Одним із способів реалізації політичної влади в громадянському суспільстві та правовій державі є нормативний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Саме право з метою задоволення національних інтересів в інформаційній сфері виконує ряд загальносоціальних, спеціально-юридичних функцій, серед яких:

– упорядкування суспільних відносин шляхом визначення правил поведінки;

– закріплення основних прав і свобод людини і громадянина;

– визначення компетенції та повноважень державних органів і посадових осіб;

– встановлення та гарантування заходів державної примусу з метою їх захисту та попередження будь-яких порушень тощо.

Дослідження стану адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України буде здійснюватись з урахуванням таких засад.

По-перше, беручи до уваги особливості та дуалістичний характер адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

По-друге, шляхом розгляду як норм адміністративного права, так і інформаційного.

По-третє, значна кількість нормативно-правових актів, що регулює адміністративні правовідносини в інформаційній сфері, обумовлює зосередження саме на основоположних з них.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [16].

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

1) Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо.

2) закони України («Про основи національної безпеки України», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про поштовий зв'язок», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про національну раду з питань телебачення і радіомовлення», «Про рекламу», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» і т.д.), що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію.

3) міжнародні договори, ратифіковані парламентом (Європейська конвенція про кіберзлочинність, Угода про співробітництво між Державним комітетом архівів України та Генеральною дирекцією державних архівів Латвії, Меморандум про взаєморозуміння щодо технічного співробітництва у 2008-2009 роках між Державною податковою адміністрацією України та Податковим директоратом Франції, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Албанія про взаємну охорону секретної інформації, Угода про координацію робіт в галузі інформатизації систем освіти держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, Європейська конвенція про транскордонне телебачення, Європейська угода про захист телерадіомовлення, Конвенція про інформаційне та правове співробітництво стосовно «Інформаційних суспільних послуг», Європейська конвенція про захист аудіовізуальної спадщини, про захист телевізійної продукції, Європейська угода про запобігання радіомовлення зі станцій, що знаходяться за межами національної території тощо), що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки.

4) підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 року «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин», «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну наукову і науково-технічну програму», «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» тощо), що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) [113] та Кодекс України про адміністративне судочинство [25].

Так, у особливій частині КУпАП України міститься ряд складів правопорушень, за які передбачена адміністративна відповідальність.

У ст. 41-3 глави 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення» передбачено накладання штрафу за ненадання інформації для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконання колективних договорів, угод.

У ст. 51-2 глави 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність» передбачається накладання штрафу з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності.

Глава 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури» містить ряд правопорушень інформаційного характеру, серед яких: перекручення або приховування даних державного земельного кадастру (ст. 53-2); порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження ат видалення відходів (ст. 82-1); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації (ст. 82-2); приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними (ст. 82-3); відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91-4); порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи (ст. 92-1) тощо.

Особливо важливою для розкриття питання адмінправопорушень інформаційного характеру є глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку». Саме в ній передбачені актуальні склади адмінправопорушень, а саме: порушення правил реєстрації торговельних суден (неповідомлення або несвоєчасне повідомлення органу реєстрації судна про будь-які зміни відомостей, що підлягають внесенню в установленому порядку до Державного суднового реєстру України або Суднової книги України; ухилення від реєстрації судна)(ст. 116-3); порушення умов і правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового зв’язку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями, дозволами (ст. 145); порушення правил реалізації, експлуатації радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, а також користування радіочастотним ресурсом України (ст. 146); порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку (ст. 147); пошкодження таксофонів (ст. 148); порушення правил надання та отримання телекомунікаційних послуг (ст. 148-1); порушення порядку та умов надання послуг зв’язку в мережах загального користування (ст. 148-2); використання засобів зв’язку з метою, що суперечить інтересам держави, з метою порушення громадського порядку та посягання на честь і гідність громадян (ст. 148-3); використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах зв’язку загального користування, без документа про підтвердження відповідності (ст. 148-4); порушення правил про взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування (ст. 148 - 5).

У главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» містяться такі адмінправопорушення у сфері інформаційної безпеки: порушення порядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат (ст. 164-1); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-6); порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів (ст. 164-7); недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу (ст. 164-8); незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних (ст. 164-9); порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень (ст. 166-4).

У ст. 173-1 глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» передбачено накладання штрафу та виправні роботи у разі поширення неправдивих чуток.

Наступною важливою главою для розкриття предмету дослідження є глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління», в якій закріплені такі адмінправопорушення інформаційного характеру: порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків (ст. 184-2); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції чи посадової особи Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (ст. 185-7); розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 185-11); порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (186-3); порушення законодавства про друковані засоби масової інформації (ст. 186-6); невиконання законних вимог (приписів) посадових осіб Державної технічної інспекції Державного департаменту страхового фонду документації (ст. 188-25); незаконне придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації (ст. 195-5); незабезпечення сповіщення військовозобов’язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкода їх своєчасній явці на збірні пункти чи призовні дільниці (ст. 211-4); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 211-5); неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників (ст. 211-6); повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації актів цивільного стану та несвоєчасна реєстрація народження дитини (ст. 212-1); порушення законодавства про державну таємницю (ст. 212-2); порушення права на інформацію (ст. 212-3); порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (ст. 212-5); здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6).

Ураховуючи складну політичну ситуацію в країні та як наслідок перманентні вибори, досить важливою главою особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення, є глава 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Саме в ній розглядаються декілька адмінправопорушень інформаційного характеру, а саме: порушення права громадянина на ознайомлення з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 212-8); порушення порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням засобів масової інформації (ст. 212-9); ненадання можливості оприлюднити відповідь щодо інформації, поширеної стосовно суб’єкта виборчого процесу (ст. 212-11); виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установку, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск (ст. 212-13); порушення порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях (ст. 212-14); порушення порядку опублікування документів, пов’язаних з підготовкою і проведенням виборів, референдуму (ст. 212-20).

Івент- та контент-аналіз вищезазначених статей Кодексу про адміністративні правопорушення дозволяє зробити декілька висновків.

1. Суб’єктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

2. Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури.

3. Здебільшого за вчинення адмінправопорушень в сфері інформаційної безпеки України передбачений такий вид адміністративного стягнення як штраф від одного до п’ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права. У поодиноких випадках також передбачені виправні роботи, попередження та відшкодування збитків.

Загалом вітчизняне законодавство в сфері інформаційної безпеки почало інтенсивно розвиватись на початку та особливо в середині 90-х років. Саме в цей період були прийняті концептуальні нормативно-правові акти, серед яких закони України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію» тощо.

Так, у Законі України «Про інформацію» закріплено правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, визначено коло учасників інформаційних відносин, врегульовано режими доступу до інформації, її джерела, види, напрями і способи державної інформаційної політики тощо.

Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності.

Це особливо важливо на етапі реформування адміністративного законодавства України. Оскільки інноваційний погляд на сутність адміністративного права обумовив пріоритетність не управлінської та каральної, а саме правозабезпечувальної та правозахисної функцій органів державного управління.

однією із загроз в сфері інформаційної безпеки України відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» є обмеження доступу громадян до інформації. Тому особливо важливими є норми Закону України «Про інформацію», що закріплюють правовий механізм реалізації права на інформацію громадянами та місце в ньому органів державної влади. Так, обмеження доступу до інформації громадян де-юре унеможливлюється через:

1) наявність чіткого державного контролю за режимом доступу до інформації шляхом недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом (ст. 10);

2) створення спеціальних органів, які визначають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України (ст. 28);

3) можливість Верховної Ради України вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обґрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо) (ст. 28);

4) встановлення переліку відомостей, які не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а саме:

- про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

- про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

- про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

- стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

- про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

- інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 28);

5) державну реєстрацію відповідних баз даних організацій, які збирають інформацію про громадян (ст. 31);

6) оскарження до суду чи в органи вищого рівня в разі відмови в доступі до інформації, або приховування її, або незаконного збирання, використання, зберігання чи поширення (ст. 31, 48);

7) відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 49) [17].

Крім вищезазначеного, для розкриття змісту правозабезпечувальної функції органів державної влади в сфері інформаційної безпеки України досить важливого значення, мають і інші норми Закону України «Про інформацію», а саме:

1) право на інформацію забезпечується обов’язком органів державної влади інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації (ст. 10);

2) право громадянина звернутись до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, а також з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань (ст. 32). При чому відповіді на вищезазначені запити мають чітко визначені терміни – не більше десяти календарних днів для вивчення та місяць для задоволення (ст. 33) [17].

Необхідно відмітити, що доступ громадян до інформації більш ґрунтовно урегульований підзаконними нормативно-правовими актами, серед яких: Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» від 4 січня 2002 року [26], Постанова Кабінету Міністрів України «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні» від 16 лютого 1999 року [27], Указом Президента України «Про заходи щодо розвитку національної глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31 липня 2000 року [28], Указом Президента України «Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади» від 17 травня 2001 року [29] тощо.

Метою вищезазначених нормативно-правових актів є поліпшення умов для розвитку демократії, реалізації громадянами конституційних прав на участь в управлінні державними справами і на вільний доступ до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності та відкритості діяльності цих органів.

Так, не дивлячись на досить широке коло прав громадян та обов’язків органів державної влади в сфері інформаційної безпеки, необхідно відзначити і про достатньо широке коло обов’язків громадян в цій сфері. У ст. 46 Закону України «Про інформацію» закріплено, що інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини [17].

Крім того, у вищезазначеному Законі визначено ряд відомостей, що не підлягають розголошенню навіть за інформаційним запитом громадян, а саме:

– відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю;

– відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень тощо[17].

Детальну правову регламентацію суспільних відносин, пов’язаних із віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, було закріплено у другому нормативно-правовому акті інформаційного характеру, що був прийнятий за роки незалежності – Законі України «Про державну таємницю» [30].

Необхідно відмітити, що Законом України «Про інформацію» лише закріплювався поділ інформації за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом, а також виокремлювались види останньої за правовим режимом на конфіденційну і таємну.

Згідно з Законом України «Про державну таємницю» під державною таємницею необхідно розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [30].

Крім того, з метою недопущення зловживання посадовими особами необґрунтованого та неадекватного засекречування інформації, цим Законом передбачена достатньо складна процедура надання інформації статусу державної таємниці.

Так, у ст. 1 цього Закону зазначається, що віднесення інформації до державної таємниці – процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього.

Якщо положення про обмеження доступу до секретної інформації, як і сам механізм, встановлено на законодавчому рівні, то проблема законодавчого закріплення обмеження доступу до конфіденційної інформації залишається відкритою, як і проблема віднесення інформації до такої категорії та зняття відповідних обмежень на доступ до неї [31, с. 135].

Хоча на нашу думку, не дивлячись на законодавче закріплення порядку віднесення інформації до державної таємниці, Закон України «Про державну таємницю» потребує узгодження з іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки, так загалом із Конституцією України тощо.

Відповідно до світової практики в основі захисту таємниць (державні та ін.) має бути публічне право, до якого доцільно включити наступні складові:

- визначення відомостей, які можуть бути віднесені до певного виду таємниць відповідно до встановлених законом (законами) принципів, критеріїв, за якими відомості класифікуються як таємниця, а також повноваження суб’єктів та механізми вирішення цих питань;

- правове регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення режиму секретності (конфіденційності) конкретних видів таємниць, що включають механізми їх охорони з боку держави і власника;

- правовий захист інформації (цивільно-правовий, адміністративний, кримінальний), тобто правові санкції за порушення секретності та конфіденційності інформації (цілісності, блокування, знищення інформації, неправомірне її одержання, використання, поширення тощо) [32, с. 101].

Саме тому, достатньо важливого значення для управління такою загрозою інформаційній безпеці України як розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, стало створення спеціального державного органу - Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Основною його метою є забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, захист державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації [33].

Крім вищезазначених законів, захист конфіденційної інформації регулюється також іншими нормативно-правовими актами: Законами України «Про Національну систему конфіденційного зв’язку» [34], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [35] та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції технічного захисту інформації в Україні» [36] тощо.

Згідно з останнім Законом уповноважений орган у сфері захисту інформації в системах:

– розробляє пропозиції щодо державної політики у сфер захисту інформації та забезпечує її реалізацію в межах своєї компетенції;

– визначає вимоги та порядок створення комплексної системи захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом;

– організовує проведення державної експертизи та підтвердження відповідності засобів технічного і криптографічного захисту інформації;

– здійснює контроль за забезпеченням захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом (ст. 10) [35].

Таким чином, окремі загрози в інформаційній сфері, що визначені у Законі України «Про основи національної безпеки України», а саме: прояви обмеження доступу громадян до інформації, розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, в цілому знайшли свою правову регламентацію в адміністративному законодавстві України.

Ще одна із загроз інформаційній безпеці України, на якій ми б хотіли звернути свою увагу, є маніпулювання суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або неупередженої інформації.

Інформація, як множина аналітично оброблених даних, стає не лише засобом прийняття певних рішень, а й метою соціальних процесів, глобальним важелем формування та впливу на свідомість людини [37, с. 443].

Нині думка суспільства стала одним з суттєвих чинників, що впливає на процеси прийняття рішень на різних рівнях соціального й державного управління.

Дана проблематика урегульована не тільки законами, що розглядались вище, але і спеціальними нормативно-правовими актами, а саме: Законами України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» [38], «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [39], «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [40], «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [41], «Про телебачення і радіомовлення» [42], «Про інформаційні агентства» [43], Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003-2006 роки» [44], Постановою Верховної Ради України «Про підсумки парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні» [45] тощо.

За статистичними даними з 1994 року збільшилась довіра до ЗМІ – з 20 % до 30%, хоча довіра до влади в особі її виконавчих органів (міліція) сягнула 11%, судових – 10%, законодавчих – 7%. Отже, українське співтовариство починає звикати до тієї дозованої інформації та “тіньової” дезінформації, яку виплескують щодня ЗМІ [46, с. 298].

Преса, телебачення, радіо, Інтернет та інші канали можуть виступати засобами пропагандистсько-психологічного впливу криміналітету чи інших країн на свідомість, підсвідомість внаслідок чого нав’язується особистості, суспільству, державі бажана системи цінностей, поглядів, інтересів, рішень у життєво важливих сферах.

Так, засоби масової інформації, що підконтрольні криміналітету є певними таємними комунікаційними каналами, що дають можливість за допомогою методів стенографії вільно обмінюватись інструкціями щодо об’єктів здійснення нових злочинів, терористичних актів, схемами та фотозображеннями об’єктів посягань, картами тощо [47, с. 237].

2.2. Принципи та напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки в Україні

У механізмі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України як єдиної системи правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне впорядкування суспільних відносин, значний вплив відіграють принципи. Незважаючи на широкий спектр впливу принципів адміністративного права на основні компоненти цієї галузі: норми, інститути, відносини, правотворчість, правозастосування, – питання теорії принципів адміністративного права залишаються практично недоопрацьованими [18, с. 16].

Тим більше, що новий зміст і мета адміністративного права та як наслідок реформування адміністративного законодавства, ставить перед сучасними науковцями завдання формування принципів нового адміністративного права України.

Принципи адміністративного права: по-перше, є однією із ключових ідентифікаційних ознак, які свідчать про самостійний статус адміністративного права в системі права; по-друге, виконують роль основної несучої конструкції, опорного каркаса правового регулювання державно-управлінських відносин, що є головною складовою предмета адміністративного права; по-третє, визначають зміст методу правого регулювання, характерного для цієї галузі права, а тим самим специфічного правового режиму, що складається саме на базі особливих, властивих тільки адміністративному праву принципів; по-четверте, задають вектор розвитку адміністративного права й законодавства, вказуючи на найбільш прийнятні й соціально затребувані параметри формування й функціонування системи державних органів [48, с. 7-8].

Отже, з’ясування сутності, специфіки та видів принципів є актуальним як для теорії, так і для практики адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

Таким чином, можна відзначити, що ряд принципів (соціалістичний інтернаціоналізм; соціалістичну законність; організація, розвиток, охорона економічних і політичних відносин розвиненого соціалізму; врахування пріоритету партійних актів; принцип врахування актів громадських і самодіяльних організацій трудящих тощо), що виокремлювались представниками радянської адміністративної думки, на сьогодні не є актуальними та загалом є застарілими. Внаслідок чого можна зробити висновок, що однією із характерних рис принципів адміністративного права є відбиття суспільно-економічних і політичних обставин в конкретно історичний період, час.

Деякі інші фахівці [49] з адміністративного права пропонують такий перелік принципів адміністративного права: а) конституційні принципи – принцип законності; принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина, їхньої безпосередньої дії та правового захисту; принцип єдності системи державної влади, розмежування предмету ведення між федерацією та суб’єктами федерації; принцип розділення законодавчої, виконавчої та судової влади; принцип забезпечення права громадян на участь в державному управлінні або ж принцип ефективного управління; принцип рівності громадян перед законом; принцип гуманізму; б) організаційно-функціональні принципи – принцип підконтрольності та підзвітності державних органів та державних службовців (принцип вертикального підпорядкування в системі управління); принцип єдності основних вимог, що висуваються до державного управління; принцип професіоналізму та компетентності державних службовців при здійсненні державного управління; принцип гласності при здійсненні державного управління; принцип відповідальності державних органів за прийняті адміністративні акти (рішення); принцип відповідальності державних службовців за невиконання чи неналежне виконання своїх службових обов’язків; принцип обов’язкового врахування наукових основ організації державного управління.

Загальні принципи адміністративного права, як зазначалось раніше, знаходять своє відображення, насамперед, у нормах Конституції України. Саме Основний Закон України закріплює такі фундаментальні ідеї як демократизм, законність, верховенство права, гласність, рівність, справедливість, гуманізм тощо.

Крім того, важливого значення в контексті предмету дослідження мають інші норми Конституції, що закріплюють загальні принципи адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України, а саме:

1) відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (п. 2 ст. 3 Конституції України);

2) пріоритетність прав і свобод людини та їх гарантій щодо державних (п. 2 ст. 3 Конституції України);

3) заборона цензури (п. 3 ст. 15 Конституції України);

4) судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина (п. 3 ст. 8);

5) пріоритет принципів і норм міжнародного права щодо внутрішньодержавного (п.1 ст. 18) тощо.

Щодо спеціальних принципів адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України, то концептуальним нормативно-правовим актом в цьому контексті є Закон України «Про основи національної безпеки України».

Так, у ст.5. вищезазначеного Закону закріплені такі принципи забезпечення національної безпеки, як:

– пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права;

– пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

– своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

– чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

– демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

– використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки [16].

– аналіз норм права фундаментальних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки України, дозволяє виокремити два основні напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України за критерієм об’єктів інформаційної безпеки. Перший з них, пов'язаний із забезпеченням інформаційної безпеки людини (громадянина) та суспільства, другий – із забезпеченням інформаційної безпеки держави.

– це обумовлено, насамперед, тим, що тип правового регулювання (природа, характер норм права) інформаційної безпеки цих об’єктів значно різниться. Для забезпечення інформаційної безпеки людини (громадянина) та суспільства характерний загальнодозвільний тип правового регулювання, сутність якого виражається принципом: «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Це такий тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій [50, с. 497].

Висновки до другого розділу

Під адміністративно-правовим регулюванням розуміється здійснюване державою упорядкування суспільних відносин, їх закріплення та забезпечення за допомогою взятих у єдності правових засобів.

Систему законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

1) Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо;

2) закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію;

3) міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки;

4) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), аналіз якого дозволив зробити декілька висновків.

1. Суб’єктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

2. Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури.

3. Здебільшого за вчинення адмінправопорушень в сфері інформаційної безпеки України передбачений такий вид адміністративного стягнення як штраф від одного до п’ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права. У поодиноких випадках також передбачені виправні роботи, попередження та відшкодування збитків.

Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності.

Це особливо важливо на етапі реформування адміністративного законодавства України. Оскільки інноваційний погляд на сутність адміністративного права обумовив пріоритетність не управлінської та каральної, а саме правозабезпечувальної та правозахисної функцій органів державного управління.

Не дивлячись на досить значний спектр закріплених конституційних принципів адміністративного права загалом та адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України зокрема, необхідно розуміти, що не може існувати вичерпного переліку вищезазначених фундаментальних засад. Як права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України, не є вичерпними, так і вищезазначені принципи не є вичерпними.

На нашу думку фундаментальними принципами адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України є:

– принцип верховенства права (закону);

– принцип гласності;

– принцип вільного доступу (відкритості) до інформації;

– принцип заборони розповсюдження інформації, що є небезпечною чи шкідливою для розвитку державно-правових чи недержавних інституцій та людини;

– принцип забезпечення права громадян на участь у державному управлінні;

– принцип пріоритету інформаційних прав і свобод людини і громадянина;

– принцип своєчасного і адекватного забезпечення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними та потенційними загрозами;

– принцип чіткого розмежування повноважень та взаємодії органів державної влади у забезпеченні інформаційної безпеки;

– принцип демократичного цивільного контролю над державно-правовими інституціями;

– принцип пріоритету норм міжнародного права щодо національного законодавства;

– принцип відповідальності державних та посадових осіб за прийняті адміністративні акти (рішення) тощо.

РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

3.1 Міжнародно-правовий досвід адміністративного регулювання інформаційної безпеки

Загрози в інформаційній сфері характеризуються динамічністю та транснаціональністю. Саме тому, інформаційна безпека визнається глобальною проблемою сучасності. Це передбачає об’єктивне реагування на неї з боку провідних безпекових міжнародних організацій шляхом співробітництва та взаємоузгодженості дій якнайбільшої кількості учасників світового співтовариства.

На сьогодні Україна є членом таких впливових глобальних та регіональних міжнародних організацій в сфері інформаційної безпеки: Всесвітній поштовий Союз, Міжнародний союз електрозв’язку, Європейська конференція Адміністрацій зв’язку, Європейський Інститут Телекомунікаційних стандартів тощо.

У Україні виникла гостра потреба вироблення нової парадигми державної інформаційної політики, яка б відповідала національним інтересам суверенної і незалежної держави в умовах сучасної інформаційної революції та глобалізації інформаційних процесів.

Так, у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» визначені основоположні засади зовнішньополітичної діяльності нашої країни, а саме:

- курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності, що викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи;

- європейський вибір України – це водночас і рух до стандартів реальної демократії, інформаційного суспільства, соціальне орієнтованого ринкового господарства, базованого на засадах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

- нові види загроз і викликів обумовлюють необхідність утвердження принципово нової моделі світового розвитку, глобальної безпеки;

- потрібно враховувати і глобальну тенденцію переходу до багатополюсного (поліцентричного) світового співтовариства, де основою взаємодії держав та їх економік має стати регіональна інтеграція;

- чітка і пріоритетна орієнтація України на інтеграцію в Європейський Союз, набуття статусу спочатку асоційованого, а згодом повноправного членства в ньому має розглядатися як основа економічного та соціального розвитку нашої держави на наступні десять років і більш віддалену перспективу;

- водночас пріоритетність інтеграції України в ЄС не повинна вступати у протиріччя з іншими стратегічними напрямами зовнішньополітичної та економічної діяльності держави;

- зберігають своє значення розвиток та поглиблення взаємовигідних зв’язків з Росією;

- велика увага буде приділятися співробітництву з США;

- активно розвиватимуться відносини з країнами СНД, Центральної та Південно-Східної Європи, інших регіонів світу [51].

У статті 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» закріплено, що серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України в зовнішньополітичній сфері є проведення активної міжнародної політики з метою забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору [16].

Отже, враховуючи задекларовані зовнішньополітичні пріоритети, вважаємо за доцільне розглянути саме досвід регулювання інформаційної безпеки України в таких міжнародних організаціях, як Організація Північноатлантичного договору та Європейський Союз.

Крім того, участь України в діяльності ООН продовжує бути одним із пріоритетів її зовнішньої політики. Україна докладає зусиль для дальшого зміцнення Організації Об’єднаних Націй як важливого механізму мобілізації, гармонізації та координації діяльності міжнародної спільноти, спрямованого на розв’язання широкого кола глобальних проблем, зокрема у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки [52].

Серед глобальних проблем сучасності, до яких привернуто увагу ООН, інших авторитетних міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичних лідерів, науковців, широкої громадськості, є проблема об’єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, проникаючі контакти цивілізацій і відповідно проблема глобальної міжнародної безпеки, тобто підтримання сталого миру, попередження конфліктів, уникнення нової гонки озброєнь із використанням новітніх науково-технологічних досягнень [16, с. 246], що ще раз підкреслює актуальність обраної тематики.

Вважаємо за необхідне в даному контексті зазначити, що Конституція України, чітко закріпила, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (п. 1 ст. 9), а також зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18) [2].

Поряд із цим, у п.2 ст. 9 Основного закону України визначено, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України можливе лише після внесення змін до неї [2].

Слід нагадати, що вперше питання інформаційної безпеки на міжнародному рівні були урегульовані ще в 1923 році, коли була підписана іспано-франко-британька угода, відповідно до якої заборонялось пропаганда в м. Танжері. Крім того, така глобальна міжнародна організація як Ліга Націй в 1928 році прийняла резолюцію, згідно з якою заборонялись радіопередачі, що впливали на дух співробітництва між країнами.

На сучасному етапі забезпечення інформаційної безпеки було визнано глобальною проблемою сучасності відповідно до Резолюції 54/49 ООН «Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки» від 1 грудня 1999 року [53].

Нормами міжнародного права дозволяється кожній суверенній державі самостійно вирішувати зміст і обсяги відомостей, що потребують захисту на національному рівні. Разом із тим, міжнародне право встановлює відповідні обмеження на оприлюднення чи засекречення конкретної інформації. Варто зазначити, що в міжнародному праві відсутній уніфікований перелік вищезазначеної інформації та, як правило, різноманітні міжнародні організації мають власні неоднозначні вимоги щодо її засекречування.

Так, відповідно до міжнародних зобов’язань України як члена Організації з безпеки та співробітництва в Європі та Організації Об’єднаних Націй [54] не підлягають засекречуванню відомості про розміри асигнувань на здійснення державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також, загалом, про військове, військово-технічне та науково-технічне співробітництво.

Більше того, Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у резолюції № 46/36 запропонувала країнам-членам ООН подавати щорічні звіти про експорт-імпорт певних видів важких озброєнь і військової техніки для реєстрації [55, с. 111].

Інші напрями забезпечення інформаційної безпеки в рамках ООН реалізуються в діяльності ЮНЕСКО (спеціалізованої установи ООН з питань освіти, науки, культури та комунікації).

Так, основним завданням ЮНЕСКО в контексті предмету дослідження є створення справедливого інформаційного суспільства, що гарантує всім націям та спільнотам загальний доступ, свободу висловлювання і рівноправну участь у глобальному інформаційному суспільстві, щоб кожний індивід, кожна країна мали можливість скористатися унікальним потенціалом нових комунікаційних технологій.

Вважаємо за доцільне дещо зупинитись також на міжнародному досвіді врегулювання Інтернет-відносин. Так, у рамках ЮНЕСКО існує декілька підходів щодо до розуміння безпеки кіберпростору. Згідно з першим - Internet не потребує спеціального нормативного закріплення і може бути врегульований за допомогою чинного національного законодавства, що унормовує протидію ряду правопорушень інформаційного характеру. Відповідно до другого, необхідно розробити під егідою ЮНЕСКО міжнародний акт, що урегульовує вищезазначену проблематику, та надати йому чинності через національні законодавчі інституції.

Особливо важливим напрямом ЮНЕСКО в сфері інформаційної безпеки є діяльність щодо підтримки свободи слова та незалежності засобів масової інформації в умовах становлення інформаційного суспільства.

Загалом, інформатизація міжнародних відносин має з одного боку як певні переваги (е-демократія як ідея використання глобальної мережі для участі громадськості в управлінні державних та недержавних інституцій незалежно від державних кордонів та висвітлення особистої думки з приводу світових проблем і шляхів їх вирішення), так і недоліки (залежність від медіакорпорацій та розвинених країн, що маніпулюють суспільною свідомістю задля реалізації власних інтересів) тощо.

Крім глобального співробітництва країн у сфері забезпечення інформаційної безпеки, необхідно відмітити актуальність регіональної та субрегіональної взаємодії держав щодо мінімізації загроз та небезпек інформаційного характеру.

Як ми зазначали раніше, інтеграція України в євроатлантичний безпековий простір є одним із пріоритетів національної безпеки в нашій державі, що потребує подальшого розвитку відносин України з Організацією Північноатлантичного договору як гаранту безпеки і стабільності в Європі.

Вищезазначене і обумовило необхідність розгляду досвіду Організації Північноатлантичного Договору у сфері забезпечення інформаційної безпеки, а також специфіки співробітництва з Україною в цьому контексті.

Україна, маючи досить потужну та інтенсивну історію співробітництва з НАТО, від участі представника нашої держави в робочій групі Ради Північноатлантичного співробітництва до інтенсифікованого діалогу стосовно членства в НАТО та прийняття Декларації Бухарестського самміту, розробляє відповідні цільові плани дій в цій сфері.

План дій щодо членства в НАТО, що є фактичним проявом політики відкритих дверей, складається з п’яти розділів, четвертий з яких присвячений питанням безпеки.

Загалом, політика інформаційної безпеки НАТО ґрунтується на такій правові базі, як: Меморандум Північноатлантичної Ради «Безпека Організації Північноатлантичного Договору», Угода про взаємне забезпечення гарантій захисту таємниць стосовно винаходів в сфері оборони, на які подані заявки на патентування, Угода НАТО щодо передачі технічної інформації для оборонних цілей, Угода про співробітництво стосовно інформації з питань атомної енергії, Угода між Сторонами Північноатлантичного Договору щодо захисту інформації тощо. Івент- та контент-аналіз нормативно-правової бази Альянсу в сфері забезпечення інформаційної безпеки, дозволив виокремити три основні етапи трансформації розуміння цієї проблематики від моменту заснування до сучасного стану.

Достатньо важливими є висновки В.С. Сідака та В.Ю. Артемова, які здійснили аналіз законодавства країн-членів НАТО, об’єктом регулювання якого є інформація з обмеженим доступом.

1. Усі без виключення законодавчі акти, що аналізувались, в тому числі закон України, ідентичні за формою та рівнем регулювання, у всіх випадках це закон, прийнятий парламентом та затверджений президентом.

2. У формулюваннях об’єкта регулювання зустрічаються такі поняття: державна та офіційна таємниця, державна таємниця, класифікована інформація, класифікована інформація, яка являє собою факти та речі…, класифіковані матеріали, які є інформацією та матеріальні об’єкти…, дані, які можуть бути класифіковані як державна таємниця; лінгвістичний аналіз цих понять, виконаний із залученням Тезаурусу EVROVOC, словників, енциклопедій та довідників, дозволяє зробити висновки про їх зі ставність.

3. Здебільшого можна виокремити два полярних підходи у визначенні сфери дій цих законів: перший – закон Польщі, який проголошує захист не лише тієї інформації, розкриття якої може створити загрозу інтересам держави, але і тієї, розкриття якої може створити загрозу інтересам організацій та громадян, які захищаються законом; другий – закон Естонії, який проголошує захист тієї і лише тієї інформації, яка належить державі, контролюється державою і вироблена державою для неї. Це значить, що держава забезпечує захист комерційної та персональної інформації організацій та громадян, керуючись іншими законами, що загалом, се перчить офіційній політиці безпеки НАТО, яка вимагає однакового підходу до захисту інформації з обмеженим доступом.

Указом Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» визначено, що з метою удосконалення системи управління національною безпекою необхідно вдосконалити законодавство в цій сфері шляхом приведення законодавства з питань охорони державної таємниці до європейських стандартів. Отже, вважаємо за необхідне дослідити досвід охорони державної таємниці Європейського Союзу.

Правовою базою співробітництва України з Європейським Союзом у вищезазначеному контексті є Угода між Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформації з обмеженим доступом, Резолюція Ради Європейського Союзу «Про оперативні запити правоохоронних органів стосовно громадських телекомунікаційних мереж та послуг» тощо.

Згідно з нормами Угоди між Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформації з обмеженим доступом під інформацією з обмеженим доступом розуміється будь-яка інформація (а саме знання, які можуть передаватися в будь-якій формі) або матеріали, визначені як такі, що потребують захисту від розголошення, і яким було надано гриф обмеження доступу [56].

Таким чином, розуміння НАТО та Європейського Союзу інформації з обмеженим доступом значно різниться. Так, у рамках ЄС більш чітко визначається, конкретизується зміст інформації з обмеженим доступом, до якої включено не тільки будь-яка інформація, але й знання, матеріали тощо. З іншої сторони, в ЄС обмежується захист такої інформації виключно розголошенням. Виникає тоді питання: чи буде правопорушенням, якщо інформацію з обмеженим доступом не розголошують, а ушкоджують носії, на якій вона міститься та як наслідок втрачається?

Загалом, можна відмітити, що наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регулюють відносини в сфері забезпечення безпеки інформації Альянсу та Європейського Союзу, деяка невизначеність та неуніфікованість термінології, ускладнює узгодження стандартів в цій сфері, особливо в умовах перманентної модернізації системи захисту інформації Тим більше, вищезазначений процес ускладнюється невизначеністю та колізійністю вітчизняного законодавства, що урегулює суспільні відносини в сфері захисту інформації. Разом із тим, інтенсивне співробітництво України з впливовими міжнародними організаціями в сфері інформаційної безпеки є необхідним та перспективним зовнішньополітичним напрямом нашої країни, оскільки сприятиме переходу України на нові стандарти безпеки, застосуванню інноваційних та сучасних систем захисту. Не менш важливим також є поширення об’єктивної інформації про Україну в глобальному інформаційному просторі та формування позитивного іміджу України на міжнародній арені.

3.2 Шляхи підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України

Проголошення Української держави як демократичної, соціальної та правової обумовило потребу оновлення національної правової системи. Саме ухвалення Конституції України сприяло прискоренню проведення реформування провідних галузей права.

Складовою частиною правової реформи постає адміністративна реформа, основними завданнями якої є як раціоналізація системи управління, так і удосконалення адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій.

На тлі становлення глобального інформаційного суспільства та входження нашої держави до світового інформаційного простору особливої актуальності набуває підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки. Тим більше, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [2].

Процеси глобалізації, що передбачають якісно новий рівень міждержавного співробітництва і конкуренції на міжнародній арені, стратегія європейського вибору України зумовлюють актуалізацію для вітчизняного правознавства завдання щодо аналізу актуальних проблем розвитку держави та права у контексті спільного європейського науково-дослідницького простору.

Правовий базис адміністративної реформи в Україні складають: Меморандум про взаємопорозуміння між Урядом України і Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй щодо підтримки реформування системи державної служби у рамках адміністративної реформи, Укази Президента України «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи», «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні», «Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи» тощо.

Інформаційне законодавство повинно бути спрямовано на забезпечення:

- дотримання конституційного права кожного «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію» будь-яким законним способом (ст. 34 Конституції України), зокрема знайомитися з документами і матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод;

- перетворення сучасної української держави в інформаційну;

- можливостей контролю з боку громадян і громадських організацій за діяльністю органів державної влади як суб’єктів державного управління НІС;

- захисту авторського права і права майнової власності на інформаційні ресурси, інформаційні технології та засоби їх забезпечення;

- формування і використання інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності шляхом створення інформаційного ринку і конкурентного середовища, проведення державної антимонопольної політики;

- відповідальності суб'єктів інформаційних відносин за правопорушення під час формування інформаційних ресурсів та їх використання, зокрема, персональної відповідальності керівників органів державної влади за якість формування державних інформаційних ресурсів і доступу до них;

- узгодженості рішень і активного використання єдиного інформаційного простору;

- тісної інформаційної взаємодії з країнами-членами СНД і активного інформаційного обміну в системі міжнародного співробітництва;

- інформаційної безпеки.

Загалом, на сьогодні в Україні вже діють ряд концептуальних законів, що сприяють забезпеченню інформаційного суверенітету України, вдосконаленню державного регулювання розвитку інформаційної сфери, розвитку національної інформаційної інфраструктури, впровадженню новітніх технологій, наповненню внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну, а також забезпеченню неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції тощо. Так, необхідно відмітити прийняття таких законів: «Про державну таємницю», «Про звернення громадян», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про рекламу», «Про авторське право та суміжні права», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації» тощо.

Відсутність системного упорядкування інформаційних відносин в Україні та фрагментарне визначення засад адміністративної відповідальності за інформаційні правопорушення істотно ускладнюють правозастосовчу діяльність в цій сфері, створюють численні проблеми у діяльності суб’єктів адміністративної юрисдикції та сприяють незахищеності прав, свобод людини та громадянина, які притягуються до адміністративної відповідальності.

Таким чином, виникла гостра необхідність проведення перегляду вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства в сфері інформаційної безпеки та оновлення окремих статей як напряму підвищення ефективності правореалізації.

Досягти позитивних результатів можна лише за умови наявності наукового підґрунтя, сформованого на основі поглибленого комплексного аналізу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства як різновиду нормотворчої діяльності, її генезису, властивостей, сутності, співвідношення з іншими формами (видами) систематизації, а також механізму її здійснення та пріоритетних напрямків подальшого розвитку, що, у свою чергу, має велике як теоретичне, так і практичне значення.

Так, необхідність кодифікації інформаційного законодавства України підтримують такі вітчизняні науковці, як: К. Бєляков, В. Гавловський, В. Гриценко, В. Гурковський, М. Гуцалюк, Р. Калюжний, В. Цимбалюк, М. Швець та інші. Крім того, рядом нормативно-правових актів України, зокрема Програмою інтеграції України до Європейського Союзу закріплюється положення щодо кодифікації нормативно-правових актів згідно із системою правового регулювання у сфері інформатизації та розроблення переліку нормативно-правових актів, достатнього для вичерпного регулювання взаємовідносин особи, суспільства і держави у сфері інформатизації. Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» також закріплюється необхідність підготовки та прийняття Інформаційного кодексу України, де слід включити розділи, зокрема про засади електронної торгівлі, правову охорону прав на зміст комп’ютерних програм, удосконалення захисту прав інтелектуальної власності, в тому числі авторського права при розміщенні та використанні творів у мережі Інтернет, про охорону баз даних, дистанційне навчання, телемедицину, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо[1].

Фундаментальним же нормативно-правовим актом у сфері кодифікації інформаційного законодавства є Концепція реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин, що розроблена згідно з Указом Президента України від 6 грудня 2001 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України». Саме вона закріплює основоположні засади щодо систематизації інформаційного законодавства, а саме: об’єктивні умови необхідності законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин та його реформи в Україні, стан та проблеми правового регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні, етапи систематизації, її наукове забезпечення, принципи, методологічні підходи, мета, провідні

Date: 2016-07-25; view: 398; Нарушение авторских прав