ХVІ – першої половини ХVІІ ст

У другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. відбулася активізація культурно-національного життя. Вона була викликана появою у суспільному розвитку якісно нових культурних явищ, які безпосередньо позначалися на характері соціального, релігійного та політичного життя українців. Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. – була періодом утвердження ідей гуманізму, активізації церковно-релігійного православного руху, розбудовою освітніх закладів. У цей же період відбулося піднесення соціальної та національної боротьби з іноземними поневолювачами, яка, з одного боку, виступала об’єктивною основою появи нових соціально-культурних тенденцій, а з іншого, черпала свої морально-психологічні сили в них.

Крім народних дум, усної народної творчості в цілому, виразником ідей гуманізму стала творча діяльність. письменників-полемістів. Це група громадських діячів, письменників і філософів, які у своїх творах обстоювали право українського народу на свою мову, віру, розбудову церковного життя та освіти, захист соціальних інтересів. Найбільш відомими письменниками-полемістами були Іван Вишенський, Іов Борецький, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський та інші. Ідеї гуманізму як форма світосприйняття, що існувала поряд з релігійним світоглядом, була цілком органічною для українців і, очевидно, не вступала у конфлікт з християнською ідеологією. Свідченням глибокого проникнення гуманізму в суспільну свідомість є зображення людей на іконах тієї епохи: козаків, старшини, жінок, що вказує на високу повагу і пошанування не лише святих, а й цілком земних істот, їхніх якостей і долі. Поєднаність божественного і суто людського добре проступає у виголошеному козацьким полковником Іваном Богуном свого життєвого принципу: „Скидаю шапку лише перед богом, – говорив він, – та й то за власною охотою”.

Утвердження авторитету православ’я, захист інтересів людей православної віри, контроль громадськості над діяльністю священнослужителів знайшли своє вирішення у формі діяльності братств. Братства – об’єднання православних міщан для надання одне одному допомоги, представлення і захисту інтересів перед міськими властями, створення умов для відправлення релігійних обрядів, сповідування віри. Для виконання своїх завдань вони відкривали лікарні, друкарні, школи.

Братства почали виникати у 80-х роках ХVІ ст. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. були засновані в Рогатині, Городку, Галичі, Сатанові, Вінниці, Дрогобичі, Кременці, Луцьку, Немирові, Лубнах, Києві та інших містах. Братствам належить визначна роль у розбудові освітнього простору українських земель. Для виховання молодого покоління у православному дусі братства засновували школи – колегії. Відомо близько 30 таких шкіл. У них навчалися діти різних прошарків населення: шляхти, духовенства, міщан, козаків. Найбільш відома Київська братська школа, яка була відкрита в 1615 році. У ній працювали визнані вчені-гуманісти і просвітителі: Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський, Тарас Земка та інші.

Друга половина ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – період зародження вищої освіти в Україні. Першим вищим навчальним закладом вважається Острозька школа (Острозька академія), яка була створена в 1576 (або в 1578-му) році князем В.К.Острозьким. У 1632 році Київська братська школа була об’єднана з гімназією при Печерській лаврі і таким чином було засновано Київський колегіум (Київську колегію). Цей навчальний заклад працював за зразком вищої школи, мав потужний науково-педагогічний колектив і давав добру освіту. У колегіумі викладалися філософія, історія, математика, астрономія, слов’янська, грецька, латинська і польська мови.

Вагому роль у збереженні та розвитку української культури відіграло козацтво. Існування козацького стану було формою етнокультурного самозбереження і захисту українського народу. Вільні військові православні „руські люди” мали змогу обстоювати себе як носіїв відповідної культури. З козацтвом безпосередньо пов’язана розбудова церковно-релігійного життя. Після укладення Брестської унії 1596 року православна церква лишилася своїх ієрархів і як організація була фактично ліквідованою. У 1620 році козацький загін під керівництвом Петра Сагайдачного забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який у Києві висвятив митрополита київського і галицького та шістьох православних єпископів. Дякуючи підтримці козацтва польський уряд, католики та уніати не змогли перешкодити відновленню православної церкви. У 1633 році польський сейм офіційно визнав право православної церкви на існування.

Відновлена православна церква освячувала боротьбу українського народу за визволення від влади католиків та уніатів. Митрополит Іов Борецький від імені „народу руського” в 1621 році написав трактат під назвою „Протестація”. У ньому піддалися засудженню запровадження унії, утиски православних та обстоювалося право православних на свою віру і церкву. Наступний митрополит Петро Могила організаційно і теоретично зміцнював православну церкву, зробив з неї справжнього виразника інтересів українського народу.

Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. – епоха духовного, соціального та церковно-релігійного зміцнення українського народу. Нові гуманістичні цінності та здатність їх захистити шляхом церковної, освітньої і воєнно-політичної самоорганізації створювали умови для самоствердження та подальшого культурного поступу.