Допит обвинуваченого

Допит обвинуваченого є слідчою дією, мета, хід і зміст якої обумов­лені двома факторами: фактичною роллю цієї особи в інкримінованому діянні та її процесуальним становищем. На досудовому слідстві особа може допитуватися неодноразово, але як обвинувачений особа допи­тується вперше тільки після винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Предмет першого допиту обвинуваченого об'єктивно наперед визначений змістом обвинувачення, а особливість даної про­цесуальної ситуації суттєво впливає на порядок його проведення.

Обов'язок негайного (після пред'явлення обвинувачення) допи­ту покладено на слідчого (ч. 1 ст. 143 КПК). За своїм розсудом він не може відкласти допит, оскільки допит обвинуваченого є також і важ­ливішим способом забезпечення йому права давати показання щодо пред'явленого обвинувачення та надавати докази з метою захисту від висунутого обвинувачення. Допит обвинуваченого повинен здійсню­ватися після кожного пред'явлення обвинувачення.

При допиті обвинуваченого слід мати на увазі, що давати показан­ня — це його право, а не обов'язок. Слідчий не може провести допит негайно після пред'явлення обвинувачення, якщо цьому перешко­джає позиція обвинуваченого, який має право відмовитися від дачі показань. В цьому випадку слідчий, заповнивши в протоколі допиту відомості про особу, зазначає, що допит не відбувся у зв'язку з відмо­вою обвинуваченого давати показання. Разом з тим, у ситуації, коли обвинувачений відмовляється давати показання, слідчий повинен з'ясувати причини відмови і роз'яснити йому значення показань для встановлення істини в справі і захисту його законних інтересів. На­ступний допит обвинуваченого доцільно провести з участю прокурора.

Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом на­силля, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Передбачені ч. 1 ст. 143 КПК строки допиту (не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення) обвинуваченого сприяють швид­кому, повному та об'єктивному розслідуванню справи. Отримання від обвинуваченого показань дає можливість слідчому перевірити обґрун­тованість обвинувачення, визначити додаткові заходи щодо збирання й перевірки доказів для з'ясування обставин вчиненого злочину. До­пит обвинуваченого зразу ж після пред'явлення обвинувачення спри­яє і отриманню від нього правдивих показань, оскільки обмежує його можливості підготовити неправдиві показання.

Якщо обвинувачений або його захисник заявляють клопотання про надання їм побачення віч-на-віч в проміжку між пред'явленням обвинувачення і допитом, слідчий відкладає допит обвинуваченого, зазначаючи цю обставину в протоколі.

Враховуючи приписи закону (ч. 2 ст. 143 КПК) про те, іцо допит об­винуваченого, як правило, повинен проводитися удень (з 6.00 до 22.00 години), слідчий повинен розпочати допит з таким розрахунком, щоб він міг бути закінченим до настання нічного часу. Це правило спря­моване на створення нормальних умов для допиту, а також на те, щоб уникнути можливості використання допиту в нічний час як засіб неза­конного психологічного впливу на обвинуваченого з метою одержання від нього показань, в яких він би визнав свою вину у скоєнні злочину.

З настанням нічного часу або за іншими причинами допит обвину­ваченого може бути перерваний, про що робиться позначення в про­токолі. Після перерви допит обвинуваченого здійснюється зі складан­ням самостійного протоколу. Ці правила необов'язкові, якщо перерва має короткочасний характер і обвинувачений при цьому не залишає місця пред'явлення обвинувачення.

Під винятковими випадками (ч. 2 ст. 143 КПК) розуміються си­туації: 1) обвинувачений наполягає на негайному допиті; 2) коли за припущенням слідчого такий допит може сприяти: врятуванню жит­тя людини або запобіганню катастрофи, угону літака зі скоєнням те­рористичного акту, захопленню заручників, тощо; запобіганню або попередженню тяжкого злочину, знищенню майна; затриманню зло­чинців; попередженню втрати можливих доказів у справі.

За загальним правилом, допит обвинуваченого проводиться в місці пред'явлення обвинувачення: арештованого, зазвичай, в місці три­мання під вартою, а який знаходиться на волі — в кабінеті слідчого. За місцем проживання обвинуваченого його допит після пред'явлення обвинувачення може відбуватися у випадках, коли стан здоров'я об­винуваченого не дозволяє з'явитися за викликом. Аналогічним чином варто чинити і у випадках, коли обвинувачений знаходиться на ліку­ванні в лікарні. Як у першому, так і в другому випадках не повинно бути заперечень щодо проведення допиту з боку лікарів, які лікують обвинувачених. У всіх інших випадках вибір місця допиту обвинува­ченого вирішується слідчим, виходячи з тактичних міркувань.

Обвинувачені допитуються окремо (ч. 4 ст. 143 КПК). Заходи, спря­мовані на те, щоб обвинувачені, які викликані на допит в одній і тій же справі, не спілкувалися між собою, полягає у виклику їх в різний час, з таким розрахунком, щоб допит одного міг бути закінченим до прибуття іншого. Запобігання спілкуванню між собою арештованих обвинувачених забезпечується адміністрацією місць їх знаходження (ВТУ, СІЗО) шляхом окремого утримання, яке здійснюється за вимо­гою слідчого (так звана розсадка).

На початку допиту слідчий згідно з ч. 6 ст. 143 КПК повинен спи­тати у обвинуваченого, чи визнає він себе винним в пред'явленому об­винуваченні і в якій мірі — повністю, частково або не визнає. Част­кове визнання винним означає, що обвинувачений не повністю згоден з обвинуваченням. Він може визнати себе винним у скоєнні інкримі- нуємих йому діянь, але не погодитися з їх кваліфікацією або визнати вину у вчиненні лише деяких злочинів (епізодів злочинної діяльності) з тих, які йому ставилися у вину. Одержання відповіді на поставлене запитання дає можливість зразу ж з'ясувати ставлення обвинувачено­го до пред'явлення обвинувачення, яке потім враховується в ході до­питу. Закон не вимагає, щоб отримана відповідь обвинуваченого щодо винуватості в пред'явленому обвинуваченні була негайно зафіксована в протоколі.

Про фактичне відношення обвинуваченого до обвинувачення буде остаточно відомо тільки в кінці допиту. Відповіді на запитання щодо ступеня визнання вини повинні бути одержані на всі пункти (склади злочину) обвинувачення.

Незалежно від позиції по відношенню до пред'явленого обвинува­чення слідчий повинен спочатку вислухати його, а потім, якщо вважає за необхідне, ставити питання уточнюючого, нагадуючого, контрольного характеру. Разом з тим, забороняється задавати навідні питання, тобто такі, в формулюванні яких міститься відповідь, частина відпо­віді або підказка до неї.

У тому випадку, коли показання обвинуваченого носять загальний характер, то їх треба конкретизувати і деталізувати. Це відноситься насамперед до інформації стосовно місця, часу та інших обставин по­дії злочину. Також конкретизуються відомості, які повідомляються обвинуваченим про дії, які він скоїв особисто, та що вчинили його співучасники, з'ясовуються обставини формування злочинної гру­пи (якщо така була), роль організаторів, джерела отримання інфор­мації, яка необхідна для скоєння злочину, інформації щодо зброї, способу збуту викраденого, тощо. З'ясовується, якими доказами можуть бути підтверджені фактичні дані, що повідомляються обви­нуваченим.

Як різновид показань обвинуваченого, окрім повного або частко­вого визнання або заперечення своєї вини в інкримінованому злочині (злочинів) є також самообмова, обмова та алібі.

Самообмова — це такі показання обвинуваченого, в яких він зізна­ється у вчиненні злочину, якщо він в дійсності не скоював, або в зло­чині більш тяжкому, ніж фактично вчинив, чи бере на себе всю вину за злочин, вчинений групою. Мотиви самообмови бувають різними (страх перед організаторами злочину, бажання виручити інших осіб, перечекати в місцях позбавлення волі певний період, одержання ви­нагороди за взяття на себе вини й інші).

Обмова — це такі показання обвинуваченого, в яких він неправдиво викриває інших осіб у скоєнні тих злочинів, які він вчинив сам. Часті­ше всього мотивами такої позиції є спроба уникнути відповідальності або хоча б зменшити свою вину, помста, бажання догодити слідчому або співробітнику міліції й тим самим заслужити їх прихильність, тощо.

Алібі — це ствердження обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінуємого злочину з тієї причини, що на момент вчинення знаходився в іншому місці. І обов'язок слідчого — переві­рити це твердження навіть у випадках, коли допитуваний не наводить конкретних фактів на Підтвердження своєї заяви. Якщо ця заява об­винуваченого або підсудного про алібі не спростована, то кримінальна справа повинна бути закрита внаслідок недоведеності участі обвинува­ченого у вчиненні злочину (п.2 ст. 213 КПК) або суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок за тими ж мотивами.

З метою попередження некритичного ставлення до показань обви­нуваченого, надання їм вирішального значення КПК спеціально вка­зує, що вони підлягають перевірці і що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвер­дженні цього визнання сукупністю доказів, які маються в справі (ч. 2 ст. 74 КПК). Слід особливо критично відноситися до показань одного обвинуваченого проти іншого, що спрямовані на усунення своєї вини або пом'якшення відповідальності. Обвинувачення не може вважати­ся доведеним, якщо воно ґрунтується лише на обмові обвинуваченого, заінтересованого в кінцевому результаті справи і не підкріпленого ін­шими вагомими доказами.

Вважаємо, що незалежно від характеру вчиненого обвинуваче­ним злочину, його відношення до скоєного у нього повинні бути в обов'язковому порядку з'ясовані питання, що пов'язані з можливим призначенням судово-психіатричної експертизи (наявність травм го­лови, знаходження в минулому на лікуванні в психіатричних уста­новах, ознаки неадекватності поведінки, тощо). З'ясування таких об­ставин надає слідчому можливість своєчасно призначити експертизу, в тому числі й стаціонарну і тим самим уникнути необґрунтованого продовження строків слідства і тримання під вартою.

В кінці допиту необхідно задати ще одне питання із числа обов'язкових — це чи скоював він ще які-небудь злочини, про які пра­воохоронним органам не відомо.

Обвинуваченому, який не визнав своєї вини, пропонується дати по­казання по суті обвинувачення та зайнятої ним позиції з наведенням тих доказів і аргументів, на яких вона базується, а також викласти свої версії і дати відповідну оцінку відомих йому доказів обвинувачення.

У випадку часткового визнання обвинуваченим своєї вини необ­хідно з'ясувати, в чому конкретно він визнає себе винним, проти якої частини обвинувачення заперечує і чому, а потім надати йому можли­вість викласти показання щодо суті обвинувачення в повному обсязі і по всьому комплексу питань, пов'язаних з фабулою обвинувачення та кваліфікацією скоєного.

У подальшому, в разі необхідності, обвинувачений, незалежно від того, визнає він свою вину або відкидає її, може бути допитаним до­датково (нерідко багато разів) щодо питань, які виникають у слідчого в ході розслідування кримінальної справи, в тому числі і за резуль­татами перевірки версій обвинуваченого, його доводів та аргументів з приводу заявлених ним клопотань та заяв.

В разі невизнання обвинуваченим вини, а також зайняття ним позиції, яка пов'язана з установкою допитуємого на дачу неправди­вих показань, слідчим можуть бути використанні тактичні прийоми, спрямовані на з'ясування та подолання брехні, які досить добре роз­роблені в криміналістиці.

Показання обвинуваченого у формі вільної розповіді і відповіді на поставлені питання, його думки, оцінки, доводи, заяви та клопотання заносяться до протоколу допиту, причому обвинувачений має право зафіксувати свої показання в протоколі допиту власноручно (ст. 146 КПК).

У відповідності з ч. 4 ст. 145 КПК основним способом ознайом­лення обвинуваченого зі змістом протоколу є прочитання його самим обвинуваченим і тільки за його проханням він може бути зачитаний слідчим. Протокол підписують окрім слідчого, також обвинувачений (в кінці кожної сторінки і в кінці протоколу), а також всі особи, які беруть участь у допиті.

Слідчий, визначаючи тактику допиту обвинуваченого, викорис­товує рекомендації криміналістики, судової психології. При допиті можуть застосовуватися звукозапис та відеозйомка (ст.ст. 85-1, 85-2 КПК), а також складатися схеми та плани (маршрут пересування, роз­ташування учасників і об'єктів події злочину, тощо), робиться малю­нок. Вони завіряються слідчим та обвинуваченим і в доказовому зна­ченні прирівняні до додатків до протоколу.

При участі в допиті обвинуваченого захисника останній має право задавати йому питання після закінчення отримання показань слід­чим. Питання захисника і одержані від нього відповіді підлягають за­несенню до протоколу допиту обвинуваченого.

Порядок допиту глухих, німих та сліпих визначений ст. 144 КПК. Особливість їх — це участь захисника, а також осіб, які розуміють знаки глухих та німих.