Давньоруські городища на Житомирщині

Розміри й загальну площу городища вчені вважають однією з ознак, яка дозволяє говорити про їхнє значення. Встановлено, що бі­льшість городищ мали площу до 1 гектара. Більші за площею городи­ща. з дитинцем і окольним градом, колись були великими містами.

Городища давньоруського часу відомі в багатьох населених пунктах Житомирщини - в селах Городець, Норинськ. Листвин Овру­цького, Городище Малинського, Нехворощ, Яроповичі Андрушівсько-го районів та в багатьох інших. Серед них найбільш дослідженим на сьогодні є городище поблизу села Райки Бердичівського району. Роз­ташоване воно на річці Гнилоп'яті. Досліджужувлось в З0 - 40-х роках XX століття Т. Мовчанівським та В. Гончаровим. Поселення, яке було на цьому городищі, загинуло внаслідок- пожежі, напевно під час монголо-татарської навали. Площа його укріпленої частини становить 1,25 га.. Городище було обнесено високим валом, основу якого становили дубові городні, заповнені глиною. Укріплення доповнювались подвій­ною лінією ровів.

Житлові споруди на городищі були розташовані вздовж валу в два ряди. Перший ряд примикав до городень і: був суцільним, а в дру­гому ряду були інтервали між будівлями. Як вважають археологи, кліті першого ряду були житлами, в яких мешкали ті, хто проживав на горо­дищі. А кліті другого ряду мали господарське призначення, тут утри­мувалась худоба, зберігався інвентар, знаряддя праці, зберігалось зер­но. Всього на городищі виявлено 52 житлові кліті та 25 господарського призначення. Центральна частина городища була внутрішнім по­двір'ям для всіх жител. Тут були кошари для худоби, стояли стоги сіна. Тут же знаходились землянки ремісників.

Оборонні споруди давньоруських городищ.

б). Р озвиток архітектури (зодчества)

Археологічні розкопки свідчать про високий рівень розвитку зодчества.

Образ городищ і сіл визначали дерев’яні будівлі. Дерев’яними були і перші церкви. З 12 століття поширюється зведення мурованих світських споруд і храмів. Прикладом є храм Святого Василія у місті Овруч.

О 1169 р. Овруч (Вручий) став володінням правнука Володимира Мономаха – князя Рюрика Ростиславовича. Рюрик «имел любов ненасытную о зданиях», до його двору входив художник Петро Милонег.

За свідченням істориків, овруцький храм з архітектурної точки зору – це був “… невеликий (завдовжки 24 аршини і завершки 14 аршин, що у сучасних вимірях становить відповідно 17м та 9,9м) чотиристопний, триапсидний, одноглавий, з широко розставленими хрещатими в плані стовпами. Внутрішній простір храму без апсид точно вписується в квадрат. Характер розташування стовпів свідчить про намір будівничого створити центричну композицію, а незначні виступи лопаток (12-14 см) - розкрити внутрішній простір. На рештках штукатурки, яка збереглася з часів побудови церкви, помітні залишки волосся та вовни.

Цемент у цегляній кладці покладено дуже товстими шарами, залізних зв’язок ніде не знайдено. Карнізи всередині церкви були всі з дубового дерева, облитого вапном У віконних отворах вставлено дубові дошки, облиті вапном, отвори замість скла було затягнуто міхурами. Всередині північної та південної стін були зроблені проходи з виїмками в середину споруди, що надавало їм характеру своєрідних лоджій чи галерей. Походження цих галерей пов'язують з оборонним призначенням, тому що храм стояв перед в'їздом в місто І в разі нападу ворогів відігравав важливу стратегічну роль.

Наружні пілястри церкви складнопрофільовані, з тонкими напівколонками. Фасади церкви мали дуже багату розробку, оскільки крім складнопрофільованих пілястр і порталів у стіни було вкладено велике кольорове каміння (рожевий кварцит, який видобували поблизу Овруча.

Церква святого Василя за схемою основного об'єму - традиційна, але має й деякі абсолютно незвичні риси: з західної сторони храму розмішені дві круглі башти, що фланкують західний фасад - прийом виключний в давньоруському зодчестві XII століття. Ці башти, як вважають дослідники, повторюють споруди Ярославових часів і, зокрема, Київської Софії, Проте від останніх вони відрізняються і формами, і суворо симетричним характером постановки. Башти теж мали певні оборонні функції. Такий прийом в подальшому стане характерним для деяких кам'яних споруд України,

У часи нападів храм перетворювався на фортецю - товсті стіни надійно захищали від ворога, вузькі вікна ставали бійницями, башти перетворювались на сторожові.

Оборонці Овруча зачинялись у храмі (тут знаходилось місце для сотень утікачів Древлянської землі) І відбивали звідти ворожі навали.

В мирний же час тонкі цегляні тяги. дрібні арочки, широкий пояс мереживної цегляної кладки, вікна, увінчані бровками, - ці деталі разом з динамічною композицією верха надавали храму життєрадісного вигляду

Збереглися перекази, що перед освяченням до храму навідались сановні овруцькі бояри і попросили дозволу «погукати» і «посвистіти» в новому приміщенні, щоб упевнитись, чи досить воно "голосне". Після одержання дозволу, досхочу нагукавшись і насвистівшись, бояри розійшлися задоволені: храм і справді відзначався гарною акустикою. Сприяло цьому те, що зверху в стіни його були вмонтовані великі глиняні горшки, так звані ''голосники".

Це диво архітектурного мистецтва зазнало долі всіх православних храмів Південної Русі. В 1240 та 1299 роках храм грабувався і руйнувався татарами, двічі руйнувався литовським князем Гедиміном як покарання за вперту оборону міста. З тих пір храм уже більше не піднімався з пустки, хоча всередині його руїн не раз зводилися дерев'яні церкви, які. в свою чергу, палилися численними нападниками. Від 1342 року, коли обвалилося склепіння храму, шість століть овруцький храм пролежав у руїнах.

Наявність багатьох традиційних рис у плановій схемі та будівельно-технічних прийомах дозволяє зробити висновок, що всі три пам’ятки: церква святого Василя, церква апостолів в Білгороді та П'ятницька церква в Чернігові - зведені однією і тією ж будівельною артіллю. Разом з тим, наявність в них, незважаючи на яскраві індивідуальні риси, спільності "почерку" зодчого приводять до висновку, що це витвори одного і того ж автора, яким, очевидно, і був Петро Милонег.

§9 Тема: Монголо-татарська навала і наш край.

1. Монголо-татари на Русі.

Київська Русь була першою державою українського народу. За рівнем господарського, політичного, культурного розвитку вона не поступалась іншим тогочасним європейським державам. Київська Русь існувала протягом ІХ – ХІІІ століть. В ХІІІ ст. Київська Русь втратила державну єдність, князівські міжусобні війни підірвали військову обороноздатність, чим і скористались зовнішні вороги – половці, німецькі рицарі-хрестоносці, феодали Польської та Угорської держав. Особливу загрозу становили монголо-татари, які після утворення на початку ХІІ століття могутньої військово-феодальної держави своїм головним заняттям зробили війни проти інших країн та народів, які не могли з різних причин об’єднаними силами чинити їм опір.

У 1206 році на чолі монгольських племен став Темучин, який був проголошений великим ханом – Чінгісханом.

Вперше монголо-татари з’явились на кордонах Київської Русі у 1223 р.. Вони напали на половців, які звернулись за допомогою до руських князів. Кровопролитна битва між монгольськими та об’єднаними русько-половецькими силами відбулась на річці Калка. Русько-половецькі війська зазнали поразки. В цій битві загинув Овруцький князь Ростислав Всеволодович.

Але монголи тоді не стали нападати на Русь, а повернулись на схід в свої степи.

У 1237 році величезні орди монголо-татар під командуванням внука Чінгісхана – Батия вдерлись на Русь. У грудні 1240 року вони оволоділи Києвом і наприкінці 1240 – 1241 років вогнем і мечем пройшлись через землі Житомирщини.

2. Боротьба населення Житомирщини з монголами.

Говорячи про монголо-татарську навалу на землі нашої області, слід сказати, що тутешні міста в меншій мірі ніж поселення східних земель Київської Русі (Рязанське, Переяславське, Чернігово-Сіверське князівства) постраждали від нападників. Давній літопис зазначає, що багато міст залишили татари, щоб вони їм орали і сіяли пшеницю і просо.

Однак археологічні матеріали свідчать, що так було не з усіма містами. Жителі краю в більшості випадків чинили героїчний опір жорстоким завойовникам. Галицько-Волинський літопис розповідає про героїчну боротьбу жителів міста Колодяжина (нині село Колодяжне Романівського району). Батий поставив навколо цього міста дванадцять пороків (стінобитних знарядь). Та не змогли татари розбити міські стіни. Тоді вони почали «перемовляти людей». Вони тоді послухали злої ради його (Батия), здалися і самі перебиті були.

Укріплене городище Колодяжина розміщувалось на високому правому березі ріки Случ, в дуже вигідному для оборони місці. З напільного боку воно було захищене двома лініями укріплень, між якими знаходилась площадка, на якій могли розміщуватись воїни. Загальна площа укріпленої частини городища становить 1,5 гектара.

Результати археологічних розкопок цього городища вказують, що давній Колодяжин загинув внаслідок жахливої пожежі, залишки всіх господарських та житлових приміщень виявлені в обгорілому вигляді.

Зброї трапилось небагато, це наконечники стріл, уламок меча, два наконечники списа, булави, спорядження кіннотників. Незначна кількість зброї може вказувати на те, що монголи після оволодіння містом роззброїли його захисників і відібрали їх зброю.

Літописи не розповідають нам про боротьбу інших міст проти монголів. Та археологічні розкопки свідчать, що подібна гірка доля спіткала багато міст нашого краю. Для прикладу, в околицях Житомира відомо кілька давньоруських городищ. Одне з них – на околиці села Зарічани. На його території досліджене стародавнє житло, яке загинуло внаслідок пожежі в середині ХІІІ століття. Життя на інших городищах – на Соколовій горі та в Станишівці – теж припинилось в середині ХІІІ століття, тобто якраз в часи монголо-татарської навали.

В сучасних книгах про історію Житомира ви можете прочитати, що Житомир теж був спалений монголо-татарами. Але у нас немає про це достовірних відомостей. Житомир продовжував розвиватись на тому ж місці, що й раніше. Отже, погрому, можливо, й не трапилось, жителі могли захистити своє місто, так як це зробили в містах Кременці та Данилові, про що повідомив літопис.

Монголо-татарами було зруйновано Микгород (Радомишль), Райки (Бердичівський р-н), в яких були вирізані всі жителі. Під час оборони Овруча, жителі заховалися в кам’яній будівлі храма Св. Василія, монголо-татари використали стінобитні машини, храм зруйновано, жителі через підземні ходи тікають з міста. В районі є назви сіл, які з’явилася в цей час, це сіла: Бігунь (від слова – «бігти» - спочатку назва «Бігуни»), с. Тхорин (спочатку «Дихарін»), с. Городець.

В с. М’яловичі (с. Миколаївка Ємільчинського р-ну) жителі через болото разом із худобою сховалися на острові, вороги їх наздогнали, позабирали жінок, дівчат; чоловіки повертаються до села, чекають татарів у засідці. Під час бою всі татари були знищені.

Таким чином, населення краю героїчно захищало свою землю від монголо-татарських завойовників, але розрізнені міста та села без сильної державної влади не могли зупинити і розгромити такого сильного і чисельного ворога.

3. Історична доля українських земель після монголо-татарської навали.

Монголо-татарська навала спричинила значні зміни в політичному, господарському та культурному житті українських земель взагалі та Житомирщини зокрема. Батиєва навала принесла величезні втрати давньоруському народові, уповільнила його розвиток. Наші землі змушені були випити до кінця гірку чашу неволі. Вторгнення завойовників, крім горя, нічого не принесло народу Київської Русі.

Міста були зруйновані, талановитих ремісників татари забирали у полон. Постійні набіги баскаків (збірників данини) спустошували землі. Навіть збереглася пісня з тих часів:

«Прийдуть баскаки і зерно заберуть,

У кого зерна нема – вола заберуть,

У кого вола нема – сина заберуть,

У кого сина нема – самого заберуть.»

На переважній більшості давньоруських городищ, які були на території Житомирщини, життя припинилось. На деяких – внаслідок пожеж, нападів монголо-татар; а інші просто були залишені жителями, які переселились в більш безпечні місця проживання. Укріплення городищ не змогли захистити мешканців від сильних та жорстоких загарбників.

§10 Тема: Житомирщина в складі Київського, Волинського князівства. Об’єднавчі зусилля Данила Галицького і наш край.

1. Входження земель Житомирщини до складу Київського та Волинського князівств.

В ХІІ ст. більша частина земель Житомирщини входила до Київського та Волинського князівства, більша частина сучасного Олевського району входила до Турово-Пінського князівства. Кожен землевласник в цей час прагнув зміцнити свої кордони. Саме в цей час споруджують сторожові фортеці: Котельнич, відновлюється Колодяжин (с. Колодязне Дзержинського р-ну), Деревич (с. Великі Деревичі Любарського р-ну).

2. Об’єднавчі зусилля Данила Галицького і наш край.

Головним напрямком політики Данила Галицького було: знайти союзників в боротьбі з монголо-татарами.

Не діставши допомоги від Заходу, Данило Галицький порвав з папою Римським і продовжував боротьбу власними силами. Їх основу становила кінна князівська дружина й піше селянське військо та міське ополчення. До боротьби з монголо-татарською ордою князь Данило залучив свого брата Василька, синів Лева, Шварна, литовського князя Міндовга. Коли в 1254р. на Волинь вдерлося військо під командуванням татарського воєводи, представника Золотої Орди на Правобережній Україні Куремси, завойовники зазнали поразки і змушені були відступити в Болохівську землю (давньоруську історичну область, яка була розташована у верхів’ях Південного Бугу і басейну річок Горині, Случі і Тетерева. Центром її було місто-фортеця Болохів, розташоване на лівому березі р. Случ навпроти сучасного Любара).

В кінці 1254р. Данило з військом перейшов у наступ проти Куремси: полки Лева визволили Побужжя, війська Данила і Василька ввійшли у Болохівську землю, маючи на меті йти далі і визволяти від татар Подніпров’я разом з Києвом. Однак, зайнявши землі вдовж Случі й Тетерева і, здобувши Возв’ягль (пізніше Зв’ягіль, тепер Новоград-Волинський), військо Данила змушене було зупинитися. Причиною того була зрада союзника Данила литовського князя Мін довга, який виступив проти галицького князя.

У “Літопису руському” автор підкреслює, що “Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси”. Однак, коли в 1258р. замість Куремси на Подніпров’я з’явився з великими силами монгольський воєначальник Бурундай, роздрібнена Русь не змогла йому протистояти. Данило Галицький знов змушений був визнати над собою владу ординських ханів, але залежність його від Золотої Орди була значно слабшою, ніж південно-східних руських князів.

§11 Тема: Особливості та історичні умови входження Житомирщини до складу Литовської держави.