Розвиток українського книгознавства в радянський період.

1920-х рр. ще не так давно тлумачили тим, що, мовляв, умови для цього створила більшовицька революція 1917 р. Залишалося незрозумілим, чому розвиток припав на ті роки, коли ще радянська влада не встигла повністю поставити наукове життя під ідеологічний контроль. Як тільки цей контроль став тотальним, гуманітарні науки, між ними й їхні книгознавчі галузі, опинилися в стані глибокої кризи, майже колапсу, з якого почали виходити лише в умовах “відлиги” – певного ослаблення ідеологічно- го тиску. В цілому досягнення українознавства в 20-х рр. аж ніяк не були наслідком встановлення радянської влади, а спиралися як на його здобутки в кінці ХІХ – на по- чатку ХХ ст., так і на піднесення національно-культурного руху в роки Визвольних змагань. Інституційну підтримку українським книгознавчим студіям значною мірою забезпечили установи, створені ще незалежними українськими урядами: Всеукраїн- ська академія наук, Національна бібліотека України (з 1919 р. Всенародна бібліотека України, скорочено ВБУ), Книжна палата. Перший український книгознавчий журнал “Книгарь” почав виходити у київському видавництві “Час” за часів Центральної ради у вересні 1917 р. Редактором був спершу Василь Королів-Старий, від березня 1919 р. Микола Зеров (останнє число датоване березнем 1920 р.). Винятково велике значення для піднесення рівня українського книгознавства мали діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК), фундатором і директором якого був Юрій Меженко., відділів бібліографії та рідкісної книги Всена- родної бібліотеки України. У рамках УНІК засновано Кабінет вивчення книги і читача, з яким пов’язані новаторські розвідки Дмитра Балики з питань соціології книжки і бібліопедагогіки. В опрацюванні теоретичних проблемкнигознавства й бібліографії та в їх інституційному оформленні винятковою була роль Ю. Меженка. В той же час не можна забувати і заслуг Ярослава Стешенка та Миколи Іванченка в налагодженні роботи УНІК, їхньої участі в редагуванні його ранніх ви- дань. Видання ВБУ (“Журнал бібліотекознавства та бібліографії”, 1924 –1930, “Біб- ліотечний збірник”, 1926–1927) і Українського наукового інституту книгознавства (“Бібліологічні вісті”, “Труди УНІК”) відображають різнобічність і високий рівень тодішніх книгознавчих студій в Україні. Особливо високим був рівень органу УНІК – часопису “Бібліологічні вісті”. Для більшості статей характерний серйозний підхід до матеріалу. Викликає повагу і патріотизм авторів – то був не той показний патріотизм, який зводиться до проголошення дзвінких фраз і приписування українській культурі не притаманних їй рис, а той, який виливається в почуття обов’язку працювати для цієї культури на гідному її рівні. Деякі дослідники називають“Бібліологічні вісті” найкращим радянським книго- знавчим журналом. Це твердження важко сприйняти беззастережень. Більшість з його авторів усвідомлювали себе не в контексті СРСР, а в контексті української науки й культури, їхніх міжнародних зв’язків. Офіційна ідеологія тоді ще не впливала на рі- вень і спрямування видань УНІК та ВБЛ. щення вчених. У числі перших жертв репресій щодо гуманітарної науки опинилися провідні книгознавці й бібліотекарі. При цьому, поруч зі звинуваченнями в “шкідницьких” книгознавчих теоріях, їм стали приписувати підпільну антирадянську діяльність. 1929 р. були арештовані колишній голова бібліографічної комісії УНІКакадемікСергій Єфремов, член комісії мистецтва книги Федір Ернст, член комісії історії книги Павло Балицький, вже згадуваний талановитий книгознавець, працівник УНІК, а потім ВБУ Ярослав Стешенко, директор ВБУ і заступник голов бібліографічної комісії ВУАН Степан Постернак. У кінці грудня 1930 р. арештовано колишнього вченого секретаря УНІК Миколу Іванченка. Наступного, 1931 р., коли тривало слідство проти нього, ін- ститут розгромлено. – 1 червня 1932 рр. 19 та на інших численних зборах ізасіданнях висунуто абсурдні звинувачення щодо УНІК у дотримуванні класово ворожих “націо- налістичних і буржуазно-ідеологічних засад”. Звільнено Ю. Меженка з посади директора інституту. Українські історико-книгознавчі праці в другій половині 30-х років можна було видавати тільки за межами СРСР, зокрема у Львові. В 1937–1939 рр. тут виходив ча- сопис “Українська книга” за редакцією Євгена Юліяна Пеленського. В Україні книгознавчі дослідження не виходили в світ і в перші повоєнн роки. З початку 1960-х рр. статті українських авторів, зокрема істориків книги та біб- ліографознавців, почали з’являтися на сторінках московських збірників “Книга. Иссле- дования и материалы”. Поява їх 1959 р. засвідчила відродження в СРСР книгознавства та офіційну санкцію на його подальший розвиток. у 70-х і першій половині 80-х рр. ідеологічний контроль згубно позначався на змісті й обсязі друкованих в Україні книгознавчих і бібліографічних праць. Якщо в 30-х рр. цензура дбала головно про дотримання в статтях книгах “класового під- ходу” (який передбачав тоді паплюження не тільки українського націоналізму, але й “великодержавного шовінізму”), з 40-х рр., особливо ж після війни, в Україні однією з основних вимог до авторів стало вихваляння допомоги Україні від “великого росій- ського народу” і прославляння “віковічної дружби слов’янських народів”, очолених російським “старшим братом”. ня часопису або серіїз бібліографії, бібліотекознавства та книгознавства. У незалежній Україні одним із найперших завдань книгознавців було впро- вадження до наукового обігу тих досліджень з історії української книги та преси й бібліографічних оглядів, які раніше не мали доступу до більшості українських чита- чів, зокрема, праць Івана Огієнка, Лева Биковського, Євгена Юліяна Пеленського, Степана Сірополка, Любомира Винара та інших авторів. На жаль, серед опубліко- ваних недавно перекладів новаторських праць сучасних західних вчених-гуманітаріїв практично нема праць з бібліології. Нема в Україні й ориґінальних видань цих праць. Ведеться робота над створенням максимально повної бібліографії оприлюднених в Україні (насамперед україномовних) видань XIX – початку XX ст., яка припинилася в перші повоєнні роки. Важко переоцінити значення поновлення процесів інтеграції української науки у світову. Українські вчені починають, врешті, враховувати появу новочасних методик досліду, залучають порівняльний матеріал із досліджень явищ в інших країнах, які типологічно можна зблизити з тим, що було в Україні. З іншого боку, книгознавці з України докладають зусиль, щоб український матеріал увійшов до загальних оглядів європейського та світового книговидання. До завдань цього нарису не належить висвітлення стану книгознавчої науки в наш час, в умовах незалежної України. Відзначимо лише суперечливі тенденції в роз- витку цієї науки, як і інших суспільно-гуманітарних наук. Відсутність у наш час дер- жавної цензури, ідеологічних пут (як нав’язаних, так і тих, що їх приймали дослідни- ки в силу однобічності своєї освіти), відмова від примусового планування наукових тем і реґламентації шляхів їх виконання, активізація відкритих міжнародних контак- тів, – усе це створило умови для вільної наукової творчості. Її обмеження зумовлені переважно не вказівками згори, а живучістю в середовищі науковців стереотипів, ус- падкованих від попередньої доби. Базою для розвитку книгознавчих досліджень стало укладання фундаментальних бібліографічних праць, які є складовими частинами національної бібліографії України. Значно розширилося викладання книгознавства у вищи навчальних закладах, які готують бібліотекарів і фахівців з видавничої справи. Активізували роботу книгознавчі осередки ка-

федр книгознавчого спрямування у вищих навчальних закладах.

Date: 2016-07-22; view: 381; Нарушение авторских прав