Суспільне господарство та його форми

Соціальна система входить до складу суспільної разом з економічною, політичною, культурною та іншими. І, як одна зі складових суспільної системи, характеризує та відіграє відповідну роль щодо її життєзабезпечення. Економічна ж система, хоча й постає підсистемою до суспільної системи, відіграє особливу роль і є базовою, тому її часто видають за устрій суспільної си-
стеми.

Отже, суспільне господарство полягає в певному способі організації господарської діяльності людей, який злучає стадії натурального і товарного господарства.

На зміну натуральному прийшло товарне виробництво, основна частина продуктів якого створюється для купівлі-продажу,
а умовами існування є суспільний поділ праці (внутрішньофірмовий, загальнонаціональний, міжнародний) та економічна відокремленість виробників, поєднується з наявністю економічної свободи в суспільстві, коли продукція створюється для обміну (грошового або бартерного) і такий обмін може відбутися лише за умови корисності його для всіх учасників. Грошовий обмін передбачає обмін продукту на продукт за допомогою грошей, які виконують дві функції — обігу та еквівалентності. Бартерний обмін постає прямим натуральним обміном продукту на продукт.

Найдосконалішою формою товарного виробництва, властивою країнам із соціальною ринковою економікою, є соціалізоване товарне виробництво, що функціонує на засадах соціального парт­нерства й соціального поступу. У такому виробництві домінує колективна власність як форма акціонерної, що поєднує права співвласності виробників з факторами виробництва і передбачає безпосередню їхню участь в управлінні виробничим процесом. Та головне — таке виробництво сприяє налагодженню соціального партнерства на основі узгодження соціальних інтересів уряду, підприємців та найманих працівників, різних прошарків і груп населення, політичних партій тощо. Коопераційний характер суспільних стосунків у соціалізованому товарному виробницт­ві ґрунтується на високому рівні розвитку політичної культури суспільства, взаємоузгодженні докорінних інтересів, визнанні їх законного характеру та готовності вирішувати найгостріші суперечності на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. В економічній сфері суспільства забезпечується висока конкурентоспроможність промисловості, державні інститути активно взаємодіють із приватним сектором економіки, активна співпраця налагоджується між великими промисловими об’єднаннями та середнім і малим бізнесом, відбувається інтеграція науково-виробничих систем у розмаїті сфери діяльності; пріоритетним стає розвиток науки, що забезпечує технологічний поступ та інноваційний розвиток підприємництва. У соціальній сфері такого товарного виробництва серед традиційних факторів виробництва (праця — капітал — технології — природні ресурси) зростає роль людського фактора, тобто висококваліфікованої та творчої за характером діяльності працівника і соціальної орієн­тації розвитку економіки на забезпечення високих життєвих й екологічних стандартів зі збереженням високого рівня економічної ефективності.

Соціальна спрямованість розвитку країн капіталістичної системи свідчить про те, що на сучасному етапі триває переродження самого капіталізму, як соціально-економічного устрою чи способу виробництва, в якесь нове соціально-економічне утворення, на основі генерування додаткової енергії в його еволюції. На цьому наголошує дослідник сучасного стану капіталістичної системи, англійський економіст П. Бергер: «капіталізм, що визначається як особлива економічна система або... особливий спосіб виробництва, на практиці існує у сукупності з іншими соціальними феноменами» [14, 34]. І ці феномени постали наслідком надбань демократії, основою соціальних здобутків трудящих західного світу і відповідної багатовікової адаптації капіталістичної системи, яка все далі відходить від класичного капіталізму і, не наближаючись до командно-адміністративної економіки, рухається до суспіль-
ства глобальних можливостей — безперервного розвитку й самовдосконалення людини.

Функціонування й розвиток ринкової системи підпорядковані внутрішнім закономірностям макроекономічного розвитку, що зумовлюються науково-технологічним поступом, тенденціями світогосподарських зв’язків, зрушеннями в галузевому й територіальному поділі праці, зрештою, якісним станом економіки, циклічністю та стабільністю її розвитку.

Варто зазначити, що ринкова економіка — дуже суперечливий феномен. Насамперед це — арена зіткнення і конкурентної бороть­би найрозмаїтіших інтересів і прагнень, оскільки народне господарство складається із сотень тисяч і навіть мільйонів одиниць, що беруть участь в економічній діяльності. Існують різні форми підприємств: одноосібні, орендні, спільні, малі, середні, великі, приватні, державні тощо. Вони, у свою чергу, ґрунтуються на організаційно-інституціональній інфраструктурі, основу якої станов­лять різного роду виробничі підприємства; оптові і роздрібні
торгові фірми; спеціалізовані установи (наприклад, юридичні, аудиторські, бухгалтерські тощо), що надають безліч фахових
послуг; навчальні заклади, що займаються підготовкою спеціалістів різноманітних профілів; рекламні, транспортні агентства, підприємства комунальних послуг тощо. Їхня діяльність, у ре-
зультаті поділу праці та глибокої спеціалізації, відбувається
за принципами організаційної, тимчасової та просторової роз’єд­наності. Тут численні суб’єкти господарської діяльності вступають у мільйони взаємозв’язків, а щоб ці зв’язки функціонували безперешкодно, необхідний регламентований порядок, тобто відповідні інститути, норми і правила, що регулюють діяльність і взаємодію цих інститутів. Ідеться про комплекс форм і засобів координації економічної діяльності мільйонів господарських
суб’єктів.

Ця проблема має кілька взаємозалежних аспектів. Так, координація діяльності суб’єктів господарської діяльності відбувається: 1) на рівні індивідуального підприємства; 2) на рівні окремих галузей економіки; 3) на рівні економіки країни в цілому; 4) на ре­гіональному і міжнародному рівнях.

Як відомо, ринок, ринкові взаємини, поряд із конкуренцією, грошима та їх власним структурним забезпеченням, як ще багато іншим, — усе це складові економічної системи. Функціональна роль кожної з цих складових конкретизується, відповідно до певної суспільної форми економічної системи, як єдності та взаємодії продуктивних сил і економічних взаємин. Проте вільний ринок з часом виявився невідповідним новим вимогам, зокрема, це зумовлено було виникненням: 1) у системі продуктивних сил такого нового елемента, як наука, який не міг розвиватися за законами вільного ринку, — розвиток науки вимагав нових підходів для забезпечення поступу та НТР, вони забезпечувалися відповід­но до закону інноваційного розвитку, відкритого М. Туган-Бара­новським, що за своєю сутністю протилежний ринковому закону Ж. Б. Сея; 2) глобальних загроз для виживання людства у зв’язку з обмеженістю ресурсів на планеті, екологічними проблемами і так званих проблем ризику, що ніяк не узгоджується з однофакторною моделлю вільного ринку, котрий головним завданням має максимізацію прибутку будь-якою ціною; 3) ускладненням економічної діяльності людства, коли вільний ринок несе загрозу загального хаосу й суперечить гуманістичним напря­мам розвитку людства, спричинює розробку стратегії єдиної економічної політики розвитку соціально-економічних систем національних економік на новому рівні геоекономіки та потребує економічного програмування та прогнозування.

Унаслідок цих та інших чинників вільний ринок уже в ХХ ст. виявився нездатним самостійно забезпечувати стабільне економічне зростання, тому на допомогу ринковому саморегулюванню прийшло державне регулювання в найрізноманітніших формах. Планомірність, відносини планомірності та форми їх прояву стають властивими і змішаній економіці, а не тільки адміністративно-командній; тимчасом як ринок, ринкові взаємини або форми їхнього прояву — це моделі ринків, а відповідні їм стосунки — це структурні ланки певних економічних систем, які характеризують згадані системи з погляду конкретних форм їх організації та регулювання і виступають елементами їхнього життєзабезпечення. Проте план, ринок — це не основоположні й цілеспрямовувальні елементи економічних систем. Такими є власність та похідні від неї — мета й рушійні мотиви господарювання.

Для ринкової економіки основним типом власності є приватна (індивідуальна або колективна), а у змішаній економіці до неї долучається й державна форма власності. Крім того, значну роль продовжує відігравати комплекс форм, методів і засобів, найважливіші з яких — вільна конкуренція, переливання капіталів усередині галузей та між ними, стихійне регулювання цін через коливання попиту і пропозиції, визначення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз, що, за А. Смітом, дістало назву «невидимої руки». Держава в сучасній змішаній економіці займається не тільки охороною приватної власності, формуванням умов для вільної конкуренції, контролем за їх додержанням, організацією громадського порядку тощо, тобто виконанням переважно охоронних функцій, як це властиво для неї в умовах класичного капіталізму.

З урахуванням викладеного вище ототожнювати планову систему із соціалізмом, а ринкову — з капіталізмом — неправомірно. Тим більше це неправомірно, коли відбуваються фундаменталь­ні структурні зрушення в процесі трансформації однієї системи в іншу і стає необхідним створення елементів інституційного забезпечення цих трансформацій.

Разом із тим слід зазначити, що чіткої якісної і кількісної характеристики ринкової економічної системи як такої поки що немає. До того ж досить часто ринкову економіку ототожнюють із соціально-економічним устроєм.

Будь-яка економічна система, особливо сучасна ринкова еко­номіка, ґрунтується на розподілі повноважень і прав прийняття економічних рішень між певними державними установами та окремими господарськими суб’єктами. Ці повноваження і права по-різному розподіляються в різних економічних системах. Так, у ринковій економіці чинники виробництва більшою мірою перебувають у власності самих суб’єктів економічної діяль­ності, а не держави, як це притаманно, наприклад, централізованій плановій командно-адміністративній економіці. Дер­жавні установи мають право розпоряджатися майном, виробничими чинниками й товарами настільки, наскільки вони спро­можні купувати їх.

Підсумовуючи викладене, можна уявити інтегрований підхід до аналізу ринкових систем, котрі можна розглядати як сукупнос­ті таких елементів: суб’єкти господарювання, мотиваційна структура (неформальні інститути); господарський порядок з морфологічного погляду, в якому виокремлюються конституціональні форми (порядок власності, координаційний механізм) та інші фор­ми порядку, а саме: підприємництво, ціноутворення, грошово-фінансовий порядок, бюджетний, порядок зовнішньоекономічної діяльності, економічна конституція (формальні інститути), реаль­на господарська підсистема (господарські процеси), природні і матеріальні елементи.

Соціалізація ринку визначає розширення та значно активнішу рівноправну участь у ньому, включно з регулюванням, усього працездатного населення, натомість процес відчуження громадян від засобів виробництва, управління й результатів праці має наслідком дезорганізацію та дестабілізацію суспільства, а отже — десоціалізацію особистості.