Україна і МВФ у кредитному процесі: плюси і мінуси співпраці

Унікальну роль в сучасній світовій економіці відіграє Міжнародний валютний фонд. Незважаючи на те, що Україна стала членом МВФ 3 вересня 1992 року, активна співпраця з цією організацією розпочалася лише в жовтні 1994 після розробки українським урядом разом з експертами МВФ програми макроекономічної стабілізації та реформування економіки. Реальне співробітництво почалося з використання спеціальних механізмів отримання ресурсів (програма системної трансформаційної позики), коли було отримано два транші на суму 498,65 млн СПЗ (13% від загальної суми, наданої МВФ за цією програмою). Показово, що за абсолютним розміром системної трансформаційної позики Україна посіла друге місце після Російської Федерації, яка отримала за цією програмою кредитів на 2156,55 млн СПЗ. Наступним етапом взаємодії України з МВФ можна вважати використання ресурсів МВФ за програмою «стенд-бай». Першу програму на суму 997,30 млн СПЗ було затверджено 7 квітня 1995 року, другу на суму 598,2 млн СПЗ — 10 травня 1996 року, а третю на суму 398,92 млн. СПЗ — 25 серпня 1997 року (з закінченням терміну дії 24 серпня 1998 року). Сучасний етап взаємовідносин України з МВФ розпочався з впровадження трирічної програми розширеного фінансування. Програму було затверджено 4 вересня 1998 року спочатку в сумі 1646,0 млн СПЗ, з наступним збільшенням до 1920,0 млн СПЗ. Рішення про збільшення загального фінансування в рамках програми було пов’язане зі збільшенням квоти України в МВФ та необхідністю пом’якшення негативних наслідків у сфері зовнішньої торгівлі, викликаних світовою фінансовою кризою.У ході взаємодії із Міжнародним валютним фондом пріоритетними цілями названо узгодження програм фінансової стабілізації в Україні з нагальними завданнями структурної політики в країні, краща координація грошової, податкової політики та політики платіжного балансу, стабілізація співвідношення між пропозицією грошей та цінами, реальним ВВП, збільшення можливостей Національного банку України здійснювати ефективну кредитну політику, використовуючи інструменти грошової політики. 1998-2001 рр. З вересня 1998 року починає діяти трирічна Програма розширеного фінансування (EFF), яка передбачає надання позики на загальну суму 2,226 млрд. доларів США. Головна мета Програми – сприяння макроекономічної стабілізації в Україні і виходу на позитивну фінансово-економічну динаміку, забезпечення протягом 2001-2005 рр. щорічних темпів зростання реального ВВП на рівні не менше 4-5%. На 1 січня 2001 року в рамках Програми отримано понад 1 млрд. доларів США для поповнення валютних резервів НБУ. За період співпраці з МВФ Україна отримала кредитів на загальну суму понад 3,5 млрд. доларів США. 2002-2008 рр. характеризується певною нестійкістю відносин, які включали як поступовий відхід від співпраці з МВФ на умовах отримання кредитів, так і повернення до такої форми з безпрецедентним отриманням позики в обсязі 16,5 млрд. доларів США (чотирма траншами) з листопада 2008 року. 2008-2010 рр. Україна від МВФ отримую стабілізаційний кредит на суму близько 15 млрд. доларів США, який майже вісім разів перевищує квоту України. Перший транш кредиту – приблизно 2 млрд. доларів США – вже надійшло на рахунок НБУ. Другий планується отримати наприкінці 2010 року лише при виконанні вимог макроекономічної програми погодженої з МВФ. Співпраця з МВФ Плюси -Зростає довіра інших країн до України. Інвестори охочіше йдуть на співпрацю, організовуються нові підприємства, робочі місця, в економіку країни надходять нові кошти. Золотовалютні резерви країни поповнюються, банківська система виходить на новий цивілізований рівень, що оживляє ринок кредитування. Уряд активніше впроваджує реформи. Мінуси Вимоги фонду формуються виходячи з інтересів акціонерів. Реформи впроваджуються занадто поспішно. Скорочення дефіциту "Нафтогазу" і Пенсійного фонду простіше домогтися за рахунок населення, не проводячи комплексних антикризових програм. Невірно розподіляючи кредитні кошти і не вирішуючи внутрішніх кризових ситуацій, Україна ризикує перейти в розряд "проблемних боржників". Головними вимогами МВФ для України за період 2010-2011 рік є:1) Реформи у соціальному секторі:зменшення дефіциту Пенсіонного фонду шляхом проведення реформи у сфері пенсійного забезпечення;вирівнювання балансу НАК «Нафтогаз України» шляхом регулярного підвищення вартості житлово-комунальних послуг залежно від вартості імпортного блакитного палива;скасування мораторію на стягнення пені за неплатежі по квартплаті;заморожування зарплат в державному секторі, також скорочення чисельності державних службовців.2) Фінансово-економічний блок реформ:прийняття оновленого Податкового кодексу з метою збільшення рівня податкового навантаження на малий і середній бізнес, і, зокрема, впровадження єдиного соціального внеску;зміцнення кредитно-банківської системи и посилення автономності НБУ;пом’якшення регулювання обмінного курсу гривні;скорочення бюджетного дефіциту;“трансформація” соціальних бюджетних витрат у капітальні інвестиції;ліквідація дефіциту НАК «Нафтогаз України» на протязі 2011 року;підвищення акцизу на бензин, тютюн і алкогольні напої;скасування 1%-ного збору з операцій купівлі та продажу безготівкової іноземної валюти;погашення боргів на ПДВ перед експортерами; Конструктивна співпраця України з МВФ вимагає від національного уряду більшої відкритості й готовності до дискусій щодо базових фінансово-економічних і політичних заходів. Як свідчить світовий досвід, взаємовідносини з керівництвом Фонду спонукає українських політиків і вітчизняних економістів-аналітиків набагато інтенсивніше використовувати сучасну методику та інструментарій фінансово-економічного аналізу.Таким чином, було б перебільшенням приписувати МВФ вирішальну роль у проведенні структурно-адаптаційних і стабілізаційних заходів в Україні. Також не слід недооцінювати авторитетну роль цього глобального фінансового інституту «в умовах впливу» на саму структуру політики реформ, інтенсивність конкретних адаптаційних заходів та їх послідовність.Вирішальним елементом національної економічної політики в рамках стандартних програм МВФ є специфічне поєднання структурних-адаптаційних, інституційних і стабілізаційних аспектів у процесі реформування реального сектору української економіки.