Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу.

У силу цього абсолютна ідея є не тільки початком, але й змістом усього світового процесу, що розвивається. У цьому змісті відомого положення Гегеля про те, що абсолютне повинно бути осмислене не тільки як передумова всього існуючого, але і як його результат, тобто вищий щабель його розвитку. Цей вищий щабель розвитку “абсолютної ідеї” складає “абсолютний дух” – людство, людська історія.

Мислення в порівнянні з чуттєвими сприйняттями являє собою вищу форму пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Чуттєві сприйняття безпосередньо пов`язані з об`єктами, предметами, що впливають на наші органи чуттів; наука ж виявляє, розкриває явища, яких ми не бачимо, не чуємо, не сприймаємо дотиком. Проте, як ні велике значення мислення, як ні безмежні можливості теоретичного пізнання, мислення базується на даних почуттєвого досвіду і без нього неможливо. Гегель у силу властивої йому ідеалістичної недооцінки чуттєвих даних не побачив глибокої діалектичної єдності раціонального й емпіричного, не зрозумів, як із чуттєвого сприйняття зовнішнього світу мислення черпає свій зміст. Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є йому одному (лише мисленню) властивий зміст, воно не отримано ззовні, а породжено мисленням. Пізнання, із цього погляду, не є виявленням того, що існує поза нами, поза мисленням; це – виявлення, усвідомлення змісту мислення, науки. Виходить, отже, що мислення і наука пізнають свій власний зміст і пізнання надається самосвідомістю духу. В остаточному підсумку Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише одним з проявів деякого абсолютного, поза людиною існуючого мислення – абсолютної ідеї, тобто Бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, відповідно до вчення Гегеля. Звідси випливає одна із найважливіших тез гегелівської філософії: усе дійсне розумне, усе розумне дійсне.

Мислення відбиває об`єктивну реальність, і, оскільки воно правильно її відбиває, можна говорити про розумний погляд на світ. Але Гегель ототожнює відбиток дійсності (розум) і те, що відбивається, – об`єктивну реальність. Ця тотожність світового розуму з різноманітним світом явищ, цей процес мислення, містить у собі все різноманіття дійсності, і називається ним “абсолютною ідеєю”, з одного боку, наповняється цілком реальним природним і історичним змістом, а з іншого боку, надається рафінованим уявленням про Бога.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютизує мислення, він неминуче обожнює і поняття. Воно, за його вченням, “є початком усякого життя” і являє собою “безкінечну творчу форму, що укладає усередині себе всю повноту всякого змісту і служать водночас його джерелом”. Виступаючи проти матеріалістичного вчення про поняття як вищу форму відбитка об`єктивної дійсності, Гегель ставить із ніг на голову дійсне відношення між мисленням і буттям: не мислення, говорить він, відбиває буття, а буття являє собою втілення мислення, поняття, ідеї.

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи – ідеалістичне ототожнення мислення і буття, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до історії пізнання, а ріст і поглиблення знань про світ розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, здійснюваний людством, видаючи його за божественне самопізнання, а також за пізнання людством Бога і тим самим са мого себе.

III. Логіка Гегеля

Основні частини філософської системи Гегеля – логіка, філософія природи і філософія духу, до котрого безпосередньо примикають філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Логіка, як це випливає з вихідного положення гегелівської філософії складає найважливішу частину його системи, оскільки тотожність мислення і буття означає, що закони мислення, котрими і займається логіка, суть справжніх законів буття: і природи, і людської історії і пізнання. До Гегеля логіка рахувалася наукою про суб`єктивні (людські) форми мислення. Не відкидаючи необхідності такої наукової дисципліни, тобто формальної логіки, як науки про елементарні форми і закони правильного мислення, Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.

Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою “логічного” діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розумовий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінцеві природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття–сутність–поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т. д.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією “міра”. Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об`єднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється
суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення (“зняття”) або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. “Зняття” включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший – власне заперечення, усунення, подолання. Другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій – це “зняття”, перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Гегель називає логіку вченням про сутність усіх речей. Тому в гегелівській “Науці логіки” крім звичайних для логіки питань і понять, суджень, умовиводів розглядаються такі питання, якими формальна логіка ніколи не займалася: питання про закономірності самої дійсності, про перетворення кількісних змін у якісні, про співвідношення філософських категорій і т.д.

Гегелівська постановка питання про діалектичну логіку носить ідеалістичний характер, оскільки Гегель ототожнює закони природи з законами логіки, мислення. Не можна погодитися з гегелівським розумінням об`єктивності форм мислення, але воно містить у собі глибоку догадку про те, що різноманітні форми мислення по самій своїй структурі аналогічні відношенням і процесам, що мали місце в об`єктивній дійсності.

Гегелівське вчення про діалектику мислення, про взаємозв`язок і рух понять побічно вказує на зміст і закономірності розвитку тих реальних матеріальних процесів, що усупереч вченню Гегеля існують незалежно від пізнання, від мислення. Звичайно, Гегель не міг “видумати” діалектику понять: її дійсним джерелом була реальна діалектика речей у природі і суспільстві.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель вказує, що до неї варто віднести і те, що відрізняє явища одне від одного, і те, що однаково, тотожне в них. Але на противагу метафізиці Гегель підтверджує, що тотожність і розходження не існують окремо один від одного, а являють собою протилежні, один з одним пов'язані моменти сутності. Говорячи про тотожність ми маємо на увазі розходження, говорячи про розходження, припускаємо тотожність.

Гегель протиставляє метафізичному уявленню про абстрактний, що виключає розходження тотожності діалектичне уявлення про конкретну тотожність, що містить у собі розходження. Поняття абстрактної тотожності припускає існування незмінних, завжди однакових речей. Поняття конкретної тотожності, навпаки, вказує на те, що кожне явище змінюється, тобто не залишається самим собою, завжди однаковим, а переходить в інше, містить у собі це інше як протилежність, заперечення, зародок майбутнього.

Поняття включає в себе два моменти: по-перше, перехід від суб'єктивного поняття (судження, умовивід) до об`єктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Поняття, за Гегелем, знаходяться в безупинному русі, переходять, “переливаються” одне в одне, змінюються. розвиваються, перетворюються у свою протилежність, виявляючи внутрішньо властиві їм протиріччя, що і складають рушійну силу їхнього розвитку. Розвиток понять, йде від абстрактного до конкретного, від одностороннього, бідного змісту поняття до поняття, багатшого змістом, що охоплює в єдності різноманітні, навіть протилежні, сторони. Гегель показує, що кількісні зміни призводять до змін якісних, відбуваються шляхом стрибка, перерви безперервності.

Характеризуючи поняття, Гегель правильно відзначає, що воно не є тільки загальне. Загальне, взяте само по собі, має зв`язок з особливим, тобто з тим, що відрізняє одне явище від іншого, беззмістовно. У реальній дійсності, а отже й у понятті загального, особливе й одиничне також нероздільні, як тотожність і розходження в сутності явищ. Розкриваючи багатократність поняття, єдність різноманітних сторін у самій дійсності, Гегель дійде висновку, що істина лише остільки є істина, оскільки містить у собі в єдності різноманітні, у тому числі і протилежні, сторони реального. У цьому змісті Гегель підтверджує: абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Поняття як єдність загального, особливого й одиничного одержує своє необхідне вираження в різноманітних видах суджень і умовиводів, що зображуються Гегелем як виявлення і здійснення творчої сили властивої “поняттю” як внутрішній основі всіх тих процесів, що спостерігаються в природі і суспільстві на протязі історії.

Поняття в Гегеля – це процес теоретичного мислення, зведений в абсолют. Активність мислення і усієї свідомої, доцільної практичної діяльності людей, що перетворить світ, ідеалістично пояснюється Гегелем як творчість, самопізнання “абсолютної ідеї”, що виявляє в собі усе те, що безпосередньо, на поверхні виступають як розвиток природи і суспільства. Таким чином, признаючи розвиток і намагаючись дати його картину, Гегель зображує його як процес пізнання, що здійснюється в лоні “абсолютної ідеї”.

У своєму вченні про пізнання Гегель ставить також питання про відношення теоретичного пізнання до практичної діяльності, намагаючись розкрити єдність і взаємодію між теорією і практикою. Розвиваючи положення Канта і Фіхте про активність мислення, що пізнає, Гегель показує, що перетворення дійсності і пізнання її складають єдиний процес. У цьому відношенні Гегель йде далі матеріалістів XVII–XVIII ст., що розглядали процес пізнання поверхнево, тобто переважно як вплив предмета на суб`єкта, що пізнає, і відповідно сприйняття цього впливу суб`єктом.

Логічний процес розвитку завершується в Гегеля поняттям “абсолютної ідеї”, що спочатку “відчужує” своє буття, повідомляє йому напрям, у результаті якого буття стає змістовним. Потім вона виявляє себе як сутність, як поняття і, нарешті, завдяки розвитку поняття як “абсолютної ідеї”, що виступає як систематична, різноманітна єдність усіх сторін, логічних визначень, характеризує не тільки світ як ціле, але і його пізнання.

IV. Філософія природи

Якщо логіка, за Гегелем, є “наукою про ідею в собі і для себе”, то філософія природи характеризується ним як “наука про ідею в її інобутті”. Гегель не пояснює, як відбувається перехід від “чистої” логічної ідеї до природи, він просто декларує, що “абсолютна ідея”, пізнавши свій власний зміст, “вирішує із себе вільно відпустити себе в якості природи”. Чи значить це, що були часи, коли ще не існувало природи і “абсолютна ідея” існувала сама по собі, так би мовити, у чистому, оголеному виді? На це питання в Гегеля немає якої-небудь переконливої відповіді. “Абсолютна ідея”, за Гегелем, існує поза часом, природа також не має початку в часі. Як же можна в такому випадку стверджувати, що “абсолютна ідея” передує природі? Адже і сам Гегель змушений визнати, що “дух є дух, лише опосередкований природою”. І проте Гегель солідаризується з християнським догматом про створення світу Богом із нічого. Він лише переробляє його на свій лад для узгодження з основними положеннями своєї ідеалістичної системи. Тому Гегель говорить: “Світ створений, створюється і тепер і був вічно створений; ця вічність виступає перед нами у формі зберігання світу”.

Головними формами природного буття “абсолютної ідеї” є механіка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Гегель розглядає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Ідеалістично тлумачачи ці основні поняття механіки, Гегель намагається логічно вивести матерію з часу і простору. При цьому він усе ж змушений визнати, що не існує порожніх, незаповнених часу і простору, із чого, всупереч його ідеалістичному твердженню, випливає, що час і простір являють собою форму існування матерії.

Гегель також визнає, що матерія і рух невіддільні один від одного. Але при цьому матерія залишається для Гегеля лише зовнішнім, доступним чуттєвому сприйняттю проявом, виявленням “абсолютної ідеї”. Та й сам рух матерії зображується Гегелем не як зміна, що веде до розвитку, а як просте переміщення в просторі, круговороті, повторення того, що існувало раніше.

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту, хімію, і т.д., намагаючись розкрити зв`язок між цими процесами і показати, що усі вони утворюють послідовний ієрархічний ряд виявлень, які породжують їхню духовну сутність. У цій частині натурфілософії Гегеля багато довільних допущень, необґрунтованих тверджень, що наочно свідчать про нездатність ідеалізму науково узагальнити дані природознавства. Гегель відхиляв в основному вже сформоване в його час уявлення про хімічний процес як про взаємодію атомів, він заперечив також і той факт, що вода складається з водню і кисню. Він також підходить до розуміння електрики як особливої форми руху матерії.

Третя частина філософії природи – органіка – присвячена питанням геології, ботаніки і зоології. Тут Гегель прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу: “Дух виходить таким способом з природи”. Це значить, що природа є лише нижчий щабель уяви і самопізнання “абсолютної ідеї”; своє вище адекватне втілення “абсолютна ідея” одержує лише в людині, у розвитку суспільства. Проте Гегель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії і живих істот: усі ці природні форми, на його думку, є породженням “абсолютної ідеї”.

Філософія природи Гегеля, незважаючи на окремі глибокі діалектичні здогадки, що присутні в ній, дуже далека від дійсно діалектичного розуміння природи як єдиного зв`язкового цілого, що змінюється і розвивається на основі внутрішньо властивих їй протиріч.

У силу свого ідеалістичного характеру філософія природи Гегеля виявилася найбільш слабкою частиною його системи. У ній особливо різко виявилося протиріччя між ідеалізмом і науками про природу, неможливість примирення ідеалістичного тлумачення природи з її науковим дослідженням. Через вихідні ідеалістичні посилання своєї філософії Гегель змушений був розглядати природу як “кінцеву” сферу існування “абсолютної ідеї”, приписуючи природі ту обмеженість, що була властива лише тодішнім природно-науковим уявленням. Тому Гегель не зміг перебороти і метафізичного, механістичного розуміння природи, хоча в ряді питань він стояв вище сучасних йому натуралістів і критикував їхній вузький емпіризм і метафізично-механістичний підхід до явищ природи.

V. Філософія духу

Третя частина філософської системи Гегеля – філософія духу – присвячена розгляду “абсолютної ідеї” на заключному етапі її розвитку, коли вона, покидаючи природу, “повертається” до самої себе в якості “абсолютного духу”, тобто “абсолютної ідеї”, що переборола свою “відчуженість”, що зняла своє заперечення (природу) і що розвивається як самосвідомість людства на протязі всієї світової історії. У природі, за Гегелем, духовний зміст знаходиться в постійному конфлікті з обмеженою й інертною матеріальною формою. Філософія духу Гегеля є ідеалістичним вченням про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі. Тому історія людства, зведена до історії його духовного розвитку, стає в кінцевому рахунку історією пізнання і самопізнання.

Філософія духу складається з вчення про суб`єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об`єктивний дух (право, моральність, держава) і вчення про абсолютний дух як вищий щабель самопізнання “абсолютної ідеї” (мистецтво, релігія, філософія).

У антропології мова йде про індивідуальний розвиток людської особистості, про відношення душі і тіла, про расові розходження, розходження людських віків, про здоров`я і хворобливий стан людського організму, про характер, темперамент і т.д. Характеризуючи відмінність людини від тварини, Гегель слідом за французькими просвітителями вказує на першорядне значення прямоходіння, даючи, проте, чисто ідеалістичне пояснення цьому факту. Правильно відмічаючи, що расові розходження не дають ніяких основ для расизму, Гегель проте думає, що раси і нації утворюють різноманітні щаблі самовизначення “абсолютного духу”, через що розходження між ними в області культурного розвитку в принципі непереборні. Досліджуючи людські віки, Гегель приходить до помилкового висновку, що виступ особистості проти існуючих суспільних порядків являє собою юнацьке захоплення, що зникає разом із переходом до зрілого віку. Доросла людина, чоловік, на думку Гегеля, “працює на користь справи, а не на шкоду їй, зацікавлений у зберіганні існуючого порядку, а не в його руйнації...”.

Наступний етап розвитку індивідуальної свідомості Гегель простежує у феноменології і психології. Тут він приходить до висновку, що в основі індивідуальної свідомості лежить “об`єктивний дух”. Це поняття охоплює, за Гегелем, правові і моральні відношення, до яких німецький ідеаліст відносить також сім`ю, громадянське суспільство і державу. Моральність, таким чином, ідеалістично пояснюється як внутрішній зміст і рушійна сила не тільки правових, але також матеріальних і політичних відносин, різноманітні форми якої розглядаються як необхідні стадії розвитку об`єктивного морального духу. І тут дійсні відносини ставляться Гегелем із ніг на голову. Проте в гегелівському розумінні моральності, безсумнівно, є і глибока здогадка про об`єктивний характер її розвитку, про зв`язок цього процесу з розвитком усієї сукупності суспільних відносин.

Оскільки сутністю духу, відповідно до Гегеля, є свобода, то право визначається як здійснення, безпосереднє буття свободи. З цього погляду право протиставляється феодальній сваволі. Проте Гегель не бачить класового характеру правових відносин, що відбиває волю панівного класу. Найважливішим вираженням права є, за Гегелем, приватна власність, що розглядається не як визначена історична форма суспільних відносин, а як необхідне, субстанціальне втілення свободи.

Гегель виводить із поняття права основні риси “громадянського суспільства”, ставлячи з ніг на голову дійсні відносини між економічним ладом і надладом. Державу він характеризує як вищий розвиток об`єктивного морального духу і справжньої основи економічних відносин, у чому також наочно виявляється властиве Гегелеві ідеалістичне розуміння громадського життя. У рамках цієї ідеалістичної конструкції Гегель часто висловлює глибокі здогадки щодо дійсної сутності суспільних відносин.

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: “Всесвітня історія є прогресом в усвідомленні свободи, прогресом, який мають пізнати в його необхідності”. Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб`єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав “хитрістю розуму” (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію). Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У східному світі людина ще не усвідомила, що свобода складає її сутність, тому тут, за твердженням Гегеля, усі – раби. У античному світі (Стародавня Греція і Рим) деякі вже усвідомили, що свобода утворює їхню сутність: вони вільні на відміну від тих, що не усвідомлять цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв`язок рабства з визначеними економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей. У основі рабства лежить, отже, рабська свідомість, дійсне відношення поставлене тут на голову, буття виводиться зі свідомості. Лише в німецькому, або християнському, світі всі, на думку Гегеля, усвідомлять свою духовну сутність, і тому тут усі вільні.

Мистецтво, релігія і філософія, за вченням Гегеля – вищі форми самосвідомості “абсолютного духу”: у них завершується світова історія і світовий розум цілком усвідомить себе і самозадовільниться. Філософію Гегель розглядав як найбільш глибокий вияв істини, протиставляючи її в цьому відношенні релігії. Проте і релігія, на думку Гегеля, містить абсолютну істину, але лише у формі чуттєвого, так сказати наївного, образного уявлення. Тому, хоча філософія, за Гегелем, вище релігії, зміст філософії в кінцевому рахунку збігається зі змістом релігійного вчення, оскільки і там і тут предметом пізнання виступає “абсолютна ідея”, що виражає в системі Гегеля Бога і світ у цілому. Гегель, отже, ігнорує протилежність науки і релігії, не бачить найбільшого прогресивного значення тієї боротьби, що вели природознавство і прогресивну матеріалістичну філософію проти релігійного світогляду.

У гегелівській філософії духу особливо яскраво позначилися властиві цьому мислителю і німецькій буржуазії того часу взагалі консервативні, а деколи і прямо реакційні погляди. Проте було б неправильно на цій підставі зовсім заперечити позитивне значення робіт Гегеля. Його діалектичний метод ліг в основу більш пізніх філософських робіт.

Висновки

Основним надбанням гегелівської філософії стало створення теорії діалектики як певного розуміння дійсності і філософського методу пізнання.

Діалектика в розумінні Гегеля полягає у безперервному розвитку сущого, джерелом якого є діалектична суперечність. Усе в світі виявляє свою протилежність (теза–антитеза). Взаємодія цих протилежностей породжує третю стадію, в якій протилежності об`єднуються і завершуються повним синтезом, який у свою чергу, стає вихідним пунктом розгортання подальшого розвитку.

Завдяки діалектичному методу мис­лення Гегель окреслив еволюцію при­роди, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та мно­жинне, сутність і явище постають не ок­ремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпо­рядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіс­нування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси виплива­ла вимога Гегеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

В основі філософської системи Гегеля лежить поняття «Абсолютної ідеї», або «Абсолютного духу». Для Гегеля світ є упорядкованим, законо­мірним, доцільним, в ньому панує гармонія і логіка, тобто - розумність. Ос­новою всього світу є об'єктивно існуючий світовий розум. Гегель був релі­гійною людиною і для нього всесвітнім Абсолютним духом може бути тіль­ки Бог, якого він розуміє як максимум розумності і логічності.

Абсолютна ідея є першоосновою, субстанцією всього існуючо­го, істиною світу. Абсолютна ідея розкриває себе в процесі розвитку. Процес розвитку Абсолютної ідеї є, разом з тим, процесом творіння, мета якого - самопізнання. Абсолютний дух прагне до самоусвідомлення, розкриває себе в створеному і досягає найвищого здійснення і самоодкровення в люд­ському дусі Християнська ідея створення Богом світу у філософській кон­цепції Гегеля означає «внесення» в світ розумності.

У своїй «Феноменології духу» Гегель розкриває історію розвитку людського духу. На його думку, індивід не народжується з готовим знан­ням і розвиненим розумом Людина повинна пройти прискореним темпом весь шлях, що пройшло людство в духовному розвитку.

Духовна культура людства - це розвиток Абсолютної ідеї в історично­му часі, від простих форм свідомості і самосвідомості до складних форм -моральної свідомості, релігії, мистецтва і філософії. Метою духовного роз­витку людини є осягнення абсолютного знання і усвідомлення своєї єдності з Божественним розумом, який, у свою чергу, приходить до самопізнання через людство Філософія є вершиною еволюції духу. Саме у філософії здійснюється зустріч індивідуального людського розуму з всесвітнім Боже­ственним розумом.

Гегель здійснює принципово новий підхід у гносеології. Пізнання ре­альності індивідом розглядається в безпосередньому зв'язку з пізнавальним досвідом всього людства. Суб'єктом пізнання виявляється не індивід як природна істота, а суспільство. Індивід виступає «втіленням» суспільства, тільки в такій якості він є здатним до пізнання Філософія Гегеля розкриває суспільний, культурно-історичний характер людської свідомості.

Гегелівська діалектична система включає в себе біля сорока катего­рій (буття, кількість і якість, міра, явище і сутність, форма і зміст, матерія, закон, випадковість і необхідність, можливість і дійсність, ціле і частина, причина і наслідок, свобода і необхідність, протилежність, суперечність тощо). Розкриваються категорії у процесі розвитку від абстрактних, прос­тих, бідних за змістом до конкретних, складних категорій Взаємозв'язок і розвиток категорій, перехід кожної категорії до іншої здійснюється законо­мірним шляхом. Основними законами діалектичного розвитку у Гегеля ви­ступають закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та взаємо­перетворення протилежностей і закон заперечення заперечення.

Гегелівська ідея діалектичного розвитку значно вплинула на його кон­цепцію філософії історії.

Історичний розвиток розуміється Гегелем як лінійний процес сходжен­ня від нижчого до вищого суспільного стану. Це єдиний всесвітньо-історичний процес Не всі народи рівною мірою включені в цей процес. За Гегелем, є історичні і неісторичні народи. Історичні народи безпосередньо мають причетність до реалізації логіки історії, вони усвідомлюють свою історію як частину всесвітньо-історичного руху. Неісторичні народи (наро­ди Африки, Південної Америки, слов'янські народи) не здатні на усвідом­лення своєї історичної долі, на творче застосування історичного досвіду.

В основі людської історії - розумний початок, тому історія має законо­мірний і необхідний характер. Кожний народ є лише сходинкою в цьому закономірному процесі. Мета кожного народу полягає в усвідомленні істо­ричної необхідності, закономірності історії і у визначенні свого місця в цьому процесі. Процес усвідомлення історичного процесу ототожнюється Гегелем зі свободою.

Гегелівська філософія історії не залишила місця для історичної творчо­сті особистості. Людина перетворилася в концепції Гегеля на маріонетку безособових історичних закономірностей. Історія має свою власну внутріш­ню логіку, а індивіди, народи, людство в цілому - лише матеріал для реалі­зації цієї логіки Доля окремих особистостей - лише незначний епізод у всесвітньо-історичній драмі

Попри все філософія Гегеля не може не вражати своєю грандіозні­стю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Вона була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеть­ся велика мережа зв`язків і живих струмів.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К. Міхелет, К. Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А. Руге, Б. Бауер, К. Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб`єктивного фактора в історії.

Список використаної літератури

Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник /За ред. Волинки Г.І. – К.: Вища школа, 1999. – 624 с.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М.: “Мысль”, 1986. – 334 с.

Гулыга А. Гегель. – М., 1970.

Денисенко В.Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Львів, 1997. – 274 с.

Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины ХVIII – начала ХІХ века. Учебное пособие для университетов. – М.: Высш. школа, 1989.

Мотрошилова Н.В. Путь Гегеля к «Науке логики». – М., 1984.

Нарский И.С. Западноевропейская философия ХІХ века. Учебное пособие. – М., 1976. – 584 с.

Рассел Б. История западной философии. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1959. – 936 с.

Татаркевич В. Історія філософії: Т. 2.: Філософія Нового Часу до 1830 року /Пер. з пол. Я. Саноцький, О. Гірний. – Львів: Свічадо, 1999. – 352 с.

Філософія. Підручник /За заг ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: “Консул”, 2000. – 672 с.

Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії: Проблема людини та її меж. – К., 2000.

Хрестоматия по истории философии: Учеб. пособие для вузов. В 3 ч. – Ч. 1. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 448 с.

Date: 2016-07-05; view: 357; Нарушение авторских прав