Бібліотеки монастирів та їх роль у збереженні книжності.

Найбільш поширеними з бібліотек середньовіччя були церковні та монастирські. Перші бібліотеки з’явилися у часи створення Київської Русі. Найдавніша згадка про бібліотеку на Русі датується 1037 р. У літописах засвідчено, що князь Ярослав Мудрий збудував у Києві кам’яних собор св. Софії і передав йому зібрання книг. Створення першої на Рус бібліотеки, поряд з іншими заходами в галузі освіти, відповідало державним інтересам і сприяло зміцненню незалежності церкви Київської Русі від Візантії. Певно, ця бібліотека була не тільки центральною книгозбірнею церкви, але й державною власністю. Кількість книг – невідома, тому що бібліотека не збереглась. У минулому столітті деякі історики вважали, що вона нараховувала „тисячі книг рукописних і різнихдорогоцінних манускриптів, писаних на різних мовах”. Зараз фахівці вважають, що бібліотека налічувала 500-700 томів. Можна припустити, що фонд цієї бібліотеки складався як з перекладної, що фонд цієї бібліотеки складався як з перекладної, так і з оригінальної літератури. Бібліотека мала „Житіє святих” – свого роду серію про життя видатних людей, твори енциклопедичног характеру, книги, які містили відомості з філософії, історії, географії, астрономії мали велику пізнавальну та наукову цінність. У Х-ХІІ ст. створюється на Русі й оригінальна література. Митрополит Іларіон написав „Слово пр закон і благодать”. „Слово” монаха Кирила Туровського було написане з приводу церковних свят. Це не суто релігійні книги, обидві відзначаються ліризмом і зворушливістю викладу. Книг державного діяча „Поучение Володимира Мономаха” закликала до навчання. Вершина культури того часу – „Слово о полку Ігоревім”, як Бєлінський назвав „запашною квіткою давньоруської поезії” Велике зібрання книг церковнослов’янською і грецькою мовами мала бібліотека Києво-Печерського монастиря. Києво-Печерський монастир відомий тим, що в ньому жив і працював перший історик східних слов’ян Нестор, освічена людина свого часу, яка володіла багатьма мовами, автор „Повісті временных лет”, „Чтенія про князів Бориса і Гліба” і „Житія Феодосія Печерського”. В „Повісті временных лет” він дав узагальнену картину життя і розвитку народів Київської Русі. Монастирі ХІ ст. відігравали важливу роль у розповсюдженні грамоти й освіти, ведучи літописи і переписуючи книги. Статут монастирів передбачав посаду книгозберігача і зобов’язував монахів читати книги. До навали татаро-монголів існувало вже близько 70-ти монастирів з бібліотеками. Фонд лише богослужбової літератури нараховував 90 тисяч назв. Монастирські бібліотеки збирали і розповсюджували в першу чергу релігійну літературу, але одночасно були і центрами світської літератури. Найбільшим центром культури був Новгород Великий. Більше половини загальної кількості стародавніх книг ХІ-ХІV ст. збереглося саме у Новгороді. Місто не постраждало від татаро-монгольської навали, протягом століть накопичувало і зберігало давні пам’ятки руської писемності. Знаходилися вони в Софійському соборі. У бібліотеку приїздили з віддалених монастирів і переписували тут книги. Фонд Софійської бібліотеки нараховує близько тисячі рукописів у шкіряних оправах і стародрукованих видань. Літописи стверджують: у Києві та Новгороді не лише існували школи, училища, бібліотеки, а й жили справжні любителі книг. До недавнього часу, майже до половини ХХ ст., існувала думка, що грамотність, освіченість у стародавній Русі були привілеєм духовенства та князів. Про те в 1951 р. у Новгороді археологами знайдена берестяна грамота – невеличкий темнуватий шматочок березової кори з текстом. Подальш відкриття довели – грамота відома в Новгороді з Х ст. не тільки боярам, князям але і купцям, ремісникам, селянам. Нерідко й жінки володіли письмом і були освідченими. Монастирські бібліотеки на Русі в ХІV- ХVІІ ст. Створення, політичний й економічний й розвиток багатонаціональної Московської централізованої держави обумовили подальший розвиток національної культури. Цей період ей період характеризується швидким зростанням кількості монастирів, що мали велике зібрання рукописних і друкованих книг. Найбільш значними були бібліотеки Соловецького монастиря (1478 книг у 1676 р.), Кирило-Білозерського (? 1920 книг у 1664 р.), Києво-Печерського. У фондах цих бібліотек зберігалася переважно релігійна література: твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники і інші. Зберігалась і література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, повісті про великих князів, та московських царів, історії міст та монастирів. Книжкові фонди монастирських бібліоте поповнювалися за рахунок обміну (книгами) з бібліотеками інших монастирів, внесків князів, бояр, духовенства: іноді книги для монастирських бібліотек переписувалися, або привозилися з за кордону. Монастирі були основним місцем зберігання пам’яток давньоруської писемності та книг, що дійшли до нас завдяки існуванню монастирських бібліотек.

Бібліотека Ярослава Мудрого — за літописними свідченнями, перша бібліотека Київської Русі, що розташовувалася на територіїСофійського Собору в Києві.

Час заснування бібліотеки невідомий. У «Повісті врем'яних літ» про неї згадується під 1037 роком. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які — «суть реки напояющие вселенную», говорить, що «Ярославъ же сей, якоже рекохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви».

Це єдина згадка в літописних джерелах про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома. Мало відомостей і про первинне місце розташування книгозбірні й книгописної майстерні при ній, а також про кількісний і якісний склад її фонду.

Щодо книжок бібліотеки, літопис наголошує на винятково церковному їх спрямуванні. Очевидно, більшість із них справді були церковними, адже потреба в них диктувалася поширенням на Русі християнства. Одначе поряд з церковними перекладалися, очевидно, й книжки, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філосовські та юридичні трактати, публіцистичні твори. Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської на центр літописання і передової думки.

У Софії Київській було укладено перший літописний звід 1037-39 років, написано і проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» київського митрополита Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона і Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.

Є підстави стверджувати, що бібліотека Софії Київської і книгописна майстерня, заклали основу бібліотеки Києво-Печерського монастиря, а також бібліотек інших великих міст Київської Русі. За підрахунками фахівців, книгозбірня Софійського собору налічувала понад 950 томів.

З приводу подальшої долі бібліотеки думки дослідників розділилися. Одні вважають, що частина її книг напередодні монголо-татарської навали розійшлася по бібліотеках різних соборів і монастирів, а решта загинула 1240 року при спаленні Києва. Інші сподіваються, що книги вдалося сховати десь у київських, а то навіть і прикиївських підземеллях. На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі вРосійській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Можливо, якісь книжки із Софії були переміщені в Києво-Печерський монастир. Павло Алеппський 1653 року писав, що в Києво-Печерському монастирі є прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, у тому числі й пергаментних, яким не менше 500 років.

Проте бібліотека Києво-Печерського монастиря згоріла 1718 року, і визначити, які книжки із Софійського собору були в ній, вже неможливо.