Основні типи та склад книжкових фондів книгозбірень Київської Русі.

Історія бібліотечної справи.

Відповіді до семінару 2.

Основні типи та склад книжкових фондів книгозбірень Київської Русі.

Рівень розвитку книжкової культури XIII — першої половини XV ст. характеризують також відомі з тих часів бібліотеки: великі монастирські, князівські, порівняно малі збірки деяких приватних осіб.

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 — 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо 39.

Чимало книг мав згадуваний князь Володимир Василькович. Таке припущення можна висунути, зважаючи на ту велику кількість книжок, яку князь подарував довколишнім монастирям та церквам, а також замовляв переписувачам.

Набагато менші за монастирські та князівські книжкові збірки формувалися в церквах. Кафедральні та великі міські храми мали відповідно й більше книг. Натомість у церквах містечок та сіл осідав лише той мінімум книжкового фонду, якого потребувала щоденна церковна практика. Про склад церковної збірки дає уявлення перелік книжок, які подарував Володимир Василькович церкві Георгія в Любомлі: два Євангеліяапракоси, Апостол-апракос, Октоїх, Тріодь, Ірмологіон, Служебник, два молитовники, а також по 12 томів Прологу та Мінеї.

У XIII — першій половині XV ст. формувалися також поодинокі приватні книжкові збірки, власниками яких виступали переважно церковні ієрархи. У джерелах зустрічаються згадки про книги київських митрополитів: Кирила, Максима, Петра, Кипріяна. З книжок останнього, наприклад, відомі Молитовник близько 1400 р., Служебник після 1389 р., Служебник близько 1400 р., Ліствиця 1387 р. (між іншим, Служебник 1400 р. і Ліствицю митрополит переписав власноруч).

Розвитку книжкової культури України XIII — першої половини XV ст. були властиві тимчасові сповільнення і кризи (середина XIII, середина XIV ст.) та піднесення (злам XIII — XIV, кінець XIV — 30-ті рр. XV ст.), переміщення осередків до найдальших околиць. Очевидно, було б доречно розрізняти книгописання двох типів. Перший тип формували ті окремі культурні осередки, де не лише переписували книжки, а й організовували літературні гуртки, комплектували книгозбірні, гуртували книжників. Монастирі, дотримуючись своїх уставів, визначали коло писемних пам’яток, а отже, й читацькі зацікавлення, хоч і не мали монополії на виготовлення книжок. Книгописні осередки при княжих дворах, де було більше ґрунту для подолання консерватизму і виходу на ширші зовнішні культурні контакти, наприкінці XIII ст. занепали. Другий тип книгописання полягав у копіюванні літургійних текстів і забезпеченні ними передусім церков. Саме такі книжки кількісно домінували свого часу і ще більше переважають серед тих, що збереглися до нинішніх днів.