними особи були допитані в суді. Таким чином, суд повинен докласти необхідних зусиль для одержання в судовому засіданні нових доказів, сприяти активності сторін у поданні доказів. І тільки вичерпавши всі передбачені законом можливості для усунен­ня неповноти досудового слідства, суд зможе направити справу на до­даткове розслідування.

Питання про направлення справи на додаткове розслідування за мотивами неповноти або неправильності досудового слідства може бути поставлене на обговорення учасників судового розгляду як з іні­ціативи суду, так і за клопотанням сторін. Питання про направлен­ня справи на додаткове розслідування за підставами, зазначеними у ст.ст. 276, 278 КПК, може обговорюватися тільки за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника. Обговорення питання про направлення справи на додаткове розслідування за участю сторін є обов'язковим. Тому якщо дані, у зв'язку з якими виникає необхід­ність направлення справи на додаткове розслідування, з'ясовуються під час судових дебатів, останнього слова підсудного або після видалення суду в нарадчу кімнату, суд повинен відновити судове слідство і а ясувати думку сторін щодо цього питання (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 11 лютого 2005 року).

У постанові або ухвалі суду про повернення справи на додаткове розслідування за мотивами неповноти або неправильності досудового слідства треба вказати, які обставини необхідно встановити або пере­вірити.

Суд може повернути справу на додаткове розслідування за моти­вами неповноти тільки в тому разі, якщо є реальна можливість при проведенні додаткового розслідування усунути наявну неповноту до­судового і судового слідства. Якщо ж вичерпані всі можливості для одержання нових доказів, а наявних у справі недостатньо для виснов­ку про винуватість підсудного, суд повинен ухвалити виправдуваль­ний вирок за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину.

Ухвала або постанова про направлення справи на додаткове роз­слідування має бути винесена в нарадчій кімнаті і містити необхідне мотивування, обґрунтування ухваленого рішення. На ухвалу або постанову про направлення справи на додаткове розслідування сторони можуть принести апеляції, а якщо справу у першій інстанції розгля­дав апеляційний суд — касаційні скарги або подання протягом семи діб з дня винесення рішення.

Підстави для ухвалення судом рішення про закриття кримінальної справи передбачені ст. 282 КПК.

Судовий розгляд закінчується постановлениям вироку в тих ви­падках, коли обвинувачення, що було предметом судового розгляду, вирішується судом по суті. Якщо ж є певні обставини, що перешко­джають вирішенню обвинувачення (такі, наприклад, як смерть під­судного, наявність вироку, що набрав законної сили, щодо тієї ж осо­би і по тому ж обвинуваченню), або встановлені передбачені законом підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності, або прокурор відмовився від обвинувачення і потерпілий не наполягає на розгляді справи, суд закриває кримінальну справу.

У тих же випадках, коли є підстави для звільнення особи від по­карання (ч.ч. 4 і 5 ст. 74, ст. 85, ч. 1 ст. 105 КК), суд повинен ухвалити обвинувальний вирок зі звільненням особи від покарання.

Закриття кримінальної справи за наявності відповідних підстав можливо і при попередньому розгляді справи суддею.

Якщо в судовому засіданні встановлені обставини, передбачені ч.ч. 5—11 ст. 6 КПК, суд ухвалює рішення про закриття кримінальної справи.

Щодо особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, після проведення досудового слідства відповідно до ст. 7-3 КПК слід­чий складає постанову про закриття кримінальної справи і направ­лення її до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо суд установить, що в такій справі суспільно небезпечне діяння вчинене малолітнім до досягнення ним 11 років, то необхідно, мабуть, закрити провадження щодо застосу­вання примусових заходів виховного характеру.

Якщо при розгляді в судовому засіданні кримінальної справи, яка надійшла з обвинувальним висновком, щодо неповнолітнього про­курор змінить обвинувачення на статтю КК про злочин, за вчинення якого неповнолітній не може бути притягнутий до кримінальної від­повідальності внаслідок недосягнення віку (або якщо суд сам визнає за необхідне змінити обвинувачення таким чином), суд ухвалює рі­шення про закриття кримінальної справи і застосування до особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, примусових заходів виховного характеру. При цьому у разі зміни обвинувачення проку­рором суд відповідно до ч. 4 ст. 277 КПК повинен роз'яснити потерпі­лому та його представнику їх право підтримувати обвинувачення в ра­ніше пред'явленому обсязі. Якщо потерпілий (його представник) під­тримує обвинувачення в такому обсязі, суд продовжує розгляд справи І у нарадчій кімнаті приймає відповідне рішення (див. п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 15 травня 2006 року «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових захо­дів виховного характеру»).

Справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) мають бути закритими, якщо в судовому розгляді (до видалення суду в нарадчу кімнату) відбулося примирення потерпілого з обвинуваченим. Дані справи відповідно до ч.ч. З і 4 ст. 27 КПК не можуть бути закриті при примиренні потерпілого з обвинуваченим, якщо справу було по­рушено прокурором або якщо прокурор вступив у справу, порушену суддею. У подібних випадках кримінальну справу у разі примирення може бути закрито на підставі ст. 46 КК (ст. 8 КПК).

Відсутність скарги потерпілого у справах приватного (ч. 1 ст. 27 КПК) і приватно-публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 27 КПК) тягне закриття кримінальної справи, крім випадків, передбачених ч. З ст. 27 КПК. У судовому засіданні така підстава закриття криміналь­ної справи може виникнути у зв'язку зі зміною обвинувачення проку­рором із статті КК, за якою кримінальне переслідування здійснюється в порядку публічного обвинувачення, на статті, за якими проваджен­ня здійснюється в порядку приватного або приватно-публічного обви­нувачення.

Ухвалюючи рішення щодо закриття кримінальної справи відносно померлого підсудного, суд повинен упевнитися, що ніхто не порушує питання про його реабілітацію. Питання про реабілітацію такої особи можуть поставити близькі родичі і громадські організації.

Для вирішення питання про закриття кримінальної справи за під­ставами, передбаченими ст.ст. 45-49, ч. 1 ст. 97, ч.ч. 1 і 2 ст. 106 КК, суд повинен насамперед упевнитися в тому, що вина підсудного у вчи­ненні злочину (у зв'язку з яким можливе звільнення від кримінальної відповідальності) доведена. Крім того, необхідно встановити, що під­судний проти закриття справи з певної підстави не заперечує (п. 2 по­станови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»). Суд пови­нен також з'ясувати і думку потерпілого з питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності (п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року «Про практику застосування судами законодавства, яке передбачає права потерпілих від злочинів»). Думка потерпілого має вирішальне зна­чення під час обговорення питання про звільнення підсудного від кри­мінальної відповідальності за ст. 46 КК. В інших випадках суд врахо­вує таку думку.

Якщо підсудний заявляє, що він не згодний на закриття справи за нереабілітуючими підставами, то справа, що надійшла до суду а по­становою слідчого про звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності, має бути повернута на додаткове розслідування за мотивами неправильності досудового слідства. А справу, що надійшла до суду з обвинувальним висновком, суд розглядає по суті і виносить вирок у всіх випадках, крім закінчення строків давності, встановлених ст. 49 КК. Якщо до моменту постановления судом рішення минули строки давності, передбачені ст. 49 КК, суд, на нашу думку, повинен вине-

сти ухвалу (постанову) про закриття справи в зв'язку із закінченням строків давності.

У судовому засіданні можуть бути встановлені спеціальні підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності, передбачені в окремих статтях Особливої частини КК. У цих випадках суд також ухвалює рішення про закриття кримінальної справи і звільнення осо­би від кримінальної відповідальності (див. п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 року «Про практи­ку застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).

Як на підставу до закриття справи ст. 282 вказує на відмову проку­рора від обвинувачення і відмову потерпілого від свого права підтри­мувати обвинувачення. Отже, і в цих випадках суд ухвалює рішення про закриття справи.

У статті 282 КПК зазначена ще одна підстава закриття криміналь­ної справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) — неявка по­терпілого в судове засідання без поважних причин. Ухвалюючи рі­шення про закриття справи на цій підставі, суд повинен мати у своєму розпорядженні дані про те, що потерпілому було повідомлено про день розгляду справи і причина його неявки не є поважною.

Якщо в судовому розгляді встановлені підстави для закриття кри­мінальної справи, суд заслуховує думку сторін і в нарадчій кімнаті складає мотивовану ухвалу або постанову про закриття кримінальної справи. Оскільки такою постановою або ухвалою завершується про­вадження в справі, в ній має бути рішення про скасування запобіж­ного заходу відносно підсудного, про долю речових доказів. У рішенні про закриття справи необхідно вказати строк і порядок принесення на нього апеляції, касаційної скарги або подання — 7 днів з моменту ви­несення постанови або ухвали.

Відповідно до ст. 340 КПК суд, що розглядає справу по першій інстанції за наявності підстав, передбачених ст. 23-2 КПК виносить окрему ухвалу (постанову). Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові № 3 від 28 березня 2008 року «Про практику ви­несення судами окремих ухвал (постанов) у кримінальних справах», суд зобов'язаний за наявності підстав виносити окремі ухвали (поста­нови), щоб звернути увагу державних органів, громадських організа­цій або посадових осіб на встановлені факти порушення законності, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину. Перелік підстав для винесення окремої ухвали, який міститься в ст. 23-2 КПК, не є вичерпним, суд може винести таку ухвалу стосовно фактів незакон­ного притягнення осіб до кримінальної відповідальності, незаконного затримання чи інших порушень прав та законних інтересів, фактів зриву судових процесів, недоставлення підсудних, які тримаються під вартою, невиконання судових доручень, постанов про привід осіб, які не з'явилися в судове засідання, тощо.

Окрема ухвала має бути мотивованою, повинна ґрунтуватися на матеріалах, досліджених у суді. В ухвалі не повинні міститися твер- дження, які викликають сумніви щодо правильності вироку або іншо­го рішення суду, одночасно з яким суд виносить окрему ухвалу.

Окрему ухвалу суд виносить одночасно з вироком або рішенням про закриття справи чи направлення справи на додаткове розслідування, але в тих випадках, коли з урахуванням характеру виявлених фак­тів порушення закону, що перешкоджають розгляду справи, виникає необхідність вжити невідкладних заходів для їх усунення, суд може винести таку ухвалу під час судового розгляду на підставі ст. 273 КПК. Звичайно ж в такій ухвалі не можна наперед вирішувати питання, що підлягають вирішенню у вироку чи іншому рішенні, яким завершуєть­ся розгляд справи. Окрему ухвалу суд виносить у нарадчій кімнаті.

Відповідно до п. 11 ст. 348 КПК окрему ухвалу може оскаржити особа, щодо якої її винесено. Отже суд, який виніс окрему ухвалу, повинен повідомити про це особі, інтересів якої вона стосується, та роз'яснити право на оскарження.