Основні напрями суасної економіної теорії (неокласиний напрямок, монетаризм,інституціоналізм)

Сучасна політекономія (остання чверть 20 ст.). Вона є результатом єдності та протилежності всіх попередніх течій в політекономії. Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з’ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксиської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному етапі її розвитку. Тому ці проблеми і будуть в центрі уваги сьогодення.

Слід також згадати прихильників школи значного втручання держави в розвиток ринкових відносин і функціонування ринку, що започаткував Дж.М.Кейнс.

Протилежним до цього вчення є монетаризм, засновник М.Фрідмен, що наголошував на як найменшому втручанні держави в ринкові відносини й на саморегуляції ринку.

Об єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Homo economicus — «людини економічної», що як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. її засновники — відомі австрійські економісти К.Менгер, Ф.Візер, Е.БемБаверк, англійський науковець У.Джевонс і швейцарський економіст Л.Вальрас та ін.

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Монетаризм (англ. money — гроші) — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у США. Його лідер — глава чіказької школи політичної економії М.Фрідмен — виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Інституціоналізм (лат. institutum — установа) — один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX—на початку XX ст. Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т.Веблен, Д.Коммонс, У.Гамільтон, англійський економіст А.Гобсон та ін. Т.Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, а значить, процес відбору і пристосування, Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Представники інституціоналізму виступили з різкою критакою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності і продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями).