Театр балету

Балет (від латинського ballo – танцюю) - вид сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в музично - хореографічних образах. У балеті гармонійно поєднуються музика, хореографія, виконавська майстерність артистів, образотворче мистецтво (декорації, костюми, освітлення). Основним засобом виразності в балеті є танець і пантоміма.

Джерела балету сягають у народні обряди, ігри, де активно використовувався танець. Витоки різних видів сценічного танцю, що використовуються в балетних виставах (класичного, характерного, гротескового) відносяться до народного танцю.

Хореографічні вистави, як і драматичні можуть поділятися на трагедії, комедії, мелодрами, вони можуть бути сюжетними та безсюжетними, багатоактними та одноактними.

В Україні балетні вистави в ХVІІІ сторіччі ставили кріпацькі театри. В цей період в містах активно починають відкриватися антрепризи, завдяки яким починає зароджуватися професійне театральне мистецтво. Так з’явилися і перші професійні балетні трупи.

Український радянський балет розпочав свій шлях в 1925 році постановкою балету „Лебедине озеро” Чайковського в Харківському театрі опери і балету.

Оперний театр об’єднує драматургію, музику, акторське та образотворче мистецтво в одне багатоколірне ціле. Головне в опері - музика, і тому її автором є композитор. У сценічній дії опери приймають участь співаки - солісти й хор, їхній спів супроводжується звучанням оркестру. Подібно до того як оркестром керує диригент, грою акторів - співаків керує режисер - постановник, який розуміється на специфіці музичного театру. Композитор (в більшості випадків) пише музику на готове лібрето (текст опери), або пише його сам. В оформленні вистави приймають участь художники - декоратори й костюмери. Нерідко в оперу вводять балетні фрагменти.

У залежності від сюжету і його розуміння композитором розрізняють трагічну, комічну, драматичну, ліричну, епічну опери та їхні різновиди. Характери дійових осіб, їхній внутрішній світ розкриваються в аріях, які відповідають монологам у драматичній виставі. Драматичні сцени, духовні поєдинки героїв часто передаються в дуетах, тріо, квартетах і других музичних ансамблях. Думки й почуття великих людських мас, висловлює хор. Перераховані форми складають музичну „серцевину” опери в їхній основі лежить виразна мелодія. Але дуже часто спів може наближатися і до людського голосу - так виникає речитатив.

Перед початком вистави ще до підняття завіси оркестр виконує увертюру яка розкриває глядачам характер опери. Наприклад, увертюра до "Снігуроньки" Римського-Корсакова змальовує картину казкового засніженого лісу. Іноді композитори пишуть оркестровий вступ і до окремих дій (симфонічні антракти). В оркестрі, як і у вокальній партії можуть звучати лейтмотиви – музичні теми, що втілюють той чи інший образ.

Українське оперне мистецтво розвивалося в тісному зв'язку зі світовою оперною культурою. Першою визначною українською оперою був "Запорожець за Дунаєм" А. Гулака – Артемівського, її постановка відбулася в 1863 році. У другій половині ХІХ ст. композитор П.Сокальський написав оперу " Мазепа" та "Майська ніч ".

Вирішальне значення в розвитку українськго оперного мистецтва мала творчість М. Лисенка. Опери якого відзначалися глибокою народністю "Різдвяна ніч", "Утоплена", " Наталка Полтавка ". Вершиною оперної творчості Лисенка, є "Тарас Бульба ". Лисенку належить і декілька дитячих опер, сатирична опера „Енеїда”.

Театр оперети жанр музично - театрального мистецтва комедійного характеру, у якому спів і танець поєднуються з розмовним діалогом.

Як самостійний жанр, оперета виникла в середині ХІХ сторіччя.

На російській сцені оперета утвердилася в кінці 60-х років ХІХ сторіччя. Але жодного оригінального твору в дожовтневий час не з’явилося.

Українські комічні опери мають давні традиції й не називалися оперетами, за висловом М. Лисенка "лише за відсутністю терміна". Класичні зразки цього жанру - "Чорноморець" М. Лисенка, "Сватання на Гончарівці" К. Стеценка - пов'язані з українським народним епосом і реалістичні за своєю основою.

Українське мистецтво оперети представляють твори О. Рябова, А. Кос-Анатольського, О. Сандлера, О. Білаша та ін.

До класики опереткового жанру належать:

- Йоганн Штраус (1825 - 1899) австрійський композитор. Спочатку став “королем вальсу ", як його звали по всій Європі, а потім одним із королів оперети. Написав 16 оперет. Серед них " Летюча миша ", "Циганський барон".

- Ференц Легар (1870 - 1948) угорський композитор. Написав оперети "Циганське кохання ", "Там, де жайворонок співає ", " Голуба мазурка ".

- Імре Кальман (1882-1953) угорський композитор. Автор відомих у всьому світі оперет " Сільва", " Баядера"," Маріца".

- Іссак Дунаєвський (1900 - 1955) написав музику до 12 оперет. Серед них "Женихи", " Золота долина " - 1937, " Син клоуна"- 1950, " Біла акація " -1955.

Театр пантоміми - особливий вид сценічного мистецтва, в якому основними засобами виразності є рух актора і специфічна техніка цього руху.

Пантоміма займає особливе місце серед других видів сценічного мистецтва. Частіше всього під пантомімою розуміють мистецтво створення сценічного образу за допомогою пластики актора, сценічного руху, міміки та жесту.

Мистецтво пантоміми в Європі великого поширення набуло в 20-х роках ХХ сторіччя. Основоположник європейської пантомімічної школи відомий діяч французького театру Етьєн Декру використовував пантоміму, як засіб виховання сценічної виразності актора драматичного театру. Його учень - відомий французький актор Марсель Марсо пристосував для своєї роботи досягнення акторської школи Е. Декру для створення специфічних пантомімічних вистав та номерів, які дали поштовх до народження сучасної пантоміми. Мистецтво пантоміми отримало широкий розвиток в середині ХХ сторіччя в країнах Європи та Америки.

Ляльковий театр

Ляльковий театр – мистецтво синтетичне, він впливає на маленьких глядачів цілим комплексом художніх засобів. Під час показу спектаклів лялькового театру застосовуються і художнє слово, й наочний образ – лялька, і живописне – декоративне оформлення, і музика, пісня. Уміле використання лялькового театру активно сприяє розумовому, моральному, ідейно-естетичному вихованню дітей. Процес формування всебічно розвиненої особистості починається із самого раннього віку. Діти дуже люблять дивитися вистави лялькового театру.

Ляльковий театр – особливий вид театрального мистецтва, у якому замість акторів (або поряд з акторами) діють ляльки.

Джерела лялькового театру - у язичеських обрядах, грищах з предметними символами богів, що персоніфікують сили природи. До перших обрядових ляльок можна віднести зображення тотемів – зображення заступників первісних племен.

У цей час під загальне визначення лялькового театру підпадає величезна кількість його видів і форм.

Існує ряд принципів внутрішньовидової класифікації лялькового театру. Два найпоширеніших: за принципами соціального функціонування; за видами театральних ляльок і засобами їхнього керування.

1. Класифікація за принципами соціального функціонування.

У рамках цієї класифікації можна виділити наступні основні напрямки театру ляльок.

Ритуально-обрядовий – сама древня форма лялькового театру. Ще в 16 ст. до н.е. у Єгипті існували лялькові містерії. Згадування про ігрових ляльок зустрічаються у Геродота, Аристотеля, Горация, Марка Аврелия, Апулея і ін.

Найчастіше ритуально-обрядові театри ляльок – це найбільш традиційні театри, міцно пов'язані з національними традиціями. В цьому напрямку розвивався ряд лялькових театрів Сходу: індонезійський ваянг; японський дзерурі; індійський; китайський тощо.

До обрядово-ритуальних відносяться й ряд театрів християнської традиції. Лялька брала участь у європейських містеріях 11–16 ст. (термін маріонетка, що позначає вид ігрових ляльок, виник з назви фігурок, що зображували в містеріях Діву Марію). Більш пізні європейські обрядово-ритуальні лялькові театри (переважно різдвяні) збереглися дотепер: Вертеп (Україна й Росія); Батлейка (Білорусія), Маланка (Молдавія); Шопка (Польща) тощо. Часто подання обрядово-ритуальних театрів ляльок організують непрофесійні актори, тому що головний зміст подібних видовищ – не сам спектакль, а загальне дійство, містерія.

2) Народний сатиричний ляльковий театр. Джерелами цього виду прийнято вважати давньоримські імпровізовані сценки ателлана (від міста Ателла в древній Кампанії). Злободенні сатиричні сценки були побудовані

00рр. На сцені Львівської опери співали всесвітньо відомі виконавці.

-Одна з найкращих оперних будівель Європи –Одеський академічний театр опери і балету – споруджена в 1884 р.за проектом Г.Гельмана та Ф.Фельнера (Австрія) у стилі ренесансу з елементами бароко, інтер,єр у стилі пізнього рококо. Тут виступали геніальні співаки: Ф.Шаляпін, С.Крушел на участі типізованих персонажів, один із яких – Макк – став прообразом головного комічного лялькового персонажу народного театру. У різних країнах цей персонаж-блазень мав подібну зовнішність: великоголовий, з носом у вигляді гачка, з одним або двома горбами – попереду й позаду. В індійському театрі це – Видушака; у турецькому – Карагез; у середньоазіатському – Палван Качав (Плішивий богатир); в італійському – Пульчинелла; в англійському – Панч; у німецькому – Гансвурст; у французькому – Полішинель; у бельгійському – Вольтьє; у російському – Петрушка (Петрушканович, Ванька Рататуй); тощо.

Цей напрямок практикували переважно мандрівні актори. Народному сатиричному ляльковому театру властиві умовність, мінімалізм оформлення й інших образотворчих засобів; не складна стандартна сюжетна схема, усередині якої йде імпровізація на злободенні теми.

3) Ляльковий театр для дітей. Переважно побудований на казковому матеріалі. Як правило, переслідує дві мети - виховну та розважальну. У силу своєї специфіки має високий ступінь дидактичності - явної або прихованої.

У рамках цієї ж класифікації можна виділити й цілий ряд додаткових напрямків лялькового театру. Наприклад:

– алегорично-символістський театр (спектаклі адресуються дорослому глядачеві);

– театр масових і колективних свят (гігантські ляльки працюють у безпосередньому контакті із глядачами, утягуючи їх у спільне дійство).

Класифікація лялькового театру за видами ляльок і засобами їхнього керування носить, скоріше, допоміжний професійний характер, тому що найчастіше в одному спектаклі використаються різні види театральних ляльок.

Найбільш відомі види ляльок рукавичні (різновид - пальчикові); на тростинах; маріонетки; плоскі (використаються в тіньовому театрі); автомати (механічні), театр картинок (картинки на фланелі)

У сучасному ляльковому театрі широко розповсюджений і т.зв. «живий план», коли актор керує лялькою відкрито, на очах у глядачів, часом - вступаючи у взаємодію з нею. У такому театрі особливо розповсюджений прийом, коли замість ляльки виступає будь-який предмет - від побутової речі до спеціально виготовленого об'єкта - який зображує одушевлений персонаж.

Всі ці види класифікацій лялькового театру досить умовні й існують у постійній гнучкій взаємодії. Так, наприклад, обрядово-ритуальний індонезійський театр ваянг містить у собі різновид ваянг-кулит (тіньовий театр шкіряний плоских ляльок), ваянг-келитик (театр плоских ляльок на тростинах), ваянг-голек (театр об'ємних ляльок). Ляльковий театр для дітей постійно використає всі види ляльок. Маріонетки використаються в сатиричному народному театрі тощо.