У Давній Русі ікона стала такою ж класичною формою образотворчого мистецтва, як в Єгипті – рельєф, в Елладі – статуя, а у Візантії – мозаїка

Іконопис походить від грецького портретного живопису. Значну роль у його становленні як виді мистецтва зіграли фаюмські портрети І-ІІІ ст. н.е., написані восковими фарбами на дерев’яних дошках. Аналогічно виконані й найдавніші ікони (колтські та візантійські).

З точки зору християнської догматики ікона є таємничим символом божества, а зовсім не його точним зображенням. Вона надає віруючому не тільки зорове, а перш за все духовне спілкування з його «оригіналом». Тому іконопис має свою власну художню мову, яка відрізняється від звичайної для нас мови живопису. За допомогою ліній і фарб іконописець не просто зображав того чи іншого: святого або подію, а втілював звернену до нього молитву. Тому найважливішою рисою ікони є її відмежованість від усього живого матеріального, плотського.

Підкреслюючи високу духовність святих, майстри часто використовували символіку деталей та кольорів. Наприклад, білий колір означав моральну чистоту, зелений – надію, червоний – пролиту кров, синій – небо, багряний – божественність.

Поряд з поодиноким зображенням Ісуса Христа, Богоматері, святих руські майстри розробили оригінальній тип житійної ікони. Вона складалася із середника з зображенням святого, навкруги якого розташовувалися невеликі картини – клейма, де ілюструвалися основні епізоди біографії святого, їх сюжет розвивався з верхнього лівого кута ікони праворуч, а потім вниз.

Особливо широкого поширення набули ікони із зображенням Богоматері. Давньоруські майстри створили власне трактування основних типів ікон з цим образом. Згідно з легендою, перша ікона й була портретом Богородиці, який написав з натури євангеліст Лука.

Сюжет ікони – релігійно-християнський, але не будь-який живописний твір на релігійно-селянську тему є іконою.

Метою художника було зображення не поодинокого явища, а ідеї, яку воно несло. До цієї ідеї можна було наблизитися, але її не можна було зафіксувати матеріально. Тому всяка образна побудова ікони підкорялася визначеному ритму, майже без передавання об’єму і простору.

Перспектива булла «зворотною». Художник зображав фігури і предмети не так, як він їх бачив, а відповідно до того, що він про них знав. Зображення могло бути з різних кутів зору (наприклад, одночасно зверху і збоку). При цьому з тих кутів, з яких це могли спостерігати персонажі ікони, а не ми, знаходячись поза нею. Отже, ікона являла собою замкнений, тільки їй притаманний світ.

Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру.

Давньоруська земля була багата лісами, і це визначало дерево, як основний матеріал для живопису на дошках, з якого виросла нова форма монументального образотворчого мистецтва – іконостас.

Візантія, де в храмах вівтар відділяла невисока перегородка, іконостасу не знала. Поступово розростаючись у стіну з ікон, іконостас перейняв ті повчально-живописні функції, які у живописних храмах виконували настінні зображення з Христом-Вседержителем у куполі.

Посередині головного ряду ікон, найбільших за розмірами, так званий «Деісусний чин», або просто «Деісус»: Христос на троні, а з боків, на окремих іконах, Марія та Іоанн Предтеча, з нахиленою головою і простертими до нього руками. Це початкове ядро іконостасу з сюжетом, запозиченим у Візантії, який руські майстри збагатили, увівши в композицію архангелів Михаїла і Гавриїла та апостолів Петра і Павла, знову ж таки на окремих дошках. Нижче – ряд ікон, так званих місцевих, пов’язаних з храмом. Вище головного ярусу – ікони, присвячені християнським святам, а ще вище – ікони з пророками і зрештою (уже з XVI ст.) – з праотцями.

Отже, почавши працювати як учні візантійських майстрів тільки в середині XI ст. руські художники уже на початку XII ст. мали власну теолого-творчу систему, яка значно збагатила християнське мистецтво новим філософським змістом і народним колоритом. З початку XII ст. ми вже не бачимо в іконописі Русі образу Христа-Пантократора, який більше відповідав грецько-латинській культурі. Його заступає образ Христа-Спасителя та Учителя. Храми, присвячені Христу, дістають назву «Спас».