Моральність журналіста у стосунках зі своїми персонажами і колегамижурналіст моральний етичний публікація

Кодекс професійної етики українського журналіста з цього приводу каже:«Журналіст поважає честь і гідність людей, які стають об’єктами його професійної уваги. Він утримується від будь-яких натяків і коментарів стосовно фізичних недоліків або хвороби людини. Він утримується від таких відомостей, за винятком тих випадків, коли ці обставини напряму пов’язані зі змістом публікації. Журналіст зобов’язаний уникати образливих висловів, які можуть спричинити шкоду моральному і фізичному здоров’ю людей.Журналіст дотримується принципу, що кожна людина є невинною до тих пір, поки судом не буде доведене протилежне. В своїх повідомленнях він утримується називати по іменам рідних і друзів тих людей, які були обвинувачені або засуджені за скоєння ними злочину – за винятком тих випадків, коли це необхідно для об’єктивного викладення питання. З особливою суворістю дані норми виконуються, коли журналістське повідомлення може зачепити інтереси неповнолітніх. Тільки захист суспільства може виправдати журналістські розслідування, які передбачають втручання в особисте життя людини. Такі обмеження втручання виконуються, якщо мова йде про людей, які знаходяться в медичних та інших подібних установах». 1. Етика трудових відносин – це комплекс норм і правил, що забезпечують ефективну взаємодію людей у процесі спільної діяльності. Царина етичних стосунків у трудовому колективі складається з двух взаємопов’язаних аспектів: етики праці як виду діяльності та етики праці як сфери міжособистісних стосунків працівників редакції. Корпоративна журналістська етика має певні професійні особливості. Якщо всі члени трудового колективу сприймають свою діяльність як служіння добру, то побудована на цьому принципі корпоративна етика обслуговує інтереси кожного з них і забезпечує дотримання стратегічних інтересів редакції загалом. Діловий етикет – це результат тривалого відбору правил і форм найбільш доцільної поведінки, які сприяють успіхові у ділових відносинах. Культура поведінки в редакції є частиною корпоративної культури, що складається з найважливіших припущень, які приймаються членами організації і знаходять своє вираження в цінностях, заявлених конкретною редакцією. На формування редакційної культури значною мірою впливають формальні чи неформальні лідери та керівництво редакції. Редакційна культура визначається специфікою діяльності редакції та колективу.

Кодекс професійної етики журналіста 1991 року каже: «Якщо наказ видавця або керівника редакції вступає в протиріччя з суспільними правилами, то журналіст повинен відмовитися від його виконання. Журналіст може відмовитись від виконання завдання редакції, якщо воно протирічить його моральним переконанням.

Журналіст турбується про престиж професії, поважає честь і гідність колег, не допускає дій, які приносять шкоду авторитету журналістики. В творчому змаганні журналіст не дозволяє собі зловживати довір’ям своїх колег, заважати їм виконувати професіональні обов’язки, наносити їм будь-яку шкоду. Він сприяє розвитку творчих вмінь колег, підвищенню знань і майстерності, приходить на допомогу тим, хто потрапляє в біду. Професіональна солідарність не може слугувати виправданням посяганню на правду і справедливість.»

Як недотримання корпоративної культури, характеризуються наступні епізоди: «Якщо журналіст з корисних або інших низьких мотивів відмовляється від публікації конкретного матеріалу або окремих його частин, або публікує його, або схиляє своїх колег до його опублікування;

- якщо журналіст в будь-якій формі розкриває псевдонім, який належить іншій людині, без його згоди, за винятком випадків, коли псевдонім був розкритий публічно раніше;

- якщо журналіст, використовуючи чуже творіння, представив його повністю, або частково як своє, не вказує на його дійсного автора;

- якщо журналіст, не попереджуючи про це відповідні редакції, передає один і той же матеріал в дві або більше редакції або пропонує для обнародування раніше опублікований матеріал, за виключенням випадків, передбачених законом;

- якщо журналіст використовує свій професійний статус для збору інформації на користь чужої людини або організації, яка не є ЗМІ.

Як порушення службової етики і професійної солідарності журналістів можуть бути кваліфіковані наступні випадки:

- якщо журналіст, використовуючи посаду в редакції, шляхом редагування спотворює зміст матеріалу, підготованого його колегою, і без його згоди оприлюднює в такому вигляді;

- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, нав’язує колегам, шляхом правки їх матеріалів свої смаки і суб’єктивні вподобання заважає їх професійному розвитку;

- якщо журналіст із кар’єристських, корисних мотивів представляє свого колегу в поганому світлі в очах інших журналістів або громадській думці;

- якщо журналіст з поганого розуміння творчого суперництва або інших мотивів свідомо ускладнює колезі виконання професійних обов’язків;

- якщо журналіст, використовуючи свою посаду в редакції, заважає діяльності журналістської організації, обмежує її самостійність».

Що стосується плагіату, то за останній час з’явилась тенденція користуватись «інформацією з відкритих джерел». Іншими словами – з Інтернету. Чомусь багато журналістів і редактори телевізійних програм забувають, що у всіх текстів у всесвітній мережі також є автори. І «розкиданість» деяких найбільш вдалих текстів по ній зовсім не переводить їх в розряд фольклору, яким можна користуватись без згоди автора. Етика у галузі конкуренції передбачає, що конкурент не є ворогом, а суперником, тому стосунки з конкурентами регулюватимуться послідовною етикою і правилами чесної гри, а не етикою самозахисту та війни. Саме неетичний конкурент може обернути суперництво в жорстоку боротьбу. Водночас, якщо один із конкурентів програє за рахунок того, що всі інші справді працюють ефективно і краще задовольняють вимоги споживачів, це не буде неетичним, оскільки є результатом справжнього задоволення вимог економічних потреб суспільства.

Якщо конкурент завойовує покупців якіснішою продукцією та нижчими цінами, що базуються на нових технологіях, то його дії не можна вважати неетичними.

Неетично говорити неправду про своїх конкурентів та їх продукцію. Навіть правда може іноді принести більше шкоди, ніж добра. Можливо, конкурент використовує матеріали нижчої якості, але розголошення цього факту може кинути підозру на всю галузь. З іншого боку, мовчання також може виявитися неетичним, якщо воно наражає інших, зокрема покупців, на зайву шкоду.

В цілому зниження цін є законним і бажаним знаряддям конкуренції. Від цього виграє споживач. Однак зниження цін часто використовується для того, щоб завдати шкоди конкурентові.

Компанія може діяти етично, продаючи за зниженими цінами товар, якого хоче позбутися. Це може зашкодити конкурентам, але дія навмисно не спрямована проти конкурентів.

25. Коли виникає суперечність між основним завданням журналістики і потребою використання її для пропаганди, порушуються правдивість, чесність, об'єктивність, інші етичні вимоги в ім'я виконання пропагандистських завдань партій, влади. Виникає необхідність регулювати відносини журналістики і суспільства (влади і журналістики, журналістів і читачів, журналістів з колегами), а також поведінку, вчинки журналістів.

Спочатку з'явилися неписані норми цих відносин і стосунків. Специфічні вимоги журналістської стики формувались поступово, з виникненням, розв'язанням моральних конфліктів і зловживань журналістами свободою слова, преси. Журналістські етичні норми с результатом теоретичного осмислення професійної моралі й викликані потребою захисту суспільних інтересів від зловживань свободою ЗМІ. Задовго до перетворення журналістики на масову професію вії сфері виникали моральні конфлікти і відповідно накопичувався досвід їхнього розв'язання. Наприклад, це зазначено в листі М.В, Ломоносова до Л. Ейлера і в його «Міркуваннях про обов'язки журналістів при викладі ними творів, призначені для підтримки волі філософії», що датуються 1754 р. М.В. Ломоносов закликає журналістів до ретельного розгляду того, про що вони беруться писати, засуджує неуважність, недбалість, поспішність і несумлінній Осмислюючи конкретний випадок журналістської сваволі, автор порушує у своїй дисертації принципові питання журналістської етики. Але норми дій журналістів, обов'язкові зразки належної поведінки з'явилися лише у XX ст. "Загалом журналістська мораль і виникає іприродна відповідь професійної групи на прагнення обмежити право отримувати правдиву інформацію від можливого свавілля тих, хто цю інформацію відбирає і поширює".

Журналістська етика посідає певне місце в системі наук, є світоглядною, соціальною філософською наукою, точніше розділом прикладної філософії, об'єктом дослідження якої мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей.

Журналістика як синтетична професія увібрала у свою професійну етику чимало вимог етики інших професій, наприклад, журналіст як педагог повинен усвідомлювати, що вії завжди виховує інших, тому сам повинен зразково поводитися. Як лікар журналіст повинен пам'ятати, що слово лікує, ранить і навіть вбиває, тому його, мов ліки, треба обережне дозувати, добре обдумавши всі наслідки впливу. Як правозахисник журналіст повинен захищати людину відповідно до закону і збирати вербальні, документальні свідчення, що є найкращим доказом і аргументом у журналістському матеріалі. Як суддя журналіст може вершити людські долі, від його неправильно прийнятого рішення, оцінки постраждає невинна особа.

В українському пресознавстві є розбіжність між журналістською етикою як явищем і журналістською етикою як науковою дисципліною. Наприклад, О. Кузнецова розглядає ії як журналістську мораль. Вона вважає, що журналістська мораль фігурує як практика втілення етичних норм журналістом під час трудової діяльності, а журналістська етика - як наука про професійну мораль журналіста.

Західні фахівці розглядають журналістську етику скоріше як явище, що існує на практиці, і як навчальну дисципліну. Етика журналістів, а в широкому розумінні - етика мас-медіа, є центральною сполучною ланкою між обмежувальною природою інформації (неминуче препарування правди під час передавання інформації), характером журналістської професії, суспільною довірою до мас-медіа та їхньою відповідальністю перед суспільством.

Роджер Блюм вважає, що етика засобів масової інформації - це нормативна система журналістського самоконтролю. Йорг Пауль Мюллер виводить визначення і основні функції етики з неможливості підтримувати демократичний лад суспільства, виходячи лише з буквального тлумачення конституції і законів. У конкретній повсякденній роботі журналістів важливе усвідомлення змісту і меж журналістського мандата (місії) у демократичному суспільстві. Саме ці поняття охоплює етика мас-медіа.

Можна сказати, що в громадянському суспільстві мас діяти закон рівноваги суспільних і журналістських інтересів. «Людство має інтерес до новин, і журналісти повинні сповна, чесно і пристойно їх відтворити, висловлює свою думку О. Кузнецова. - Журналісти мають інтерес зробити сенсацію, щоб прославитися, заробити гроші. І вони повинні мати право досягти свого інтересу, не порушуючи право людей на інформацію. Якщо рівновага інтересів відсутня, виникає конфлікт

26. Авторська творчість — фігурально виражаючись, глибоко інтимний процес стабілізації роботи мозку, пов’язаний із створенням якогось авторського продукту у формі допускаючого копіювання і тиражування твору. Через високу конкурентну агресивність творчої особи авторство не може бути груповим за винятком участі в багаторолевій соціальній грі типу телебачення з розподілом ролей актора, кореспондента, модератора, оператора, режисера, сценариста і т.д. Особливість творчої особи така, що виникаючі в процесі релаксації мозку як вторинний продукт ідеї укупі з формою їх виразу можуть виявитися неповторними, але при нагоді їх фіксації і документування, наприклад, у вигляді екранного або літературного тексту, можуть викликати аналогічний ефект «заспокоєння» тривожної свідомості вже при сприйнятті як витвір мистецтва і не тільки у самого автора. Складна логічна конструкція згортається в надкороткий вираз Федора Достоєвського «Краса врятує світ», оскільки альтернативний шлях особистого заспокоєння негативний, деструктивний для суспільства. Помітимо, що форма виразу ідеї більш схильна до неповторності і цінніша за саму ідею в завершеному творі (ідеї еволюціонують паралельно і легко запозичуються), тому людині творчого настрою рекомендується записувати все і відразу, навіть те, що він сам не в змозі оцінити. З другого боку, спроба творити на замовлення може викликати негативну емоційну реакцію відторгнення у автора відносно свого твору, тому і необхідний інститут продюсерства. Необхідний не єдиний продюсер в ролі отакого плантатора на знімальному майданчику або в ролі диктатора літературної поденщини, а саме висококонкурентний інститут з механізмом рейтингової освіти.

Багаторолеву гру створила людська конкурентність, прагнення до самовираження — розрахунку або цілеспрямованості у використовуванні непередбачуваної творчої агресивності не було. Престиж авторства підняв все той же авторський початок і в результаті деяка технологічність понизила рівень стихійності творчості. Так само, як це відбулося з типологією ТБ–жанрів, типологія авторства відображає ускладнення і різноманітність його типів. Причому типологію авторства можна допустимо будувати по «еволюційному походженню» твору як авторського продукту. Можна виділити тип твору власне авторський, компілятивний і версифікацію. Що може бути оцінено і в критиці, але у будь-якому випадку остаточною відповіддю на питання про тип твору є його доля після публікацій і відчуження від авторського початку. Найбільш непередбачувана доля першого типу, такі твори частіше можуть виявитися передчасними, невчасними або взагалі позачасовими, виявитися зовні моди, і для касового успіху вимагають менеджерського комерційного «розкручування» — це перш за все продукт некогерентного пошуку, розробка проблемного поля і тематичного простору. Цікаво, що у власне авторському типі авторства можна виділити своєрідні аналоги двох статевих типів (що схоже на різницю у вадах розвитку, описаних для хлопчиків і дівчаток) — абсолютно непередбачувані форми і варіації, підказані еволюційним минулим. Інші вказані форми авторства більш технологічні і швидше дозволяють творити на замовлення, іноді представлені як перенесення сюжету на інші носії тексту або як переписування з використанням інших образотворчо-виразних засобів. Версифікація (екранізація, переклад кино- в телеверсию) і компіляція завжди «знайде своїх читачів», розширить аудиторію, але і світ швидше за все не переверне. Успіх компіляцій може бути обумовлений новою вільною нішею, як популярність Ернста Хемінгуея в СРСР — масовий радянський читач не був знайомий з класиками запозичених їм жанрів, тут читали твори Джона Дос Пасоса і Френсиса Скотта Фітцджеральда тільки фахівці і нечисленний елітарний прошарок, яким міг бути доступний або літературний американізований англійський або ранні раритетні переклади. Варіанти версифікації — пародія, наприклад, комедійна на трагічне або навпаки, також використовування як фабули біографії відомої особи, коли сюжет наповнюється згідно фантазії автора. Зустрічається як би зворотний варіант, коли автор вставляє в твір відображення конкретних життєвих епізодів, виключаючи з них прив'язку до конкретності часу і місця. Глядацьке сприйняття звільняється від кабали первинності використаних автором образів, але якщо вони мали певний сенс, то саме наявність значення і зберігається, саме так відбувається будь-яка адаптивна еволюція. На екрані ж виходить те, що називається «елітарне кіно» або «кіно не для всіх». Життя радянського періоду в сприйнятті з іншого часу здається таким гротесковим, що прекрасний «фантастичний фільм» можна скласти цілком з конкретних життєвих ситуацій, відображаючи їх зі всією можливою точністю і нічого не вигадуючи, як це зробив Михайло Калік в останній своїй роботі «І повертається вітер». Проте автор може користуватися вказаними прийомами, як і взагалі будь-якими іншими, що затрудняють глядацьке сприйняття, для штучного підвищення інтересу до своєї творчості — відома теорема з області теорії інформації затверджує, що наявність перешкод (трудне сприйняття) укупі з надмірністю (повторами) приводить до різкої поляризації безлічі глядачів. Тобто аудиторія як би розвалюється на тих, що захлинаються від захоплення і що плюють у бік екрану, причому ажіотаж з приводу твору може складати єдину мету його автора. Існує майже протилежний механізм створення важкодоступного для інтерпретації екранного продукту, що тепер модно позначати неологізмом «віртуальне». Спосіб втім цілком старий — спроба відображення внутрішньої образної мови людського мозку обминувши реальність. Реальні образи можуть бути використані і служать або для створення своєрідного потойбічного ефекту, або буквально як якесь обрамлення не всім доступного змісту. Так, наприклад, зроблений фільм «Парад планет», причому подібні твори, хай вони далеко не всім цікаві і насилу піддаються об'єктивній критичній оцінці, але у відображенні внутрішнього образного людського світу з їх допомогою мистецтво досягає набагато більших успіхів і точності, ніж строгі лабораторні дослідження і наукові теоретичні побудови. При одній істотній умові — якщо твір не штучно, але дійсно є витвором мистецтва. Тобто несе хоч іскру авторського таланту, чия наявність або відсутність не має прямої залежності від типу авторської творчості або використання окремого жанру.

До сказаного про авторство необхідно додати, що вибраний людиною особистий шлях самовираження може бути вдалим, зробити його відразу знаменитим або, навпаки, замкнути в тьмі забуття виключно унаслідок заняття не своєю справою, але порівняльна оцінка авторських продуктів в мистецтвознавчій критиці або науковому дослідженні, а ще краще глядацьке сприйняття показують — погане і добре, талановите і мерзотне, яскраве і скучне можна знайти в творах буквально всіх існуючих жанрів, у всіх гілках будь-якої типологічної схеми.

Факти як основа журналістської творчості

Як відомо, в основі будь-якого журналістського твору лежать факти — своєрідна цегла, з якої будується вся його структура. Тому таким важливим моментом журналістської роботи є не тільки збір фактичного матеріалу, але і методи його обробки і викладу. Для того, щоб успішно оперувати фактами, уміло пред'являти їх в тексті, вибудовувати з них певну систему доказів, використовувати їх як наочну ілюстрацію думок і т.п., необхідно спершу розібратися в складній природі факту, яка, як відзначає Л.А. Поєлуєва, виражається в проблемі співвідношення «факту і об'єктивної реальності і виникаюча при цьому суперечність — ототожнення факту і події». Підшукуючи ключ до розуміння цього питання, автор звертається до теорії віддзеркалення і як опорна думка дотримується того положення, що «віддзеркалення оригіналу не є самим оригіналом»[13, с.5].

Як об'єкт журналістського віддзеркалення може бути і сама дійсність, і соціальні явища і процеси, і людина. Словом, в полі зору журналістів знаходиться багатоманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процес пізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно значущих подіях. В самому акті вибору об'єкту пізнання, в специфіці його сприйняття, різних форм відображення, в оцінці і інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторська суб'єктивність. Тому, кажучи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у факті, багато авторів сходяться на тій думці, що «зміст факту є віддзеркалення об'єктивної події, людської свідомості, що знаходиться зовні, а форма, в якій здійснюється це віддзеркалення, суб'єктивна».

Для журналістів об'єктивне освітлення подій означає суворе дотримання фактів. А як же бути з авторськими коментарями, міркуваннями, думками? Якщо в хронікальній інформації потрібно і слідує обходитися без оцінних думок, то в аналітичних і художньо-публіцистичних творах факти виступають або як ілюстративний матеріал, або у вигляді опорних аргументів, підтверджуючих ту або іншу тезу. При цьому журналіст не тільки піддає факти всесторонньому аналізу, але і дає їм власне трактування і оцінку.

Чи можна в журналістському матеріалі досягти об'єктивного освітлення події, враховуючи складну природу факту? Американські дослідники Еверет Деніїс і Джон Меррілл, відповідаючи на дане питання, пишуть: «Для журналістів об'єктивність не означає математичну або наукову точність, а, швидше, таке освітлення новин, яке виключає емоції і відділяє факти від думок. Для багатьох об'єктивність означає точне освітлення фактів і подій у формі неупередженого опису. Останнім часом, проте, теорія об'єктивності стала допускати аналітичне освітлення подій, яке далеко виходить за рамки неупередженого опису».Прагнучи об'єктивного освітлення подій, журналісту потрібно пам'ятати, що не можна замінити факт власною думкою, оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.

Що ж у такому разі мають на увазі під фактом? «Факт в журналістиці можна визначити як достовірне відзеркалення фрагмента реальності, що володіє соціальною репрезентативністю»[3].Саме за допомогою фактів журналісти створюють модель багатоманітної дійсності. Для повного і адекватного віддзеркалення різних подій, явищ і процесів в інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних матеріалах використовуються різнорідні факти: соціальні, історичні, літературні, юридичні, культурологічні і ін. Не випадково П.В. Копнин вважає, що «факт є формоюлюдського знання, що володіє достовірністю» Відношення до фактів як до одиниць знання і викликає до них явну довіру у людей.

Але в якому ступені можна вірити тим або іншим фактичним даним, якщо в них вже присутня оцінка, що відображає не тільки понятійну систему людини, але і особливості його сприйняття? В своїх дослідженнях по журналістиці Майкл Новак приходить до наступного висновку: «Фактів не існує, існують люди, що спостерігають за ними. А люди, що спостерігають за фактами і що намагаються при цьому бути нейтральними, стають ще більш суб'єктивними»[3]. Щоб бути упевненими в репрезентативності фактів, журналістам потрібно знати, по-перше, з яких джерел вони отримані; по-друге, яку мету переслідували респонденти, що повідомили про ті або інші факти; по-третє, чітко відрізняти факти наукові від буденних фактів.

Загальновизнана особливість телеінформації - "персоналізація новин". Це, проте, не означає, як думає багато людей, вільне суб'єктивне висловлювання ведучого. Чітке відділення фактів від думок в програмі новин неухильний журналістський принцип.

"Факти священні, коментар вільний", - заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Визнання самоцінності факту зобов'язало висловлювати телевізійні повідомлення безвідносно до інтересів будь-яких соціальних, партійних і інших груп, щоб уникнути докорів в тенденційності, тобто вказівок, як саме ці повідомлення треба сприймати. Професійне телевізійне повідомлення не повинне містити оцінок, тим більше якщо це оцінки співробітника телебачення (ведучого, репортера, інтерв'юєра).

Для радянської журналістики самоцінність факту завжди вважалася поняттям буржуазним, а значить - брехливим. Десятиріччями автократичне віщання затверджувало свій особливий вид теленовин - інформацію, незалежну від фактів (зате цілком залежну від пануючої ідеології). І хоча останніми роками офіціозність інформаційних програм все помітніше йде в минуле, залежність від ідеології зберігається.

Елементи оцінок містяться в словах ведучих і репортерів, що оголошують ті або інші суспільні акції антиконституційними, а конфлікти міжнаціональними, не чекаючи, поки ці акції офіційно будуть визнані такими. Звичне навішування ярликів і принизливих виразів типу "войовничі екстремісти" або "безчинствуючі маси" - рецидиви з пропагандистського арсеналу маніпуляторів новин.

Журналісту інформаційної служби слід уникати ситуацій, в яких він мав би можливість виказати своє особисте відношення до зображуваної події. Позиція журналіста - в підборі, повноті і послідовності освітлюваних фактів. (Якщо виразити своє відношення все ж таки необхідно, цю частину передачі краще відособити від інших повідомлень як "коментар ведучого".)

Коментарі подій або явищ доречні у вустах експертів, коментаторів або осіб, в чиїй компетенції немає сумнівів.

Date: 2016-07-22; view: 452; Нарушение авторских прав