Культура та освіта

а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литов­сько-польській добі. Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі відомості з теології, літе­ратури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та манастирях стали загальнопоширеними.

У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирі. В Почаївському манастирі збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.²⁰⁵

У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні — «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біб­лії писав, що псалтир був шкільним підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили також рахунки.

Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р. Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К. Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок «школу держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинсь­кий, згадує «дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише про збільшену дотацію для дяка.

Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за ста­рими звичаями одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики, горнець каші або гривню грішми.

Дяком називали вчителя-«уставника», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком XIX століття велика різниця.²⁰⁶

²⁰⁵ М. ВОЗНЯК. Історія української літератури, II, стор. 94. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 223.

²⁰⁶ М.ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 333-334.

Трохи з побуту та літератури. Звичайно, такий дяк — молода, освічена людина, міг мати успіх у сільських жінок. М. Гоголь, що жив у старих тра­диціях, дав чудовий тип сільського дяка в оповіданні «Ніч перед Різдвом». Цікаво, що режисери цілої Ресії, коли ставили оперу на сюжет цього опо­відання, завжди подавали дяка за пізнім московським уявленням: старий, в підряснику, з сивенькою кіскою, викликаючи незрозуміння, як він міг мати успіх у пишної красуні Солохи. (Н. Полон.-Вас).

Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в XV-XVI вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо не мав можливости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руської науки в письмі святім... Коли вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчаться добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...

Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився наукою руською».²⁰⁷

Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської дер­жави, значно перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, укра­їнці, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське поган­ство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою» Вислицький Статут.* Королева Ядвіґа (1371-1399) любила читати слов'янську Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Яґайлович (1492) більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Яґеллончики аж до Сіґізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання да­вали і навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда І, передостаннього Яґеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна — польською».²⁰⁸

Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці; це були насамперед гімназія та академія в Ракові.²⁰⁹ В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.

²⁰⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 318-319; 336.

* За параграфом II цього статуту Краківські судді могли на його підставі судити. Такий міцний вплив мови.

²⁰⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української мови. Вінніпеґ, 1950, стор. 79.

²⁰⁹ Е. ВІНТЕР. Там же. crop. 55, 56.

У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів, і Польща та Литва вкрилися мере­жею єзуїтських шкіл — колегій з добрими педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевихо­вували їх на католиків. Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма, граматика, синтакса, поетика, реторика, діялектика та філософія). Мовою навчання була латинська.

У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії, космографії, природознавства. Але все це було чуже і відривало учня від рідної культури.

Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не поступалися перед протестантськими та католиць­кими. Величезну ролю відіграла в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що заснував багато шкіл по різних містах Волині. Головною метою цих шкіл було підготовляти духо­венство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовен­ством і паралізувати їх вплив на молодь.

У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй рези­денції, першу в Україні високу школу, відому під назвою Острозь­кої академії. Історія цієї академії така. Князь К. Острозький, за­хоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'ян­ськими та латинськими текстами. В 1581 році Біблія вийшла в світ. Звичайно, вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Ро­ку 1751 була вона знову пєреглянена й виправлена в Петербурзі українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів залишалася загальновизнаною й усталеною.²¹⁰

Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.

²¹⁰ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 484-483. — І. ОГІЄНКО. Укра­їнська Церква, І, стор. 220-232. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Князь Костян­тин Острозький і його культурна праця. Вінніпег, 1958, стор. 46.

В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грець­кої та латинської мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм». На. чолі Академії стояв Герасим Смотрицький, шляхтич з Поділля; серед професорів були греки — Кирило Лукаріс (1594-1598), корот­кий час протосінкел Никифор, грек з римською освітою Масхопуло, Діонісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Падуї та Венеції; математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше був професором Краківського університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка, редактор та перекла­дач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі». Були й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві; Мотовило, Христофор Філалет (Бронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та інші. Серед цього гуртка були люди різних світоглядів: були й перейняті протестантськими поглядами, як Філалет; католики, як Лятос; і православні.²¹¹

З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей: Мелетій Смотрицький, син ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші.

За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хо­тів 1588 року заснувати школу в Володимирі.

Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала, а з переходом Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її місці засновано єзуїтську колегію.²¹²

Острозька Академія була культурною пам'яткою єдиного з укра­їнських магнатів. Провід у культурному житті взяли на себе міщани.

Вище вже була мова про діяльність церковних братств.

З 1586 року Львівське братство зреорганізувало свою школу, по­ставивши її управителем грека-єпископа Єласонського Арсенія. Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний ха­рактер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»: «тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсе­нія до Москви, разом з патріярхом Єремією, професором грецької мови став Кирило Транквіліон-Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на видатне місце Іван Бо­рецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з промо­вами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити єзуїтські школи зразковою постановкою спра­ви виховання. Натиск покладено на церковні науки, крім того школа мала дати знання мов.

²¹¹ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Князь К. Острозький, стор. 112-120. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 479-497.

²¹² МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Князь К. Острозький, стор. 75, 103.

Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». Виховувати ді­тей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи просити». Цей уступ свідчить, з якими дум­ками засновували школу львівські міщани XVI ст., як високо під­носили вони завдання вчителя.²¹³

Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности її для наукових викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре Вивчали також діалектику, реторику, філософію, твори античних авторів: Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики, астрономії, музики Мета школи була підго­товляти вчителів, священиків.

Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пияську, Мєжибожі.

Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні ниж­чих кляс) дали нове, національно-свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл, шукаючи заробіт­ку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла боротьби проти католицького наступу.

«Їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в селянських повстаннях і початках козаччини. Наступала епоха національного відродження», — пише І. Холмський. ²¹⁴

Українська молодь не обмежувалась місцевими школами. Бага­то шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів — до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлю­вався та міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.

Почасти п^;д впливом реформації в Литовсько-Руському Князів­стві ширяться переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем були переклади Франціска Скорини, по­лоцького міщанина, вихованця Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора. Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові, що робить це «людім посполитим к доброму наученію», в іншому місці — «в своєму природженому язику». На деяких друках зазна­чено, що видано їх накладом віленського бурмістра Бабича, райці Віленського Оньковича та ін.

²¹³ М. ГРУШ^БСЬКИЙ Там же, т VI, стор. 516-521 — І ХОЛМСЬКИЙ Там же, стор 137-139.

²¹⁴ Т ХОЛМСЬКИЙ Там же стор 160-161.

Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури — це т. зв. Пересопницька Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». її мова зближена до народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими. Пересопницька Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та XVII ст. кілька.

На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестан­тизму так, як на Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена Будного (1562 року), що був кальвіні­стом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний з двома соцініянськими пасторами — Кавечинським і Кришковським — надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував (не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський, полоцький шляхтич. У 1581 році пере­клав Євангелію Валентин Негалевський, але друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в XV-XVI ст.²¹⁵

Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природни­чих наук, математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині, Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат. Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної Церкви, вів ко­лосальне листування з представниками різних кіл суспільности — від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними літературними, церковними та науковими новинами. Є на­тяки, що у нього в маєтку були школа та друкарня.

²¹⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 426-435.

На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка Київського князя Олелька, був подібним культурним осередком. Можливо, що у Слуцького були також школа і дру­карня. Важливі твори пересилали один одному; читали «всім собо­ром». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з міща­нами.²¹⁶

Про характер зацікавлености деякою мірою свідчать бібліотеки.

У Супрасльському манастирі митрополит Йосиф Солтан зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв; там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні оповідання, природ­ничо-географічні описи тощо.²¹⁷ Таких бібліотек було чимало.

б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та Часословець, які були пер­шими кириличними друками в світі. Після того в Україні ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1525). В 1577 році К. Острозький заснував друкарню в Острозі.

Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича, Москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг, які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і там, у Заблудові, в маєтку гетьмана Ходкевича, в 1561 р. заснували дру­карню. Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з міщанами Мамоничами.

Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча. Першою книгою, яку надрукував він у 1574 p., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1583 році.

²¹⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 440-444.

²¹⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 338-340.

У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до Острога, де надрукував коло 30О видань, серед них сла­ветну Біблію. Серед помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо, працювали з ним і його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може й отці — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці — Сєнько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віленському друкареві Кузьмі Мамоничеві²¹⁸

Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Крилосі, Кутеїні, Угорцях, але існували вони недов­гий час і не могли рівнятися своїм значенням зі львівською та острозькою.

Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце²¹⁹

Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. на Україні потреба в друкованому слові. На самому Правобережжі існувало кілька друкарень. І це було тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.

в) Література та письменство. Перше місце серед літе­ратурних творів XV-XVI ст. належить творам церковним.

З XIV ст. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, го­ловним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфимієві, Кипріянові, св. Димитріеві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.²²⁰

Були також значні західні впливи фляґелянтів — покаянницьких творів, як «Лист небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа.

Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з багатьма уривками із західньоевропейських релігійних леґенд.

Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно рефор­мації, які впали в Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною мовою Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох королів» «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо ²²¹

²¹⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 511 — МИТРОПОЛИТ ІЛА-РІОН. Князь Острозький, стор. 169-183.

²¹⁹ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961 стор. 300.

²²⁰ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 344-346. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, стор. 213, 217.

²²¹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ Там же, стор 146

Із свійських агіографічних збірників перше місце належить /трьом редакціям Печерського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків творів духовних осіб, акти соборів владик, що обирали Григорія Цамблака p. 1415, та акти Віденського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.²²²

Головне місце в літературі богословського характеру мас поле­міка, яка розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського». Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики пра­во перейти під владу папи, бувши підвладними патріярховї, Скарга обминав.²²³ Ця книжка цікава тим, що в ній заторкнуто питання, які весь час обговорювалися в полеміці.

У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со­бору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без підпису під назвою «Ектезис».²²⁴ Метою її було довести канонічність Православного Собору.

Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис».²²⁵ Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мо­вою. Трактат цей не лише змістом, але й розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу. «Був то пер­шорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М. Грушевський.²²⁶ Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю пе­рейшов Скаргу».²²⁷ У книзі Філалета відбилася ідеологія право­славного шляхетства з погляду шляхетського парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.

²²² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 349, 353.

²²³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 545-546.

²²⁴ Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore sie. dzialy na partykularnym, to jest pomiesnym soborze w Brzesciu Litewskim.

²²⁵ Apokrisis abo odpowiedz na xiazki о synodzie brzesMm.

²²⁶ M. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 547-550. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 22-25.

²²⁷ М. ВОЗНЯК. Історія української літератури, т. II, стор. 210.

Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде­ології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині.

Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він демократом і гостро виступав проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католиць­кої та західньої культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там спільної мови.

Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим є «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ста­вилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє пос­лання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од ди­явола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити и с.той ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М. Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».

«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».²²⁸

Видатним полемістом був Мелетій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри, підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні ви­словлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сіґізмунд III наказав його знищити.²²⁹

Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили в рукописах.²³⁰

²²⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, VI, стор. 551-557. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 232-242. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, II, стор. 17-23.

²²⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, II, стор. 26. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 306-307. — о. Б. КУРИЛАС. Там же, стор. 31-41.

²³⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, II, стор. 26-28. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 307.

Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпатій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозько­го. На цей лист, з доручення князя, відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії. Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою 1598 р. та польською 1600 року. Виклад його головним чином історично-політичний. В цілому твір Потія нижчий, ніж «Апокризис». Головний арґумент Потія — неправославність автора.²³¹ Після того він надрукував відповідь патріярхові Мелетієві, обвинувачуючи його самого в неправославності, а в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».

Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу», автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано історію Берестейського Собору й особ­ливо докладно історію протосинкела Никифора.²³² Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван Бо­рецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено.²³³

Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину роз­ходження між православ'ям та католицтвом, а також протестантиз­мом. Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх пере­писували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях. Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности числення зайшла різ­ниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли її.

Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти но­вого стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна ка­лендаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працю­вати. Це додавало ще більше роздратування, збільшувало анта­гонізм.²³⁴

²³¹ М. ГРУЩЕВСЬКИЙ. Там же, т. VT, ст. 557.

²³² М. ГРУГІГБВСЬКИЙ. Там же. т. VI, стор. 474-475; 562-563.

²³³ І. ХОЛЖіСьКИЙ. 'Гам же, стор. Ш.

²³⁴ М. ГРУШЕЬСЬКИЙ. Там жо, VI, стор. 462-467.

У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545 року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. У боротьбі між Яґайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літо­писця литовські князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1849).

Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літопи­сання — це Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV ст. Цікава тут похвала князеві Костян­тинові Острозькому, в якій подекуди можна завважити ритмічну будову.²³⁵

Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це слав­нозвісна «Александрія» в кількох редакціях, - оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні — кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі вони жали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.

Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., є «Промова каште­ляна Мелешка», в якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.

Новим у XVI ст. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима Смотрицького. Лаврентій Зизаній у граматиці 1396 ро­ку подає і теорію віршування.

Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад — смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі. Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в XVII-XVIII ст. виг­ляді, і тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристично, що нові нещастя притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» — билини київських часів.

У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-ба-ляда, сильно зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.²³⁶

²³⁵ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 218.

²³⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 364-365.

ПРАВО

Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські, проголосивши принцип: «ста­ровини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові: Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї.

З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяльности державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3) земські устави і 4) кодекси законів.²³⁷

1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і Псковською та з Мос­ковським князівством. Головне місце серед них належить догово­рам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року. встановив персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію двох держав.

2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середи­ни XVI ст. Вони були різноманітні змістом і за браком писаних зако­нів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти під­ривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь велико­княжої діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чу­батий.²³⁸ Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозь­кому — право печатати листи червоним воском.

²³⁷ А. ЯКОВЛІВ. Історія джерел українського права «Е.У.», І, стор. 634.

²³⁸ М.ЧУБАТИЙ. Огляд історії українського права. Історія джерел та дер­жавного права. Ч. II, Мюнхен, 1947 стор. 8-9

б) Привілеї у стислому значенні — «прівата лекс» — приват­ний закон. Такими грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що князь пе­реносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т. п., не залиша­ючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звільнив Волинь від поволовщини, Київ — від підвід та тіюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони по­діляються на грамоти шляхті, містам та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Яґайла з 1387 p., Городельський — 1413 p., Казіміра — 1437 p., Олександра — 1492 та два привілеї Сіґізмунда — 1506 та 1522 pp. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обме­ження, без огляду на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без ві­дома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради.

Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звіль­нялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнозобов'язуючого права.

Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збере­ження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну» грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.

3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів. Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Яґайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі, якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта грамот пізні­ших часів — Великого князя Олександра, Сіґізмунда І — всі вони повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 pp., дві — Київській землі 1507 та 1529 pp., одна Більському повітові Подільської землі, дві — Вітебській землі та одна — По­лоцькій й Смоленській. Всі грамоти, на думку М. Чубатаго, з'явля­лися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти люд­ність — видавалося ці грамоти-конституціі?²³⁹

4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років.

Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468 року. Зміст його стосується маєтко­вих прав, порушення границь, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн­ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно суворіші: є кара смерти, невідома «Руській Прав­ді». В цілому Судебник не вичерпував навіть карного права.²⁴⁰

Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи єдиного права, щоб знести силу маґнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На ці вимоги Сіґізмунд І на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде укладене загально-зобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу зви­чаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша редакція заступає інтереси більших маґнатів і поважає права селян. Друга редакція — 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє неґацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не порушує: він є чисто шляхетським кодексом.

²³⁹ М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 13-18.

²⁴⁰ М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 19-21.

Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській кан­целярії. Статут" був затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка має назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту. Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задоволь­няють потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що її зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, під­готовила третю редакцію, в якій почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року Литов­ський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько-Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На початку XVII ст. його перекладено на поль­ську мову з додатком польської конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська.

Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уні­фікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литов­ського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західньоевропейських кодек­сів, і в Україні мав правне значення до першої чверти XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині.²⁴¹ Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської держави прийшла вона у формі партикулярного, права, що надавалося литовськими Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на ла­тинську або польську.мову та компілятивні підручники магдебурзь­кого права.

5. Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві; він від себе передавав її намісни­кові, тіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого кня­зя над удільними князями.

²⁴¹ А. ЯКОВЛІВ. Там же, стор. 635 — М. Чубатий. Там же, стор. 22-28.

З кінця XIV ст. існували такі суди:

А. Великокняжий суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення належало тіль­ки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав чинити суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру (так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради існував поруч з судом велико­княжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам, пізніше — старостам та воеводам. Вони теж судили всі справи одноособово. Нижче стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелю­вати до суду сойму землі та Великого князя.

Б. Домінальні с уди були злеґалізовані привілеєм 1457 p., а Су­дебник 1468 року вже нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами.

В. Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на них «копою», гуртом. Копні суди були найстар­ші, і навіть III статут висловився за збереження їх.

У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх судо­вих справ, наслідком чого Великий князь встановив земські та зам­кові (ґродські) суди. У Галичині ці суди заведено ще в 1434 році.²⁴²

а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шлях­та, а затверджував Великий князь. Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх справах, крім знач­них кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя.

б) Ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суд­дя, книги вів писар. Замкові суди судили всю шляхту, міщан і се­лян в карних справах. Апеляція належала до Великого князя. Зем­ські суди були переважно цивільними, а замкові карними.

в) Підкоморний суд завіз II Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. За­ступником підкоморного був коморник.

У державних судах серед судових урядовців поважне місце на­лежало «дітському», або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках вручати позов на суд або «прибивати його на двері».

²⁴² М. ЧУБАТИЙ. Там же, II, стор. 57.

Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій, «мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного характеру мали бути вписа­ними до книг ґродських, наприклад — протест православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії.²⁴³

Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта, мали свої постійні військові загони, з якими вчи­няли «наїзди» на сусідів. Ці - загони часом переводили справжні во­єнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги, брали в полон, гра­бували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого по­дано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скрив­джений насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести «протестацію» зі свого боку. Справи порушен­ня меж також знаходили відбиток у книгах.

До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства нале­жали родинні відношення.

У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах нале­жало не церковному вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік — «малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, ніж був посаг. Посаг переходив у во­лодіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все — інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга сторона справи — весілля—мала обов'яз­ковий характер. Нерідко бувало, що оці два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі нев­дачі, дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації» з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти новий шлюб. Звичайно, для розлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду. Вдова-шляхтянка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одру­жувалася з нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружу­валася з поляком, вона тим самим передавала Польщі свої маєтки.

Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міц­них «малжонських» зв'язків. Шлюб набував у правній свідомості значення договору і разом таїнства у випадку церковного шлюбу, а обидва «малжонки» були рівноправними членами подружжя. Ро­динне право було «найдосконаліше врегульованим відділом цивіль­ного права в тодішньому законодавстві».²⁴⁴

²⁴³ М. ЧУБАТИЙ. Там- же, II, стор. 159-169. —Я. ПАДОХ. Історія українсь­кого судівництва. «Е.У.», стор. 665-666; 668-869.

²⁴⁴ В. ГРИШКО. Історія українського цивільного права. «Е.У.», І, стор. 657-658.

Розуміння подружнього життя, як рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її складали молоді лід час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно­правність обох і товариську пошану.²⁴⁵

Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чо­ловіка за його життя і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво-Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які вносили офіри; багато знатних жінок вступало до манастирів.²⁴⁶ Як рівноправна з чоловіком виступала жінка і в інших справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 pp. давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого» ²⁴⁷; княгиня Анна Гойська заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська-Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.).²⁴⁸ Року 1615 Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі під манастир та школу.²⁴⁹