Розділ І. Концепт «кінець історії»: еволюція поняття

ВСТУП

Метою цього дослідження є детальний розгляд концепцій, складових концепту «кінця історії», розгляд його еволюції. У курсовій роботі аналізуються соціально-філософські інтерпретації концепту «кінця історії» у соціальній філософії ХХ та початку ХХІ ст.

Об’єкт: концепт «кінець історії» та його еволюція в соціально-філософській думці.

Предмет: соціально-філософські теорії та історіософські вчення.

Методи дослідження зумовлені специфікою даної дослідницької роботи і потребами комплексного і міждисциплінарного аналізу теми. У дослідженні автор спирався на такі методи як: метод класифікації, узагальнення, системний і структурно-функціональний підхід.

Наукове значення: аналіз філософської літератури дав можливість встановити, що концепт «кінця історії» виявився у формах «кінця ідеології» і «кінця соціального».

Практичне значення: результати дослідження можуть бути покладені в основу подальшого аналізу концепту «кінця історії» з метою напрацювання наукового матеріалу для наступних курсових робіт і дипломної роботи з обраної теми.

Дану тему розглядали: В.Л. Иноземцев, Вільям Десмонд, Чарльз Р. Міллз, Ю. Семенов, Г.-П. Мартін, Джон Т. Джост, Постел Д., проблему кінця масового суспільства також розглядає науковий керівник – Ю.В. Омельченко.

Структура курсової роботи зумовлена метою і завданнями, поставленими у процесі теоретичної розробки вибраної теми. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи складає 27 сторінок. Список використаних джерел містить 32 найменування.

Завдання курсової роботи:

1. Довести, що у філософії історії ХХ ст. сформувався новий концепт, який відображав настрої вичерпання евристичного характеру історії, неможливості створення нового масштабного філософського вчення або суспільно-політичної доктрини.

2. З’ясувати, що виникла нова концепція, що використала концепт «кінець історії» для позначення остаточної перемоги однієї із ідеологій, системи ліберальної демократії.

Актуальністю курсової роботи є те, що проблема «кінця історії» завжди матиме актуальний характер. Про це свідчить те, що до неї зверталися філософи різних історичних епох, до того ж у контексті концепту «кінець історії» відображається відповідний сценарій прогнозування. Особлива актуальність полягає у критиці концепції Фукуями, у контексті концепції «зіткнення цивілізацій» Гантінгтона, що заслуговують особливої увагу, зважаючи на останні події на Близькому Сході.

Розділ І. Концепт «кінець історії»: еволюція поняття

1.1. Розвиток поняття «кінець ідеології»

Соціально-філософське осмислення історичного процесу у різних його інтерпретаціях має як суто науковий (пізнавальний) інтерес, так і є основою для прогнозування розвитку соціально-політичних, економічних та духовних явищ у майбутньому. У низці таких соціально-філософських понять, як історичний процес, суб'єкт історії, історичний детермінізм, сенс буття й історії концепт «кінець історії» посідає особливе місце.

Вперше назва «кінець історії» для цього концепту виникає у таких мислителів як Едвард Шілз, Раймон Арон, Даніель Белл, Сеймур М. Ліпсет та Філіп Е. Конверс. Основна теза має позитивістський характер — зростаючий вплив науки призводить до падіння впливу ідеологічних систем. Розвиток подібних поглядів став можливим значною мірою через те, що в демократичному індустріальному суспільстві в умовах аморфності дійсних механізмів влади, розмивання сутнісних меж різних ідеологій та самих ціннісних орієнтирів, широкої диференціації носіїв ідейних цінностей за соціальними, духовними та іншими параметрами роль ідеології як ціннісного регулятора діяльності стає малоймовірною. Ідея «кінця ідеології» стала надзвичайно популярною саме в 1950-1960-х роках [4, 490].

Праці згаданих вище авторів були надзвичайно впливовими у соціальних науках. На це мала вплив суспільно-політична ситуація у повоєнному світі, де в період після Другої світової та Холодної війн і правиця, і лівиця були в однаковій мірі дискредитовані, на Заході образ політичних ідей був виснаженим. Пропоновані ідеологічні розбіжності були позбавлені соціальної та психологічної значущості для більшості людей, особливо в Сполучених Штатах Америки [25, 651], [4].

Реймон Арон у своїй праці «Вступ до історичної філософії», опублікованій у 1938 році, поставив під сумнів моністичне бачення історичного процесу та тлумачення його в дусі детермінізму. Водночас він піддає сумніву монізм, згідно з яким історія розвивається за єдиним принципом і зводиться до єдиної конститутивної реальності (наприклад, до виробничих сил у марксизмі), детермінізм, а також і філософію прогресу [1].

«Між суспільством колективістським, яке розглядає само себе як абсолютну цінність, і суспільством ліберальним, що має на меті розширення сфери індивідуальної свободи, немає спільної системи виміру. Визначити, котре з них попереду, а котре позаду, можна, тільки прирівнявши їх до норми, яка має бути вищою за історичні розбіжності. Але така норма завжди буде гіпостатичною проекцією того стану, в якому дана конкретна спільнота перебуває або якого вона хотіла б досягти» [7, 172].

В 1955 р. Едвард Шиллз використав словосполучення «кінець ідеології» як назву для своєї доповіді на конгресі в Мілані. Арон називає один із розділів «Опію інтелектуалів» як «Кінець ідеологічного століття?» [2].

Теоретики «кінця ідеології» озвучили чотири основні тези, які потребують переоцінки. Вони стверджують, що в ідеологіях таких як лібералізм і консерватизм відсутні:

- когнітивні структури;

- мотиваційний потенціал;

- значні філософські відмінності;

- характеристики психологічних профілів.

Хоча більша частина дебатів про «кінець ідеології» залежить від самого визначення ідеології, це важлива емпірична проблема для її дослідників. Термін «ідеологія» виник в кінці XVIII століття, коли він використовувався в основному для позначення науки ідей, дисципліни, що сьогодні відома як соціологія знання. Пізніше концепція була прийнята К. Марксом і Ф. Енгельсом в «Німецькій ідеології» і використовувалась в двох значеннях, обидва з яких були поширені й раніше: у відносно нейтральному сенсі, в якому ідеологія відноситься до будь-якої абстрактної чи символічної системи, що використовується для пояснення (або виправдання) соціальних, економічних або політичних реалій; і у зневажливому сенсі, в якому ідеологія позначає ідеї, спотворені, всупереч реальності помилковою свідомістю.

Враховуючи друге значення, виглядає іронією долі, що багато прихильників тези про «кінець ідеології» історично розглядали дані про неповноту та суб’єктивний характер політичних поглядів індивідів як свідчення того, що ідеології не існує. Слід зазначити, що деякі інтелектуальні традиції (включаючи марксизм та Франкфуртську школу) розглядають певні форми ірраціональності як прояв впливу ідеології, а не її відсутності [25, 652].

Ґрунтуючись на своїй більш ранній спільній роботі в The American Voter, Конверс стверджував, що переважній більшості американців буде складно домогтися сформулювати узгоджені ідеологічні принципи. Хоча його точка зору була дещо іншою (та більш конкретизованою), аніж загальні історіософські тези Арона, Ліпсета, Белла та Шілза, що стосувалися занепаду ідеологічного мислення на Заході, Конверса відразу ж почали сприймати як одного з теоретиків «кінця ідеології». Посилаючись на дані опитувань громадської думки, що накопичилися з кінця 1950-х років, дослідник стверджував, що лише чисельно невелика та високоосвічена частина загального населення була спроможна осягнути очевидні протиріччя між різними ідеологічними позиціями або організувати свої погляди у відповідності до філософської дихотомії «ліві – праві». Ця заява мала великий резонанс і не тільки в політичній психології, але й в популярній культурі [24], [25, 656], [8].

Невід’ємною частиною концепції «кінця ідеології» було те, що все цінне в марксизмі вже було включено в західних демократичних суспільствах, і що не було потреби в лівій економічній чи культурній критиці. Арон стверджував, що Західне капіталістичне суспільство сьогодні включає в себе безліч соціалістичних інститутів, також і Шилз стверджував, що прагнення марксизму були більш-менш здійснені в капіталістичних країнах [25, 660]. Ліпсет пішов ще далі, констатуючи той факт, що «фундаментальні політичні проблеми промислової революції були вирішені: робітники домоглися промислового і політичного громадянства; консерватори створили державу загального добробуту» [27, 406], [14], [22].