Козацькі думи як різновид лицарського епосу і європейська епічна традиція. Багатоплановим архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі – військові співці слави українського козацтва

Багатоплановим архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі – військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а постає складовою частиною індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого й виступали військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, найяскравішим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі ці форми мистецтва були представлені бардами, скальдами, труверами, менестрелями, мінезингерами. В часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці. Так, віщий Боян своїми чутливими пальцями вигравав на струнах і співав, звеличуючи славу київського великого князя та його непереможної дружини. Кобзарі XV-XVIII ст. не тільки всотали традиції дружинного епосу Київської Русі, але й Розвинули, підняли силу українського пісенного слова. Кобзарство зі своєю самобутньою поезією стало однією з підвалин формування особистості i творчості Т. Шевченка.

Традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибоким корінням сягають прадавньої епохи, пам’ятками якої є арійські гімни Рігведи (ІІ пол. II тис. до н. е.). Ці священні гімни здебільшого створювалися поетами-співцями, яких індоарії називали «ріщі». Останні зберігали пісні Рігведи у своїх родинах, забезпечували неперервність їхнього потоку усно від покоління до покоління, завдяки чому їхня цілісність і збережена до нашого часу. Ріші («поет», «мудрець») вважалися посередниками між богами і людьми.

Бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями цієї самобутньої філософії поставали військові співці-ріші, що своїми піснями і гімнами надихали воїнів-кшатріїв на здобуття перемог над ворогом. Ріші до того ж належали до касти брахманів, а мистецтво їхнє було спадковим, передаючись від батька до сина. Проте поетом-брахманом мав змогу стати також представник іншої касти (кшатрій чи вайш’я), який проявляв видатні здібності військового співця.

У аріїв існував культ слова. Могутність царя і його воїнів безпосередньо залежала від кількості та якості (гімни створювалися згідно із старовинними канонами) священних арійських вед, складених і проспіваних поетом-брахманом саме цього царя-ватага. Окрім цього, ріші в суспільстві аріїв Рігведи вважався носієм тієї мудрості, яка в сліпучі моменти осяяння відкривається богами обраним особам. Брахман впадав у цей екзальтований стан «з волі богів» і за допомогою священного наркотичного напою соми. Можливо, ріші вживали цей напій на бенкетах і там же урочисто співали свої пісні.

У стародавній Греції традиції військових співців, так званих аедів, починають зароджуватися в середині II тис. до н. е. Гомерівська «Іліада» майже не згадує, проте в середовищі воїнів-професіоналів широке побутування набула героїчна військова пісня, виконувалася на музичному струнному інструменті (кіфарі, лірі).

Приміром, герой Ахілл сам співає І грає на лірі. В «Одіссеї» ліра співця – «подруга бенкетів». Співець Фемій всолоджує женихів Пенелопи, які бенкетують у домі Одіссея. На бенкеті царя Алкіноя лунають пісні сліпого Демодока, в котрому античний переказ убачав автопортрет Гомера.

Аеди, а згодом і рапсоди, оспівували у своїх пісенних творах звитяжні діяння героїв і богів, вславляючи перемоги над ворогом та надихаючи молодь на подвиги. Так, у легенді про аргонавтів оповідається, як греки-мореплавці, здобувши перемогу над ворогом і повернувшись до свого корабля з великою здобиччю, впродовж усієї ночі бенкетували на березі моря, і над ними голосно линула переможна пісня Орфея. Під звуки золотої кіфари він звеличував юного переможця царя бебриків Аміка – звитяжного Полідевка, сина Зевса і Леди.

Кельтські (галльські) співці-барди, як і ріші аріїв, утворювали окрему касту, у котрій син успадковував справу свого батька. Кельтські барди поділялися на декілька категорій. Одні з них були близькими до друїдів (кельтських жерців) і співали в храмах гімни при здійсненні жертвоприношень, вшановуючи своїх богів. Інші супроводжували воїнів і вславляли звитягу героїв, збуджуючи в них войовничу наснагу Треті ж оспівували героїчні подвиги під час бенкетів.

Барди жили і творили у той час, коли населення Галлії розмовляло кельтською мовою. Після завоювання Галлії римлянами (І ст. до н. е.) і поширення тут римської культури вони поступово зникають. На Британських островах брити (одне з кельтських племен), які провадили боротьбу спочатку з римськими, а згодом з англо-саксонськими завойовниками, мали своїх військових співців-бардів. В епоху безперервних воєн барди не тільки надихали своїми піснями співвітчизників на перемоги, а й самі нерідко брали участь у битвах. Оскільки звання барда було спадковим, й авторитет співця посилювався авторитетом його предків, остільки від батька до сина, разом із золотим кільцем і арфою, передавалася повага до особистості барда. Британськими співцями було створено значну кількість пісень та легенду про короля Артура (VI ст. н. е.) – захисника і оборонця рідної землі, які вславляли 13 його перемог над ворогом.

В одному потоці з варварами, котрі завоювали Західну Римську імперію, прийшли нові військові співці. Так, Григорій Турський, Фортунат і Сідоній Аполлінарій повідомляють про германських військових співців-скальдів, які виконували гімни під акомпанемент арфи. За бенкетними столами, в оточенні лицарів Карла Великого, а згодом Людовика Благочестивого, ними оспівувались неперевершені воїни-герої, діяння славнозвісного войовника, франкського короля Хлодвіга. Скальди нерідко супроводжували воїнів, поділяючи з ними труднощі походів і славу подвигів. Так, у 1066 р., напередодні битви при Гастінгсі, на чолі норманів їхав верхи скальд Тальєфер і співав пісню про Роланда, вимагаючи, щоб за його багатолітню службу йому було дозволено завдати першого удару ворогові і загинути в битві як герою. Скальдами стародавніх вікінгів було укладено величезну кількість віс-віршів на славу варязьких конунгів, оскільки вважалося, що віс збільшував не лише славу, але й фізичну енергетику вождя та його Конунги винагороджували військових співців сріблом та золотом, що як і слово, набирали для них магічної сили, існувало уявлення, що при цьому відбувалася передача частини сили і успіху самого конунга скальду-дружиннику.

У Х-ХІ ст. виникає і починає літературно оформлюватись царська поезія трубадурів та труверів. Назва цих слів лінгвістично походить від провансальського дієслова trobar (фр. trouver), яке означало «знаходити», «вишукувати», «створювати». Трубадури – ліричні співці, поети, які створювали свої поеми провансальською мовою, відображали у завжди порівняно невеликих творах свої особисті почуття чи погляд на певну особу, ту чи іншу подію і поширювали їх серед вищих станів феодального суспільства. Їх можна розглядати як ліричних співців французького півдня. Трувери – епічні співці північної Франції. Ними був створений середньовічний лицарський героїчний епос Chanson de gest – пісенні розповіді про подвиги, діяння чи родовід героя, що складається з 3 циклів. Перший цикл – усі поеми, в котрих звеличуються подвиги Карла Великого і його паладинів (соратників), так званий карловінгський чи французький цикл. Другий – поеми, які продовжують легенди Арморіки (Бретані), легенди про короля Артура (романи Круглого столу). Третій цикл – поеми, де відтворені подвиги героїв античності, проте на середньовічному ґрунті і з середньовічним забарвленням – так званий античний цикл. У ХІІ-ХІІІ ст. лицарська поезія трубадурів і труверів досягла свого найвищого розквіту. У той самий час і в Німеччині на власному німецькому ґрунті розвивалися ліричні співці-мінезингери. Трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни або селяни, а лицарі, воїни-професіонали, які виявили талант до поезії та музики. Вони не тільки творили лицарську поезію та епос, але змагалися на лицарських турнірах, забезпечували захист своєї землі від завойовників, брали участь у хрестових походах, зі зброєю та військовою піснею відстоювали лицарську честь. Вони поставали також духовними і патріотичними вихователями, наставниками лицарської молоді: саме з їхніх героїчних пісень вона вбирала в себе славетні і звитяжні традиції європейського лицарства, саме в них знаходила гарні взірці для наслідування.

З кінця XIII ст. й у ХІV-ХV ст. розпочинається занепад і поступове зникнення ліричної та епічної поезії трубадурів, мінезингерів труверів. Лицарська поезія була реальним віддзеркаленням тодішнього життя в усіх його проявах, оскільки лицарство було саме тим життєдайним джерелом, котре напувало могутнє і чарівне дерево серед, ньовічної лицарської поезії та епосу. Коли ж європейське лицарство зазнало занепаду, зів’янув і вінок лицарської військової поезії. Проте нею були закладені непохитні підвалини для подальшого поступу європейської культури і суспільства, адже саме європейське лицарство було тим стрижнем, навколо якого формувалася європейська цивілізація.

У цей час на Сході Європи починає зароджуватися й організовуватися на міцному підґрунті дружинного лицарства Київської Русі козацтво. Степове воїнство разом з іншими архаїчними традиціями культурного комплексу військової верстви індоєвропейців успадкувало і явище співців лицарської слави. Безпосередній пращур козацьких кобзарів у Київській Русі – співець князівської дружини, віщий Боян (образне уособлення тисяч безіменних військових співців-дружинників). Про нього згадується у славетній лицарській поемі «Слово о полку Ігоревім».

Билини Київської Русі мають прямі паралелі як в козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів. Форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, найбільш імовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим втіленням якої є «Слово о полку Ігоревім»; до кінця XVI ст. ця форма, набувши популярності серед козацького лицарства, врешті перейшла в народ.

Отже, кобзарство, як і саме козацтво, зародилося не на порожньому місці, а на міцному підґрунті військово-лицарського дружинного епосу Київської Русі, яка, в свою чергу, наслідувала стародавні індоєвропейські культурні традиції. Головна роль кобзарства – уславлення козацького війська та залучення до лав козацтва молоді, охорона і збереження святих козацьких традицій.

На старовинних козацьких бенкетах прославлялись імена найбільш хоробрих козаків-лицарів, які загинули за віру і вітчизну чи здобули визначні та звитяжні перемоги над ворогами: з’являлися іноді на котромусь бенкетному чи іншому зібранні подорожні співці. Вони впродовж декількох годин, а нерідко й усього дня, займали громаду піснями про колишні часи, торкалися постатей одного гетьмана за іншим, оповідаю, чи про старовинні війни та пригоди.

Наведений яскравий приклад уможливлює проведення паралелей між козацькими бенкетами, де їх учасники слухали героїчні пісні у виконанні кобзарів, бенкетами Володимира Святославовича з вірними дружинниками-лицарями, на котрих виконували свої звитяжні пісні дружинні співці, та аналогічними явищами в мілітарній культурі Західної Європи, наприклад, бенкетами короля Артура з лицарями Круглого столу, де лунали войовничі пісні бардів. У всіх цих випадках простежується стала індоєвропейська традиція. Усі військові співці були невід’ємною складовою частиною індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, який у кожному окремому випадку виявлявся через конкретну етнічну традицію.

У деяких дослідженнях про кобзарів стверджується, що більшість з них були сліпими (втративши зір у результаті бойових дій чи від природи), і зрячі кобзарі, отже, являли собою поодинокі винятки. Проте гравцями на бандурі (кобзі) в українському фольклорі зазвичай постають зрячі козаки (воїни чи молоді юнаки), а про сліпців-бандуристів не зустрічається жодних згадок. Таким чином, це підтверджує, що творцями героїчного козацького епосу, котрий виконувався під гру кобзи-бандури, були козацькі військові співці-кобзарі, а не професійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні від останніх кобзарів. Хоча сліпі бандуристи – це явище більш пізнє (XIX ст.), проте й вони зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні козацько-лицарських традицій в Україні, не тільки прийнявши зі слабнучих рук останніх козаків-кобзарів їхні бандури, але й не давши загинути козацькому слову і лицарській пісні, їхній тужливий спів збудив душі багатьох українців.

Отже, всі індоєвропейські народності мали у своїх мілітарно-культурних комплексах співців героїчної військової слави. Кобзарство не лише своїм ядром генетично пов’язане з праіндоєвропейською культурною традицією, але й саме є часткою лицарського культурного метакомплексу середньовічної Європи. Його невід’ємним елементом були співці, які вславляли свого ватажка і його військову дружину. На цьому ґрунті у ХІІ-ХІV ст. у Європі розквітла лицарська поезія, звитяжний лицарський епос, лицарський роман, що зініціювали динамічний поступ європейської літератури ХVІ-ХVІІ ст., оскільки лицарська поетична творчість була однією з підвалин формування європейського менталітету, а європейське лицарство – стрижнем, навколо якого вибудовувалася європейська цивілізація.

Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України усього українського народу – і своєрідно вилилася в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Тараса Шевченка.

Безперечно, що однією із засад формування української ментальності були кобзарська пісня та дума, а кобзарство відіграло визначну роль у творенні української культури як прояву європейської культури.

Перші публікації народних дум і пісень з’явилися 1648 р.: «Дума про Козака Голоту», пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі», один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, «Був Сава в Немирові» (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька історичних пісень О. Павловський надрукував у «Грамматике малороссийского наречия» (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський у першому виданні «Наталки-Полтавки» (Харків, 1819).

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814-1818 рр. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен».

Термін «дума» у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. «Думи» окремою книгою, наголосивши в передмові, що це «самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу». У мові народних співців термін «дума» відповідає назві «лицарські пісні».

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народньїе песни. Часть І» (1834), «Сборник украинских песен. Часть І» (1849).
М. Максимович доповнив трактування терміну «дума»: героїчна пісня, в якій розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. Кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов’язана з кобзарським рухом.

М. Гоголь у праці «О малороссийских песнях» підкреслював, що пісня – «це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу».

Т. Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером («Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін.).

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча – складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга – пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.

Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум пов’язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва.

Образ Б. Хмельницького є центральним у багатьох думах: як він у захмелілого Барабаша забрав грамоту Владислава IV із правами на привілеї козаків, про походи і перемоги, про зрадливу вдачу турків, про смерть Богдана. По цих та інших думах можна з певною вірогідністю скласти уявлення про настрій козацтва в часи найбільшої його активності. Більшість дум веде оповідь про конкретні події та історичних осіб.

Боротьба з національними і релігійними утисками – провідна тема багатьох народних дум і пісень. Вони в яскравих фарбах ведуть оповідь про грабунки польської шляхти та євреїв-орендарів, про зусилля козаків у боротьбі із цим лихом. Наприклад, з думи про Корсунську битву ми дізнаємось, як козаки полонили гетьмана Потоцького і продали в полон татарам, як від народного гніву втікали євреї-орендарі, як попа Якубу повісили на дубі та ін.

Справжньою перлиною народної поетичної творчості стали невільницькі думи й пісні. У них звучить туга за батьківщиною, мрія про волю, жадоба боротьби з поневолювачами.

У 60-70-ті роки XVII ст. кількість пісень збільшується, але художній рівень їх не перевершує твори невільницького циклу. Щоправда, розширюється жанровий діапазон, з’являються іронічні та гумористичні пісні. Але гумор, як правило, то гіркий, то злий, бо в ньому проступає гіркота самого життя.

Із занепадом козацької єдності з’являється новий персонаж – козак-нетяга. Замість романтики й героїчних подвигів цей злидар надає перевагу шинку, пропиває останні копійки. Про соціальне розмежування виразно розповідає дума про Ґанджу Андибера. Допоки на ньому були шапка-бирка, «вітром підбита», драні чоботи, «дуки-срібляники», Войтенко, Золотаренко та Довгополенко, представники аристократії, і господарка шинку не звертали на нього уваги. Коли ж після переодягнення дуки збагнули, що під видом козака-нетяги перед ними Фесько Ганджа Андибер, гетьман Запорозький, їх ставлення до нього різко змінилося. Немає значення, чи історична особа Ганджа, важливо те, що в думі відбилося соціальне розмежування в козацькому середовищі.

Нові пісні створюються в нових історичних умовах, в іншому середовищі. Жанр думи майже зникає. Знищення гетьманщини 1764 р. пройшло непомітним в усній народній творчості, але знищення Запорозької Січі 1775 р. Катериною II викликало обурення й жаль і в народі, і в його піснях. Життя козацької доби закінчилося з набуттям козацькою старшиною статусу дворян.

Date: 2015-07-22; view: 393; Нарушение авторских прав