Тема 7. Банківська кредитна політика та управління банківськими ризиками

7.1. Кредитна політика комерційного банку: економічна суть, принципи, інструментарій

7.2. Основні показники кредитної політики банку та їх зв’язок з ризиком

7.3. Елементи концепції стратегії кредитного ризику

7.4. Система кількісних показників ступеня кредитного ризику

7.5. Нормативи ризику, встановлені НБУ для комерційних банків.

Кредитна політика комерційного банку – це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів: поверненості; терміновості; диференційованості; забезпеченості; платності.

Кредитну політику необхідно розробляти та діяти згідно з нею насамперед тому, що вона дає змогу планувати, регулювати, контролювати, раціонально організовувати взаємовідносини між банком і його клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів.

На сучасному етапі становлення ринкових відносин в Україні банківська політика загалом і кредитна політика комерційного банку, зокрема, залежить від двох груп чинників – зовнішніх та внутрішніх.

Кожен банк визначає власну кредитну політику, беручи до уваги всю множину ризиків (внутрішніх і зовнішніх), якими він обтяжений, які впливають на ефективність його діяльності, враховуючи також ставлення керівництва банку до ризику.

До найважливіших зовнішніх чинників належать такі:

• загальний стан економіки країни, темпи інфляції, темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП), дефіцит бюджету тощо;

• грошово-кредитна політика Національного банку;

• рівень доходів населення, здатність споживати банківські послуги, наявність соціальних пільг тощо;

• регіональна та галузева специфіка функціонування банку;

• рівень конкуренції;

• рівень цін на банківські продукти та послуги;

• політизованість суспільства;

• соціальна напруженість;

• попит на позики банку його клієнтів.

До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають; кредитну політику банку, належать:

• кредитний потенціал банку;

• ступінь ризику та прибутковості окремих видів позик;

• стабільність депозитів;

• спектр виконуваних операцій і послуг;

• забезпеченість позик;

• професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку;

• клієнтура банку;

• цінова політика банку;

• практичне володіння персоналом банку теорією та інструментарієм економічного ризику.

Зазначимо, що наведена класифікація не є вичерпною. Можна конструювати й інші види кредитної політики залежно від інших критеріїв. Необхідно наголосити, що кредитна політика є основою стратегії ризику в діяльності банку. Вона (кредитна політика) може бути агресивною й традиційною (класичною). Підвалини кредитної політики складає стратегія банку, зорієнтована на зростання його капіталу чи на збільшення поточних доходів, або ж змішана стратегія. Отже, кредитна політика (у вузькому розумінні) – це система засобів банку в сфері кредитування його клієнтів, які здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу. Кредитна політика як основа процесу управління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин, з одного боку, та функціонування кредитного механізму – з другого.

Кредитна політика банку має свою внутрішню структуру, її основними елементами є:

• стратегія щодо основних напрямків кредитного процесу;

• тактика банку щодо організації кредитування;

• контроль і моніторинг щодо здійснення обраної (узгодженої) стратегії і тактики.

Виходячи з вищезазначеного, можна визначитися щодо окремих складових ризику як міри (ступеня) можливого відхилення від узгодженої (на певний період) кредитної політики певного банку, зокрема це:

• міра (ступінь) можливого відхилення (в несприятливий бік) відповідних показників кредитного процесу залежно від поточної ситуації, від показників, що визначають узгоджену поточну стратегію кредитування;

• міра (ступінь) можливого відхилення (в несприятливий бік) відповідних показників від показників, які характеризують обрану банком тактику щодо організації кредитування;

• міра (ступінь) неадекватності (недостовірності, несвоєчасності) в організації поточного контролю (моніторингу) за здійсненням кредитної політики.

Кредитна політика банку визначається, по-перше, пріоритетами у виборі клієнтів і кредитних інститутів (сегментації ринку); по-друге, нормами та правилами, що регламентують практичну діяльність банківського персоналу, який реалізує ці пріоритети на практиці. Отже, здатність управляти ризиком (зокрема кредитним) залежить від компетентності керівництва банку, фахової підготовки та досвіду персоналу, осіб, що займаються відбором конкретних кредитних заяв і формують умови кредитних договорів (угод).

Загалом, кредитна політика, в розрізі стратегії, включає пріоритети, принципи та цілі окремого банку на кредитному ринку, а стосовно тактики – фінансовий та інший інструментарій, що використовується даним комерційним банком для реалізації його цілей при здійсненні кредитних угод, правила їх здійснення, регламент організації кредитного процесу.

Отже, кредитна політика створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень. Вона передбачає створення відповідної організаційної структури й розподілу обов'язків між персоналом банку.

Кредитна політика – це сукупність норм і правил здійснення кредитної діяльності за такими основними напрямками:

• оцінка кредитних заявок і укладання кредитних угод;

• ведення кредитних справ і кредитний моніторинг;

• кредитне оздоровлення.

Опрацьовуючи свою кредитну політику, комерційному банку важливо враховувати не лише «чисто кредитні» показники, а й стан банку загалом.

В останні роки на Заході, формуючи кредитну політику, враховують основні положення концепції планування стабільного оптимального (чи раціонального) зростання вартості (цінності) банку. Дана концепція передбачає необхідність розроблення програми зростання активів банку з урахуванням, зокрема, таких чинників:

1. Здатність банку наростити капітал з погляду підвищення рентабельності активів (ROA). Його визначають як прибуток на одиницю активів:

ROA = EAR/ASS, (1)

де EAR – чистий прибуток; ASS – активи банку.

2. Дивідендна політика банку. Рівень дивідендів повинен бути оптимальним з погляду ринкових умов, тобто не вищим і не нижчим, ніж у конкурентів. Для оцінювання дивідендної політики використовують коефіцієнт сплати дивідендів (DPR):

(2)

де d – загальна сума (обсяг) дивідендів; EAR – чистий прибуток;

3. Прибуток на акціонерний капітал (ROE).

(3)

де EQU – акціонерний капітал;

4. Фінансовім ризик, що є прийнятним (допустимим) для акціонерів. Для його оцінювання встановлюють запланований рівень фінансового важеля (лівериджу) Lf – ліверидж-фактор:

(4)

де ASS – активи банку; EQU – акціонерний капітал;

5. СПРЕД (маржа) прибутку, SPREAD (SPREAD (англ.) – розмах, розрив між депозитною й кредитною ставками, а також кількістю залучених і кредитованих коштів).

(5)

де INC – відсоткові доходи; EAR ∙ ASS – доходні активи; EXP – відсоткові видатки; EXP ∙ LIA – пасиви, за якими сплачуються відсотки.

Наведені показники характеризують різні аспекти діяльності та, зокрема, кредитної політики банку. ROA – передусім, показник ефективності роботи менеджерів. Він показує, як вони справляються із завданням отримання чистого прибутку з активів банку.

Показник ROE – вимірювач доходності. Його значення в першу чергу цікавить акціонерів.

За допомогою SPREAD можна оцінити, наскільки успішно банк виконує функцію посередника між вкладниками і позичальниками та наскільки гострою є конкуренція на ринку, що обслуговується банком. Використовуються й інші показники. Зазначимо, що необхідно ще встановити граничні значення (критерії) кожного з вищенаведених показників.

Поряд із поточною кредитною політикою банки зобов’язані розробляти перспективні, стратегічні напрями розвитку. З цією метою доцільно використовувати концепцію планування (прогнозування) стабільного оптимального зростання банку. Тобто необхідно визначити раціональний ступінь максимально допустимого зростання активів банку при заданому ступені фінансування (G), не порушуючи раціонального значення ліверидж-фактора й коефіцієнта сплати дивідендів:

G = ROE (1 – DPR). (6)

Формулу (3.6) використовують, зокрема, для того, щоб визначитися щодо можливостей раціонального зростання банку на базі зростання обсягів його активів як основи кредитної політики комерційного банку. Цей показник аналізують також у динаміці. Виявляють тренд і контролюють можливі відхилення, проводячи аналіз щодо ступеня реалізації схваленої кредитної політики. Доцільно здійснювати контроль за ризиком як мірою цих (можливих) відхилень.

Зазначимо, що основними чинниками, які визначають кредитну політику комерційного банку, є зростання його ринкової вартості (цінності) з урахуванням невизначеності й конфліктності та зумовленого ними ризику.

Опрацьовуючи кредитну політику, необхідно враховувати вплив різних видів ризику. У сфері кредитної політики банки обтяжені такими основними видами ризику:

• кредитним ризиком;

• ризиком ліквідності;

• відсотковим ризиком.

Ці види ризику, загалом кажучи, є взаємопов’язаними: високий ступінь відсоткового ризику (несподівана зміна ставок відсотків) і зумовлена цим фінансова нестабільність господарських агентів може спровокувати високий ступінь кредитного ризику (значну ймовірність неповернення кредитів) та ризик ліквідності (брак у банку необхідних коштів для виконання своїх зобов’язань).

Співвідношення між критеріями мінімізації ризику та максимізації доходу (котрими керуються керівництво і менеджери банку в своїх діях та намірах) може бути охарактеризоване як конфліктне й виражене таким правилом: «більший обсяг прибутку — більший ступінь ризику». Тобто в процесі управління банківською діяльністю та, зокрема, банківськими активами виникають досить складні завдання щодо знаходження компромісних (парето-оптимальних) рішень. Такі завдання є надзвичайно важливими. Дослідження статистики банківських банкрутств у США в 1988 році виявило, що незадовільна якість активів зумовила банкрутства в 98% випадків. Однак у математичному плані такі задачі відносяться до класу багатокритеріальних і є досить складними, але при використанні низки гіпотез вони все ж реалізуються за допомогою економіко-математичних методів.

Кредитна діяльність комерційних банків єодним з основних джерел їхніх доходів і збитків, а кредитні ризики – головна проблема («головний біль») комерційних банків.

Сутність стратегії кредитного ризику полягає, зокрема, в тому, що кожного разу, коли банк прагне придбати прибутковий актив (у вигляді кредиту), він бере на себе ризик того, що позичальник може виявитися неплатоспроможним, тобто не зможе (чи не схоче) своєчасно погасити основну суму боргу й відсотки, та при цьому банку не вдасться скористатися забезпеченням позики.

Недоліки, які мають місце в діяльності комерційних банків,

• недостатній економіко-юридичний контроль за документарним оформленням кредитів (позик);

• відсутність дійового контролю за використанням кредитів (позик);

• неповна кредитна документація;

• невміння ефективно контролювати та аудитувати кредитний процес.

За даними Всесвітнього банку, на внутрішні чинники ризику комерційних банків Заходу припадає 67% збитків за позиками, а на зовнішні чинники (по відношенню до банку), відповідно, 33% збитків банків.

Послуговуючись поданим поняттям економічного ризику, можна дати визначення наведених термінів кредитного ризику.

Оперуючи поняттям кредитного ризику, слід розрізняти такі терміни: кредитний ризик щодо позичальника, кредитний ризик щодо способу забезпечення позики, кредитний ризик щодо кредитної угоди.

Кредитний ризик щодо позичальника – це об’єктивно-суб’єктивна економічна категорія, яка пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих і зворотних зв’язків.

Кредитний ризик щодо способу забезпечення позики – це об’єктивно-суб’єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає міру (ступінь) того, що банку не вдасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї.

Кредитний ризик щодо кредитної угоди – це об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія, що пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає міру (ступінь) того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї.

Таким чином, можна зробити висновок, що кредитний ризик щодо кредитної угоди – це добуток (одночасна поява) кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики. А звідси випливає, що кредитний ризик щодо кредитної угоди завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення позики. Ця обставина є дуже важливою при прийнятті практичних кредитних рішень (вирішення питання про надання позики, створення страхового резерву, встановлення адекватної ставки відсотка за кредит). Підставою для прийняття подібних рішень має бути величина кредитного ризику щодо кредитної угоди. На практиці ж дуже часто такі рішення приймаються з урахуванням лише кредитного ризику щодо позичальника, що призводить до їх неадекватності. Згідно з методологією загальної теорії економічного ризику стратегія кредитного ризику може бути деталізована за такою схемою:

• якісний аналіз кредитного ризику;

• кількісний аналіз;

• система показників кількісної оцінки міри (ступеня) кредитного ризику;

• моделювання кредитного ризику;

• способи (методи) оптимізації управління (зниження та врахування) кредитного ризику в діяльності комерційного банку.

Зазначимо, що стратегія управління кожним видом ризику, яким обтяжений банк, має свої специфічні (притаманні лише цьому виду ризику) особливості та інструментарій. Тому аналіз їх має суттєве практичне значення.

Стратегія кредитного ризику комерційного банку підпорядковується чинному законодавству, нормативним актам та інструкціям Національного банку України, спирається на загальні принципи кредитування (терміновість, поверненість, диференційованість, забезпеченість, платність), а також реалізується, враховуючи такі основні засади:

1. Стратегія кредитного ризику має задовольняти дві основні вимоги: по-перше, бути в руслі загальної ризикової політики (стратегії) банку, зорієнтованої на оцінку інтегрованого ризику, яким він обтяжений; по-друге, відповідати цілям кредитної політики, в межах якої здійснюється стратегія кредитного ризику банку.

2. Цілком уникнути ризику можливого несвоєчасного повернення (чи взагалі – неповернення) позик практично неможливо й недоцільно. Адже надмірна обережність та уникнення кредитних операцій ведуть до ризику невикористаних можливостей. Але питому вагу позик, які класифікуються як нестандартні в кредитному портфелі банку, можна зменшити, здійснюючи систематичне застосування досконалих методик (застосовуючи відповідний інструментарій) для прийняття раціональних рішень щодо надання позик та здійснюючи моніторинг. Як тільки отримано заявку на кредит, персоналу банку слід детально проаналізувати фінансовий стан позичальника, визначити ступінь ризику кредитного портфеля тощо. Цей аналіз має виявити сильні та слабкі сторони в його діяльності, забезпечити можливість визначення ймовірності (надійності) своєчасної та повної сплати заборгованості.

Після того як надання позики буде офіційно ухвалене, певний службовець відділу позик несе відповідальність за здійснення ефективного контролю за діяльністю позичальника (щодо використання наданої позики за призначенням), контролює виконання термінів її повернення тощо.

3. Доцільно використовувати систему кваліфікації позик з метою їх класифікації з погляду ризику можливої несплати. Системи класифікації позик можуть бути як якісними, так і кількісними.

4. Усі позики необхідно також періодично переоцінювати, щоб визначитися, чи є суттєвими зрушення в структурі та ступені ризику несплати кредитів. Для цього здійснюється моніторинг ризику.

5. Структуризація банківського кредитного портфеля за класами ризику, їх порівняння зі справжніми збитками за позиками визначає один із показників міри кредитного ризику кредитного портфеля. Обчислення обсягу сумарних збитків, у свою чергу, визначає обсяг необхідних резервів на покриття збитків за позиками портфеля (наявного обсягу та структури). Банк може також знизити ступінь ризику, здійснюючи диверсифікацію за різними типами позик (не концентруючи кредити в окремих галузях чи одному сегменті ринку позичальників).

6. Основним методом аналізу і кількісного оцінювання кредитного ризику є аналіз кредито- й платоспроможності позичальника. На підставі здобутої інформації про позичальника та забезпечення кредиту обчислюється низка кількісних показників ступеня ризику і приймається рішення про надання (чи ненадання) позики. Важливо, щоб ці показники не виявилися лише простим, механічним набором, а адекватно відбивали реальний стан справ.

У практичній діяльності банків з управління кредитним ризиком усе більше використовуються методи економіко-статистичного аналізу для оцінки кредито- й платоспроможності клієнтів.

7. Установлюючи кредитні стосунки з новими позичальниками, а також ураховуючи динаміку й нестаціонарність макроекономічних процесів (оточуючого економічного середовища), доцільно через певні проміжки часу проводити розгорнутий аналіз кредитоспроможності клієнта, а з метою контролю за поточним фінансово-економічним станом позичальника систематично здійснювати так званий експрес-аналіз.

Якісний аналіз кредитного ризику полягає в ідентифікації чинників ризику (виявленні його джерел) і вимагає ґрунтовних знань, досвіду та інтуїції у цій сфері діяльності. Його доцільно здійснювати за двома аспектами.

Перший аспект пов’язаний із визначенням можливих джерел кредитного ризику та збитків, розгорнутим аналізом кредито- й платоспроможності клієнтів. Проводиться класифікація та структуризація кредитного ризику.

Другий аспект пов’язаний із визначенням суб’єктивної складової кредитного ризику, з виявленням інтересів суб'єктів ризику тощо.

Кількісний аналіз ризику спирається на низку методів, серед них: статистичний метод; метод експертних оцінок; метод аналогій; аналіз чутливості (вразливості); методи імітаційного моделювання тощо.

Зауважимо, що структура та ступінь кредитного ризику комерційного банку залежать, зокрема, від таких чинників:

• ступеня концентрації кредитної діяльності банку в певній сфері (галузі, сегменті), чутливої (вразливої) до змін в оточуючому економічному середовищі, тобто коли наявний еластичний попит на продукцію певної галузі (сегмент ринку);

• питомої ваги кредитів, які припадають на клієнтів, котрі мають певні фінансові труднощі;

• кредитування інсайдерів;

• концентрації кредитної діяльності банку в маловивчених, нових, нетрадиційних сферах;

• внесення досить частих та (чи) суттєвих змін у політику банку щодо надання кредитів, стратегії формування портфеля;

• прийняття в заставу цінностей, які можуть виявитися недостатньо ліквідними (такими, що важко реалізовуються чи знецінюються).

Однією з важливих (системотвірних) складових у концепції ризику є обрання адекватної системи показників кількісної оцінки ступеня (міри) кредитного ризику.