Населення Русі

У середньовіччі усі природні та соціальні явища розглядалися і пояснювалися за допомогою релігійних вірувань. Відповідно і сенс людського буття ґрунтувався на релігійних уявленнях, цінності суспільного життя отримували релігійний зміст.

Життєдіяльність східних слов’ян була пов’язана, головним чином, з землеробством. Результати землеробства, у свою чергу, безпосередньо зумовлювалися природнокліматичними умовами. Це породило обожнення природних сил, виникнення язичництва, ключовою характеристикою якого було багатобожжя. Кожна з природних сил уособлювалася певним богом, діяльністю богів пояснювалися зміни в кліматі, а з ними й результати господарювання.

Язичництво пригнічувало людей, виховувало страх і покору перед природними силами – з точки зору тодішньої людності, діяннями богів. Уявлення про неспроможність протистояти сваволі богів, цінність буття подарованого богами, поставленого в залежність від богів, була характерною для східних слов’ян.

Прийняття християнства закладало основи кардинальних змін у світогляді людей. Проголошення єдиного бога, який є надприродною силою, наставником і керманичем Всесвіту, позбавляло людей страху перед природою. У той же час сам бог виступав спасителем людей і таким чином страх перед природними силами не переносився на нього. Люди отримали більшу духовну та практичну свободу. Наслідки ризиків людської поведінки, помилки страхувалися розплатою за них аж у потойбічному світі.

Християнство принесло нову систему відносин між людьми. Нова релігія вимагала турботи про знедолених, бідних, рабів. Засудженню підлягали традиції кривавої помсти, полігамія (багатоженство). Християнство знайомило з соціальними відносинами, які не спромоглося пояснити язичництво. Соціальне розшарування, державна влада отримали у християнському віровченні своє тлумачення. Загалом нова віра переконувала у необхідності коритися перед державою, змиритися з існуючими соціальними відносинами, виховувала терпіння до негараздів суспільного життя. Водночас вимагала від економічно і політично правлячих верст стримувати устремління до матеріального збагачення, не озлобляти підданих, подавати знедоленим милостиню.

Нова віра несла й практику життя, характерну для держави, звідки була запозичена. Християнство принесло з собою відповідні до себе архітектурні стилі, художнє мистецтво, літературу.

Щоправда просування нових уявлень відбувалося дуже складно і довго. Історики констатують тривалий період двовір’я – коли народ поклонявся і язичницькому культу, волхвам і водночас Ісусу Христу. Лише в часи монголо-татарського нашестя християнство у східнослов’янської спільноти підноситься до неформального статусу. При цьому язичницькі боги і традиції виявилися спроможними інтегруватися до християнського віровчення. Функції язичницьких богів перебрали на себе християнські святі. День того чи ін. святого до сьогодні пов’язується з циклом сільськогосподарських робіт, виробничі процеси асоціюються, як правило, не з організацією праці та технологіями, а прогнозом погоди.

Прийняття християнства було пов’язано із зовнішніми впливами на Київську Русь. Ще в часи торгово-економічних контактів з грецькими колоніями виробилася практика черпати кращі досягнення цивілізації в античному світі. Традиція дістала продовження в прийнятті християнства князем Бравліном (VІІІ ст.), князями Аскольдом і Діром, княгинею Ольгою, торгівлею Русі з Візантією. Прийняття християнства з Візантії було зумовлено тривалою історією зв’язків з найближчим осередком цивілізації та необхідністю підтримувати добрі відносини з оточуючим світом. На півдні і заході Русі на Х ст. знаходилися християнські держави.

Християнство поставило Київську Русь в один ряд з найвпливовішими державами світу, київські князі отримали визнання на рівні римських імператорів. Цією подією відбулося самоствердження династії Рюриковичів та зростання їх авторитету як в середині країни, так і за кордоном. Грунту для сумнівів щодо свого права на володарювання у князівської родини з’явитися вже не могло.

Християнство сприяло запозиченню зразків візантійської культури до життя руської землі. Зовнішні ознаки – одяг, його фасон і оздоблення – римської провідної верстви були перейняті руськими можновладцями. Князь Володимир на монетах, які карбувалися за його життя, зображувався подібно до візантійських імператорів із скіпетром у діадемі.

Візантійські впливи позначилися також на архітектурі – будівництві церков, укріплень, на живопису – на іконопису, книжковій мініатюрі, тощо. Запозичення також торкнулися воєнної організації, флоту. У Києві виробився архітектурний стиль, який отримав назву візантійського. Запозичувалися жанри літератури (житія, проповіді, повчання).

Наукові знання також черпалися з Візантії. На церковнослов’янську мову перекладалися твори грецьких та римських авторів з питань богослов’я („Шестиднев” Василія Великого), філософії (праці Іоанна Дамаскіна, Платона, Аристотеля), біології, медицини („Фізіолог”). Грецька мова – офіційна мова Візантійської імперії – на протязі століть була в українських землях мовою освіти, науки і богослов’я.

Водночас після прийняття християнства Русь намагалася підтримувати добрі відносини з папським Римом. Князь Володимир направляв туди посольства. Але Русь не погодилася перейти під релігійну протекцію Риму, хоча й останній намагався перепідпорядкувати руську церкву.

Руські землі розвивалися й під впливом країн Сходу і Півдня. Хазарія, Кавказ і Закавказзя, Іран, Китай – країни з якими контактувала Русь. Широкі зв’язки існували з Болгарією. Звідти поступала церковна література, запозичувалися форми організації церкви.

Закордонні впливи поєднувалися з вітчизняною традицією. У церковному живописі зустрічалися світські сюжети, образи реальних людей, побутові сцени. В архітектурі значна кількість куполів у храмах вважається проявом дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд). У літературі на основі вітчизняної традиції виникло „Слово о полку Ігоревім” (кінець ХІІ ст.). У „Слові...” поєднався світогляд дохристиянських (багато уваги приділено природним явищам) та християнських часів, сюжет підпорядкований нагальним інтересам Руської землі і несе потужний виховний вплив, ставить моральні вимоги перед суспільством.

Руська культура впливала на культурний поступ інших народів. Зокрема, руські художники працювали далеко за межами своїх земель. У Кракові, Вавелі, Сандомирі та Любліні костьоли розписувалися руськими майстрами.

У світоглядних цінностях часів давньої Русі проявлявся людиноцетризм. Особисті якості, правила поводження у своєму соціальному середовищі, відносини з людьми, сенс людського життя виступали недругорядним предметом осмислення. При цьому вартими уваги для людності Русі вважалися не лише діяння високопоставлених діячів держави і церкви, а соціуму як такого, включаючи представників широких верств населення. Руська та перекладна література, твори усної народної творчості доносять до нас і образи князів та церковних ієрархів, і кращих представників народних мас, і якості та життєві мудрості, що стосуються усіх членів суспільства.

Людиноцентризм світосприйняття зумовлював високий рівень терпимості до іновірців. У Русі діяли культові споруди католицької церкви, Русь приймала втікачів-католиків із Західної Європи, не чинила перешкод іновірцям на своїй території. Руські церковні діячі вчили піклуватися про єретиків, наставляти їх на праведний шлях, а не примушувати до відповідної віри. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій (ХІ ст.) закликав князів піклуватися про людей „не тільки своєї віри, але й чужої... чи буде то... єретик, латинянин, поганин – всякого... біди позбав”. Лише агресивність іновірців виступала підставою для русинів проявляти нетерпимість і вживати щодо них силові заходи.

Основою для осмислення вчинків людей служила християнська мораль. Мудрість, смиренність, терпіння, милосердя, стриманість – розглядалися як кращі якості людини, служили критерієм її оцінки, виступали як орієнтири у визначенні поведінки індивідуумів. Водночас індивідуальність персонажів оцінювалася у взаємозв’язку з їхньою соціальною належністю. Кращі християнські чесноти серед економічно та політично правлячої верстви - князів, бояр, дружинників, службовців – та широких суспільних прошарків – смердів, рядовичів, закупів і холопів – набували різного змісту в залежності від суспільних функцій та місця в ієрархії, матеріальних статків. Вони виливалися в існування культурних рис, притаманних лише певним соціальним групам.

Соціальне розшарування суспільства зумовило вироблення специфічних соціокультурних ознак різних прошарків населення. Чеснотами князів, бояр і дружинників вважалися хоробрість, воєнна виучка, вірність князю. Вважалася необхідною і турбота про нижчі суспільні прошарки. Водночас економічно та політично правлячі верстви відводили безпосереднім виробникам матеріальних благ другорядне соціальне значення і оцінювали їхнє життя та майно значно нижче, ніж своє. Соціальна неоднорідність зумовила входження до ознак соціального статусу атрибутів ієрархічності. Індикатором високого суспільного становища служили одяг, характер життя і поводження та відносин з іншими верствами. Ознакою вільної людини була наявність у неї рабів. Безпосередня трудова діяльність служила свідченням підневільного, залежного чи напівзалежного становища.

Торговці відзначалися високою обізнаністю, були носіями закордонних впливів. І князівсько-боярсько-дружинний прошарок і торговці шанували заняття торгівлею. Селянство сповідувало хліборобські цінності: традиційність, обрядовість, працелюбство. Принаймні у князів, бояр, дружинників і торговців існувало уявлення про Руську землю в цілому, відчуття своєї належності до неї та патріотизму. Водночас, поряд з уявленням про цілісність східнослов’янської спільноти – Руської землі, поняття „Русь” використовувалося і у „вузькому” значенні – як назва території і людності Середнього Подніпров’я.

Культурні цінності Русі формувалися в безпосередньому зв’язку з релігійним життям, відчували на собі потужній зовнішній вплив, однак розвивалися на своїй власній основі – основі державних потреб Русі, її соціального та політичного розвитку.