Кінець ідеології» та «кінець соціального» у концепціях постіндустріального суспільства

Наступник кроком у розвитку поняття «кінець ідеології» стало вчення Карла Поппера про відкриті і закриті суспільства. «Відкрите суспільство» Карла Поппера характеризується ним як абсолютно деідеологізоване. Автор критикує ідеї обґрунтування існуванню «закритого суспільства» починаючи з ідеї Платона про державу. На думку Поппера, ці ідеї давнього філософа про державний устрій виникли як реакція на небезпеку непередбачуваності того шляху яким пішло еллінське суспільство після розвитку торгівлі, мореплавства, дефіциту землі та заснуванням колоній. Платон вбачав людське щастя та справедливість у побудові «закритого суспільства». Для Поппера Платон - це перший ідеолог тоталітаризму, який так само як і пізніші більшовицькі та фашистські теоретики та практики обґрунтовували свої ідеї та дії прагненням до вищого суспільного блага. Поппер доходить до висновку, що будь-які ідеї, ідеології, що мають за мету приведення суспільства до якогось загального суспільного блага, так чи інакше ведуть до насильства [6].

Вважається, що найкраще обґрунтування твердження про «кінець ідеології» було зроблене Д. Беллом, автором однойменної праці. Проте явище про яке говорив Белл, було не «кінцем ідеології», а лише періодом широкого ідеологічного консенсусу, призупиненням ідеологічних суперечок та кривавих конфліктів, що були породжені ними перед цим. Після Другої світової представники основних західних ідеологій - лібералізму, соціалізму та консерватизму - дійшли визначення спільної мети - «вдалий капіталізм».

Мета знову таки була ідеологічною, вона відображала віру в ринкову економіку, приватну власність і матеріальні заохочення та вносила цю віру в соціальне забезпечення та економіку. Ідеологія «добробуту капіталізму» чи «соціальної демократії» перемогла своїх конкурентів, хоча 1960-ті роки засвідчили популярність нових, радикальних лівих та відродження зацікавленості в марксизмі та соціальному анархізмі, дали поштовх фемінізму та екологізму.

Економічний спад 1970-х років відновив інтерес до довготривалого нехтування вільноринковими доктринами та стимулював розвиток нових правих теорій які також поставили під сумнів поствоєнні домовленості про переділ сфер впливу [26].

«Кінець ідеології» у Белла не тільки проявляється в тезі про вичерпаність традиційних політичних ідеологій, але й у його концепції інформаційного постіндустріального суспільства. Белл відзначав, що тепер не праця, а саме знання виступає джерелом вартості. Інформація та теоретичне знання стають стратегічними ресурсами постіндустріального суспільства. Наука як знання стає основною продуктивною силою сучасного суспільства. Егалітаризм, що зростає у результаті появи безлічі утворень, демократизація управління через нову еліту «знання» [10].

У ХІХ ст. було обґрунтовано поняття «мас», «натовпів», у ХХ ст. широкого філософського осмислення набуло поняття «масового суспільства». Проте кінець ХХ ст. ознаменувався переосмисленням цього поняття у філософії постмодерну, де було сформовано поняття «кінця соціального».

Французький філософ і соціальний психолог Густав Лебон першим почав обґрунтувати теорію наступу «ери мас» та пов’язав з цим загальний занепад культури. На його думку, через вольову нерозвиненість та низький інтелектуальний рівень великих мас людей ними починають керувати несвідомі інстинкти, особливо тоді, коли людина опиняється в натовпі. Знижується рівня інтелекту, падає відповідальність, самостійність, критичність, зникає особистість як така. Лебон стверджує, що в XIX столітті влада натовпу змінює владу еліт. За філософом основними властивостями натовпу є: «анонімність (безкарність), зараза (поширення думки), сугестивність (натовп можна змусити бачити навіть те, чого немає насправді), прагнення негайно втілити свої ідеї в життя». Психологію натовпу Лебон порівнює із психологію «дикунів, жінок і дітей» й наділяє її імпульсивністю, дратівливістю, нездатністю критично мислити та надмірною чутливістю. «Маси поважають тільки силу» - продовжує філософ. Лідерство серед мас не обов'язково завойовується розумом, «так як розум народжує сумніви». Лідер мас повинен бути діяльним, енергійним та фанатичним. Тільки сліпа віра вождя може повести маси [16, 147 - 316], [13].

Детально розглядав проблему масового суспільства Хосе Ортеґа-і-Ґассет, що поділив суспільство на маси та обрані меншості, але цей поділ типологічний, він не збігається ні з поділом на соціальні класи чи їх ієрархією. Всередині будь-якого класу є власні маси та меншості [5, 19]. Меншість - це сукупність осіб, виділених особливими якостями; маса - не виділена нічим.

Розвиток західної цивілізації породив «варвара», який не помічає, що живе в цивілізованому світі; «повстання мас» - це бунт проти інтелектуальних та моральних засад суспільства. Сучасна цивілізація, на думку філософа, ставить перед людиною складні завдання, вирішення яких настільки заплутано, що вона нерідко прагне усунутися від їх вирішення [5, 45 - 50]. «Пересічна», масова людина, не обманюється щодо власної пересічності, не боїться стверджувати своє право на неї та нав'язувати її всім і всюди [5, 51].

«Повстання мас» породило новий людський тип - втілену посередність, яка характеризується: по-перше, вродженим відчуттям легкості, щедрості та щедрості життя, позбавленого обмежень; по-друге, почуттям власної переваги та всесилля, що, спонукає приймати себе таким, яким є, а, по-третє, втручанням в усе, нав'язуючи, в дусі «прямої дії» (очевидне вказування філософом на «насильство» Ж. Сореля, що був вчителем більшовизму та фашизму), свою волю [5, 50 - 63].

Основна ідея Зигмунда Фройда щодо психології натовпу полягає в гіпотезі, що люди в натовпі діють інакше, ніж люди, які мислять індивідуально. Розум групи людей об'єднуються в якийсь колективний розум. Ентузіазм кожного члена групи в результаті посилюється, інтереси однієї особистості стають менш значущими для неї самої при дії в натовпі. Згідно Фройду, психологія особистості в розширеному сенсі є одночасно і соціальною (масовою) психологією. Використовуючи матеріал Лебона вказує на соціально-психологічні ефекти: підвищення аффективности та зниження інтелекту у мас. Індивідуально-психічні основи процесів утворення і функціонування масових спільнот трактуються ним на підставі теорії лібідо. Фройд розглядає маси на прикладі церкви і війська, що на його думку, являють собою штучні, тобто пов’язані з наявністю зовнішнього примусу, маси. Функціонування церкви і війська засноване на культивуванні ілюзії про наявність верховного володаря, що однаково любить кожного окремого члена маси (Христа в церкві, полководця в армії). Зв'язок кожного члена маси з верховною істотою є, на думку Фройда, одночасно і причиною зв'язку між членами маси. У цих масах кожна людина лібідно пов'язана за двома напрямками: з вождем та з іншими членами маси. При цьому спільність індивідів у даній масі корелює з ворожістю до інших масс [16, 317 - 398].

Глобалізація мас в сучасному світі, найбільш чітко виражена в роботі французького автора Сержа Московічі «Століття натовпу». На думку Московічі маси опинилися в центрі всіх подій XX століття, сучасний світ живе в масовому суспільстві, де індивідуальність поневолюється колективізмом. Для нього маса – «це соціальна тварина, що зірвалася з ланцюга. Це неприборкана і сліпа сила, яка в змозі подолати будь-які перешкоди, зрушити гори або знищити творіння століть». Вслід за Лебоном Московічі підкреслює помилковість думки, що освічені верстви суспільства краще протистоять колективному впливу, ніж неосвічені. «Маса - це не плебс, або «чернь», бідняки, невігласи, пролетарі - це все - ви, я, кожен з нас, як тільки люди збираються разом, неважливо, хто вони, вони стають масою» [15, 27], [15, 88].

Московічі зазначає, що «людські галактики поширюються на просторах, де ніхто й не передбачав влаштовуватися, живуть там, де ніхто не збирався нічого будувати». Маси сьогодення являють людей, що порвали нитки традицій та вірувань, вони вирвані зі своєї соціальної тканини та епізодично залучені в коло медіа та консюмеризму [15, 449 - 450].

У той же час визначний теоретик постмодерну Жан Бодріяр ставить питання не про глобальний характер масового суспільства наприкінці ХХ ст., а про інші тенденції, які він характеризує як «кінець соціального» і «мовчазну більшість». «У мовчазної більшості не буває представників – репрезентація спокутує своє попереднє панування. Маси вже не є інстанцією, на яку можна було б посилатися [...] вони більше не є суб’єктом [...] а, отже, не можуть ввійти у сферу артикульованої мови, у сферу вираження, не можуть проходити «стадію (політичного) дзеркала» та цикл уявлюваних ідентифікацій», пише він у праці «В тіні мовчазної більшості».

Маса функціонують за принципом симуляції, їх більше не цікавить емансипація, революція. Але як це не парадоксально, байдужість мас обертається проти влади: «замість заохочення пасивності – підштовхування до участі у самоврядуванні, замість схвалювання мовчання – заклики до висловлювання». Мовчання мас, мовчазна більшість – це справжня проблема сучасності, на думку Ж. Бодріяра.

Інформатизація не структурує, не звільнює сховану в масах соціальну енергію, а, навпаки, інформація продукує масу. Створена інформаційним суспільством інертна маса вже не є підконтрольною соціальним інституціям: «Раніше панувало соціальне – і його раціональна сила руйнувала символічні структури, сьогодні на перший план виходять mass media та інформація – і їх “ірраціональний” шал руйнує вже соціальне. Маса є масою тільки тому, що її соціальна енергія вже висякла». Гасла вже не діють тому, що «маса обходиться і без істини, і без мотиву. Для неї це слова без сенсу» [3].