Інституційні основи координації соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає в проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної струк­тури соціальної сфери економіки і створення передумов для фор­мування подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин. Результатом такого подвійного впливу є формування системи, в якій кожен з елементів (інститутів) перебуває під впливом інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки в цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації мають майже нескінченне розмаїття, утворюючи інституційну структуру соціальної економіки різних її сфер: освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо.

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів через удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент уведення «нового» інституту. У першу чергу ефективність інституційних змін залежить від загальної інституційної структури кожної з систем.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується в результаті демократичного узгодження й під ретельною увагою держави щодо її дотримання. Важливе значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути в системі соціальної економіки відрізняються як за формою, так і за змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і свої особливості, що в сукупності визначають умови та наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим у цьому аспекті є приклад обмеження прав власності соціальною функцією: так, за Конституцією ФРН, ст. 14 (1949 р.) законодавчо закріплене переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування в суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності постають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме і опосередковане втручання держави в межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють якоюсь кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з однією-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних і економічних відносин, а також заходів та дій держави, спрямованих на формування або трансформацію наявних інститутів власності, фінансових, соціаль­них, правових, політичних, «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економіч­на свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система взаємин між суб’єктами господарювання тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата постають провідними механізмами збереження та запобігання в разі недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих утрат унаслідок соціальних ризиків. Ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, утрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках утрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій на випадки матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (частковою, повною, тимчасовою, постійною) або втратою місця роботи.

Важливим інститутом соціального захисту населення постає соціальна допомога — особливо найбіднішим, проте в перехідній економіці це прагнення держави наштовхнулося на фінансову нереалізованість, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального прибутку та відповідного рівня пенсій. Система соціального захисту залучає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, але й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це в першу чергу фінансування медичного обслуговування та освіти. Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення чинних і ухвалення нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни й перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні взаємини. Брак у нашій країні належних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використання переваг запровадження ринкових взаємин і на їхній основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення економічної свободи, що реалізується в різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, прибутків тощо. Економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання має поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи в сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної част­ки якої на засоби виробництва, частину національного прибутку не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи і в її межах — самої приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства й самої економіки включно із соціальною сферою є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість усіх суспільних процесів, а отже, постають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних взаємин у процесі трансформації економіки зумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування, з обов’язковим формуванням інших, придатніших до існування в ринкових умовах. Особливо це справедливо для сучасної української економіки в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціаль­ної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціаль­ного захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного прибутку.

Нині особливо важливою постає необхідність інституційних змін в економіці соціального сектору, що потребує активізації державного управління та координації всіх сфер підприємництва та господарської діяльності державних і недержавних, комерційних і некомерційних організацій, оскільки млява економічна робота з ринком тільки посилює суперечності економіки й гальмує розв’язання проблем соціальної сфери.

Докорінних змін потребують недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, нових підходів потребують проб­леми визначення заробітної плати у всіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в нашій країні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили. Це й призвело до того, що в державі немає навіть простого відтворення населення й виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже — депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема — з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їхнього фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складо­вою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу, не менш важливою складовою постають науково-дослідні інститути, діяльність яких — невід’ємний елемент загальноекономічного інноваційного процесу. Найефективніші інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем залишається бюджетне забезпечення функціонування й розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому, відповідно, має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідницької роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки відповідно до вимог НТП; 2) удосконалення сфери охорони здоров’я, у першу чергу тих її ланок, що мають високий ступінь неконкурентності та наявність яких, як соціального блага, є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологіч­на служба, науково-дослідна робота тощо); 3) колективні дії щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва потенційних споживачів; 4) заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків на соціаль­ний сектор у цілому, на практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших сектора економіки. Найприйнятніше розв’язання проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектору економіки — належна діяльність держави щодо оптимізації структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності. Без забезпечення високих темпів економічного зростання економіки та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу прибуткової частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні пот­реби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом державної політики можна вважати залучення до соціальної сфери економіки небюджетних джерел фінансування. Одним з таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут, що інвестуванням страхових внесків у медичну галузь сприяв би створенню недержавних закладів охорони здоров’я, оскільки нині страхові компанії перетворилися в кращому разі на посередників, а в гіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня життя більшої частини населення.

Тож держава, як вагомий засіб забезпечення зростання соціальної сфери й економіки в цілому, має рахуватися з таким важливим його джерелом, яким є рівень соціального забезпечення на­селення за рівнем заробітної плати. Не можна визнати нормаль­ною ситуацію, коли найдієвіший вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та процес прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки належать міжнародному тискові.

§2. Діалектика економічного і соціального
та суперечності ринкової економіки

Економічна сфера і притаманні їй матеріальні потреби, на пер­ший погляд, протилежні соціальній сфері, соціальним потребам, у тому числі духовним, культурним, гуманітарним. Проте ця протилежність не виключає їхнього взаємозв’язку. Цілком очевидне зростання переваг економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії — поза еконо­мічні цілі. Подібні мотиви — продукт функціонування спільноти, а не вподобання конкретного індивіда.

Сам економічний розвиток виступає передумовою соціального перетворення, оскільки воно стосується виробничих факторів і мобілізує інтелектуальний потенціал на розвиток, розширення та зміцнення соціалізації суспільства. Соціальна задоволеність людей неможлива в тих державах, які за економічними позиціями перебувають на периферії світового розвитку.

Стабільне політичне становище — також необхідна умова соціального розвитку. Соціальна галузь є одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційний підхід розглядає соціальне начало як похідне від економічного, що надає соціальному розвитку рис належного економічного поступу. Такий підхід був характерний переважно для індустріального суспільства й не враховував того, що НТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується через впровадження високих технологій, управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок задоволення цілеспрямованого зростання рівня людських цінностей і потреб.

Соціальна сфера — це така система, якій властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних взаємин і процесів. Саме ці механізми забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення і розвиток.

Зміни в соціальній сфері перебувають у тісному зв’язку зі змінами в інших сферах життєдіяльності суспільства. Їхня причиново-наслідкова залежність певною мірою взаємозумовлена й регульована. Суть такої взаємозумовленості полягає в тому, що, як правило, значнішу роль у розвитку основних сфер суспільства відіграє та з них, яка тісніше пов’язана з матеріально-виробничою сферою.

Визнання матеріальної основи суспільних взаємин вирішальним чинником, що забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, з погляду причиново-наслідкової залежності сфер життєдіяльності суспільства виглядає все ж якоюсь мірою спрощено, оскільки соціальна орієнтація економіки разом із забезпеченням належної якості життя людини, її прав і свобод передбачає досягнення політичної і громадської згоди в суспільстві на основі економічного й духовного розвитку з урахуванням інтересів усіх верств населення, що є запорукою політичної, громадської, економічної та соціальної стабільності в суспільному й державному житті.

Водночас слід наголосити, що соціальна та економічна сфери є різними підсистемами, між якими існує діалектична функціональ­на залежність. Жодна з них не може бути автономною, хоча кожна з них виконує роль, призначену суспільною еволюцією саме для неї. Сенс їхнього органічного розвитку, з погляду теорії систем, полягає у взаємозалежному системному поступі, коли жодна з цих підсистем не повинна розвиватися на шкоду іншій. Реальні зміни в одній з них набувають належного змісту лише за умов аналогічних (прогресивних) зрушень в іншій.

Взаємозалежність і взаємодоповнюваність соціальної та економічної складових — характерна риса органічного системного розвитку суспільства, в якому економічна якість поєднується із соціальною якістю. І тут важливо виокремити процеси, котрі свід­чать, якою мірою відбувається таке поєднання, адже будь-яке виробництво, тобто будь-яка економіка має сенс лише тоді, коли вона націлена на задоволення потреб людей, а не просто — підвищення ефективності.

Важливо привернути увагу до двох визначальних моментів, що мають неабиякий вплив на соціальну сферу. Це політичні та культурні чинники. До того ж, і соціальна сфера, залишаючись відносно самостійною, так само впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства. Інтегруючи при цьому можливості інших сфер життєдіяльності суспільства, соціальна сфера перетворює кожну з них, впливаючи адекватно власній природі. Вони ж, у свою чергу, здійснюють постійний вплив на соціальну сферу, змушують її перебудовуватися, нейтралізувати або асимілювати ці впливи.

Розвитку соціальної сфери притаманна ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального — ідеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик соціальної сфери. Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій надають їхнім проявам імовірнісного характеру.

Об’єктивна основа діяльності індивідуумів або груп у соціаль­ній сфері полягає в суперечності між потребами людей і матеріаль­ними умовами, що задовольняють їх. В основу руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, покладено спільний для всіх її компонентів і водночас специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що керує функціонуванням як самого цілого, так і його частин.

Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуаль­ного. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання ступеня задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця суперечність системна й відтворює взаємодію елементів із системою та частини з цілим, чітко трапляючись як спільна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Якість органічного розвитку полягає в його націленості на забезпечення добробуту громадян. Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, включно з такими, що пов’язані з функціонуванням суспіль­ного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, які первинно задані самою природою людини й розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення наявних потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку.

Порядок — це обмеження, що коригують і ринковий механізм саморегулювання, і інші складові механізму. Так, угоди та дії, що стримують конкуренцію, наприклад, картелювання, дають змогу незалежним підприємствам опікуватися власними економічними інтересами на шкоду соціальним. Тому конкуренція потребує розробки порядку з метою створення норм з формування якості конкуренції, а також норм щодо захисту існування самої конкуренції.

Безпосередньою рушійною силою економічного розвитку є конкуренція між незалежними економічними суб’єктами. Проте економічний поступ тісно пов’язаний з поступом соціальним. Без такого взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток, але оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного начал — характерна риса органічного системного розвитку, в якому економічна якість рівною мірою поєднується із соціальною якістю.

Необхідні нові підходи до визначення соціальної сфери та оцінки її ролі в суспільному розвитку. Вони мають відштовхуватися від того, що людина — центр формування економічних і соціальних взаємин, особистий добробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та, особливо, від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Одним з істотних завдань порядку у сфері праці й соціальних взаємин є недопущення того, аби людина як «засіб», фактор виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Це ви-
кликає необхідність нормування прав і обов’язків щодо забезпечення: 1) захисту і турботи про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості; 2) захисту від небезпечних умов праці (охорона праці); 3) робочим місцем і гарантіями щодо тривалості робочого часу. Крім того, порядок у сфері праці та соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціаль­ний мир, соціальний захист і соціальна справедливість: забезпечення життєвого рівня і застрахованості від ризиків життя, медич­ного обслуговування та освіти; підтримка високого рівня зайнятості й удосконалення її структури.

Соціальний та економічний порядок є тільки різними вимірниками й компонентами єдиного життєвого порядку, тому й мають відповідати один одному. Економічний порядок повинен бути адекватним економічному зростанню, у жодному разі не підриваючи економічних стимулів. Взаємозв’язок і взаємодоповнюваність економічного й соціального порядку випливає із взаємозв’язку і взаємодоповнюваності соціальної та економічної сфер.

Розвиток соціальної сфери — це необхідна умова проведення глибоких економічних реформ, що особливо актуально для нашої країни, але соціальна орієнтація економіки неможлива без виваженого розподілу створеного національного прибутку для забезпечення економічних інтересів усіх верств населення.

Досвід розвинутих країн важливо врахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки має стати важливою харак­теристикою майбутньої стратегії соціально-економічного розвитку. Про необхідність посилення людського виміру вітчизняного народного господарства свідчить наявна структурна криза, що постала внаслідок тривалого ігнорування соціальної сфери й недостатнього впливу споживчого сектору економіки.

Реалізація соціальної орієнтованості економіки майже усуває монополізм будь-якої соціальної форми. Той спосіб організації суспільства, який ґрунтувався на пануванні якоїсь соціальної фор­ми, одного соціального устрою, що витісняв або підпорядковував собі інші, і називається соціально-економічною формацією, на зміну якій прийшли суспільні устрої, що ґрунтуються на безлічі соціальних форм і розглядаються під таким кутом зору соціально змішаними або поліморфічними. Головне в них — конкурентна взаємодія різних соціальних форм. Численність соціальних форм передбачає багатоваріантність, можливість вибору й переходу від одного варіанта до іншого, що забезпечить сталість поліморфічних систем, їхню здатність адекватно реагувати на мінливі умови розвитку.

Соціальна орієнтованість спрямована на виявлення потенціалу людської особистості, узгоджуючись з можливістю реалізації та розвитку її здібностей. Різні соціальні ролі, які виконують люди в соціально орієнтованій ринковій економіці, виявляються способом їхньої соціальної самореалізації. Різні соціальні інтереси визначають життєздатність суспільства, потенціал його самоорганізації. Подібне соціальне багатство доповнює економічна багато­варіантність.

За основу взаємозв’язку економічної та соціальної сфер сучасного світу маємо той самий принцип ефективності прийняття рішень — досягнення згоди між людьми, що діє як у ринковій економіці, так і в соціальній сфері. Процеси обміну суб’єктів рин­ку товарами й послугами ґрунтуються на згоді між ними щодо цих обмінів. За таким самим принципом будуються і соціальні взаємини співробітництва й соціального партнерства, соціального захисту. Суть їх полягає в унеможливленні такої соціально-економічної політики, яка призводить до збагачення одних соціаль­них груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недодержання соціально-економічних засад дотримання справедливос­ті в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність та еко­номічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися з урахуванням цього об’єктивного принципу. Завдяки йому можна досягти узгодженості економічної ефективності та соціального ефекту.

Цілком очевидне посилення значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Цю реальність відтворює поява таких термінів, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й розмаїтішого економічного забезпечення. Економіка дедалі ширше та інтенсивніше виходить за межі матеріального забезпечення фізіологічних потреб людини, а мотиви економічної дії — поза економічні цілі. Подібні мотиви — це продукт функціонування спільноти, а не вподобання конкретного індивіда.

У процесі забезпечення соціального розвитку постає завдання здійснити розроблення проблеми взаємозв’язку таких понять, як громадянське суспільство, суспільний побут і процес соціалізації та розвитку особистості. При цьому необхідно зауважити про важ­ливість ролі в цьому процесі відносин власності, оскільки саме вона дає змогу людині, на відміну від фізичного існування «я», стати громадянським «я», а отже — й елементом громадянського суспільства.

Існує шість сфер життєдіяльності людини, що тісно переплетені між собою, проте кожна має власну структуру, свій центр «обертання», свій закон розвитку: продуктивні сили, екологія людини, ідеологічна, політична, соціальна та економічна сфери. І хоча кожна з них цілісна структурно та функціонально, однак кожна з них перебуває у стані активної взаємодії з будь-якою іншою. Провідну роль у цій взаємодії відіграє та сфера, яка на даному етапі розвивається найдинамічніше. До неї і пристосовуються всі інші сфери.Саме переплетіння економічної і соціальної сфер стає особливо важливим у зв’язку з посиленням соціальної орієнтованості економіки, необхідність в якій породжується потребами самої економіки у висококваліфікованих, високоосвічених і досить забезпечених матеріально спеціалістах, а також потребою в додержанні соціальної стабільності суспільства.

Для того щоб соціальна сфера сприяла розвитку, що відповідає переходу до соціально орієнтованої економіки, та була здатна своєчасно й оперативно реагувати на споживчий попит, який надто швидко змінюється в умовах НТР, виділення коштів на її розвиток повинно здійснюватися не тільки суспільством, але й за рахунок індивідуальних переваг. Проте допоки рівень оплати праці в нашій країні залишатиметься надзвичайно низьким, доки більша частина створюваного національного прибутку концентруватиметься в руках олігархічної верхівки та держави, повнокровний розвиток соціальної сфери неможливий. Ступінь неадекватності розвитку соціальної сфери самим соціальним потребам за таких умов зростає.

У зв’язку зі здійсненням процесів капіталізації національної економічної системи, що виявилося в: 1) тотальній приватизації кланово-номенклатурною верхівкою створеного працею багатьох поколінь національного багатства; 2) деградації основної продуктивної сили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населення основних гарантованих Конституцією прав на безоплатне отримання послуг охорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки остання за кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфери економіки; 4) переході до нераціональних соціальних дій, що відповідають архаїчним формам капіталізму з властивими йому байдужістю до технологічного укла­ду економіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно на розподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Тому важливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму: макроекономічної нестабільності, соціальної диференціації суспільства за добробутом тощо, а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.

Невипадково на конференції ООН з проблем майбутнього розвитку цивілізації (1992 р.) традиційну ринкову систему економіки, основу якої становить приватна власність, визнано глухим кутом, що загрожує існуванню людства. Проте слід зазначити, що на сучасному етапі це поняття більше існує як термін наукової літератури, особливо західної, котрим користуються для протиставлення високоефективної економіки розвинутих країн, на відміну від затратної адміністративно-командної економіки, а також застосовується щодо капіталізму минулих століть. Це по­в’язано з тим, що ринкова економіка, ринок перейшли до значно розвинутіших форм існування, заснованих на оптимальному поєднанні ринкових важелів саморегулювання економіки з державним регулюванням.

Неможливість існування ринкової економіки в чистому вигляді виявили кризи 30-х р. в Європі та, особливо, — у США, що виникли внаслідок неспроможності ринкового механізму здійснювати саморегулювання економіки, рівномірно розвивати продуктивні сили, народне господарство загалом, долати монополізм в економіці, забезпечувати соціальні потреби всіх верств і прошарків населення. Цікаво, що з часом ринкова економіка потребує створення необхідних передумов для збереження й забезпечення конкуренції, щоб ефективно розподілялися ресурси.

Ринкова економіка нездатна розв’язувати в загальнонаціональ­ному масштабі проблеми фундаментальних наукових досліджень, які за своїм значенням у довгостроковому плані забезпечують розвиток НТП на основі створення й використання найновіших видів енергії, космічного простору, відвертати екологічні кризи. Це не означає, що використання ринкових регуляторів стосовно згаданих сфер зайве, але вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним і недержавним регулюванням.

Асиметричність ринкової економіки постає основою соціальних суперечностей унаслідок гіпертрофованої диференціації при­бутків та суспільної нерівності населення, поділу суспільства на антагоністичні частини: багатих і бідних, виникнення на цьому ґрунті соціальної напруги та трудових і соціальних конфліктів, які несуть у собі загрозу соціального вибуху.

§3. Соціальні суперечності економіки
України та шляхи їх розв’язання

Після понад десятирічної спроби здійснення ринкових перетворень можна констатувати, що в нашій країні й досі немає чітко сформульованої соціальної складової її економічної політики, оскільки із самого початку реформатори відмовилися від необхідності паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку в марному прагненні забезпечити швидкість реформ. Натомість швидкість була забезпе­чена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить рельєфно підкреслило цілі та наслідки такої політики. Відтак у 90-ті роки відбулося надзвичайне зниження життєвого рівня народу, різке розшарування за рівнем прибутків та способом життя, скорочення біологічно необхідного рівня споживання продуктів харчування, не кажучи вже про одяг і взуття, можливість оплати за житло та інші комунальні послуги, медичне обслуговування, що невідомо з якими намірами було перетворено переважно на платне, більшою частиною населення, яке опинилося в порівняно гіршому становищі, ніж до реформ.

Ці процеси наростали паралельно зі скороченням сфери реаль­ної економіки, досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці й подальшим поширенням безробіття, відпливом працездатної і кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва — переважно вуличної торгівлі. Спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук — через зменшення обсягів їхніх робіт і кількості науковців, що не відповідає скороченню кількості працівників матеріального виробництва зі зростанням продуктивності праці.

Один із важливих чинників нинішньої глибокої кризи української економіки полягає в тому, що була здійснена спроба переходу до ринку за допомогою лібералізації цін, а не завдяки забезпеченню демократичних свобод у суспільстві та послідовним інституційним змінам економічного середовища з використанням у процесі реформ лібералізації цін. Серед такої необхідності інституційних змін основними слід вважати: 1) забезпечення правового порядку стосовно основної маси населення включно з проведенням антимонопольної політики; 2) перетворення відносин власності; 3) забезпечення конкурентності і такої важливої її передумови, як свобода економічної діяльності зі створенням рівних можливостей; 4) розбудова інфраструктури ринку; 5) реформування грошової, фінансової та банківської діяльності; 6) прове­дення інвестиційної та структурної політики; 7) створення сприятливих умов для розвитку підприємництва; 8) справедливий розподіл доходів. Удосконалення інституційної політики передбачає використання й таких інструментів, як індикативне планування та соціальні програми.

В економіці України досі не існує умов для створення середнього класу (соціальні верстви і прошарки, проміжні між двома основними класами — робітників і капіталістів) як основи запровадження демократичних перетворень суспільства та реформування економіки, існування ж привілейованого прошарку підприємців, у жодному разі не вирішуючи справи, підриває кон­куренцію, сприяє продовженню існування монополізації економіки, тимчасом як соціалізація ринку передбачає розширення та активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Ми ж, натомість, маємо: збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває тотального характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їхню свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання. Отже, державою не забезпечені від­повідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності та забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху незалежно від дружніх, сімейних і кланових зв’язків.

На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляє себе як середній клас колишня партгоспноменклатура середнього рівня, яка певним чином адаптувалася до ринкових умов і спробувала реалізувати свої капіталістичні потенції чинов­ників середнього рангу, власників середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів, проте слід зауважити, що такий середній клас не залучає найбільш освічену та кваліфіковану групу населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування перебуває переважно за межею бідності або на рівні мінімального забезпечення. Нагромадження подібних ентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозу виникнення катастрофічних соціальних вибухів.

Небезпечним наслідком нехтування соціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери, утрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення від наукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної еліти суспільства. Нищення продуктивних сил без створення відповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостей громадянам в нашій країні поєднувалося з такими традиційними методами командної економіки, як обмеження демократичних інститутів, недосконале законодавство, керована криміналізація суспільства з метою налаго­дження специфічного контролю за приватною діяльністю, організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий і кримінальний тиск, номенклатурне підприємництво, яке охопила нині третя хвиля перерозподілу вже розподіленого державного майна, створили надто ризиковане середовище для здійснення будь-якої економічної діяльності, що потерпає від корумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти або забороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця — тобто створює перешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєю сутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини, якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя.

Натомість у суспільстві утворилося соціальне дно з-поміж тих, хто залишився без роботи, без житла, а іноді й без документів унаслідок недосконалості законодавства або недотримання його виконання щодо обмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна кількість таких громадян, за різними оцінками, становить 10 % міського населення, проте насправді їх значно біль­ше — з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники — джерело їхніх прибутків, на вулицях вони живуть, на вулицях і вмирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Окреслені явища існують на тлі байдужого ставлення до них суспільства і жорстокого ставлення влади, що свідчить про бездуховність і фашизацію свідомості суспільства.

У соціальній політиці з погляду функціонування економічної системи, як відомо, концентруються цілі економічного зростання, і соціальна політика є фактором його забезпечення. Якщо ж функ­ціонування економіки не супроводжується підвищенням добробуту, то втрачаються стимули до ефективної економічної діяльності.

Нерозвиненість ринкових форм сучасного економічного середовища нашої країни постає серйозною суперечністю, розв’язан­ня якої так чи інакше пов’язане з необхідністю забезпечення в ньому конкуренції серед товаровиробників, галузей та обмеження монопольної діяльності, що потребує відповідної державної політики.

§4. Механізм соціальної координації

Соціальна координація — одна з форм прояву процесу регулювання економіки взагалі, їй притаманні як властивості останнього, так і певна специфіка, зумовлена специфічністю її цілей, таких як забезпечення соціальної стабільності та соціального поступу. Механізм соціальної координації не має жорстких просторових і часових меж, а існує в руслі соціальної політики держави як комплекс заходів щодо підвищення рівня матеріального та духовного добробуту суспільства.

Соціальні проблеми пронизують усі сфери життя суспільства, і, одночасно, обов’язковою умовою розвитку соціальної політики є функціонування всіх інших сфер, оскільки в них продукуються матеріальні, духовні блага й цінності, реалізуються функції політичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та в соціальній політиці як її частині соціальна координація постає як фактор зміцнення і підтримки стабільності суспільних взаємин і процесів, їхньої відповідної рівноваги. Проведення цілеспрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелів соціального регулювання — необхідна умова збереження держави як суспільної системи.

Соціальна координація передбачає всебічне використання сукупної робочої сили, захист її від безробіття, тобто повинна гаран­тувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищення свого професійно-кваліфікованого рівня (у разі потреби — на отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи.
У сфері заробітної плати та формування прибутків соціальна координація зорієнтована на виконання всіх основних функцій (відт­ворювальної, стимулюючої і розподільчої), а також — на оптимальне співвідношення між прибутками, отриманими як заробітна плата, та іншими видами прибутку (відсотків від вкладів, дивідендів), у структурі заробітної плати повинен чітко бути диференційованим її рівень, залежно від кваліфікації трудівників та умов праці.

Механізм соціальної координації постає вирішальним фактором щодо забезпечення добробуту, визначення структури збалансування неминучої соціальної нерівності пошуками справедливос­ті з урівноваженням індивідуалізму процесами солідарності, фор­мування в суспільстві демократичних засад розвитку, рівних умов громадян для участі в економічній діяльності, а також досяг­нення соціальної стабільності та соціального миру (згоди) у су-
спільстві. Визначальна роль у процесі соціальної координації належить державі, тому правомірним буде визначення, що механізм соціальної координації, як складовий елемент загального соціаль­ного регулювання, залучає систему соціально-економічних заходів держави, за допомогою яких вона впливає у визначеному напрямі на динаміку рівня та якості життя населення, на суспільну свідомість.

Загальна мета соціальної координації — оптимізація відповідності результатів економічної діяльності соціальним цілям суспіль­ства. Важливою особливістю такої координації є те, що вона, переважно, має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ — у першу чергу національного прибутку —
в основному через бюджетну систему країни, таким чином безпосередньо пов’язуючись з фінансово-бюджетною політикою держави: податковою політикою та політикою прибутків, за допомогою яких здійснюються фінансування соціальної інфраструк­тури, виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури й динаміки прибутків різних прошарків населення тощо.

Специфічна складність процесу соціальної координації полягає в неосяжності його впливу та практичній складності передбачити всі можливі наслідки в довгостроковому періоді. По-суті, усі більш або менш значущі питання можуть бути — прямо чи опосередковано — віднесені до соціальної сфери, а тому й до проблеми соціального регулювання. Обсяг, напрями і методи державної координації соціальних процесів істотно залежать від вибору певної соціально-економічної моделі. Відсутність чіткої мети неминуче прирікає соціальну координацію, як частину загаль­ного процесу соціального регулювання, на непослідовність, робить її малозрозумілою та неефективною.

За концепцією формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, наша держава апріорі переймає на себе й турботу про створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також — працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення в разі непрацездатності та безробіття. Здійснення цих заходів — основа соціального регулювання та його координації, що повинні спиратися на державний механізм їх забезпечення та залучати заходи недержавного фінансування з розширенням повноважень у цій важливій сфері органів місцевого самоуправління.

Ключовий принцип механізму координації соціальної економіки — оптимальне розв’язання «вічної проблеми» за співвідношенням економічної ефективності та соціальної справедливості, проте соціальні складові, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші, однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, відмова від вирішення вказаних питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюють несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниження ефективності економіки.

Відповідно — для підтримання паритету між економічною ефективністю та соціальною справедливістю — головним у механізмі координації соціальної економіки на сучасному етапі повинно стати стимулювання економічної активності працездатної частини населення, створення передумов, за яких людина буде здатна своєю працею, ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повною мірою відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справед­ливості.

Механізм соціальної координації повинен органічно поєднувати розв’язання завдань як специфічного для перехідної економіки короткострокового (тактичного), так і довгострокового (стратегічного) характеру: 1) збереження потенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичного обслуговування), як основи проведення в майбутньому активної соціальної політики; 2) значно рівномірніший розподіл тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що неминуче потребує посилення, з боку держави, специфічного врівноваження прибутків.

Довгостроковий стратегічний характер соціальної координації має сприяти досягненню цілком визначених цілей, соціальна координація не може мати абстрактного характеру. Її успіх і дієвість залежать від урахування реалій часу та реальної економічної ситуації.

Важливим напрямом соціальної координації довго- та короткострокового характеру щодо працездатного населення має стати прийняття обґрунтованих рішень щодо забезпечення робочими місцями, розв’язання потребують проблеми гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (максимальне усунення ручної праці за рахунок технологічного вдосконалення виробництва, а також санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення техно­логічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо.
У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понаднормових робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення з цих питань.

Соціальне регулювання та процеси координації щодо непрацездатного населення полягають у його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Важливою вимогою, що висувається перед соціальною координацією в перехідній економіці, є додержання принципу збереження у процесі руху суспільства до якісно нового стану соціаль­ної рівноваги, що в сучасному цивілізованому суспільстві досягається проведенням політики щодо узгодження інтересів усіх верств населення. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами: у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальної стабільності та рівня життя і прибутків різних соціальних верств, локальними і глобальними механіз­мами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це — державне регулювання економіки, цін, прибутків, сфери зайнятості, фінансування соціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення і соціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут важливе запровадження системи інституціональних механізмів забезпечення демократичних і соціальних прав громадян, у тому числі механізмів їхнього реального впливу на політику.

Виникнення та існування всіх складових соціальної координації та їхня специфіка зумовлені головною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктів життєдіяль­ності, оновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовою соціальних інститутів. Соціальна координація повинна виходити із того, що первинним елементом аналізу соціальної сфери, є поняття «потреба індивідума (групи)», якому властива характерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростанням потребам суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою у процесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характер і спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціально­го регулювання й координації.

Важливими в соціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтири, що втілюються в ідеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісні орієнтири формуються в ході історичного процесу соціалізації людини і суспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама система ціннісних орієнтирів має багаторівневу структуру, яка містить раціональний, емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближені до ідеалу.

У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий. Суспільство на будь-якій стадії свого розвитку не може абсолютно вивільнитися від стихійної регуляції, але співвідношення свідомого і стихійного буває різним.

Спонтанний механізм функціонування соціальної сфери виявляється в неврегульованому впливі складної і суперечливої сукуп­ності факторів, умов на процеси відтворення населення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи знаходять свій шлях як загальна тенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процеси народжуваності, смертності, шлюбності тощо). Свідомі фактори пов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється через специфічні суспільні інститути — систему органів та організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певних результатів. На соціальні процеси всіх рівнів суспільства впливають певним чином також політичні, громадські й релігійні організації.

Головною функцією соціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і груп населення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення. Ця функ­ція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляється необхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримці свого існування й перспектив цілісності та історичного розвитку.

Відтворення соціальних суб’єктів — процес еволюції всієї системи соціальних взаємин, що охоплює розмаїття проявів життя соціальної спільноти й виражається в безперервному функціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм і цінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичного періоду. Циклічність відтворення поколінь утілює тенденції зміни соціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку. Одночасно з кількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальне відтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст, пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині для життя. Специфіку процесу соціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери. Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфіку соціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною, соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною і соціозахисною функ­ціями.

Соціорегулятивна функція регламентує основні показники соціальної діяльності і взаємини суб’єктів, спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери. Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей, що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінки окремої людини й цілих груп, а також регулювальником їхньої соціальної діяльності.

Соціоадаптивна функція регулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулює діяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізацію потенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характери­зують стимули до ефективної соціальної діяльності людини.

Соціопродуктивна функція регулює і дає можливість задоволь­нити всі потреби людей, необхідні для відтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурних рівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єк­тивних, а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченість населення продуктами споживання і пос­лугами.

Соціокультурна функція регулює процеси залучення людини й різних соціальних груп до духовних складових відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства, забезпечує узгодження ціннісних орієнтирів та інтересів різних суб’єктів, соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішності соціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, ступенем узгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальної політики, ступе­нем залучення їх до суспільних перетворень.

Соціодинамічна функція пов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченням творчого, динаміч­ного характеру практики на основі вдосконалення самих суб’єк­тів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери й характеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.

Соціозахисна функція регулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу й підтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства та відтворюється системою показників, які визначають ступінь соціальної захищеності населення (прожитковий мінімум, кількість населення, що перебуває за межею бідності, кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєво важливих потреб суб’єктів соціальної сфери).

Наведена класифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить про багатогранність і складність соціальної координації. Основою можуть слугувати конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функції кожного її компонента, що мають доцільний характер. Окрім того, слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функції таких компонентів соціальної сфери, як охорона здо­ров’я, освіта, узгоджуються по горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливе місце й неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи, на те, що конкретна система інтегрує функції своїх компонентів і сама виконує певну роль в іншій, більшій за обсягом системі, компонентом якої вона є. З погляду функціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функцію відтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичне обслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.

Зневага до регулювання та координації соціальних проблем перехідного періоду може призвести до значних витрат у перспек­тиві, низки соціальних конфліктів. Необхідність якомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміною базового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціального комплексу нашої країни до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій, особливостей культури, су-
спільної свідомості, психології та життєвого устрою.

Ринок, з його неминучістю, потребує нових форм і методів виробництва й розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштів для забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню, раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послуг споживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана з децентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органів влади в розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяль­ності підприємств соціальної сфери.

Шведська модель соціально-економічного розвитку серед загаль­ного розмаїття ринкових систем постала як найдемократичніша форма економічного й соціального розвитку регульованої рин­кової економіки, як система соціального партнерства, що ґрунтується на плюралізмі форм власності (приватна, колективна, включно з власністю профспілок, державна), високому рівні су-
спільної і політичної демократії, економічної влади та соціалізації сфери розподілу. Формування соціального партнерства у Швеції розпочалося в 1938 р. укладенням угоди між союзом підприємців і Федеральною організацією шведських профспілок про ведення тарифних переговорів, у результаті чого союзи підприємців дістали свободу дій у сфері виробництва, а держава втратила право активно втручатись у процес функціонування недержавного сектору економіки. У сфері розподілу було запроваджено зрівняльну політику регулювання заробітної плати й відповідну фіскальну політику держави з огляду на неможливість покладатись у сфері перерозподілу економічного продукту на механізми ринку. Така політика ґрунтувалася на положенні щодо визнання соціального значення діяльності людини, тому було запроваджено диференціювання заробітної плати залежно від видів праці з одночасним вирівнюванням платні за рівну працю на всіх підприємствах різних галузей народного господарства й недопущенням різких розбіжностей в оплаті праці кваліфікованих і некваліфікованих трудівників, чоловіків і жінок.

Для залучення працівників в управління з 1946 р. у Швеції на більшості підприємств існували виробничі комітети з консультаційними функціями, а в 1972 р. було прийнято закон про представництво робітників і службовців в управлінні підприємствами. З 1977 р. тут діє закон про спільну участь працівників в управлінні підприємством — усе це є позитивними змінами, які свідчать про формування елементів досконалішого суспільного господарського механізму, проте зберігається стан, за якого праців­ників усунуто від участі в управлінні макроекономічними процесами. Соціалістичному принципу рівності відповідає фіскальна політика, особливо щодо акумулювання необхідних засобів для фінансування держави загального добробуту з рівномірним розподілом багатства у країні з застосуванням низьких податків на прибутки, забезпеченням таким чином розвитку ефективної економіки інноваційного типу, і одночасне запровадження дієвої прогресивної шкали оподаткування високих індивідуальних прибутків — від 35 до 85 %.

За цієї економічної моделі проблеми працевлаштування всіх членів суспільства й запровадження ефективної системи соціального страхування стають одним з видів діяльності держави, яка з метою створення нових робочих місць розподіляє кошти на користь підприємств, здатних нарощувати потужності.

З 1976 р. почали формуватися фонди профспілок — за допомогою механізму відрахування частини прибутків великих компаній на придбання акцій для працівників, колективний характер володіння якими забезпечує можливість розподіляти прибутки від акцій за різними фондами, виявляючи певну соціалізацію влас­ності на засоби виробництва. Дивіденди на такі акції використовуються і для додаткового фінансування системи соціального страхування, і на створення нових робочих місць у промисловості.

Разом із тим шведська модель зорієнтована на плюралізм економічної влади й недопущення її концентрації в руках ані підприємців, ані профспілок. Основними засадами формування шведського суспільства стали ідеї колективної солідарності різних прошарків і груп суспільства з урахуванням їхніх колективних та індивідуальних інтересів, забезпеченням соціальної, політичної згоди громадянського суспільства та його контролю за діяльністю держави. Ідейно й методологічно це спирається на поєднання високих християнських ідеалів, філософське вчення Е. Канта, низку положень марксистської філософії, праці Е. Берн­штайна, представників фабіанського соціалізму, основоположники якого стверджували, що переростання капіталізму в соціалізм, створення суспільного сектору економіки відбувається за активного втручання держави в економіку, яка й постає головним знаряддям такого переростання, проте — за умови плюралізму суспільного розвитку й форм власності.

По суті, економічна модель Швеції наближається до найдосконалішого типу економіки, відомої за всю історію розвитку сучасної цивілізації з запровадженням на практиці соціалізації держави, діяльність якої спрямована на досягнення високого рівня життя всього населення країни та його всебічну безпеку за такими напрямами: 1) забезпечення політичної, економічної і соціальної стабільності суспільства (недопущення й попередження виникнення соціальних конфліктів); 2) захист громадян від негативної дії механізму ринкової економіки; 3) справедливий перерозподіл прибутків між різними соціальними верствами і групами через оподаткування; 4) високий рівень соціального добро­буту й задоволення духовних потреб; 5) створення умов для розвитку особистості та її творчих здібностей; 6) соціальний захист громадян, які потребують допомоги за віком, станом здоров’я, соціальним станом тощо. У недалекому майбутньому, вірогідно, буде вирішено питання щодо реалізації права на змістовну працю для кожної працездатної людини.

Підсумком діяльності соціально орієнтованої на розвиток людського капіталу, тобто людини, і політично стабільної держави, що сприяє соціальному партнерству різних груп населення, стало відпрацювання таких «правил гри», коли праця та підприємництво стають соціально відповідальними, а їхній розвиток надалі здійснюється вже за рахунок власного якісного вдосконалення. Такому рівню розвитку відповідає перетворення всього населення на середній клас, що й відповідає ситуації у Швеції.

Порівняння шведської моделі з іншими західноєвропейськими дає змогу зробити висновки про наближення базових її характеристик і до німецької концепції соціально орієнтованого ринкового господарства, і до ідей Євросоюзу щодо забезпечення Соціаль­ної Європи, хоча і з певним переважанням шведської економіки за рівнем соціальних стандартів, які в цілому в Скандинавських країнах перевищують європейські. Проте нині здійснюється зустрічний рух щодо вдосконалення соціально-економічних докт­рин розвитку Євросоюзу та країн Північної Європи, — Євро-
союз запроваджує соціальні зрушення для забезпечення меншої нерівності у прибутках та відносної егалітарності, а Скандинавсь­кі країни зменшують перенавантаження державних бюджетів щодо соціальних витрат із традиційним для них збереженням високого рівня соціальних гарантій.