Тема 8. Поняття і види валютних ризиків

8.1. Поняття і основні умови виникнення валютних ризиків

8.2. Класифікація валютних ризиків

8.3. Особливості управління валютними ризиками

Проблема валютного ризику в економічній теорії та практиці вперше постала на­прикінці 70-х років XX століття, після підпи­сання країнами - членами Міжнародного ва­лютного фонду Ямайської угоди (Кінгстон, Ямайка, 1976 p.), відповідно до якої було офі­ційно визнано демонетизацію золота, скасова­но його офіційну ціну і золотий паритет, введе­но міжнародну розрахункову одиницю СДР (спеціальні права запозичення), яка мала ста­ти основою визначення валютних курсів національних валют, і введено режим вільного курсоутворення на базі «плаваючих» валютних курсів - флоатинг.

Найбільшої гостроти проблема валютного ризику набула у 80-х pp. і залишається акту­альною на перспективу. Це пов'язано з різким зростанням обсягів міжнародних торговельних і фінансових операцій, непрогнозованими ко­ливаннями валютних курсів, зростанням об­сягів валютних спекуляцій, що спричиняє різке збільшення залежності кінцевих фінансових результатів діяльності підприємств і фінансо­во-кредитних установ від валютного ризику.

Головним чинником валютних ризиків є коротко- та довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валют­них ринках. У довгостроковому періоді визна­чальну роль відіграє загальний економічний стан країни, рівень виробництва, збалансованість ос­новних макроекономічних пропорцій, обсяги зовнішньої торгівлі тощо, а в короткостроково­му — збалансованість окремих ринків і загаль­ний стан ринкового й конкурентного середови­ща. Коливання кількісних показників окремих чинників та їх певне співвідношення відігра­ють вирішальну роль у змінах валютних курсів, а тому можуть мати суттєвий вплив на харак­тер виникнення і рівень валютного ризику.

Серед довгострокових чинників коливань валютних курсів передусім необхідно виокре­мити такі:

загальна економічна ситуація в країні;

— політична ситуація;

— рівень відсоткових ставок;

— рівень інфляції;

— стан платіжного балансу;

— система валютного регулювання та ін.

Короткострокові зміни валютних курсів є наслідком постійних щоденних коливань, зу­мовлених частою зміною попиту і пропозиції на ту чи іншу валюту. Оскільки обсяги зовніш­ньоекономічних операцій, у тому числі й тор­говельних, постійно зростають, а світовий ва­лютний ринок функціонує цілодобово, такі тим­часові коливання є неминучими, що стає постій­ним джерелом валютного ризику. Крім того, підприємства та банки, що працюють на валют­ному ринку, можуть потерпати і від цілеспря­мованих валютних спекуляцій, досвід яких має вже й Україна. Тому визначення характеру і розмірів валютних ризиків і запобігання їм стає однією з досить актуальних проблем здійснення експортно-імпортних операцій та міжнародних фінансових розрахунків.

Під валютним ризиком розуміють мож­ливість грошових утрат суб'єктів валютного ринку через коливання валютних курсів. Під суто економічним кутом зору такий ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами.

За час існування системи вільного курсоут­ворення сформовані певні закономірності ди­наміки валютних курсів, що завдяки впливу на відсоткові ставки, спрямованість експортно-імпортних потоків, конкурентоспромож­ність товарів на зовнішніх ринках, умови перетікання капіталів тощо призводять до певних еко­номічних наслідків. Головними закономірнос­тями динаміки валютних курсів, що їх слід брати до уваги за організації управління ва­лютними ризиками, є такі:

1. За відносної стабільності внутрішніх і зовнішніх цін коливання курсу національної валюти відображають зміну відносних цін, тобто зміну конкурентоспроможності товарів. Зде­шевлення (підвищення курсу) національної валюти призводить до того, що товари, вироб­лені в даній країні, на зарубіжних ринках бу­дуть дешевшими, а іноземні товари на націо­нальному ринку - дорожчими. Це означає, що підвищення курсу національної валюти сприяє збільшенню обсягів експорту і скороченню об­сягів імпорту, а зниження курсу (подорожчан­ня) національної валюти, навпаки, сприяє збільшенню обсягів імпорту і скороченню об­сягів експорту.

2. Наявність від'ємного сальдо платіжного балансу є відображенням того, що попит на іно­земну валюту перевищує пропозицію, а це в свою чергу, призводить до знецінення національної валюти. Позитивне сальдо платіжного балан­су, навпаки, характеризує підвищення пропо­зиції іноземної валюти та сприяє подорожчан­ню національної валюти.

3. Перетікання капіталів із країни в краї­ну залежить від рівня відсоткових ставок та очікуваних змін валютних курсів. Країни, в яких установлено високі відсоткові ставки й функціонує стабільна грошова одиниця, є при­вабливішими для іноземного капіталу. Інвес­тори позбавляються валют, яким загрожує де­вальвація, і переводять свої капітали у валюти тих країн, де проводиться жорстка грошово-кредитна політика, яка забезпечує високі відсот­кові ставки та дорогу національну валюту.

У світовій практиці ризик, пов'язаний з ви­никненням потенційних збитків, визначають терміном «експозиція». Коли мова йде про певний фінансовий ризик, то кажуть, що підприємство (установа) наражається на екс­позицію, а відносно валютного ризику вжи­вається термін «валютна експозиція».

З погляду практики виникнення валютно­го ризику пов'язано зі станом валютної пози­ції, тобто співвідношенням між вимогами й зо­бов'язаннями щодо іноземної валюти. У разі закритої валютної позиції, тобто коли вимоги й зобов'язання збігаються, ризик зведено до мі­німуму. Коли ж валютна позиція відкрита, суми вимог і зобов'язань не збігаються, через що й виникає валютний ризик. У такому разі бан­кові доведеться в майбутньому купувати валюту за новим курсом і продавати за старим. Якщо за відкритої валютної позиції сума валютних зобов'язань банку перевищує суму вимог, то це буде коротка валютна позиція, якщо ж навпа­ки, — довга. Збитки виникають тоді, коли до­водиться відповідно до раніше укладеної уго­ди продавати валюту за курсом, нижчим від поточного, а купувати (прийняти раніше куп­лену валюту) за курсом, вищим від нього.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на:

- операційні;

- трансляційні (бухгалтерські);

- економічні.

Операційний ризик пов'язаний з торговель­ними операціями, а також із грошовими уго­дами з фінансового інвестування та дивіденд­них платежів. Цей ризик може виникати під час підписання угод на здійснення платежів або на отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Наприклад, англійська компанія А підписа­ла угоду на придбання устаткування для мета­лургійного комбінату з німецькою фірмою Б на загальну суму DM 3,82 млн. На час підпи­сання угоди спот-курс становив DM 2,80 за один фунт стерлінгів (ф. ст.). Термін поставки обладнання - 2 місяці.

Якщо через два місяці на момент розрахун­ку за контрактом спот-курс знизиться і стано­витиме DM 2,70 за один фунт стерлінгів, то англійській компанії А доведеться сплатити 1,415 млн. ф. ст. замість 1,364 млн., тобто вона може зазнати збитків сумою 51 тис. ф. ст. Якщо ж курс валюти підвищиться до DM 2,90, англійській фірмі треба буде сплатити лише 1,317 млн. ф. ст., тобто вона зможе отримати прибуток сумою 47 тис. ф. ст.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов'язаний з переоцінюванням активів і пасивів та прибутків закордонних філій в національну валюту, а також може виникати за експорту чи імпорту інвестицій. Він впливає на показ­ники балансу, що відображають звіт про одер­жані прибутки та збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одини­цю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської та фінансової звітності. На відміну від операційного, транс­ляційний ризик не пов'язаний з грошовими потоками чи розмірами сплачуваних сум. Ри­зик збитків чи зменшення прибутків виникає за складання консолідованих звітів міжнаціо­нальних корпорацій та їхніх іноземних дочірніх компаній чи філій.

За складання консолідованого звіту про ак­тиви, пасиви і розмір прибутків відповідні по­казники балансів дочірніх компаній, розрахо­вані в окремих національних валютах, перетво­рюються на провідну валюту консолідованого балансу за місцем розташування материнської компанії.

Найбільш показовим прикладом, що ілюст­рує виникнення трансляційної валютної екс­позиції, є переведення чистих інвестицій іно­земної дочірньої компанії до материнської. Під такими інвестиціями розуміють балансову вартість засобів материнської компанії та різницю між загальними активами дочірньої компанії та її зовнішніми зобов'язаннями (зо­бов'язаннями дочірньої компанії іншим фір­мам, окрім материнської, та інших компаній групи). Вартість чистих інвестицій, перерахо­вана в національну грошову одиницю країни розташування материнської компанії, збільшу­ється або зменшується відповідно до зміни кур­сів валют.

Економічний валютний ризик пов'язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми кон­трактами через зміну загального економічно­го стану як країн-партнерів, так і країни, де розташована компанія. Насамперед, він обумов­лений необхідністю здійснення постійних роз­рахунків за експортними та імпортними опе­раціями, інтенсивність яких, у свою чергу, може залежати від коливань валютних курсів.

Економічний валютний ризик підрозділя­ють на два види:

— прямий, коли передбачається зменшення прибутку за майбутніми операціями внаслі­док зниження обмінного курсу валют;

— опосередкований (побічний), пов'язаний з утратою певної частини конкурентоздатності вітчизняних товаровиробників порівняно з іно­земними.

Головним чинником виникнення прямого економічного валютного ризику є майбутні ек­спортно-імпортні угоди або валютні операції. Після підписання угоди (укладення контрак­ту) і до настання терміну сплати за угодою економічний валютний ризик трансформуєть­ся в операційний.

Опосередкований ризик характеризує мож­ливість виникнення збитків, пов'язаних зі зни­женням конкурентоздатності компанії в по­рівнянні з іноземними товаровиробниками та експортерами у зв'язку зі зміною валютних курсів, високою валютною собівартістю та від­носно низькими цінами на виготовлену про­дукцію.

Наприклад, на світовому ринку домінують два виробники компресорного устаткування — Україна і Росія. Продукція здебільшого екс­портується, а тому оцінюється в доларах США. Якщо зміни курсу долара до гривні та до ро­сійського рубля будуть пропорційно однакови­ми, то конкурентоспроможність товаровиробників залишиться відносно стабільною: зі зни­женням курсу долара водночас і до гривні, і до російського рубля конкурентоздатність товарів на світових ринках підвищується, і це буде вигідно обом країнам. У разі такого ж підвищення курсу долара (і одночасного зниження курсів гривні та російського рубля) конкурентоздатність товарів двох країн між собою зали­шиться відносно незмінною, але доходи від про­дажу, виражені в доларах США, зменшаться.

Якщо ж курс гривні підвищиться на біль­ший відсоток, ніж курс російського рубля, кон­курентні цінові переваги будуть на боці україн­ського експортера; якщо навпаки — то на боці російського. У нашому прикладі підвищення чи зниження цінової конкурентоздатності то­варовиробників залежатиме, крім змін курсу долара, ще й від зміни курсового співвідношен­ня між гривнею та російським рублем. У разі підвищення курсу гривні відносно російського рубля цінові переваги будуть на боці росій­ського експортера компресорного обладнання, в разі пониження — навпаки.

Визначаючи валютні ризики та розробляю­чи заходи щодо їх запобігання, необхідно чітко уявляти можливі наслідки кожного виду ва­лютної експозиції.

Операційний валютний ризик може спри­чинити зменшення чистого притоку грошових коштів, прибутків і доходів на одну акцію, а також призвести до скорочення ринків збуту.

Нарахування економічного валютного ризи­ку призводить до зниження конкурентоздат­ності експортерів на зовнішніх ринках, до зни­ження рівня рентабельності продукції та при­бутковості підприємств.

Трансляційний ризик може призвести до зменшення вартості іноземних активів (або до збільшення вартості пасивів) в іноземній ва­люті, що стане причиною зниження загальної вартості підприємства (статутного капіталу), а також зниження курсової вартості акцій та їхньої прибутковості.

Основою запобігання трансляційним ризи­кам є вибір валютного курсу, за яким здійсню­ється трансляція, — за поточним (на дату роз­рахунку) чи історичним (на дату здійснення операції). З огляду на це можуть бути викори­стані кілька методів перерахунку балансу:

— всі поточні операції здійснюються за поточ­ним курсом, а довгострокові — за історичним; — фінансові операції обліковуються за по­точним курсом, а товарні — за історичним;

— усі валютні операції здійснюються за од­ним курсом.

Перевага тому чи іншому методові перера­хунку балансу надається залежно від конкрет­них умов, обсягів операцій та перспектив ко­ливань валютних курсів.

Основою управління валютним ризиком є чітке визначення його кількісних характерис­тик, що дає змогу банкам і корпораціям засто­совувати селективне управління, тобто страху­вати тільки неприйнятний валютний ризик — ризик, імовірність настання якого є дуже висо­кою. Це пов'язане з тим, що на практиці валют­ний ризик існує за будь-якої валютної операції, але не всі вони призводять до збитків, тим більше в обсягах, загрозливих для існування підприємства чи банку. Найчастіше за чіткої організації фінансової роботи майбутні збитки можна звести до мінімуму або ж перекрити не­значні суми збитків відповідними прибутками.

Основними елементами оцінки операційно­го ризику є визначення:

— виду іноземної валюти, за якою прово­дяться розрахунки;

— суми валют;

— тривалості періоду валютного ризику;

— виду валютних розрахунків (платежі/виручка).

Загальним правилом вибору валюти роз­рахунків є орієнтація експортерів на сильну валюту, тобто таку, купівельна спроможність якої відносно національної грошової одиниці підвищується, а імпортерів — на слабку валю­ту, купівельна спроможність якої має тенден­цію до зниження.

Період операційного ризику охоплює про­міжок часу між укладенням угоди та оплатою контракту, а тому в чисельному виразі ризик буде тим меншим, чим стійкішу валюту виб­рано для розрахунків, чим коротший цей пе­ріод і чим менша сума угоди.

В економічній практиці окремі види валют­ного ризику дуже часто переплітаються між собою, а тому загальну суму ризику можна виз­начити лише тоді, коли складається підсумко­вий баланс, тобто як бухгалтерський ризик.

Управління валютним ризиком передбачає проведення його детального аналізу, оцін­ку можливих наслідків та вибір методів стра­хування. Оцінка ризику передбачає визначення тривалості періоду ризику, суми коштів, що зна­ходяться під ризиком, та обсягу збитків за відпо­відними зобов'язаннями, що можуть виникну­ти в майбутньому. Тому передбачення валют­них ризиків посідає чільне місце у стратегії планування діяльності підприємства чи фінан­сово-кредитної установи і є запорукою підви­щення ефективності їхньої основної діяльності. Управління валютним ризиком базується на виборі відповідної стратегії менеджменту ри­зику, що містить у собі такі основні елементи:

— використання всіх можливих засобів уникнення ризику, який призводить до знач­них збитків;

— контроль ризику та мінімізація сум імо­вірних збитків, якщо немає можливості уник­нути його повністю;

— страхування валютного ризику в разі не­можливості його уникнення.

У світовій практиці страхування валютних ризиків називають хеджуванням (hedging). Головна мета використання відповідних ме­тодів хеджування полягає в тому, щоб здійсни­ти валютно-обмінні операції своєчасно - ще до того як відбудеться небажана зміна курсів, або ж компенсувати збитки від такої зміни за рахунок паралельних операцій з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку.

Нині існує ціла низка досить ефективних методів страхування валютних ризиків, що можуть бути використані різними суб'єктами валютного ринку залежно від конкретних умов і завдань їхньої діяльності. Під цими метода­ми розуміють певні фінансові операції, що доз­воляють повністю або частково уникнути ри­зику збитків, що виникають через зміну валют­них курсів, або ж отримати прибуток, джере­лом якого є ця зміна. Під кутом зору прове­дення відповідних операцій сутність страхуван­ня як фінансово-бухгалтерського методу поля­гає в тому, щоб уникнути двох видів відкритих позицій в іноземній валюті, - довгих, тобто во­лодіння довгостроковими активами в іноземній валюті, і коротких, тобто володіння іноземною валютою в значно більших обсягах, ніж це не­обхідно для вирішення короткострокових зав­дань, пов'язаних із відповідним видом діяль­ності. За умови уникнення цих відкритих по­зицій зміна валютних курсів не призведе до суттєвих змін вартості власного капіталу.

Згідно з «Лондонським кодексом поведінки», виданим у 1990 р. Банком Англії (Bank of England) і Асоціацією британських банкірів (ВВА), для банків, які здійснюють операції з ва­лютою, ліміт відкритої валютної позиції не вста­новлюється, а розраховується показник загаль­ної суми коштів банку (достатність капіталу бан­ку для проведення валютних операцій), яку не­обхідно зарезервувати для покриття можливих ризиків під час проведення всіх видів валютних операцій. Цей показник складається з:

1) коштів на покриття можливих збитків від валютних операцій, виходячи з максималь­ної суми фактичних збитків за 10-денний пері­од протягом останніх 5 років;

2) сум, розрахованих за нормативом 8% від вартості:

— відкритої валютної позиції банку;

— всіх опціонів, проданих банком;

— відкритої валютної позиції щодо банків­ських металів.

З-поміж методів страхування валютних ри­зиків треба назвати такі.

1. Структурне збалансування активів, пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості.

2. Зміна термінів платежів (leads and lags).

3. Форвардні угоди.

4. Операції «своп».

5. Опціонні угоди.

6. Фінансові ф'ючерси.

7. Кредитування та інвестування в іно­земній валюті.

8. Реструктуризація валютної заборгованості.

9. Паралельні позички.

10. Лізинг.

11. Дисконтування вимог в іноземній валюті (форфетування).

12. Використання валютних коштів.

13. Здійснення платежів за допомогою зростаючої валюти.

14. Самострахування.

В економічній практиці вказані методи ча­сто переплітаються між собою, а окремі фінан­сово-кредитні установи використовують, як правило, не один, а водночас кілька методів. При цьому методи 2, 3, 4, 5, 6 і 11 використовуються переважно за короткострокового страхування, а 7, 8, 9, 10, 13 і 14 - за довгострокового. Методи 1 і 12 можна використовувати в обох випадках, а методи 9 і 13 можуть застосовуватися тільки підприємствами, що мають закордонні філії.

Останнім часом у вітчизняній економічній літературі широко обговорювалася проблема забезпечення державного страхування окремих видів валютних ризиків, зокрема іноземних кредитів під гарантію Уряду тощо. Але прак­тично це питання ще далеке від вирішення, хоча широко відомий досвід інших країн, які запро­вадили державні програми страхування валют­них ризиків експортерів. Як правило, під дер­жавне страхування підпадають тільки екс­портні валютні кредити терміном понад 2 роки, тобто в перші два роки валютні ризики екс­портерів державою не страхуються. Так, у Японії, Німеччині, Бельгії та деяких країнах страхуються лише збитки, що виникають внас­лідок коливань валютних курсів понад 3% (у Франції - 2,25%). Якщо експортер зазнає збитків, то частина їх суми відшкодовується державою. Коли ж унаслідок коливань валют­них курсів понад установлений відсоток екс­портер одержує прибуток, то відповідна його частина перераховується державі.

Через недостатню розвиненість фінансово-кредитної та банківської систем, відсутність ринкової інфраструктури, недосконалість віт­чизняного законодавства для українських підприємців та банків спектр методів страхуван­ня поки що обмежений, і головними серед них є: правильний вибір валюти розрахунків, регу­лювання валютної позиції, валютні застережен­ня, конверсійні та арбітражні операції. Але слід зазначити, що з плином часу коло використо­вуваних методів розширюється. Останнім ча­сом помічено спроби використання на вітчиз­няному фінансовому ринку опціонів, фінансо­вих ф'ючерсів, набувають поширення лізингові угоди тощо.

У практичній діяльності вітчизняних під­приємств найбільш поширено використання валютних застережень, своєрідну форму яких ми спостерігаємо дуже часто у вигляді визна­чення, всупереч законодавству, ціни товарів в умовних одиницях, що практично означає вста­новлення її в доларах США.

Валютне застереження - це умова, за якої сума платежу повинна переглядатися в тій же пропорції, що й зміна курсу валюти платежу відносно валюти застереження. Валютне зас­тереження рівного ризику підвищує стелю ко­ливань валютних курсів, а тому й період роз­рахунків може бути тривалішим. Розрізняють застереження прямі, мультивалютні, опосеред­ковані, на базі СДР або ЕКЮ.

Пряме валютне застереження застосовуєть­ся в тому разі, коли валюта ціни й валюта пла­тежу збігаються, але сума платежу, обумовлена в контракті, залежить від зміни курсу валюти розрахунків щодо іншої, стабільнішої валюти, так званої валюти застереження. Опосередковане валютне застереження за­стосовується в тому разі, коли ціна товару (кон­тракту) зафіксована в стійкій найбільш поши­реній у міжнародних розрахунках валюті (до­лар, марка, фунт, франк), а платіж здійснюється в іншій валюті, зазвичай — у національній.

Мультивалютні застереження базуються на корекції суми платежу пропорційно зміні курсу валюти платежу, але не до однієї валюти, а до певним чином підібраного «кошика» валют, курс яких розраховується за певною методи­кою як середньозважена величина: наприклад, на основі середньоарифметичного відсотка відхилень курсів кожної з валют «кошика» від базового рівня або на основі зміни розрахун­кового середньоарифметичного курсу визначе­ного заздалегідь набору валют. Фактично мультивалютні («кошикові») валютні застережен­ня були основою формування досконаліших застережень на базі СДР та ЕКЮ, які зараз на практиці використовуються значно частіше.

Посилення валютної нестійкості змушує корпорації, банки, фінансові установи вдавати­ся до централізації управління валютними ризиками на рівні корпорації чи банку. На­приклад, французька автомобільна корпорація Пежо ще 1981 р. створила спеціалізовану ком­панію, яка здійснює всі платежі та фінансові операції корпорації. Щодо кожної з інозем­них валют, за якими ведуться розрахунки, ви­являється непокрита (чиста) позиція під ризи­ком, яка страхується в той чи той спосіб. Взаєм­ний залік ризиків з активу й пасиву, що його називають «метчингом», у такому разі стає най­ефективнішим методом обліку та оцінки ва­лютних ризиків. Поряд із методом взаємного заліку в межах корпорації використовується й метод «неттинг», сутність якого полягає в скороченні кількості валютних угод їх побіль­шенням та узгодженням дій усіх підрозділів. Цей метод також можна розглядати як форму централізації управління валютним ризиком, що дозволяє зменшити операційні витрати, зни­зити рівень ризику та відповідальність дочірніх компаній.

Використання широкого спектра методів самострахування дозволяє уникнути можливих утрат від валютних спекуляцій та організува­ти дієву систему менеджменту валютного ри­зику на конкретному підприємстві. Застосуван­ня зовнішніх методів управління валютним ри­зиком базується переважно на використанні певних інструментів банківської діяльності. Найбільшого поширення у світовій практиці набули термінові валютні операції: форвардні, опціонні та ф'ючерсні, що широко використо­вуються на міжбанківському ринку, валютних, фондових і опціонних біржах. На українсько­му валютному й фінансовому ринках такі ме­тоди страхування валютних ризиків тільки починають запроваджуватися, тому вони і бу­дуть розглянуті в першу чергу.

Date: 2016-07-05; view: 350; Нарушение авторских прав