Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Освітні процеси в Україні ХVІ-ХVІІІ ст





Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

На початку XVI ст. на терени України проникає реформаційних рух, направлений проти католицької церкви. Найбільш відчутливими впливи Реформації стають у 50-х роках XVI ст. Реакцією католицької церкви на Реформацію була контрреформація. Зокрема, у 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів (засновано в Парижі у 1534 р.). Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові. Острозі. Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії.

Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з 2 відділеннями – нижчим і вищим. До нижчого відділення належані гімназії, що мали 5 класів. На вищому відділені 3 роки вивчалася філософія і 4 роки – богослов’я. Освітні заклади організовуватися на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1569 р. єзуїтами була заснована Віденська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів.

Єзуїти створили в Європі найпрогресивніші навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Вони забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Такі школи були спокусливими для шляхти новими предметами, шкільним театром. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.

На противагу єзуїтській освіті князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «Семи вільних мистецтв»: богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Острозька академія (1580-1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали «тримовним ліцеєм», «храмом муз», стала початком реального компромісу між традиціями («грецьким благочестям») і новаціями («латинською наукою»). Вона була навчальним закладом нового типу – слов’яно-греко-латинською академією. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний. За час дії цього навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стати вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Польська Замойська академія (Ян Замойський, 1595 р., західноукраїнське місто Замостьє). Фундатор академії вилучив із її програми богослов’я. Академія складалася з 8 класів. Бідних студентів не лише звільняли від плати за навчання, але й утримували в бурсі за рахунок фундатора. Студенти поділялися за національністю на 5 груп: польська, литовська, руська, пруська та чужоземська. У школі вивчалися цивільне і публічне право; філософія: фізика; логіка і метафізика; математика: риторика і динаміка: поезія ї синтаксис; антологія та орфографія. Після смерті фундатора Замойська академія встановила 4 факультети: теологічний, правничий, філософський та медичний. Академія перестала існувати з часу першого поділу Польщі (1772 р.). Із Замойської академії вийшли Касіян Сакович, ректор Київської братської школи; Ісая Трофимовнч-Козловський. ректор Києво-Могилянської колегії; Сильвестр Косів, перший проректор цієї ж колегії.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – націонадьно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладати слов’янську та грецьку мови, а також «вільні науки».

Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському літописі за 1134-1159 рр. є згадка про «братчини», але до XV ст. вони не набули великого поширення. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво вираженого релігійного забарвлення. їх головна мета полягала в обороні своєї батьківської віри. Найстарші з братств – Львівсько-Успенське (1439) та Віленсько-Кушнірське (1458).

Стан православної церкви на той час був не найкращий. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвічене, а його вплив на прихожан – мізерний. Вища церковна влада більше дбала про свої статки.

Братства перейняли досвід єзуїтів, активізували діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь, на яких роздавали старцям щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Медоваріння було державною монополією, але на храмові свята братства одержували право зварити і реалізувати мед, що також давало їм прибуток.

Великого значення братства надавали вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали сварок та пиятик, для всіх були обов’язкові дотримання дисципліни, повага та пошана до старших, чесність та люб’язність як до братчиків, так і до всіх людей.

Братства мали свою виборну систему. Старшим братом, головою братства, братом-скарбником, братом-ключником міг бути обраний тільки найдостойніший. За непослух братчики каралися своїм судом, якому надавались королівські привілеї.

Благодійність була нормою життя братчиків. Братства мали свої шпиталі – притулки для тих, хто не мав житла. Вони утримувалися за рахунок благодійних внесків та зборів. При всіх братствах відкривалися й активно працювали школи, вихованці яких несли ідеї братства в маси; працювали друкарні, зокрема Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше – підручники.

Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до лав усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти і культури. Братства проіснували до революції 1917 р.

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віленському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади (близько 30) починають працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах.

У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Вони утримувалися коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. «Навчати й любити всіх дітей однаково» – ось заповідь педагогів школи.

Головна увага приділялася слов’янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов’язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов’яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою «вільних наук»: діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією та астрономією. Окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія.

Викладачами працювали здебільшого українці: Тустановський, Ставровецький, майбутній митрополит Йов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії та ін.

Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.

На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. У 1615 р. було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П.Конашевич-Сагайдачний з «усім військом» вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапити на Січ. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, окрім своїх прямих обов’язків наставника, повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковнопарафіяльні існували майже при всіх церквах у паланках, по слободах, зимівниках і хуторах.

Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. З її діяльністю пов’язаний особливий період у розвитку вищої освіти в Україні.

Існувала колегія на добродійні кошти. Зокрема, Петро Могила всі свої збереження і власну бібліотеку заповідав цій колегії. Невдовзі колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, більшість із перелічених дисциплін у той час викладалися і у славетному Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – поч. XIX ст., в академії почали викладати історію і географію.

Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням гетьмана Мазепи, Петро І підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років.

Організація навчально-виховної робота в Академії. Так, лекції відбувалися: щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 17 годин дня: щовівторка, щочетверга та щосуботи – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 15 години дня.

Учні займали місця в класі відповідно до своїх успіхів. На перших лавах сиділи кращі учні – «senates» решта учнів мала назву «рорulus». У кожному класі був «диктатор», звичайно, перший учень. На зразок єзуїтських шкіл, догляд за поведінкою учнів і чистотою класу покладався почасти на самих учнів. Наприклад, «цензор» повинен був доглядати за охайністю класу та тишею до приходу вчителя: обов’язком «авдитора» було вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів, закріплених за ним, а також пояснити їм те з лекцій, чого вони не зрозуміли. При перевірці засвоєння лекцій «авдитор» робив помітки проти прізвищ учнів: знає, не знає, помилився, нічого не знає, хворий. «Сеніори» доглядали за поведінкою малих хлопців по квартирах, «директори» допомагали малим учням засвоювати лекції, «візитатори» стежили за поведінкою усіх учнів, навіть «сеніорів» і «директорів». «Каліфактори» (сікарі або гарячителі) призначалися у кожний клас для виконання тілесної кари над товаришами. Тілесні покарання (3-12 ударів різками) передбачалися для учнів молодших класів. Щодо студентів двох вищих класів – інструкція допускала такі кари: пересторогу, позбавлення перших прав, кінець кінцем, виключення з Академії.

Іспити відбувалися двічі на рік: у грудні та у червні. У класах філософії та богослов’я відбувалися колоквіуми або диспути. Диспути були тижневі, місячні й кінцеві. Останні відбувалися після закінчення якогось відділу предмета.

Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. У 1737 р. в академії навчалися діти: козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39. Багато приїжджало росіян, білорусів, сербів, болгар, румунів, молдаван, греків. Студентів було порівняно багато: у 1742 р. – 1243 чол., у 1744 р. – 1160 чол., у 1751 р. – 1193 чол., у 1765 р. – 1059 чол. Контингент закордонних студентів: у 1763 р. – 127 чол., у 1737 p. – 122 чол., у 1790 р. – 47 чол. Знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного» навчання.

Спочатку науки в Академії викладалися майже виключно латинською мовою, а українська та польська були допоміжними. Але згодом слов’яно-руський напрям зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

Матеріальні можливості Академії були не такими вже й благополучними. Бурсаки навіть жебракували. Та все ж викладачі отримували пайки (хоча й недостатні для прожиття).

Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що робило її визначним науковим осередком. З Києво-Могилянської академії вийшов історик І. Гізель. поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. З академією пов’язана діяльність Й. Кононовича-Горбацького, М. Козачинського, Я.Ковельського, М.Ломоносова. З 70-х років XVII ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською. Навколо ректорів Варлама Ясниського та Йоасафа Кроковського формується культурний осередок: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевіцький, Гавриїл Бужинський, Феофілакт Лопатинськнй та ін. У стінах академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреації – культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академія підтримувала наукові зв’язки з освітніми центрами – Краковом, Магдебургом, Константинополем. Деякі студенти і викладачі Київської академії навчалися, в свою чергу, в Польщі, Франції. Італії. Англії, Німеччині.

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Історія Києво-Могилянської академії дає змогу об’єктивно проаналізувати взаємодію української та російської культур цього періоду. Причому цей аналіз приводить до безупередженого висновку: ІІ пол. XVII – І пол. XVIII ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України на Росію. Цей вплив втілився не тільки у переїзд до Петербурга та Москви великої кількості освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків та масивів української культури. Стосовно Росії Україна починає відігравати роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської європейської культури.

Україна раніше, ніж Росія зіткнулася з західною цивілізацією через Литву та Польщу. Тому в московський період вона домінувала в своєму впливі на Росію, особливо в організації освіти.

З 1654 року, після укладання військово-політичного союзу України і Росії, рух освічених українців до Росії набуває широкого розмаху. Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх і добре їм платила. У 1664 році прибув до Москви українець Семен Полоцький, котрий навчав царевичів Олексія та Федора, царівну Софію, а також царевича Петра. Принесли сюди свої сили й знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський (Данило Туптало), Феофан Прокопович.

Україна, зокрема Києво-Могилянська академія, відіграла вирішальну роль у створенні системи освіти в Росії. З 40-х років XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Вязьми, Вятки, Брянська. Калуга та інших російських міст. Вихованців Києво-Могилянської академії бачимо серед викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії (15 викладачів були українцями). З 1701 по 1763 роки в Московський академії посаду ректора займала 21 особа, у тому числі 18 – київські вчені, з 25 префектів 23 особи – з Київської академії.

Коли відповідно до наказу Петра І у 1721 році в Росії були засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці, тому що їх вважали найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних шкіл. На деякий час Київська академія стала нібито головною вчительською семінарією і поставляла вчителів на всю Росію

Однак, на кінець XVIIІ ст. через закріпачення й розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (2-річні) – у повітових містах і головні народні училища (5-річні) – в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові. Харкові. Новгороді-Сіверському, Катеринославі

Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття в Україні університетів підтримки у Катерини II не знаходили. Так, у 1760 р. Григорш Теплов, колишній вихователь Кирила Розумовського. склав для нього, тодішнього гетьмана України, проект університету в Батурині. У 1765 р. Рум’янцев, тодішній управитель України, подав проект про заснування університету в Чернігові або в Києві У 1786 р. князь Григорій Потьомкін подав цариці план Катеринослава, де проектував відкрити університет з академією мистецтв та музики. Усі ці проекти в той час залишилися тільки на папері

На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що запишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи 1776-1783 рр. на західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де. як правило, навчати німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою,.тише в поодиноких випадках – українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

У 1661 році було засновано Львівський університет, але він на довгі роки став центром полонізації західноукраїнського населення.

Нові галузі науки. Оскільки українська культура довго розвивалася без державної підтримки відставала наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

У самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками – у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Ідеї Просвітництва розвиває Феофан Прокопович («Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» викладено концепцію «просвіченого абсолютизму»: державна влада має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих).

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою («Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.).

 

Date: 2015-07-22; view: 329; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию