Столова посудина з розкопок В.Хвойки;

5) Голова бика з кістки (село Більче-Золоте)

На Житомирщині достатньо детально досліджено племена пізньої трипільської епохи, яка отримала назву городської культури. Для неї характерні поселення з глинобитних будівель, розташованих по колу на підвищеннях обмежених балками та ярами. Найбільш відомі поселення с. Городське Коростишівського району, с. Колодяжне Дзержинського, с. Райки Бердичівського, Паволог Попільнянського, Троянів Житомирського, Нова Чортория Любарського районів. Тут виявлено залишки прямокутних глинобитних будинків, а іноді й напівземлянок

Населення займалося скотарством, зокрема, конярством і землеробством. Сіяли ячмінь, пшеницю, просо. Землю трипільці обробляли роговими чи кам’яними мотиками, врожай збирали крем’яними серпами, зерно розмелювали на зернотерках. Основну масу знарядь праці виготовляли з каменю, але зустрічалися й мідні. Допоміжними галузями виробничої діяльності були полювання, рибальство, збиральництво. Майстерність і вправність стародавніх трипільських гончарів, які ліпили й формували посуд ручним способом, вражає.

У поселеннях Городське, Колодяжне виявлено жіночі статуетки. В с. Карабчиєві Ружинського району виявлені антропоморфні і зооморфні статуетки людей та тварин. При їх виготовленні в глину домішували борошно, зерно. Вчені вважають, що це робилося для того, щоб збільшити ії магічну силу.

Археологічні знахідки свідчать, що по річках Случ, Уж, Тетерів проживали племена волинсько- подільської культури. Їхні поселення розміщувалися на важкодоступних місцях біля річок. Виявлені вони біля с. Високе, Кам’яний Брід Коростишівського району, Анета Володар-Волинського району. В основі їхньої виробничої діяльності лежало землеробство й скотарство. Знаряддя праці виготовлялися з каменю (клини, мотики, свердленні кам’яні молоти) й з міді (сокири, шила). Розвиненим було й гончарство. Часто знаходили посудини з кулястим корпусом, круглим днищем і вузькою горловиною, які прикрашені трикутниками, ялинковими візерунками й відбитками шнура.

Д О К У М Е Н Т:

Поширення пам’яток культури кулястих амфор тільки на родючих землях є також вказівкою на осілість і, можливо, землеробський характер племен, які залишили ці пам’ятки. (Археологія УРСР, К, 1971, т. 1 ст. 248).

Важливим джерелом є могильники. Їх виявлено понад двадцять в Баранівському, Дзержинському, Коростишівському, Народницькому, Новоград-Волинському, Радомишильському районах. Ось що побачили археологи розкопуючи один з них в с. Колодяжне. На глибині близько двох метрів було виявлено поховання, вміщене нібито в кам’яний ящик. Могильна камера мала прямокутну форму й поділялася перегородкою на дві частини. В першому, великому приміщенні знайдено в сидячому положенні кістяк чоловіка віком 45 років. По боках від нього поховані в скорченому положенні дві жінки віком 45-50 років, а біля них – двоє дітей віком 7-9 років і двоє підлітків 14-16 років. У меншому приміщенні лежав кістяк чоловіка віком 30 років. В могильній камері виявлено чотири крем’яні сокири, крем’яне долото, кістяні шпильки й сім глиняних посудин. Знайдені предмети відповідають уявленням про забезпечення покійника всім необхідним у загробному світі.

Цінні матеріали здобуті під час розкопок багатошарового поселення в урочищі Піщане, що біля смт. Народичі. Воно являє собою невелике піщане підвищення серед болотистої низини біля місця злиття р. Уж та р. Жерев, й певне не раз заселялося первісними мисливцями й рибалками. Про це свідчать знахідки залишків майже 30 вогнищ та інвентаря (трикутні крем’яні вкладиші, різці й наконечники, вузькі ножевидні пластини). З’явилися нові способи обробки каменю, як-то: шліфування, пиляння, сверління. Археологічні знахідки виявлені в Овруцькому (с. Збраньки, Бондари), Коростеньскому (с. Чигирі, м. Коростень) в районах вказують на те, що виникли центри виготовлення крем’яних знарядь праці. Ці стоянки вказують, що основними видами господарської діяльності залишилося мисливство, збиральництво, рибальство. Разом з тим уже з’являються приручені домашні тварини, примітивне землеробство. Були успіхи і в прядінні та в’язанні. Шерсть тварин та волокна дикоростучих рослин (кропиви, конопель, льону) йшли на виготовлення одягу і сітей. З’являється глиняний посуд (торфовище Мостове Народицького району).

2. Племена бронзового віку на Житомирщині (II – поч. I тис. до н.е.)

Перші поселення бронзового віку на території області були виявлені ще в 70 – 80 р. XIX ст. ці дослідження пов’язані з іменами геолога Готфріда Оссовськогог та археолога С.Люба-Радзилінського.

На території області в ранній період бронзового віку поширювалась середньодніпровська культура, в середньому – тшинецько-комарівська, а на пізньому – білогрудівська. Саме серед тшинецько-комарівської культури вчені-археологи шукають предків слов’ян. Одним з найбільш відомих пам’яток тшинецької культури на Житомирщині є Войцехівський курганний могильник поблизу с.Колодяжне, досліджений Сергієм Гамченком, та могильник поблизу Народичів, розкопки якого проводив Іван Левицький.

Племена тшинецької культури відомі як за поселеннями, так і за могильниками (в Україні 200 поселень). Поселення розміщувалися на високих берегах річок, забудовувались землянковими житлами, які були заглиблені в грунт на 1 – 1,5м. з внутрішнього боку стіни робились з плетеного хмизу, а ззовні присипались землею. Розміри жител становили приблизно 10 x 5, 12 x 6м, висота могла досягати 2м, покрівлю робили з очерету. На одному поселенні нараховувалось до 15 – 20 жител, в кожному мешкало 10 – 15 чоловік. Тобто всього на такому поселенні могло проживати 200 – 250 чоловік.

Найбільшу частину знахідок тшинецької культури становлять фрагменти керамічного посуду. Його робили з глини, домішували для міцності подрібнений граніт. Посудину додатково обмащували рідким розчином підфарбованої глини. Тому посуд мав блискучу поверхню. Верхню частину горщиків густо вкривали геометричним візерунком. Цікавою групою посуду є «дірчасті» посудини. Їх стінки вкрито багатьма наскрізними отворами. Призначення їх невідоме.

На багатьох поселеннях знаходять глиняні ложки, довжиною 10 – 12см. Крім посуду до керамічних виробів належать глиняні пряслиця, які використовувалися при прядінні як маховички для веретена.

Знахідок металевих речей небагато, адже у наших краях не має покладів мідної руди та олова. Та все ж на Войцехівському могильнику знайдені прикраси з бронзи та міді-кільця, браслети, шпильки. В курганах біля с. Ігнатпіль Овруцького району знайдені захоронення чоловіків, які займали центральне місце в курганах, а їх оточували жіночі захоронення з прикрасами з бронзи (приколки, застібки, спіральні браслети).

Краще археологами вивчено поховальний обряд цих племен. Померлих хоронили під невисокими курганами, які розташовувались на високих ділянках річкових берегів. Померлого клали на рівні давнього горизонту або в неглибокій ямі. Зустрічаються колективні захоронення під насипом, це, мабуть, сімейні поховання.

Кістяки лежать в скорченому положенні на боці, головою на схід або на захід. У курганному насипі або під ним є сліди тризни у вигляді вогнищ, розкиданих дрібних вуглинок, кісток тварин та розбитого глиняного посуду. Померлому клали певні речі (керамічний посуд, знаряддя праці з каменю та кременю, зрідка – металеві прикраси з міді або бронзи).

В цьому могильнику вже чітко помітна різниця між захороненнями багатих і бідних людей. Це свідчить про майнове та соціальне розташування.

Добре вивчені на Житомирщині племена так званої білогрудівської культури. Вона відноситься до пізнього етапу бронзового віку і вказує на дальший розвиток населення. Серед найбільш відомих її пам’яток є населення біля сіл Ворошилівка та Стара Гута Житомирського району.

Для цієї культури характерні неукріплені поселення, розташовані низько біля води. На цих поселеннях виявлено уламки керамічного посуду, який можна розділити на дві групи – кухонний та більш витончений столовий (мабуть для урочистих випадків).

Племена білогрудівської культури жили на тій же території, що й тшинецької.

3. Племена залізного віку на Житомирщині. Скіфи

В північній зоні Лісостепу на Поліссі, куди входить і територія Житомирської області, археологи виділяють окрему культову зону періоду залізного віку – волинську локальну групу пам’яток, вважають, що це була окраїна так званої чорноліської культури. Вона залишилась поза прямим впливом скіфської культури і торгових стосунків з античними містами. Це було північне прикордоння скіфської культури землеробського населення Лісостепу, геродотових скіфів-орачів. За розвитком продуктивних сил населення Волині відставало від південних регіонів. Матеріали тутешніх пам’яток не вказують на значне матеріальне розшарування населення. Очевидно, тут зберігалась родова община. Археологи виявили майже 20 таких поселень в Андрушівському, Житомирському, Бердичівському, Любарському, Чуднівському районах.

На території області відомі неукріплені поселення цього часу. Ряд з них виявлено поблизу Житомира. Зокрема, біля села Ворошилівка Житомирського району досліджено поселення чорноліської культури. У 1946 році археолог В.К. Гончаров виявив поселення ранньозалізного віку біля села Райки Бердичівського району. Поселення скіфського часу досліджував М.М. Шмаглій поблизу села Троянова Житомирського району.

Ці поселення розміщувались в зручних для ведення господарства місцях, на схилах річкових берегів, на підвищеннях заплав. Очевидно, вони були родовими поселеннями, складались з кількох землянок або наземних жител, які будувались з дерев’яних жердин і обмазувались глиною.

Селища мали невеликі розміри, тягнулись вздовж берега ріки на 100-150 метрів. Інколи такі селища розміщувались „гніздами”, недалеко один від одного. Подібне скупчення поселень відоме в районі Соколової гори. Працівником обласного музею О. Тарабукіним тут були проведені розвідкові розкопки. Виявлено залишки невеликої – 3 х 4 метри, заглибленої на 0,5 метра в землю, споруди, яка колись була житловою будівлею.

Основними господарськими заняттями було орне землеробство і домашнє тваринництво. Жителі продовжували застосовувати кам’яні знаряддя праці, наприклад серпи з кремневими вкладишами. Але на поселеннях виявлені і залізні знаряддя: в Троянові знайдено залізний кельт (сокиру) з одним вушком. Поодинокими знахідками представлені скіфські наконечники стріл.

Найбільш масовою категорією знахідок є фрагменти кераміки. Зустрічаються високі горщики тюльпаноподібної, майже циліндричної форми. Особливість керамічного комплексу нашої території становлять миски, верхній край яких загнуто всередину під кутом. Кераміка прикрашалась наліпним орнаментом у вигляді валика з ямками, наколами по краю, іноді орнамент утворював опуклі „горошинки”.

Для поховального обряду цього часу характерним є трупоспалення з похованням в керамічних урнах.

Таким чином, в часи раннього залізного віку, коли в степовій зоні панували скіфські племена, а в Північному Причорномор’ї процвітали грецькі міста-держави, наша область залишалась в цивілізаційному відношенні провінційною територією, заселеною землеробськими племенами, носіями пізньочорноліської культури.

§3 Тема: Житомирщина і давні слов’яни

1. Розселення древлян на Житомирщині

Найдавніший період історії слов’ян сягає у глибину століть. Існує думка, що предками слов’ян були ще давні племена бронзового і раннього залізного віків, які мешкали між річками Дніпро і Вісла. Тобто перші слов’яни займали територію лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра та землі Верхнього Подніпров’я і Прип’ятського Полісся. Про історію слов’янських племен початку І тис. до н.е. відомо з писемних творів давніх римських і грецьких писемників - істориків (Пліній Старший, Таціт, Прокопій Кесарійський). Вони називають давніх слов’ян венедами, антами, склавінами. Письмові свідчення підтверджуються археологічними пам’ятками.

На території нашої області на поч. І тис., І-V ст. побутувала черняхівська культура. Перші пам’ятки цієї культури відкрив відомий український археолог В. Хвойка (могильник в селі Черняхів Київської обл..). Нині на території Житомирщини зафіксовано понад 3 тис. пам’яток черняхівської культури. Професором І. Винокуром досліджені селища біля с. Іванківці Любарського, Слободищі Бердичівського, Пряжів Житомирського районів.

Протягом VI-VII ст. на території Житомирщини побутувала корчацька культура. Її пам’ятки були відкриті наприкінці ХІХ- на поч. ХХ ст. житомирським археологом С.Гамченком: залишки могильника з трупоспаленням біля с. Корчак Житомирського р-ну, Перлявка, Катеринівка, Тетерівка. Вважають, що культура типу Корчак є археологічним показчиком літописного племені древлян, яке проживало в цей період на території сучасної Житомирщини. В наступних століттях на її основі формувались пам’ятки культури типу Луки-Райковецької. Перші її поселення були відкриті археологом В.Гончаровим в 1946-1948 рр. в урочищі Луки поблизу с.Райки Бердичівського р-ну.

Всі ці старожитності вважаються археологічними покажчиками племені древлян, які проживали напередодні утворення Київської Русі на території нашої області.

Літописець Нестор в своїй «Повісті минулих літ» згадує ряд племен:

«Також і ті слов’яни, які прийшли і осіли по Дніпру, назвалися поляками, а інші – древляни, бо осіли в лісах, а інші осіли між Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами, а інші осіли по Двіні і називалися полочанами від назви річки Полота, яка впадає в Двіну. Ті ж слов’яни, які сіли коло озера Ільмень, прозвались своїм іменем – слов’янами, і подували город, і назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами…»

Древляни – один із могутніх і великих союзів східнослов’янських племен, що об’єднував біля 8 – 10 племен. Початок його складання історики відносять до VI – VII ст.

«Повість минулих літ» не уточнює нам, звідки прийшли на нашу землю древляни, а лише пояснює, що древляни назвались тому, що проживали в лісах, і підкреслює те, що «древляни теж пішли від слов’ян».

Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході і майже до Дніпра на сході, від р. Уборті та Прип’яті на півночі до річки Тетерів на півдні.

Жили древляни у прип’ятському Поліссі, в басейнах рік Прип’яті і Тетерева, займаючи землі на північний захід від Києва та в східній Волині

Північніше їх проживали племена дреговичів, на сході їх землі межували з полянами, на заході було плем’я дулібів. Південний кордон древлянської території простежується не так чітко. Очевидно, тут знаходилися землі племені уличів.

Археологічні розкопки Галичанка (в ХІХ ст.) Житомирських могильників (500 курганів), в 1929 – 1946 рр. Райковецького городища, Городеська (Коростишівського р-ну), Малинського городища (2 тис. кв. км.) підтверджують свідчення літопису.

Остання згадка в літописі назви «древляни» зустрічається під 1135 р., коли князі Ольговичі разом з половцями грабували київські землі, в тому числі й древлянські.

2. Суспільний устрій та організація влади у древлян:

З VII ст. в житті древлян почався розклад родоплемінного суспільства, виникають класи і починає зароджуватись державність, оскільки родоплемінну общину поступово замінила община територіальна.

Літописець Нестор підкреслює, що кожне з племен мало своє князювання. В тому числі й древляни. Очевидно столицею древлянського союзу було місто Іскоростень (сучасний Коростень). Вони мали свого князя (князь – воєначальник племені), бояр (знать), дружинників. Головні питання вирішувалися на народних зборах чоловіків – воїнів (віче).

3. Заняття древлян

Займалися вони землеробством, ремеслами та лісовими промислами. Переважаючою системою землеробства була підсічна, а найдавнішими знаряддями обробки ґрунту – суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також річні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й кош, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу.

Древляни полювали на турів, зубрів, лосів, а також на білок, куниць, лисиць, бобрів.

Значну роль в їх житті відігравало бортництво – добування меду та воску. Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, опалений глиняний посуд.

У господарському житті велике значення відігравало ремесло. Дуже важливою його галуззю було виробництва заліза. Воно вироблялося із болотної руди(18-40 відсотків заліза). Виплавляли залізо у сиродутних горнах. Городеськ(с. Городське Коростишівського р-ну) був одним із залізоробних центрів.

Горни складалися із обмащеного глиною дерев’яного каркасу. Для того, щоб горіння було кращим, горни мали керамічні продуха. На Райковецькому городищі було знайдено домницю, яка мала 180см в діаметрі.

Розвивалося гончарство, виробництво цегли, поширена деревообробна галузь. Відомо виробництво шиферних пряслиць (Овруч).

Зустрічаються ювелірні прикраси: кістяні гребінці, використовуються срібні, бронзові та залізні фібули-застібки, пряжки для поясів.

4. Побут, звичаї, вірування

Літописець Нестор не зовсім прихильно ставився до древлян: «А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотски: і вбивали вони одне одного, і їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води».

Древлянські городища (від давньоруського слова – ”град“ або ”город“ - ”городити“, укріпляти) – стародавні укріплені населення. До них належать Іскоростень(Коростень), Вручій(м. Овруч), Здвижен(с. Здвижка Коростишівського р-ну),Семоч, Зарічськ, Ушеськ (Ушомир Коростенського р-ну), Городеськ(Городське Коростишівського р-ну).

Селища - неукріплені поселення сільського типу. Археологами виявлені і досліджені наземні дерев’яні і напівземлянкові житла. Вони мали здебільшого двосхилу покривлю, були вкриті соломою або очеретом. Для опалення жител люди влаштовували відкриті вогнища, глинобитні печі або печі-кам’янки. Крім жител на поселеннях виявлено наземні та заглиблені в землю господарські приміщення, ями для зберігання зерна.

Цікавою пам’яткою культури є язичницьке святилище, яке було виявлене археологом І.Русановою в нижній течії р.Гнилоп’ять поблизу Житомира. Тут цілий комплекс пам’яток: святилище, могильник, поселення (одне житло). В центральній частині стояв великий дерев’яний стовп – ідол. Південніше і північніше нього було два менші стовпи – ідоли. Перед великим ідолом горіло вогнище. Значна товщина попелу дозволяє твердити, що тут горів довго і безперервно. Іще два вогнища простежені в південному і східному виступі святилища. В товщі їх попелу знайдені кістки бика, курячі кістки. Відомо, що слов’яни приносили в жертву богам биків і півнів. Тут відбувалися поклоніння могутнім силам природи – вітру, вогню, воді.

Русанова вважає, що це капище присвячене богу грому Перуну. А академік Рибаков твердить, що могло бути присвячене якомусь важливому жіночому божеству – Мокші, Живі або й богині смерті – Бабі – Язі.

Для поховального обряду характерні ґрунтові та півчурганні поховання. В них переважає обряд трупоспалення. Залишки кремації вміщували у глиняні горщики – урни оба просто зсипали в ямку. Зовні такі захоронення не мають ніяких ознак. Зустрічаються також курганні могильники. Їх насипи були невисокими, до 1 м, діаметром до 10 м. трупоспалення, як правило, здійснювалось на стороні, а потім залишки кремації зсипали в керамічну урну.

§4 Тема: Історичні умови та особливості взаємовідносин між племенами полян і древлян.