Сутність соціальної ринкової економіки. Еволюція економічних систем

Суто економічні форми існують лише в теорії. На практиці, у господарській діяльності вони деформуються під впливом інших форм, а також інститутів неекономічного походження.

Для з’ясування механізму функціонування економічної системи і прояву її конкретних суспільних форм у господарській діяльнос­ті слід ураховувати складові економічних взаємин, а з огляду на це можна визначити, наскільки конкретна економічна система відповідає панівній соціально-економічній формі і що являє собою ця форма. Кожній державі властиві свої проблеми функціонування і розвитку власної економічної системи. Тобто в кожній конкретній економічній системі існують свої структуроутворювальні складові, які конституюють економічну систему з урахуванням стану наявних суспільних інститутів. Такими складовими є плану­вання і власність, а також комплекс інших складових, що стосуються ринку, підприємництва, грошового господарства, бюджету, зовнішньоекономічної діяльності. Кожний з цих елементів має свою специфіку, а їхня комбінація формує конкретну економічну си-
стему. Саме це не дає змоги сліпо скопіювати економічну систему одних держав іншими. Економічна система Франції відрізняється від системи Німеччини, хоча вони сусіди та мають той самий соціально-економічний устрій. Тим глибша різниця між економічними системами США, Японії, Південної Кореї, Туреччини, Греції та ін. Кожна держава формує власну економічну систему, яка найповніше відповідає умовам її життєдіяльності та життєзабезпечення. Це зумовлено тим, що економічні системи розвиваються і змінюються як наслідок взаємодії складових економічної си-
стеми, а також духовних, гуманітарних, політичних, соціальних та інших факторів. У сучасних економічних системах цей процес відбувається під мобілізуючим і спрямовуючим впливом держав. Саме держава — найефективніший інститут, який гарантує успіх трансформації одного соціально-економічного устрою в інший.

Основоположною складовою економічної системи є власність. Теорія відносин власності є теоретичною основою з’ясування спе­цифіки економічної системи. Саме ці відносини визначають господарську поведінку людей і регламентують їхні дії як суб’єктів господарювання у прийнятті рішень. Панівна форма власності зумовлює соціально-економічний зміст економічної системи, проте, яка б форма власності не царювала, економічна система може стабільно та ефективно розвиватися тільки в тому разі, якщо індивідуальні інтереси узгоджуються із суспільними без будь-яких зовнішніх примусових чинників.

Економічна система визначається організаційним правом, яке являє собою один зі складових елементів прав власності та втілює право на створення економічної одиниці в межах наявних норм поведінки. Рівень організаційних прав вказує на роль держави в життєзабезпеченні панівної економічної системи. Без урахування особливостей прав власності не можна визначитися з інституційним забезпеченням економічної системи, а отже — і з механізмами прийняття рішень.

Трансформація ринкового господарства в соціальне ринкове відбулася під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх умов розвит­ку й постала як так званий третій шлях між класичним капіталізмом та командно-адміністративною економікою. Це свідчить про поступову соціалізацію капіталістичної економіки, а також має далекою перспективою створення «єдиної економічної системи» за прогнозом У. Бекінгема, але синтез соціалізму і капіталізму прогнозується головним чином на підвалинах капіталізму з утвердженням перш за все ринкового механізму як головного для контролю над розподілом товарів і послуг.

Концепція соціального ринкового господарства була розроблена в Німеччині, а в економіку запроваджена зусиллями Л. Ерхарда. Соціальне ринкове господарство постало формою організації економіки, що спирається на соціалізоване товарне виробництво, забезпечує взаємодію між виробництвом та споживанням за допомогою ринку, державного регулювання економіки, суспільних інсти­тутів та гарантує соціально-економічну стабільність суспільства.

Оскільки економічне не існує без соціального, хоча кожне з них має елементи самостійності, тож і функціонування економічних і соціальних систем відбувається через функціональний взаємозв’язок їх складових елементів, а розвиток — через якісні й кількісні зрушення. Знання структури, механізмів функціонування та розвитку системи дає можливість управляти нею, впливати на її структуру і змінювати умови, в яких вона перебуває, через формування і зміни відповідних інститутів та елементів інституційного забезпечення. Кожна зі згадуваних систем має свій рівень складності, тому кожна зі структурних ланок системи може розглядатись як її підсистема з власною структурою, що неодмінно перебуває в певному взаємозв’язку із самою системою.

Соціальні системи — це своєрідний стан матеріальних елемен­тів із власною структурою, особливою формою організації та зв’язками між структурними ланками. Слід зазначити, що проб­лема суспільних, соціальних, соціально-економічних систем як таких з позицій системного аналізу не знайшла точного визначення; незважаючи на те, що цими поняттями досить часто корис­туються, їхній зміст не зовсім чітко визначено в енциклопедичних і навіть спеціальних, фахових словниках. А брак чіткого визначення системи на рівні її структурної побудови й функціональ­ного забезпечення призводить до сприйняття і розуміння цієї системи та її складових на аксіоматичному рівні.

Та якщо найбільш загально економічну систему можна визначити як певним чином упорядковану форму організації економіч­ного життя суспільства, або конкретніше: економічна система — це певним чином структурована й упорядкована система взаємин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності, спрямованої на індивідуальне й суспільне життєзабезпечення. Життєдіяльність членів суспільства передбачає взаємодію між людьми як форми прояву внутрішніх стосунків, так і взаємодію з тим середовищем, в якому перебуває окрема людина, соціальна група або суспіль-
ство в цілому. Саме форма власності та цільова орієнтація учасників суспільного виробництва є системоутворюючими елементами її структури, а всі інші лише похідні від них.

Саме суспільство, а отже, і суспільна система, перебуває в постійному розвитку в напрямі ускладнення та вдосконалення, що притаманно всім матеріальним складним системам, у тому числі й соціальній. Серед класифікацій економічних систем найбільш прийнятими є цивілізаційна, формаційна та стадійна.

Соціально-економічна система розвивається через еволюцію продуктивних сил і відновлення економічних взаємин, які створюють умови для подальшого розвитку продуктивних сил. Сучасність соціально-економічної системи визначається темпами розвитку продуктивних сил, а це свідчить про досконалість економічних взаємин. Коли ж темпи розвитку продуктивних сил уповільнюються або розвиток припиняється і навіть регресує, то це сигналізує про те, що економічні взаємини потребують модернізації. Якщо ж вони неспроможні до вдосконалення, то в системі виникає соціальний конфлікт, який закінчується соціальним вибухом, у результаті чого виникають нові економічні взаємини, що забезпечують розвиток продуктивних сил на новій соціально-економічній основі. Відбувається зміна панівних економічних взаємин, а отже — і зміна соціально-економічної системи. Визначальним елементом соціально-економічної системи є економічні взаємини, а їхнім системотворним підґрунтям — домінуюча форма власності на знаряддя і засоби виробництва.

Можна навести таку класифікацію суспільного виробництва з погляду відносин експлуатації людини людиною:

― первинний (архаїчний) безкласовий спосіб виробництва. Визначається тільки досягнутим рівнем продуктивних сил. Розвивається на власній, суто природній основі;

― патологічний (класовий) спосіб виробництва. Окрім усього, розвивається ще й під впливом паразитуючих груп населення (рабовласницький, феодальний та ін.);

― нормальний (безкласовий) спосіб виробництва. Розвивається після звільнення від патологічних форм на власній природній основі відповідно до розвитку продуктивних сил, науки і техніки, удосконалення самої людини. Сьогодні такого суспільства ще не існує.

Вочевидь, така класифікація — не на користь сучасних українських експлуататорів, які прагнуть залишитися не виявленими, тож і переконують суспільство, в якому живуть, у правильності здійснюваних ринкових реформ, тобто нормальному процесі розвитку виробництва. Проте, з погляду проблем соціалізації суспіль-
ства, потрібно цілеспрямовано вдосконалювати відносини власності, усувати деформаційний вплив з боку надбудови для унеможливлення паразитарного способу існування особистості в будь-яких його формах і проявах.

Економічні системи більшості країн світу мають за першочергові цілі забезпечення високого рівня зайнятості населення; стабільного рівня цін, низького і помірного рівня інфляції; стійкого економічного зростання.

§3. Типи і моделі соціальної ринкової економіки

З розвитком соціалізації ринкової економіки державне регулювання доповнилося механізмом саморегулювання суспільства, елементами якого стали співробітництво профспілок та організацій підприємців, як, зокрема, у 20-ті рр. ХХ ст. у Нідерландах; причому держава часто допомагала соціальним партнерам самоорганізовуватися, створюючи для них необхідні законодавчі структури, а за часи другої світової війни там виникла й зміцнилася нова форма співробітництва праці та капіталу, коли лідери двох сторін перебували в одних тюрмах та концтаборах, тобто — по один бік боротьби з нацизмом, а після війни обговорювали напрями розвитку країни у відновний період після розпаду власної колоніальної імперії, коли виявилося необхідним створити нову економічну структуру з міцною обробною промисловістю. Трудові конфлікти і вимоги збільшення платні в цей час, що нес­ли загрозу зірвати вихід на промислові ринки, угамовувалися зусиллями приватної організації — Фонду праці, який об’єднав усіх підприємців та всі профспілки, а держава визнала цей орган головним у сфері трудових взаємин та провідним щодо визначення державної політики у сфері заробітної плати (1945—1962 рр.).

Досягнутий консенсус підприємців та профспілок мав надзвичайно позитивні наслідки і заклав основи суспільного діалогу й політики узгодження взаємних інтересів уже соціальних партнерів: праці і капіталу на основі тристороннього підходу: держава, підприємці, профспілки, у якому держава мала домінантну роль, оскільки взяла на себе право встановлювати всі види заробітної плати, роль профспілок та організацій підприємців мали хоч і важливе, та все ж більше консультативне значення. Функціонування цієї системи здійснювалося відповідно до очікувань її твор­ців: у Нідерландах на базі харчової, хімічної, нафтової, суднобудівної галузей економіки була створена конкурентоспроможна на світовому ринку обробна промисловість, а вже в 50-х рр. було досягнуто повної зайнятості — створене новою галуззю національ­не багатство забезпечило підвищення реальної заробітної плати населення.

Проте з часом, зокрема після вступу країни до Спільного ринку, на тлі вільно встановлюваної заробітної плати Німеччини, Франції, Бельгії, політика централізованого регулювання заробіт­ної плати в Нідерландах була скасована, хоча тристоронні дискусії з питань національних можливостей країни, бажаних змін економічної політики та рівня заробітної плати тривали і стали прикметним явищем суспільного життя країни для досягнення консенсусу. Можна визнати, що створені тут Фонд праці та Рада із соціально-економічних проблем діють як активні політичні органи, здійснюючи політичний діалог між соціальними партнерами — профспілками і підприємцями, інтереси яких узгоджує держава.

Таким чином, властиві ринковій економіці вади змушують приймати на державному рівні певні політичні, економічні і соціальні обмеження, які відповідають у кожній країні поглядам біль­шості населення або найважливіших його груп, що за домінуванням національної своєрідності створює розмаїття форм організації підприємств та національних економічних моделей.

Після другої світової війни економічний розвиток Німеччини був настільки вражаючим, що одержав назву «німецького дива», і ґрунтувався він не в останню чергу на соціальному партнерстві, яке виникло у країні на початку 20-х рр. З часом розвинулися такі форми участі в управлінні підприємствами, як ради фірм, що мали широкі повноваження заслуховувати скарги працівників, обговорювати соціальні питання (оплату праці, тривалість робочого дня, умови праці, здоров’я тощо), економічну діяльність компанії, спрямування інвестицій, можливості злиття з іншими фірмами, модернізацію виробництва тощо. Нині в країні працюють схеми участі трудівників в управлінні підприємствами, доповнюючись численним представництвом працівників у наглядових радах компаній, яке іноді досягає половини їхнього складу, тобто наймані працівники постають як співвласники компаній і поділяють соціальну та виробничу відповідальність перед своєю фірмою. Цю систему можна вважати народною щодо прав власності (переважно сімейна форма), ринок акцій грає в ній порівняно незначну роль, скуповування акцій з метою здіснення контролю над фірмою нормативно обмежено, держава здійснює посередницькі функції щодо координації та досягнення згуртованості суспільства й соціальної справедливості, підвищення ефективності ринкової системи. Особливістю цієї моделі є те, що за певних умов прибуток фірми може виявитися нульовим, а частина витрат на заробітну плату та соціальні виплати — вищою, ніж в інших моделях економіки, що спонукає менеджмент фірми (підприємства) раціоналізувати процес виробництва для поліпшення загальних економічних показників. Отже, компромісні рішення щодо розвитку фірм приймаються з урахуванням інтересів найманих працівників, профспілок, банків, окремих регіонів країни, уряду; і хоч не завжди на користь ефективності, проте спільними зусиллями досягається баланс інтересів у процесі виробничого циклу.

Народною моделлю економіки можна вважати й англосаксонсь­кий тип ринкової економіки, підприємства якої створені власниками на акціонерній основі. На таких підприємствах розподілені права власності та управління, здійснювані найманими менеджерами, працівники підприємства теж наймані і не мають права
голосу з питань прийняття рішень керівництвом компанії. Акціонери мають своїх представників у радах директорів, наймані працівники — у наглядових радах, що стежать за дотриманням відповідних інтересів. Банки не беруть участі в керівництві сталих підприємств, хоча надають їм різні послуги; вони й страхові компанії володіють більшими чи меншими пакетами акцій, приймають на депонування пакети акцій співвласників підприємств разом із правом голосу, мають представництво в наглядових радах, а іноді їх очолюють, здійснюючи кредитування дочірніх компаній.

Особливе місце серед розвинутих країн із соціалізованою моделлю ринкової економіки належить Швеції. Зокрема, щодо організації економічного та політичного буття, що створило, завдяки налагодженню коопераційного характеру взаємин між різними соціальними прошарками суспільства й політичними партіями, можливість забезпечувати високий рівень життя і соціальної захищеності населення. Безперечно, цьому сприяв і високий рівень політичної культури, взаєморозуміння, визнання законності інтересів різних груп населення, готовності розв’язувати найгостріші проблеми на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. Таким чином духовно (на основі досягнутої злагоди) та політично були забезпечені успіхи в економічній сфері.

Шведський тип організації життя суспільства забезпечив економічну ефективність якісних параметрів соціальної сфери за концепцією «людського капіталу» завдяки проведенню наполегливої політики 1) вирівнювання прибутків; 2) високої частини перерозподілу національного продукту через державний бюджет; 3) відпрацювання курсу на створення суспільства загального добробуту; 4) організації соціального діалогу; 5) заперечення політики споживацького ставлення до природи, заборони спорудження атомних електростанцій та вдосконалення стандартів щодо збереження довкілля.

Економічне регулювання у Швеції має широкий характер, оскільки держава контролює не тільки доходи, але й використання капіталу, робочої сили, ціни через антимонопольне законодавство та спеціальні відомства: Відомство у справах цін і картелів, Суд у справах антикартельного регулювання, спеціальний юридичний інститут — омбудсмен, що здійснює контроль за дотриманням правил вільної конкуренції. Щоправда, зі вступом до ЄС контроль над цінами став зайвим з огляду на контроль, уведений правилами ЄС.

Економічна система Швеції зорієнтована на досягнення соціаль­них цілей: забезпечення 1) відносної рівності в суспільстві за рахунок податків, які запобігають різкому диференціюванню прибутків; 2) повної зайнятості, оскільки держава у Швеції є найбільшим наймачем робочої сили й забезпечує робочі місця приблизно для третини економічно активного населення; 3) розгалуженої соціальної інфраструктури. Більше половини ВВП країни перерозподіляється через державний бюджет, а понад дві третини цієї частини ВВП витрачається на безоплатні охорону здоров’я, освіту тощо. Майже 65 % громадян Швеції отримують свої доходи із суспільних фондів як наймані працівники урядових і муніципаль­них установ або як одержувачі соціальних допомог і пенсій з державних пенсійних фондів, тобто у приватному секторі економіки зайнято 35 % населення. Соціальна політики держави допов­нюється тим, що працедавці відраховують у фонди пенсійного страхування 43 % фонду заробітної плати.

Система державного регулювання економіки цієї країни ґрунтується на ідеях раціональної централізованої економіки та соціального планування Г. Мюрдаля з використанням системи соціаль­ного партнерства, що дало змогу досягти компромісу глобального характеру між економічною й політичною елітою та трудівниками без війн і революцій: шведські підприємці визнали за соціал-демократами право на проведення реформ із перетворення Швеції на державу загального добробуту, а робітничий рух відмовився від тотальної націоналізації.

Специфікою шведської моделі є максимальний ступінь держав­ного регулювання основних макроекономічних показників економіки, який зберігається впродовж останніх 50 років, коли при владі майже незмінно перебувають соціал-демократи. Утворення узгоджувальної економіки, яка убезпечує від гострих соціальних конфліктів, супроводжувалося формуванням політичної культури на основі консенсусу, що виключав підпорядкування однієї сторони іншою.

Основою високої економічної ефективності та високого рівня добробуту шведів є інноваційний напрям розвитку економіки з виробництва наукомісткої продукції. У країні існує майже 500 тис. малих підприємств, які роблять найбільший внесок у науково-технічні впровадження, створюють нові види товарів, послуг та технологій. Крім того, державні інвестиції доповнюють приватні вкладення капіталу, іноземні інвестиції, венчурний капітал. Ефек­тивність ринкової системи господарювання збільшується здатністю приватних господарських одиниць утворювати такі систе-
ми та мережі, що практично діють як суспільний капітал і спи­раються на пряму державну допомогу, завдяки чому Швеція перетворилася на лідера ЄС за кількістю науково-технологічних та інноваційних зв’язків. Концепцією національної інноваційної системи Б. Лундваля підкреслюється, що потенціал економічного зростання постіндустріального суспільства стає функцією як від здатності інституційної системи країни створювати, виробляти й широко застосовувати науково-технологічні досягнення, так і від рівня фінансування науково-технологічної та інноваційної сфери економіки, яка стає головним джерелом економічного зростання постіндустріального суспільства.

Концепція Б. Лундваля підкреслює також нові функції національних освітніх систем, які сприяють підвищенню цінності національного «людського капіталу», здійснювані вкладення в котрі за рахунок удосконалення освіти та охорони здоров’я стають не менш важливим фактором виробництва, ніж технологічний та фінансовий капітал. І хоча Швеція першою із західних країн розпочала реформи щодо соціалізації ринкового господарства, проте в ній не відбулося формування якоїсь унікальної соціально-еко­номічної моделі, її варто розглядати лише як шведську модель суспільства загального добробуту, що за соціальними стандартами перевершує країни Євросоюзу.

Складова економічної системи — організації, що функціонують у межах прав діяльності в різних сферах економіки, де відбуваються господарські процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання. Сама економічна діяльність здійснюється на основі сформованої системи організаційних дій, традицій, пов’язаних із відносно тривалим явищем існування групи суспільних звичаїв, які називають інститутами, що визначають традиційний для якоїсь соціальної групи або народу спосіб мислення чи дій, зокрема — інститути власності, інститути права тощо. Інституційними формами є виконавчі структури державної влади.

Важливими елементами ринку є механізми його впорядкування і ті інститути, що забезпечують цей порядок. У кожній державі існують власні механізми впорядкування, що спираються на певні інституційні засади.

Людське суспільство та економіка невіддільні одне від одного: стан економіки багато в чому залежить від стану суспільства в цілому. Сучасна ринкова економіка значно відрізняється від моделі досконалої конкуренції. Якщо розглядати ринкові системи економічно розвинутих країн, то для них характерні панування великих корпорацій і значна роль профспілок, які монополізують ринки товарів і праці, а ціни роблять жорсткими й стабільними, тобто існує певний порядок, який уособлює комплекс норм і правил щодо регулювання структури та функціонування відповідної сфери суспільного життя. Ідеться про громадський, політичний, правовий, економічний порядок. У концептуальному аспекті — про сформовану модель, організаційну структуру економічних інститутів і відносин. Залежно від потреби, рівня і масштабів упорядкування та організації цей порядок може знайти відображення в будь-якому документі, наприклад, Конституції, договорі, законі, постанові. Отже, економічний порядок постає в сукупності всіх правил, що стосуються організаційної будови народного господарства і процесів, які відбуваються в ньому, а також у сукупності установ, відповідальних за управління економікою і надання їй визначеної організаційної форми.

Теорія порядку взаємопов’язана з теорією прав власності, за якою господарська поведінка людей визначається відповідною системою прав власності, розпорядження і користування, що обмежують простір прийняття рішень і дії суб’єктів господарювання. Теорія прав власності стверджує, що економічна система може ефективно і стабільно розвиватися, якщо індивідуальні вигоди від економічної діяльності відповідатимуть суспільним, тобто не виникатиме ніяких зовнішніх ефектів.

Подальший розвиток прав власності привів до виокремлення поняття прав діяльності, до яких належать права власності та організаційні права. Останні об’єднують сукупність прав на створення або зміну організацій і на встановлення обов’язкових норм поведінки. Виокремлення організаційних прав має велике значення при аналізі ролі держави в сучасних господарських системах. Теорія прав власності слугує основою для цілої низки теоретичних підходів до аналізу господарства, серед яких — згадані системна теорія аналізу економіки, теорія прийняття рішень, новий інституціональний напрям.

У теорії прийняття рішень економічна система визначається як суспільно визнаний механізм, завдяки якому можливе прийняття рішень у процесі виробництва, споживання й розподілу товарів. Цей механізм визначає, хто, коли, де і для кого має приймати економічні рішення. У системній теорії порядку, яка є сучасним варіантом теорії господарського порядку, існують два варіанти до розкриття змісту поняття «економічна система». У межах першого вона розглядається як сукупність таких елементів: природні і матеріальні ресурси; люди як виробники і споживачі; економічні взаємини (тобто процеси виробництва, розподілу і споживання), що відбуваються всередині господарських одиниць і між ними; господарський порядок, що конституюється правовими та інституціональними правилами, обов’язковими для господарського процесу. Другий підхід ґрунтується на розумінні господарської системи, яка існує в теорії прийняття рішень: еконо­мічні системи — це механізми, які роблять можливим прийняття і здійснення господарських рішень у процесі виробництва, споживання і розподілу товарів. Таким чином, за першого підходу економічна система трактується набагато ширше, ніж за другого.

Оскільки економічна система, або сфера, є матеріальним підґрунтям функціонування всіх інших сфер життєдіяльності суспіль­ства включно із соціальною, їхньою спільною функцією постає задоволення матеріальних потреб як окремих членів, так і суспільства в цілому. За цим критерієм найдосконалішою можна назвати економічну систему, спроможну максимально забезпечити громадян тими благами, в яких вони мають потребу, і, як свідчить історичний досвід, з усіх відомих досі типів економічної системи такою є соціальна ринкова економіка, що поєднує принцип свободи, ринкового господарювання із соціальним порядком та соціальним поступом. Вона дала змогу здійснити стрибок у матеріальному прогресі людства, створити умови для безпрецедентного піднесення матеріального добробуту найширших верств населення.

Саме поняття «соціальна ринкова економіка» з’явилося в Німеччині і там само були розроблені основні концепції соціальної ринкової економіки, проте його слід вважати продуктом природного розвитку світового суспільства. Х. Ламберт, ведучи мову стосовно сутності соціальної ринкової економіки, визнав її як син­тез гарантованої державою свободи, економічної свободи та ідеалів соціальної держави, пов’язаних із соціальною захищеністю та соціальною справедливістю. Отже, соціалізація означає орієнтацію ринкової економіки на вирішення як економічних, так і соціальних цілей, з відповідним обмеженням ринку за умов, якщо втрачається суспільна ефективність або існує загроза небажаних соціальних наслідків.

Загальну тенденцію соціалізації можна простежити за змінами між соціалізацією і капіталізацією: у сучасному світі чим вищий ступінь економічного розвитку суспільства, тим більше зростає питома вага соціалізації, тобто використання переважної частини або все значнішої частини валового грошового прибутку — без тієї, що витрачається на відшкодування матеріальних і трудових витрат, на потреби соціального й соціально-духовного розвитку суспільства. На різних етапах історико-економічного розвитку суспільних систем співвідношення між соціалізацією та капіталізацією в різних типах і моделях економічних систем змінюється, а найбільша соціалізація — у постіндустріальних суспільних еко­номічних системах.

Соціальна ринкова економіка функціонує на основі економічного та соціального порядків, перший із яких — економічний — залучає правила регулювання організаційної побудови економіки та її процесів (регулювання прав власності, грошовий та валютний порядок, конкурентний порядок, порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності), а також сукупність інститутів, що надають економіці відповідної організаційної форми і забезпечують умови управління нею. Соціальний порядок визначається сукупністю інститутів і норм щодо соціального стану громадян та окремих груп населення, а також і соціальними стосунками між членами суспільства: порядок у сфері праці; системі соціального страхування та соціальної допомоги; майновий порядок; житловий; екологічний тощо. Соціальна ринкова економіка внас­лідок існування національної специфіки сформувалася в різних країнах за неоднаковими моделями, які розрізняють відповідно до умов формування: шведська, нідерландська, англо-саксонська, німецька, французька, японська та інші моделі соціальної ринкової економіки.

У структурному аспекті соціальна система охоплює всі без винятку прості і складні суб’єкти та їхні підрозділи з погляду правової, галузевої та просторової організації. Що ж до елементів галузевої і територіальної організації, то до них слід віднести, по-перше, такі сфери народного господарства, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, оптова і роздрібна торгівля, фінанси і кредит; галузеві утворення (машинобудування, легка і харчова промисловість, радіоелектронна промисловість); окремі спеціалізовані галузі, підгалузі і виробництва тощо. По-друге, це такі елементи просторової організації народного господарства, як економічні регіони (наприклад, промислові вузли і зони), територіально-економічні утворення облас­ного рівня тощо.

Date: 2015-07-17; view: 565; Нарушение авторских прав