Суть процесу виховання

Розумінню суті виховання сприяє його порівняння з іншою складовою педагогічного процесу – навчанням. Між ними є багато спільного і водночас відмінного. Обидва процеси спрямовані на розвиток особистості і тісно взаємозв'язані між собою. Так, наприклад, щоб виховати в учнів сум­лінне ставлення до праці, потрібно спочатку допомогти їм з'ясувати, в чому полягає суть цього ставлення, навчити їх трудових умінь і навичок.

Істотною ознакою єдності навчання і виховання є те, що зміст навчання вміщує у собі великий виховний матеріал: зокрема, світоглядні та моральні ідеї, приклади високоморальної поведінки, благородних вчинків і т.д. Крім того, в системі навчальної роботи важливе місце посідають праця, предмети естетичного цикл, заняття фізичною культурою, що значною мірою сприяє трудовому, естетичному і фізичному вихованню.

Слід також враховувати, що навчання – це форма спільної діяльності уч­нів, їх активного спілкування як з учителем, так і один з одним, що теж має виховне значення.

Зрозуміло, вся робота педагога в класі є завжди виховною, але вона обмежена програмними рамками змісту освіти і тому зводити виховну роботу до навчальної недопустимо.

Ототожнення процесів навчання і виховання призводить до дублювання понять освіченість і вихованість. Часто вихованою вважають людину освічену. Часто освічена, з широким запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе інших людей.

Якщо навчання спрямоване на примноження людських знань (інструментальної сфери особистості) і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває мотиваційно-ціннісну сферу особистості, привчаючи її до роздумів, воно слугує облагородженню душевних почуттів, формуванню потреб, поглядів, переконань та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли її розум, світоглядні переконання не відзначаються певною гнучкістю, якщо її почуття залишаються на рівні грубого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має своєї волі, ставлень, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з іншого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримає невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом чи знаряддям до задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства.

Отже для реалізації загальної мети педагогічного процесу необхідно розуміти, знати теорію виховання та сутність й особливості процесу виховання.

Процес виховання – цецілеспрямована, динамічна взаємодія вихователя і вихованців, що забезпечує всебічний розвиток особистості, формування її ставлення до дійсності (людей, до себе, сім’ї, праці, держави, природи, світу речей тощо) та суспільно значимі звички поведінки.

Цей процес передбачає послідовну зміну мети, завдань, змісту, методів, форм, умов, необхідних для досягнення позитивних змін на шляху формування всебічно й гармонійної особистості вихованця відповідно до суспільних вимог й індивідуальних здібностей, прагнень вихованця.

Цілі виховного процесу досягаються шляхом планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку вихованця з метою формування відповідних понять, почуттів, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, звички поведінки що забезпечують необхідні умови для розвитку його особистості, підготовки до суспільного життя і трудової діяльності. Виховання має готувати людину до виконання певних соціальних ролей, серед яких найголовнішими є: громадянин, працівник, сім’янин. Виховувати – означає готувати до повсякденного життя в суспільстві.

З цього слідує, що сутністю процесу виховання – є організація життя вихованців, створення і зміна соціальних, психологічних, педагогічних умов їх особистісного розвитку, у яких одні процеси стимулюються, а інші гальмуються. Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Глибинна сутність виховання постає у включені особистості в різні види діяльності, завдяки чому вона оволодіває різними сторонами суспільного досвіду, які, у свою чергу, визначають її особистісне формування. Саме діяльність і ставлення до неї, активність особистості в цій діяльності виступають, як визначальні фактори виховання і розвитку особистості формування у неї стійких форм поведінки в суспільстві через навички та звички.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його результату та корекції. Враховуючи структуру особистості виховні впливи спрямовуються на досягнення позитивних (наближення до мети процесу виховання) змін в свідомості особистості, емоційно-почуттєвій сфері, навичках та звичках поведінки вихованця. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Свідомість відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. Їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства загалом, до самих себе, навчальних та інших обов'язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають необхідного досвіду поведінки. Тому важливо враховувати наявний у школярів досвід попередньої поведінки збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, відповідності їх рівневі розвитку учнів і є успішним лише за дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов'язане із з'ясуванням причин появи, їх усуненням.

Ефективність процесу виховання залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

Мотиви виховання — спонукальна причина дій і вчинків людини.

Внутрішні спонукальні чинники певних дій і вчинків людини, зумовлюються передусім анатомо-фізіологічними і соціально-психологічними потребами. Американський психолог Абрахам Маслоу визначив ієрархічну багатоступеневу піраміду потреб людини, усі компоненти якої перебувають у діалектичному взаємозв'язку. У цілому вони ніби програмують виховний процес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже й програма виховного процесу.

У процесі виховання педагог має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі засвоєння знань, набуття соціального досвіду кожна особистість самостійно починає усвідомлювати потреби, які стимулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програмує процес самовиховання.