На досвітках національного пробудження

«Історія Русів». Поруч із козацькими літописами велику роль у розбудженні національної свідомості серед-українського освіченого громадянства в невідрадних часах насилля російського уряду над душею українського народу сповнила «Історія Русів». Мала вона великий вплив не лише на оцінку подій, пов’язаних з історією українського народу, не тільки впливала на вироблення політичної думки, але давала також українським і неукраїнським письменникам теми до літературних писань. Довгий час приписували її авторство архієпископові Георгієві Кониському. Одначе вільнодумний, протицерковний, вольтер’янський дух твору велів відкинути авторство Кониського. Тоді виплило ім’я Григорія Полетики, поміщика з Полтавщини, якого шляхта Лубенського повіту вибрала своїм депутатом до комісії для уложення нової управи, тобто нової конституції. Його стали вважати автором «Історії Русів», що появилася близько 1770 р. Друком вийшов твір лише в 1846 р. заходом Осипа Бодянського. При кінці XVIII в. і з початком XIX «Історія Русів» ходила в сотнях рукописних відписів по всій Україні й мала велетенський вплив на пізніших істориків і письменників. Під її впливом писали історики Бантиш-Каменський і Маркевич, українські поети Гребінка, Шевченко, Руданський і російські: Рилєєв (поема «Войнаровський»), Гоголь (повість «Тарас Бульба») і Пушкін (поема «Полтава»). «Історія Русів» овіяна сильним, гарячим українським патріотизмом. Скрізь послідовно проводить автор думку про самостійність українського народу, його національну окремішність. Скрізь підкреслює в історії України ті моменти, в яких народ боровся за свободу. Стоїть на засадах автономії України. З того погляду «Історія Русів» хоч написана змосковщеною мовою, хоч з історичного боку не вільна від недоліків, проте як політичний твір має першорядне значення.

В якому тоні та яким стилем писав автор свій твір, в якому світлі розкривав історичні факти, як приклад послужить уривок із промови, що її вкладає він в уста Павла Полуботка — сміливого ідейного оборонця вольностей народу. Полуботок указує цареві Петрові на услуги, які віддали йому українські полки, й говорить: «Но за те надбали ми собі тільки пониження й злобу; замість вдячності й відплати повертають нас у негідне рабство; велять платити данини великі й невиносимі, змушують рити лінії й канали, висушувати непрохідні болота та загачувати їх тілами наших козаків, що тисячами лягли від трудів, голоду й підсоння. Повертати народи в рабство й володіти над рабами є ділом азійського тирана, не християнського монарха що має обов’язок бути батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани й понура в’язниця, де заморять нас голодом й затомлять за московським звичаєм. Та поки я ще живий, говорю тобі правду, царю, що ти певно даси відповідь перед царем усіх царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу та всього народу».

Крім названих, були ще й інші історичні твори, присвячені минувшині України, з яких деякі писані вже нововитвореною російською мовою. Належать сюди твори Степана Лукомського, Петра Симоновського, Василя Рубана, Олександра Рігельмана, спомини Ханенка й Марковича.

Сковорода. Подібно до автора «Історії Русів» будив серед українського громадянства нові думки й національні почування Григорій Савич Сковорода. Уся його діяльність і вся його творчість указували на близьке національне пробудження. Сковорода — це оригінальна постать «українського Сократа», як звали його загально. Звали його також «ходячою академією», бо в сірій свитині, в чоботях, з палицею в руках, із сопілкою за поясом ходив по селах і вчив людей. Скрізь, де з’являвся, будив зацікавлення своїми запитаннями й своїми думками. Розмовляв з людьми, де тільки їх зустрічав: на ярмаркових майданах, на шляхах, під церквами, хоч найрадше любив навчати в холодному садку або в затишній пасіці.

Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині як син козака в 1722 р. Дитячі літа провів у близькім житті з природою: серед вишневих садів, темних гаїв, на берегах рідної річки. Від дитячих літ залюбки читав книжки і виявляв нахил до музики. Вчився у Київській академії. По двох роках побуту в Києві виїхав до надвірної капели цариці Єлизавети в Петербурзі, куди його покликано за гарний голос. Під цю пору українські співаки тішилися на півночі великою славою (Дмитро Бортнянський), і українська пісня добула собі широкий розголос. З Петербурга вернувся до Києва. Щоб пізнати світ та людей, виправився в подорож по Європі і пройшов пішки Польщу, Угорщину, Німеччину та Італію. По повороті прожив десять літ на самоті. Якийсь час був учителем поетики в Переяславській духовній семінарії, де на основі нових поглядів написав «Руководство о поезії». Тим твором прогнівив єпископа й мусив кинути місце. Потім був учителем у домі поміщика Степана Тамари, у московській Троїцькій лаврі, знову в Тамари, в Харківській колегії, де згодом зайняв кафедру етики й написав «Начальная двер к христіянскому добронравію для молодого шляхетства Харковской губернії». З причини його ліберальних поглядів було. приневолено Сковороду залишити виклади. Від тієї пори розпочав свої мандрівки по Україні. Помер у 1794 р. Над могилою просив дати надпис: «Мир ловив мене, та не спіймав». У часі мандрівок по Лівобічній Україні прищіплював Сковорода і живим словом, і власним життєвим прикладом вищі моральні почування, накликував добувати знання, запалював любов до правди, до рідного краю, заохочував до добрих справ.

У своїх філософічних писаннях «Наркиз», «Книга Асхань» Сковорода доводив потребу самопізнання. В інших радив піти за вродженим нахилом і шукати щастя в спокої душі, у згоді з Богом. Писав також моралізаторські вірші тяжкою книжною мовою. Який великий і який добродійний вплив мав цей філософ-мораліст на громадянство, доказом того є обставина, що коли треба було знайти людину ідейну, людину чистих поглядів і чистих рук, шукали її між «сковородинцями». Від його учнів поплили також пожертви на перший університет, що постав на українській території, — Харківський. Вплив Сковороди відбився в писаннях пізніших українських письменників: Котляревського, Квітки, Шевченка, Куліша.

На світанку. На відрух українського громадянства проти русифікаційних змагань російського правління, проти політичного й національного поневолення вказують різні вірші гумористичного й сатиричного характеру на суспільні теми, що поставали впродовж XVIII в., а також драма «Милость божія...» та «Історія Русів». Ці відрухи щораз виразніші й щораз помітніші саме серед тих вищих кіл українського панства й інтелігенції, які найбільше підпадали винародовленню. До широких верств селянства тяжко було дістатися російському урядові. Можна було повернути народ у кріпацтво, але несила було вирвати йому мову. Народ жив давнім ладом, співав своїх пісень, тримався давніх традицій. Легше йшло з інтелігенцією, що приймала чужу мову й чужі звичаї. І саме тут спостерігається дивна зміна. Під впливом нових кличів та нових ідей про волю та права людини, що їх сини колишньої козацької старшини приносять із західноєвропейських університетів, у думках і поглядах вищих кіл українського народу наступає перелом. Витворюється тип панів-вільнодумців, і серед них будиться відрух проти явищ суспільного й політичного життя. У тому середовищі зародилися думки, що знайшли вислів у «Розмові Великоросії з Малоросією» та в «Історії Русів».

У парі з тим щораз частіше живе слово пробивається у творах письменства. Народна мова втискається найперше у твори легкого характеру, добуває доступ до віршів та інтерлюдій, а згодом — до ліричних поезій, які збереглися в рукописних збірниках та співаниках із XVIII в. та в яких виступають також деякі дрібні риси народного побуту.

Дуже виразно помітні ці риси в писаннях Івана Некрашевича, що жив у другій половині XVIII в. і був священиком у селі Вишеньки на Чернігівщині. Він полишив живі й цікаві образи з народного побуту у «Сповіді», «Замислі на попа» і в «Ярмарку». Тему першого твору зачерпнув зі своєї священичої практики. Некрашевич завів був звичай, що кожний сповідався окремо, і тим викликав обурення селян. Вираз такого обурення є змістом «Сповіді», а скарга парохіян до владики становить зміст «Замислу». У «Ярмарку» вивів Некрашевич живу сценку з побуту українського селянства.

У «Сповіді» священик взиває грішника, щоб сказав, які почуває за собою гріхи. Селянин застерігається, що не скривдив нікого й хліба-солі не позбавив:

А білше яких гріхів не чуюсь нічого,

Горюю та бідую, хоч хліба не маю,

А ніколи нікого я не позиваю.

Ой, чи я ж би бідував, як тепер бідую,

Якби хотів грішити, заняти реч чужую?

Священик каже, що так не можна. Треба у всьому звіритися: може, лінувався ходити до церкви, заклинався даром, може, п’яний був, — не можна затаювати ні діла, ні думки, бо Бог усе знає... З подібним зазивом звертається до жінки й питає її: може, чари діяла, ворожила.

Жінка відповідає:

Ні, очченку, я чесна, й роду не такого,

Як иншеє буває матки й отця злого.

А мене бо навчили отець мій і мати

Колядівок і щедрівок, Бога зухваляти.

Говію я щороку, п’ятоньку шаную,

Не їм, не п’ю, не роблю до вечора в тую.

От бризнуло на губу, як сир одкидала:

Чого я не робила, ввесь рот полоскала...

Ісусе, прости мене, грішную такую, —

А білше я на собі нічого не чую.

Так само не почуває своїх гріхів і дівчина:

А я що зогрішила, що я можу знати?

На вечірки не хожу, не пускає мати;

Шість раз мене й торік моя мати била

За те, що на вулицю разів з п’ять ходила.

Єдин тілько раз колись пісню заспівала,

Да й вигнала із хати, що й не ночувала...

Лірика. Новітні досліди над різними збірниками віршів та давніми співаниками, що дійшли до наших часів у рукописах, виказали, що у XVII — XVIII ст. розвивалася також лірична поезія духовного й світського характеру, багата тематикою, різнорідна формою вислову, не раз повна глибоких сердечних почувань. Здебільшого вона анонімна. В духовній ліриці сильним впливом відбилося церковне богослужіння; помітний слід у змісті релігійних пісень полишити також апокрифи, легенди, повчання, життєписи святих. Були також окремі акафісти, що постали на українському ґрунті (як акафіст на честь св. Варвари Йоасафа Кроковського). Багатий рукописний збірник духовних віршів різного характеру зберігався ще в недавніх часах у монастирі св. Михайла в Києві.

Замилування побожними релігійними піснями вкорінилося в Україні під західними впливами. Зокрема, багато пісень постало на честь Пресвятої Богородиці, культ якої на українських землях — дуже давній, глибоко вкорінений, — на жаль, поки що не знайшов належного насвітлення. Як щиро захоплювалися люди пошаною Пресвятої Богородиці, доказом того є збірка легенд про чернігівську ікону Богоматері під назвою «Руно орошеноє» Дмитра Туптала, що в короткому часі, починаючи від 1680 р., виходила все новими виданнями. Також на Запорожжі високо стояв культ Богородиці. Запорожці приписували постання й організацію Запорозької Січі Богородиці. На її честь побудували церкву св. Покрови, яка, за віруваннями і легендами, в часі збурення Січі сама ухилилася з рук москалів і провалилася в землю. «Уся, як була, — говорилося в легенді, — зі дзвіницею і хрестом, так і пірнула. Одна яма од неї тільки зосталась». На основі таких легенд постало багато побожних пісень, що їх стрічаємо в давніх співаниках. Деякі з них, як пісні про чудо почаївської Богородиці («Пасли пастирі вівці на горі...» і «Ізійшла зоря вечоровая, над Почаєвом стала»), ввійшли до репертуару співаків-лірників. На честь підкам’янецької ікони Богородиці уложена відома в західних українських землях пісня «Пречистая діво, мати Руського краю».

У коло релігійної лірики входять також коляди. Деякі з них ввійшли до друкованої збірки релігійних пісень, що вийшла в Почаєві 1790 р. під назвою «Богогласник», інші збереглися в рукописних співаниках. До останніх належить коляда, що зачинається словами «Король з Емпіру к нам приходить» та зберігається в збірничку пісень з 1661 — 1680 рр. у Національному музеї у Львові. Є коляди, в яких віфлеємський сценарій перенесений в обставини українського національного життя, в український сучасний світ із його звичаями. Деякі з них за характером наближені до української різдвяної драми («Не плач, Рахиле»), інші — до вертепу («Согласно співайте»). Коляди, з яких деякі наповнені глибоким релігійним почуванням, овіяні високим поетичним летом («Вселенная, веселися», «Радість нам ся явила»), вносили в українську хату промені ясного світла, сердечного тепла, сонячну втіху, життєрадісний настрій — і в тім їх велике значення.

З інших побожних пісень дуже популярною стала пісня «Ой, хто, хто Миколая любить», що сягає XVII в. Окремий відділ побожних пісень творять пісні сумовитого, елегійного характеру, що торкаються своїм змістом таких тем, як смерть, марність життя, нетривкість щастя на цьому світі. Багато побожних пісень ввійшло до пісенного репертуару лірників, що в своїх піснях оплакували сирітську долю, вчили шанувати батьків, жалували за правдою.

Поруч віршів та пісень релігійного характеру в тих самих збірниках та співаниках стрічаємо вірші й пісні світського характеру. Змістом тієї лірики є сирітська недоля, життя з нелюбом, трагізм невдалого подружжя.

В одному сирітському вірші пише сирота листи й просить лебедів передати їх родині:

Прилетіте, прилетіте, білі лебедоньки,

Понесіте од мене родині вістоньки.

Одсуну я кватироньку, гляну по світоньку:

Ах, там люди ходять, з родиною ся водять.

А я, бідний сиротонька, дивлячися, плачу,

Перед сльозоньками світонька не бачу.

Дуже популярним був вірш про життєву бездольність (Олександра Падальського), що зачинався від слів:

А хто на світі без долі вродиться,

Тому світ марне, як коло, точиться.

У багатьох піснях знайшло вислів вірне й щире кохання. Тяжко закоханому, оповідається в одному вірші, без дівчини. Виходив усі доріженьки, витоптав усі стеженьки, куди вона ходила, але не бачив її. Просив солов’я злучити його з милою, орла — позичити йому крила. В іншій пісні любовна туга знаходить такий вислів:

Доле проклятая!

Мати нещасная,

щось мене зродила,

На той світ пустила,

Чи я сижу в хаті,

чи я лягу спати —

стоїть миленькая, в очах хорошая.

На мураві грають,

пташеньки співають, —

я, бідний, думаю,

радості жадаю...

Тільки випадково збереглися імена авторів давньої лірики. Авторство пісні «Дай же, Боже, добрий час» приписала традиція проповідникові Добриловському; пісень «Ой, не ходи, Грицю», «Заспівали козаченьки в похід опівночі», «Віють вітри, віють буйні» — Марусі Чурай. Деякі імена авторів видно з акростихів, де початкові літери рядків складають ім’я автора.

Date: 2015-07-22; view: 359; Нарушение авторских прав