До рідного ґрунту

Устиянович, Копистенський. Піонерами відродження національного мистецтва в Галичині були два малярі, що хоч і скоротали свій вік як типові представники «невдачництва», але трагедією своїх непосильних змагань оживили затухлу атмосферу й підготували ґрунт під розвиток української образотворчості. Ці трагічні «невдачники» — Корнило Устиянович і Теофіл Копистенський.

Корнило Устиянович (1839 — 1903), що поряд із малярським пензлем з не меншим запалом орудував пером, — це справді трагічна своєю багатогранністю індивідуальність, якій рідне громадянство робило кривду за життя й не поправило її по смерті митця. Остаточно залишився Устиянович в уяві громадянства як типовий дилетант, не без таланту, але без основної освіти і внутрішньої дисципліни, розмінений на дрібні речі. «Півсотні церков має мої ікони, п’ятнадцять — іконостаси, одинадцять — стінопис, у сімох залишив я, крім декоративних картин, вартісні твори мистецтва за час від 1862 — 1902 р. І тих сорок літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави, так само як моя літературна праця не дочекалася заслуженого визнання. Був я і згину загальновідомим, але ніким не поважаним, не любленим щиріше й дилетантом у всьому. Не захопив я нікого і так зійду зі світу, хоч бачиться мені, що так воно бути не повинно...» Так скаржився Устиянович у 40-ліття своєї творчої праці й муки, в ювілей, якого ніхто в громадянстві навіть не відзначив денникарською заміткою. Не закінчивши ні гімназії, ані реальної школи, до яких ходив у Львові та Бучачі, Устиянович у 1858 р. потрапив до Віденської академії мистецтв, де рівночасно як госпітант слухав університетські виклади Ашбаха й Егера з історії та Айтельбергера з історії мистецтва.

По чотирьох роках побуту у Відні, де під рукою уславленого о. Раєвського пройшов курс «слов’янофільства», Устиянович повернувся до свого краю. Два роки малював церкву в Коломиї, а рівночасно опублікував першу збірку своїх поезій. Із Коломиї пустився в малярську мандрівку по Холму, Варшаві, Петербургу, Києву, Сучаві та Яссах. Повернувшись із неї, перебував якийсь час у В. Федоровича у Вікні (його репрезентаційний портрет є тепер у львівській «Просвіті»), а звідтіля мандрував за церковним заробітком по Галичині. В 1880 — 1882 рр. жив у Львові, де редагував й ілюстрував гумористичне «Зеркало». В 1886 р. їздив до Відня, де малював свого «Мойсея» (у Преображенській церкві у Львові), а відтак до Італії й на Кавказ. Вмирає нагло, під час одної з церковних робіт у с. Довге, 28 липня 1913 р.

Малярська спадщина Устияновича велика й різношерста щодо якості. Є в ній галерейні картини, є багато безвартісних праць, — залежно від умов і настрою, в якому працював, формально стоїть він на грані класицистичної пози й жанрового анекдотизму, висловлюваного твердим рисунком і «синтетичним» колоритом, в якому все ж таки тут і там слідне прочуття доріг, по яких пішов імпресіонізм. Тематично його спадщина обіймає релігійні образи, стінопис та портрети, яких Устиянович виконав велику кількість, поза тим багато в ній побутових та історичних картин, пейзажів, рисунків і карикатур. «Мистецькі аспірації в напрямі вдосконалення свого таланту не покидали його до самої смерті; він був чуткий на зміни, яким підлягало малярство в останніх десятиліттях; його талант міг був виробитися навіть під старість, але для цього треба було іншої суспільності, яка могла б митця підтримати» (І. Труш).

Такої суспільності не було, й Устиянович, який безупинно кидався на всі боки — писав поезії й фейлетони, намагався створити українську «королівську драму», теоретизував на мистецькі теми й пробував організувати наш мистецький нарібок, видавав та ілюстрував книжки та журнали, промовляв на зборах і декламував на концертах, різьбив і навіть морочив собі голову конструкцією літаків, — остаточно змарнувався. А все таки є в малярському доробку Устияновича речі, що, поставлені на тлі епохи, повинні забезпечити йому тривке місце в історії українського мистецтва. Його «Мойсей» та «Христос перед Пілатом» (обидві — в Преображенській церкві у Львові) вповні виправдовують вагу, що прив’язував до них Устиянович у моменті, коли їх творив.

Куди скромнішим, зате більше зрівноваженим від Устияновича був його сучасник Теофіл Копистенський (1844 — 1916). Студіював у Кракові і Відні, де товаришував із Мункачі; в 1880-х роках був учителем рисунків в академічній гімназії У Львові, зрештою жив із церковних праць. Деякі його картини, як «Гуцулка», «Гуцул з Липовиці», стоять вповні на рівні тодішнього академічного малярства. Мрії про «велике» малярство непокоїли Копистенського зчаста й тоді він пробував свої сили в циклі таких картин-ілюстрацій, як «Галшка з Острога» та інші. Мальовані з пам’яті, без моделі й без належного ознайомлення з обстановою історичного театру, вони розминалися з призначенням і до слави вбогого іконописця ніяк не спричинилися.

Товариство для розвою руської штуки. Вже на самому схилі XIX в. галицькі митці, поміж якими переважали іконописці й декоративні різьбарі в дереві, відчули потребу зорганізуватися. З падолиста 1898 р. у Львові відбулися перші загальні збори Товариства для розвою руської штуки. В його статуті говорилося не тільки про порятунок загибаючих у роздробленні митців, але й про відродження українського мистецтва. Головою товариства було обрано архітектора, а поза тим економічного діяча й організатора Василя Нагірного, директором — Івана Труша, а секретарем — Юліяна Панкевича. По суті це було професійне товариство, свого роду цех малярів, різьбарів та позолотників, що мав дбати в першу чергу про забезпеку матеріальних інтересів своїх членів. Але той цех уладив кілька виставок, що спричинилися до оживлення мистецького життя Галицької волості й ферменту у власному лоні, який виявився в розмежуванні мистецтв від ремісників-професіоналів, й у цьому полягає історична вага Товариства.

На цьому місці треба додати, що найперша виставка українських малярів мала місце в Коломиї в 1881 р. під час господарсько-промислової виставки; у ній брали участь Устиянович, Пилиховський, Е. Витвицький, І. Романовський, Ніклаш із Закарпаття та Ілля Копровський. Але Товариство для розвою руської штуки старалося надати своїм виставкам більш репрезентативного характеру. В першій його виставці 1898 р. в залах польського «Сокола» у Львові виступили знову Устиянович і Пилиховський — зі старших, а з молодших — Панкевич, Труш та ін.

Труш у рецензії на цю виставку писав: «На ній не було видно ані одного етюду національного типу, ані одної сцени з народного життя, от хоч би наших незвичайно характеристичних і мальовничих гуцулів. Непомітно було також хоч би спроб ілюстрації. Європейські малярі звернулися в останніх літах до краєвидів і витворили тут нову річ — настрій; це якраз арена для попису української ліричної вдачі. Але на нашій виставі поза пейзажами Івана Труша, в яких бачать уже завдаток на це, й крім непевних, хоча досить значних мистецьких інклінацій в тому напрямі Ю. Панкевича, не було більш нічого, гідного уваги».

У 1900 р. відбулася друга з черги виставка Товариства. Уладжена в залах Народного дому, була вона й кількістю, й якістю експонатів багатша у порівнянні з попередньою. Тут виступали Устиянович зі своїм «Мойсеєм», Пилиховський («Пречиста Діво, мати Руського Краю»), Труш (портрет митрополита Сембратовича), Пстрак, Івасюк, Новаківський, Манастирський, Турбацький, Копистенський, Курилас та ін. Помітно було, що коли старші митці виступили з ширше закроєними релігійними та історичними композиціями, підлитими соком прогомонілої вже тоді романтики, то молодші, з Трушем і Пстраком у проводі, дали перші спроби реалістичного світосприймання, осяяні першими, несміливими ще тоді на галицькому ґрунті проміннями західноєвропейського імпресіонізму. Згодом розходження поміж «старими» й «молодими» стали настільки яскравими й непереможними, що в лоні Товариства прийшло до розламу.

У 1903 р. відбулася третя й остання виставка Товариства, що під скромною фірмою «Виставка руських шкіців» зібрала на своїх стінах твори Курила, Куриласа, Копистенського, Манастирського, Панкевича, Сенюти й Турбацького. Не бачимо вже поміж експонатами не тільки Устияновича, що саме тоді помер, але й Труша, Пстрака та Новаківського, котрі на попередніх виставках заманіфестувалися як яскраві індивідуалісти. З того часу Товариство для розвою руської штуки хилиться до упадку й існує радніше формально, час до часу оживаючи в характері професійної організації церковних іконописців, різьбарів та позолотників.

Молодшим сучасником Устияновича й Копистенського був Тит Романчук (1865 — 1911), що для заробітку рисував ілюстрації до історії України й карикатури для львівського «Зеркала», а «для себе» малював квіти, коней і ловранські пейзажі. Романчук, який за професією був правником і урядовцем галицького крайового виділу, почував себе дилетантом і тому уникав публічних виставок, дарма що навіть такий ерудит мистецтвознавства, як Віткевич, бачив у ньому справжнього маляра.

Одним із перших галицьких малярів, котрі, махнувши рукою на іконописні заробітки, зважилися на «чисте мистецтво», був Теофіл Терлецький (1870 — 1902), що студіював у Кракові й Монахові, де ілюстрував «Jugend» та «Fliegende Blätter». Як типовий богеміст, він закінчив життя у крайній нужді, залишивши по собі низку образів, ілюстрацій, карикатур та літературних спроб.

Історично-баталістичне малярство. Спроби історично-баталістичного малярства бачимо вже в творчості Устияновича й Копистенського, але обидва ці малярі, перетяжені церковними заробітками, могли присвячувати свою енергію тій ділянці малярства тільки принагідно. Зате вже такий маляр, як В. Пилиховський, присвятив цій ділянці величезну більшість свого доробку. Такі його образи, як «Хрещення України», «Бій із татарами довкола Десятинної церкви» та ціла низка інших, репродукованих у настінних літографіях, розійшлися широко по Галичині й мимоволі заспокоювали голод громадянства на цього роду мальовану літературу. Та з доброю волею й запалом Пилиховського не йшло ні мистецьке, ні історичне знання. Його історичні образи не мають, на жаль, нічого спільного ні з історією, ні з мистецтвом.

Куди більше виглядів на успіх в тому напрямі мав уродженець Буковини Микола Івасюк (нар. у 1865 р.) — учень Віденської і Mонахівської академій. Коли він у 1893 р. виставив свого «Хмельницького під Зборовом», громадянство із захопленням привітало в ньому «нашого Матейку». Це мало вплив на митця. По кільканадцятьох літах муравлиної праці виступив він у 1912 р. з образом велетенських розмірів (6×4 м) «В’їзд Б. Хмельницького до Києва». Та хоч ентузіазм тогочасної мистецької «критики» був великий, а педагогічна вартість образу, репродукованого в тисячах фарбових відбитків, теж немала, — як твір мистецтва Івасюків «В’їзд» був зовсім пересічним, не без промахів річової і формальної натури. Поминаючи трафаретність композиції і старомодний монахівський колорит, сама виписка історично невірних акцесорій не рятувала цілості, так само як пафос історичного моменту не покривався з штучними позами Івасюкових ляльок. Куди більше переконливим з того погляду був пізніший «В’їзд Хмельницького» роботи Самокиша. Та в останньому, де героєм моменту був не Хмельницький, а «народ», занадто різко підкреслена тенденція казьонного марксизму.

Date: 2015-07-22; view: 344; Нарушение авторских прав