Мотиви та стимули. 1 page

У свідомості людини потреби перетворюються на інтерес або мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії Мотив в економічній літературі трактується по-різному, але найчастіше як усвідомлене спонукання до дії.. Тісний взаємозв’язок мотивів і потреб пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини – це нестача чогось, мотиви – це спонукання людини до чогось. Мотиви з’являються майже одночасно з виникненням потреб і проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування потреб. Поряд з категоріями „мотив” і „інтерес” у теорії і практиці широко використовується термін „стимул”. Отже, під стимулом розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість. Мотив – це також спонукання до дії, але в основі його може бути як стимул (винагорода, підвищення по службі, адміністративна ухвала – наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов’язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самовираження тощо). Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. В укрупненому плані засоби впливу на економічні інтереси можна підрозділити на три групи: позаекономічні, примусові за допомогою адміністративного або навіть фізичного насильства;економічний вплив на інтереси людей;моральне і соціальне стимулювання;

20. Економічна поведінка

модель економічної людини характеризується:визначальною роллю особистого інтересу в мотивації економічної поведінки;компетентністю економічного суб’єкта в особистих справах;головним мотивом господарської діяльності людини в ринковій економіці є максимізація прибутку або максимізація корисності. Три основні категорії – корисність, ціна й дохід – складають зміст теорії поведінки споживача.. Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача (чи досягнутого ним добробуту) при споживанні певних товарів та послуг. Категорія корисності служить для того, щоб зрозуміти поведінку споживача, яка і за мотивами, і за цілями переважно і неминуче є суб’єктивною.Корисність кожного даного блага пов’язана з певною ситуацією і зі зміною останньої цілком може виявитися іншою.Корисність висвітлює принциповий у поведінці споживача момент – вибір благ. Максимізація корисності – це отримання найбільш високої можливості корисності в ситуації економічного вибору. Твердження в прагненні економічного суб’єкта до максимізації корисності є центральним положенням економічної теорії. Споживча поведінка – це формування попиту споживачів на різні товари та послуги з урахуванням доходів і особистих смаків та уподобань. Економічна теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання певного набору життєвих благ. Гранична корисність дорівнює приросту, збільшенню загальної корисності внаслідок придбання додаткової одиниці даного блага. Гранична корисність відображає ступінь гостроти, актуальності потреби. В економічній теорії сформульовано закон спадної граничної корисності споживчого блага: зі зростанням кількості придбаних одиниць певного продукту корисність кожної наступної одиниці для споживача зменшується. Сформулюємо закон спадної продуктивності так: якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися. Закон спадної продуктивності має для пояснення економічної поведінки виробника таке саме фундаментальне значення, як і закон спадної граничної корисності для розуміння поведінки споживача.

21. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення. Взаємозв’язок економічних відносин і інтересів при пріоритетній ролі перших виявляється в будь-якому суспільствіВ ринковій системі господарства пріоритетним її суб’єктом є товаровиробник-підприємець І дійсно, максимізуючи прибуток, кожний підприємець за умов жорстокої конкурентної боротьби за покупця повинен:

- скорочувати до мінімуму виробничі витрати (заощаджена на витратах вартість збільшує прибуток, а це можливо лише за умов впровадження у виробництво досягнень науки і техніки);

- поліпшувати якість продукції (послуг);

- здійснювати важливу прогресивну функцію суспільства – нагромадження з метою розширення й удосконалення виробництва;

- найповніше й найефективніше задовольняти потреби споживача.

22. Національні та глобальні економічні інтереси.

Домінуючою складовою глобалізації є глобалізація економіки як закономірна тенденція інтеграції світового господарства в єдиний економічний простір. Найбільш характерними ознаками глобалізації є: 1) взаємозалежність та взаємопроникнення національних економік, формування міжнародних виробничих комплексів поза межами країни; 2) фінансова глобалізація, тобто єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; 3) збільшення масштабів та інтенсивності руху товарів, капіталу, робочої сили; 4) зменшення можливостей національних держав формувати незалежну економічну політику; 5) створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; 6) тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування. Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях: на рівні галузі – визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузей у даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу фабричної марки; на рівні окремої країни – визначається ступенем відкритості економіки, її взаємозв’язку із світовою економікою в цілому. Показниками ступеня інтегрованості економік окремих країн у глобальну економіку є співвідношення зовнішньоторговельного обороту і валового внутрішнього продукту, прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції тощо; на світовому рівні – визначається економічними взаємозв’язками між країнами, посиленням їх взаємозалежності, переплетінням їх народногосподарських комплексів.

23. Сутність та структура економічної системи

Загалом, під поняттям “система” (від гр. systema – складене із частин, об’єднане), що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. Економічна система – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать: економічні відносини; продуктивні сили суспільства; механізм господарювання. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства.

24. Відносини власності

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу.. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності. відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури. Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві., тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Приватна власність – така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Пучок прав власності – це правова теорія, яка використовується для визначення природи об’єкта власності, згідно із якою об’єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов’язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю.

25. Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки

домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємства мають такі ознаки:– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку). Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави.. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації

26. кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути

.“ кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. характеризуються такими особливостями:– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто. Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

27. Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

В економічній науці найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис – система продуктивних сил та економічних відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи. У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Класифікація економічних систем на основіспособу організації господарської діяльності традиційна економічна система;планова (демократична і командна) економічна система;ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) економічна система;трансформаційна (перехідна, транзитивна) економічна система. Основними рисами традиційної системи є те, що:виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;соціально-економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;зубожіння і бідність основної маси населення;нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому. Існує два види планової економіки: демократична планова економіка і командна планова економіка. Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основно­му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максиму­му прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик; Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є частка державного сектору в народному господарстві. Соціальна ринкова економіка – це найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. перехідна економіка – це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої.. перехідна економіка – це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої. З іншого боку, у Німеччині роль держави була істотною ще з часів Бісмарка. Для німецьких компаній традиційною стала співпраця між працівниками і адміністрацією, а головними пайовиками були німецькі банки. Компанії і держава спільно опікувались і професійним навчанням. Особливістю японської “комунітарності” слід вважати наголос на колектив і відповідальність особи перед ним. Працівники зберігають вірність компанії, випадки зміни місця роботи дуже рідкі. Підприємці і працівники пов’язані спільним корпоративним інтересом. Бізнес дбає про довгострокові цілі, нерідко поступаючись короткостроковою максимізацією прибутку.

28. Національні та міжнародна економічні системи

Національна економічна система – це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи.Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми:– міжнародна торгівля – обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками;– міжнародний рух капіталу – переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення;– міжнародна трудова міграція – переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру;– світова валютна система – закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків.Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях: з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб’єктів господарювання з другого – залежно від сфери діяльності: мікро – на рівні суб’єктів; мезо – на рівні галузей; макро–на рівні країн; мета–на рівні регіональних угруповань

29. Формування глобальної економічної системи

Глобальна економічна система – світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес.Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети. Концепції глобальної економічної системи:1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму – пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. 2. Теорія модернізації – виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. 3. Теорія (метатеорія) залежності Її вихідний момент – теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях. 4. Концепція світової системи – ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. 5. Теорія глобальної взаємозалежності. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.

30. Сутність та види економічної діяльності

Економічна діяльність – сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами. Основні види економічної діяльності:сільське господарство, лісове господарство, рибальство;промисловість;будівництво; діяльність транспорту та зв’язку;торгівля;фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;державне управління; освіта; охорона здоров’я;послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо. виробництво – це процес створення життєвих благ, необхідних для існування і розвитку людського суспільства. У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей.

31. Суспільний поділ праці

Поділ праці – це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі. Особливості поділу праці: поділ праці є історичною категорією. поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами – в межах одного підприємства. поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Другий великий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Третій суспільний поділ праці – ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами. Спеціалізація – це поділ старих і формування нових галуей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Сьогодні у промисловості існують три види спеціалізації:предметна – спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної закінченої продукції;подетальна – виробництво окремих частин і деталей головного продукту;технологічна (стадійна) – відокремлення окремих стадій єдиного технологічного циклу. У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:зональна (територіальна) – виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови; господарська – спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських підприємств на виробництві певного виду продукції; внутрішньогосподарська – відокремлення підрозділів підприємств з виробництва чітко визначених видів робіт (або продукції); технологічна (стадійна) – перетворення окремих стадій (часткових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва; внутрішньогалузева – господарства або їхні підрозділи займаються виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі. Кооперація – це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв’язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв’язків. Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв.

32.Виробнича діяльність

Праця – людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Праця і виробництво - не тотожні поняття. Виробництво – це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення – засобами виробництва.Виробнича діяльність включає: Торгово-маркетингову,інноваційну,науково-дослідну і проектно-конструкторну,інвестиційну діяльності.

33. Науково-дослідна і проектно-конструкторна діяльність

Наукова робота – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Проектно-конструкторська діяльність – своєрідний перехід від лабораторних умов до експериментального виробництва, через створення (модернізацію) зразків і технологій, що можуть бути передані після відповідних випробувань у серійне виробництво чи безпосередньо споживачу.

34. Інвестиційна діяльність

Інвестиційна діяльність — це сукупність цілеспрямованих дій по вкладанню грошових коштів та інших цінностей в проекти, а також забезпечення віддачі вкладів. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об'єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх використання, несе повну майнову та фінансову відповідальність за результати використання інвестованих коштів.

35. інноваційна діяльність

Інноваційна діяльність – це взаємозалежна та узгоджена послідовність дій, що допускає використання проміжних і кінцевих результатів науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт для втілення їх у новому чи удосконаленому товарі за допомогою технологічного процесу виготовлення продукції. Етапи формування інноваційної моделі на підприємствіІ. Визначення потреби в інноваціях (обізнаність у проблемі, визнання потреби у новації, переконання членів організації у необхідності інновацій).ІІ. Збір інформації про інновацію (початкові відомості про інновацію. Пошук інновації).ІІІ. Попередній вибір інновацій (розробка нововведення, оцінка інформації, вибір інновації).ІV. Прийняття рішення про впровадження інноваційV. Впровадження (пробне впровадження, повне впровадження, використання інновацій)VІ. Інституціоналізація (процес відбору і пристосування - рутинизація, модифікація).

Date: 2015-07-17; view: 534; Нарушение авторских прав