Україна: версія ТІГІПКО» Чому мультимільйонер йде в президенти?

Кототко та зрозуміло описується життя Сергія Тігіпка, його економічні, фінансові та «бізнесові» здобутки: «Сергій Тігіпко завжди прагнув першості: спочатку – у виші, затим – у комсомолі, банківській сфері та в урядових коридорах. Він виріс у небагатій родині, а тому змушений був боротися за добробут, який йому відкривали владa та бізнес. При цьому Сергій Леонідович все й завжди робив із правильними партнерами, вочевидь, саме в цьому полягає таємниця його успіху». Уже добре знайомий автор спецпроекту Сергій Руденко висловлює свої здогадки стосовно сварки Тігіпка і Віктора Януковича, і це навіть не здогадки, а плітки, які нічим не обгрунтовані: «Сергій Тігіпко на певний час усе-таки змирився з роллю «вічно другого», підтримавши ініціативу Леоніда Кучми висунути єдиним кандидатом від влади Януковича (ходили чутки, що в разі перемоги Віктора Федоровича крісло керівника уряду мав посісти Тігіпко). Але в розпал виборчих перегонів 2004 року Сергій Тігіпко, який тоді очолював штаб Януковича, несподівано зник із інформаційного поля. Чутки ходили різні: одні розповідали, що він потрапив під гарячу руку Віктора Федоровича, інші – про жахливу депресію керівника виборчого штабу, яка ледь не завершилася трагічною розв’язкою, ще хтось – про те, що Тігіпко залишив усе й поїхав із молодою дружиною Вікторією до Швейцарії. По завершенні другого туру президентських виборів Сергій Леонідович з’явився на публіці й оголосив про відставку з посад керівника штабу Януковича та голови Нацбанку. Янукович відреагував на демарш колишнього начштабу емоційно, заявивши, що той вчинив не по-чоловічому. Тігіпко ж обмежився фразами, мовляв, причиною відставки стала його нездатність вплинути на хід подій.

Що насправді сталося між Сергієм Леонідовичем і Віктором Федоровичем, можуть розповісти лише вони самі. Але й Тігіпко, й Янукович і далі мовчать. Значить, їм є що приховувати».

В рубриці «Орбіти Тігіпка» (Хто і як допомагає Сергію Тігіпку в боротьбі за головний приз президентських перегонів) Сергій Руденко зазначає, що Тігіпко нібито є співзасновником «Савік Шустер Студії». Перевіривши особисто цю інформацію, та отримавши із студії Шустера офіційне підтвердження того, що єдтним засновником є сам Савік Шустер, можна зробити єдиний висновок, що журналіст не серйозно підійшов до справи і розповсюджував не правдиву інформацію.

Що стосується вердикту «Тижня», то повна критика кандидата чию політичну так і економічну програму майже не висвітлено у спецпроекті. «Кандидат не пропонує основного, що потребує сьогодні електорат: верховенства права, законності. При цьому в деклараціях превалюють незрозумілі для більшої частини виборців меседжі. Відтак претендент однозначно не буде підтриманий більшістю. Натомість проросійська риторика і радикальніша, ніж у Партії регіонів, політика русифікації дозволять йому сподіватися на підтримку частини колишніх прихильників Януковича. Прогноз: 2–3% голосів виборців. 5–6-те місце у перегона».

Несподівано вирізнилися останні випуски проекту, присвячені головним кандидатам, на котрих покладає надії, умовно кажучи, «націонал-патріотичний» електорат - Вікторові Ющенку і Юлії Тимошенко. Певна відмінність формату цих випусків могла б бути виправдана з огляду на те, що, на відміну від інших учасників президентських перегонів, і Ющенко, і Тимошенко репрезентують чинну владу (скажімо, цілком доречним є перелік колишніх обіцянок кандидатів та оцінка їхнього виконання), - якби не разюча різниця у способі подачі й тоні викладу між матеріалами про кожного з них.

Окрім «центральних» статей, у випусках про Ющенка і Тимошенко фігурують ще й такі собі колонки про них від «людей ззовні». У відведеному Ющенкові номері «Тижня» вміщено текст «П'ятирічка застою» політолога Тараса Кузя, відомого своєю «незаангажованістю»: змальовуючи картину негараздів у країні за останні п'ять років (до яких були причетні своєю діяльністю всі гілки влади), цей шановний науковець оздоблює свою колонку підзаголовком: «Негативні наслідки президентства Віктора Ющенка». А ось у випуску спецпроекту, присвяченому Юлії Тимошенко, відповідну колонку - «Влада під Ю. В. Т.» написав не менш відомий - своєю «послідовністю» - політик Тарас Чорновіл. Не те, щоб він явно підтримував Тимошенко як кандидата, але матеріал присвячено саме сильним сторонам її особистості (а не наслідкам її прем'єрства). Характерно, що й тут є підзаголовок: він містить не «мінус», як у Кузя, а глибокодумний «знак запитання»: «Що краще/гірше: президент Тимошенко чи опозиціонер Тимошенко». [28]

Хочу ще раз звернути вашу увагу на вміщені серед двох матеріалів переліки виконаних і невиконаних обіцянок чинних Президента і прем'єр-міністра. Йдеться не стільки про їхнє змістове наповнення (хоча справедливість багатьох оцінок таки є спірною), скільки про зовнішнє оформлення, яке справляє враження цілеспрямованої візуальної маніпуляції. В обох статтях чесно визнається, що більшість обіцянок кандидатів залишилися невиконаними. Однак обіцянки Ющенка подано у тому порядку, в якому вони фігурували у його програмі «10 кроків назустріч людям»; біля кожної з них, поруч із коментарем, проставлено піктограму - «виконано» або «не виконано». Зрозуміло, що весь перелік - майже суцільні сині «пальці вниз», серед яких подекуди самотньо видніються «пальці вгору». Натомість у переліку Тимошенко, сформованого на основі програми «Український прорив» - плавна градація: між «не виконано» і «виконано» є ще «частково виконано» і «виконання триває». До того ж, обіцянки подано не у первісному порядку, а згрупованими за «мірою виконання», отож блокові «не виконано», виділеному тривожним червоним (лише в заголовку, а не біля кожного пункту, як у Ющенка) протиставляється хоч і менша, та все ж сумірна сукупність виділених спокійними зеленим, синім та сірим кольорами блоків «виконано», «частково виконано», «виконання триває».

Згідно з результатами моніторингу, який протягом виборчої кампанії проводили «Телекритика» та Інститут масової інформації у рамках проекту «У-Медіа», перелік головних імовірних замовників джинси та платного політичного піару в телевізійних новинах та пресі збігається з «топ-шісткою» - Янукович, Тимошенко, Ющенко, Литвин, Яценюк, Тігіпко. Інші кандидати, принаймні, в телевізійних новинах з'являлися вкрай рідко. [28]

ВИСНОВКИ

В постіндустріальному суспільстві влада інформації стає вирішальною в управлінні суспільством, оскільки переважна більшість громадян сприймає навколишній світ через й за допомогою ЗМІ. Таким чином, ЗМІ сьогодні перетворилися на один з найважливіших суспільних інститутів.

Хоча демократія неможлива без ЗМІ, їх свобода не повинна означати відірваності від суспільства й громади, інтереси й думки яких вони повинні висловлювати. В іншому випадку ЗМІ перетворюються на засіб політичного впливу їх власників та керівників, а всі інші громадяни позбавляються реальних можливостей публічного самовираження свободи слова.

Дослідження ефективності ЗМІ і до сьогодні є ареною бурхливих дискусій між різними науковими школами та традиціями. Проте й надалі залишається поширеною думка, що ЗМІ мають низку характеристик, які роблять їх вагомою силою у сфері політики та культури – важливою складовою того середовища, у рамках якого діють і прагнуть осягнути поставлені цілі інші соціальні сили та інституції, у тому числі органи державної влади.

Ні для кого не є секретом, що володіння засобами масової інформації дає солідні особисті вигоди. Для суспільства ж найбільша вигода від ЗМІ криється у виконанні ними своїх головних функцій. Різні дослідники по-різному трактують головну роль мас-медіа, але в основному їхні точки зору збігаються.

Зокрема, американці М. Гуревич і Дж. Блумлер визначили вісім функцій ЗМІ:

1. Спостереження за сучасними подіями.

2. Визначення ключових соціально-політичних проблем.

3. Надання трибуни для людей, що представляють і захищають інтереси аудиторії.

4. Передача різноманітної інформації як від різних сторін і груп політичного дискурсу, так і про них; обмін інформацією між потенційними представниками влади і широкими масами.

5. Спостереження за суспільними інститутами і органами влади з метою контролю їх дій.

6. Інформування й спонукання громадян до активної участі в політичних процесах.

7. Протистояння зовнішнім силам, спрямованим у першу чергу на знищення незалежності мас-медіа, усвідомлення, що це є головною умовою існування і функціонування інституту неупередженої громадської думки та плюралізму.

8. Шанобливі відгуки про аудиторію як про зацікавлених, розсудливих і активних громадян.

Усі ці функції мають виключно суспільний підтекст і обминають один надзвичайно важливий аспект, який початково закладений у мас-медійній реальності, – дуалістичності їхньої природи: засоби масової інформації у своєму чистому вигляді одночасно виконують функції і суспільного суб’єкта, й суб’єкта підприємницької діяльності.

І не завжди інтереси суспільні будуть збігатися з інтересами приватного капіталу. Більш ніж вірогідно, що у ряді випадків приватні інтереси будуть переважати над суспільними.

Основна загроза криється не у використанні ЗМІ як успішного бізнес-проекту й зведенні при цьому нанівець суспільних інтересів, а намагання використовувати мас-медійні засоби як інструмент для маніпуляцій свідомістю. При цьому виникає реальна небезпека для всієї політично-економічної системи країни.

Журналісти повинні усвідомити свою роль – роль посередника між владою та суспільством. Роль душоприкажчика, котрий не має права бути лакеєм.

Аналіз політичних матеріалів у спецпроекті «Вибори-2010» вкотре довів, що все купується і все продається, лише ціна має значення, уже ніхто й не говорить про чесність та правду перед читачами та виборцями.

Журнал «Український Тиждень» асоціює себе як незалежне і правдиве видання, яке не підтримує жодну політичну силу, видання, яке не купиш за декілька тисяч гривень, видання якому довіряють, але вкотре підтверджується істина, музику замовляє той хто платить гроші.

При підготовці кожного номера журналу дуже важливим є дотримання політичного балансу, журналіст не повинен пристати на бік того чи іншого кандидата, його мета бути неупередженим, нейтральним щодо учасників передвиборчих перегонів. Проаналізувавши спецпроект «Вибори-2010» ми дійшли однозначного висновку, що редактори та журналісти допускали багато помилок, але найголовніше вони забули про об’єктивність та чесність.

Однією з вимог до журналістів беззаперечно є точність інформації, що викладається в статтях. Адже вони беруть на себе велику відповідальність, пишучи про перших осіб держави, тому повинні усвідомлювати, що перекручування даних про кандидатів, змісту їхніх програм тягне за собою щонайменше відмову спілкуватися з журналістами, а в гіршому випадку судовий позов.

Редакція журналу дуже професійно та продумано створила та реалізувала спецпроект «Вибори-2010», але професійно не з журналістської точки зору, а з політичної; кінцевим результатом стала хороша піар компанія для одних кандидатів у президенти і хороша критика для інших. Все продумано до найдрібніших деталей: обкладинка, текст, шаржова карикатури, прихована симпатія та антипатія, особисті припущення та оцінки, цілеспрямована маніпуляція і т.д. Висновки повинні робити експерти й виборці, а не журналісти.

Щодо мови статей, стилю написання матеріалів, то написано просто й зрозуміло. Без складних термінів і зворотів, короткими реченнями.

Отже, доводиться констатувати, що найбільш поширене трактування визначення незалежності засобів масової інформації, як в першу чергу незалежності від урядових органів, потребує розширення. Вважається, що перший крок до незалежності ЗМІ пролягає через незалежність від уряду, але у нашому випадку саме уряд, як вищий орган виконавчої влади, не має практично ніякого впливу на мас-медіа. Державна інформаційна політика впроваджується в життя керівниками приватних структур та керівниками місцевих органів влади. До чого це може призвести? Швидше за все, до втрати навіть тих паростків свобод, які, незважаючи на всі перепони занадто тривалого перехідного періоду, змогли пробитись на поверхню суспільної свідомості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бебик В. Незалежна преса в умовах переходу суспільства до демократії // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 6.

2. Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної України. —К., 1996.

3. Бебик В.М. Політологія: теорія, методологія, практика. – К., 1997.

4. Вебер М. Избранные произведения. — М.., 1990, с. 646

5. Великий тлумачний словник української мови

6. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. — К., 2000.

7. Воронов, Ігор Олексійович. Людина і політика: у пошуках гуманістичної альтернативи. К.,: Генеза, 2004. 715с

8. Гаєвський Б.А. Філософія політики. – К.: Вища школа., 2005. – 158с.

9. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.

10. Гегель Г. Философия права. – М., 1990.

11. Гриценко О.М. Преса і політика: проблеми, концепції, досвід / О. Гриценко, В. Шкляр. К., 200 рік

12. Ґоше, Марсель, 1946- Демократія проти себе самої / Марсель Ґоше; переклад з французької, післямова та примітки Оксани Йосипенко та Сергія Йосипенка. Київ: Український центр духовної культури, 2006. 372 с.

14. Засоби масової інформації і вибори: Уроки для політичної журналістики. – К., 1994.

15. Здоровега

16. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура. — Москва, 2000.

17. Конституція України. – К., 1996.

18. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

19. Майерс Д. Соціальна психологія: Навч. посіб. – М. 2001. – 207с.

20. Неурядова преса України. — Київ, 1991.

21. Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Знання, 2004, с.15

22. Підгорна В. Медіа-політики в Україні. Модель та практики // Студії політологічного центру «Генеза». — 1997. — №2.

23. Преса і політика: проблеми, концепції, досвід. – К.: Інститут журналістики Київського національного університету ім.. Тараса Шевченка, 200, - 71с.

24. Пугачёв В. П., Соловьёв А. И. Введение в политологию. — М., 1995.

25. Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України. – Л., 1994.

26. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. – М., 1992.

27. Український незалежний центр політичних досліджень.

Інформаційно-аналітичне видання, №2, лютий-серпень 2002 року

28. http://www.telekritika.ua/medialiteracy/2010-01-15/50432