Розкрити творчий доробок одного з поетів новітньої української літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття (за власним вибором).

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (* 13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, яка одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його номерів.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993),«Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-Східна ревізія» («Сучасність», 2000, №3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу вУкраїні, з його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Біографія

Народився 13 березня 1960 року у Станіславі. Родина: батько — Ігор Мар'янович (1930–1997); мати — Ганна Степанівна (* 1940); дружина Ніна Миколаївна (* 1959); дочка Софія (* 1982) і син Тарас (* 1986); онучка Варвара (* 2008). Володіє українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами. Захоплення: фонетика.

Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991–1996). Віце-президент АУП (1997–1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.

Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська (Юрій Андрухович). В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.

На початку 1990-х років разом з Ю.Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 1980-х відомий, як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху.

З 1991 року публікується у великих літературних журналах України.

У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.

У 1997 році в Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості». Критики називають Андруховича «священною коровою нової української словесності».

Кілька років вів рубрику «Парк культури» у загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п'ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» №10,2000).

Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996 Володимиром Єшкілєвим).

Автор збірок поезій: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), романів: «Рекреації» (1992), «Московіада»(1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), книг есеїв: «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Тут похований Фантомас» (2015), у 2007 вийшла книга «Таємниця. Замість роману».

Автор перекладів українською мовою п'єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006).

Головний редактор літературного альманаху «Потяг 76».

Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені багатьма європейськими мовами, зокрема роман «Перверзія» опублікований у Німеччині та Польщі. Книга есеїв видана в Австрії.

У російському перекладі видана невелика збірка віршів (пер. А.Макарова-Кроткова та І.Кручика, «Дружба народів», поч. 1990-х); роман «Рекреації» (пер. Ю.Ільїн-Король, «Дружба народів», №5-2000).

Лауреат літературної премії Благовіст (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).

Письменник активно займається громадською діяльністю. Має яскраво виражену громадянську позицію, підтримуючи європейську інтеґрацію України.

Творчість

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Повністю «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, №4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко.

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, №7) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, №1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу»(польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

У 2011 році (11 листопада) Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу — «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Електронна версія книги, випущена одразу після паперової, як вказують Інтернет—джерела, доступна в форматі, захищеному від піратських копій. У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, в яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі. За словами автора, «доводиться багато їздити і цікаво було полічити, скільки до цього моменту я відвідав міст, відмінних від рідного. Тобто рідного Івано-Франківська в цій книжці не буде. Вийшов великий список. Подумав створити свою приватну енциклопедію. Виношував ідею з 2005-го, а за писання взявся 2008-го. Писав про кожне місто окремим файлом. Ніколи не складав їх докупи. Дописавши, я жахнувся: книжка буде під 600 сторінок. Взагалі не збирався писати такі товсті книжки». Андрухович розповів, що також переклав з англійської п'єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича.

У 2013 році «Клуб Сімейного Дозвілля» перевидав [1] два романи Юрія Андруховича — «Таємниця» і «Дванадцять обручів». А видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видало зібрання поетичних творів Андруховича — в Україну".

Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Хорватії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором 5-го українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т.Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф.Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Твори

Поетичні збірки

«Небо і площі» (1985)

«Середмістя» (1989)

«Екзотичні птахи і рослини» (1991)

«Екзотичні птахи і рослини з додатком „Індія“: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997)

«Пісні для мертвого півня» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)

«Листи в Україну» (К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2013).

Оповідання

«Зліва, де серце» (1989) (журнал «Прапор», 1989)

«Трициліндровий двигун любові» (Харків: Фоліо, 2007) (разом із Сергієм Жаданом і Любком Дерешем)

«Письменники про футбол» (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011) (у співавторстві)

«Лексикон інтимних міст» (Meridian Czernowitz, 2011)

Романи

«Рекреації» (Сучасність, 1992; Київ: Час, 1997; 1998; Львів: Піраміда, 2005)

«Московіада» (1993, 1997, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006)

«Перверзія» (Сучасність, 1996, № 1-2; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Львів: Класика, 1999)

«Дванадцять обручів» (Київ: Критика, 2003; 2004; 2005; 2006)

«Таємниця. Замість роману» (Харків: Фоліо, 2007)

Збірки есеїв

«Дезорієнтація на місцевості» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999; 2006)

«Моя Європа» (спільно із Анджеєм Стасюком) (Львів: Класика, 2000; 2005; 2007)

«Диявол ховається в сирі» (Київ: Критика, 2006)

«Тут похований Фантомас». 2015

Мемуари

«Лексикон інтимних міст» — Київ: Майстер книг, 2011. — 480 с.(іл.) ISBN 9789662578119

Переклади

«День смерті пані День» (Харків: Фоліо, 2006) — переклади американської поезії бітників 50-60-х років

В. Шекспір «Гамлет» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2008)

переклади з польської: Т. Конвіцькій та інші

переклади з німецької: Р.-М. Рільке, Ф. фон Герцмановскі-Орландо та сучасна німецькомовна поезія

«Цинамонові крамниці» Бруно Шульц (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2012)

переклади з російської: Б. Пастернак, О. Мандельштам

Роберт Вальзер. Прогулянка / переклад Юрія Андруховича. — Meridian Czernowitz, 2013.

Публіцистика

Smoleński Paweł. Szcze ne wmerła i nie umrze. Rozmowa z Jurijem Andruchowyczem. Wydawnictwo Czarne, 2014

Обращение к европейским гражданам украинского писателя Юрия Андруховича // Украинский Конгресс России, 24.01.2014

Характеристика основних поетичних збірок Ю.Андруховича (“Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1985), “Екзотичні птахи і рослини” (1991, 2003)). Постмодерність художнього дискурсу Ю.Андруховича.

Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначило загальний стан у сфері духовності останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Серед домінантних рис постмодерністської парадигми можна визначити аксіологічний плюралізм, багатовимірність, кліпово-контекстуальні та асоціативно-пародійні закони, змішання різних літературних традицій, норм, пресинг різних дискурсів, а також обов'язковий культ невизначеності, неясності, пропусків, помилок та мовних ігор. При цьому «антропологічний тип», на якого спрямований постмодернізм, — це людина всесвіту (космополіт), вільна від догмату будь-яких літературних традицій («лінійного бачення світу» чи «лінійного письма», на якому століттями писали класики світової літератури) і чудово розуміє їхню умовність. Така людина — передовсім інтелектуал, споживач інформації, який володіє правилами будь-якої мовної гри і таким же чином легко звільняється від них. Ігрова реальність та креативний характер гри як такої уможливлюють звільнення від пошуку утилітарного продукту, відмову від ієрархії та традиційно встановлених протилежностей, а вільне використання попередніх духовних надбань людства сприяє створенню культурного континіуму. В умовах болючої проблеми кризи читання у письменників-постмодерністів в арсеналі гри зі здобутками попередніх культур широка палітра засобів: ігри з часом і простором, мовні ігри (на фонетичному, лексичному та синтаксичному рівнях), гра з текстовими структурами та філософськими ідеями. Така інтерпретація попередньої спадщини свідчить не стільки про просте маніпулювання традиційними системами цінностей, скільки про бажання показати неперервність культурного досвіду. Оскільки постмодернізм не художня доба, а взагалі стан суспільства, будь-які спроби його визначення наражаються на питання: про який, власне, постмодернізм йдеться. Мінімальний перелік основних його модифікацій охоплює «політичний», «географічний», «економічний», «культурний», «цивілізаційний», «мистецький» — і поміж іншими — «літературний» постмодернізм. Кожен з них має різне змістовне наповнення: «географічний» ставить під сумнів те розуміння простору, яке було сформульоване в рамках науки, та пропонує переосмислити процеси, якими витворюються просторові структури; «економічний» — для визначення грошей в умовах постіндустріальної фази розвитку виробництва взяв на озброєння постмодерністську філософію знака: гроші також можуть бути формальними, як і постмодерністське письмо, не обтяжене зобов'язаннями; «політичний» — грайливо деконструює серйозні моральні засади, на яких стоять західні політичні та суспільні інститути. Отже, постмодерністська свідомість не тільки в мистецькому, а у суто світоглядному сенсі активно самостверджується у всіх царинах життєвої практики людства. Якщо на рахунок Модерну, за думкою Є.Волощук, записують такі фундаментальні відкриття, як психоаналіз, теорію відносності, квантову механіку, структурну лінгвістику, кібернетику та інший «комплекс оновлення культури», то Постмодернізм, гаслами якого нищівна критика називає «психопатичні симптоми з присмаками некрофільства» (на кшталт «деконструкція», «шизоаналіз», «смерть автора», ризома», «смерть суб'єкту», «смерть метадискурсу», «децентрація» тощо), багато зробив, аби вивільнити мислення сучасної людини від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджитих міфологем, повернути літературу до її колишньої настанови — розширювати кругозір та ерудицію, а читача — від кічу до справжніх життєвих цінностей. Можливо, на новій духовно-мистецькій арені, що змінить постмодернізм, трансформується його позитивний досвід: нова ідеологія буде не тотальною, а плюралістичною, і наріжним каменем її стане життєствердна настанова — «біофілійна на противагу некрофілійній».

Хоча постмодернізм — явище космополітичне, сьогодні вже можна казати про те, що він є чинником ментальності для кожної країни і має своє національне коріння. Саме на світовому історико-культурному тлі і проступає національна органічність цього специфічного художнього явища. Образно кажучи, за Милорадом Павичем, «трубка, изгрызенная говорящим по-немецки, виглядит совсем не так, как та, которую курят, говоря по-турецки». Черговий постмодерністський симулякр? Силогізм? Можливо, але спробуємо підійти до нього як до концепції. Якщо в США постмодернізм цікавий як теоретичний феномен (породження ідей французького пост-структуралізму, традицій американського літературознавства, концепцій вчених Йельської школи тощо), а отже є закономірним явищем наслідку, підсумком літературного процесу, то для країн Східної Європи, зокрема України, він цікавий передовсім як художній феномен — реакція на естетичні і політичні заборони, жорстокий контроль з боку тоталітарних держав, коли в літературу «пробивалася усіма мислимими і немислимими шляхами сміхова культура, карнавальне — блюзнірське начало»(Ю. Гусєв). Якщо, скажімо, ментальність американського постмодернізму спирається на такі набутки національної культури, як фольклорний гумор, література фронтиру, традиції вестерну, мюзиклу та «чорного гумору»(К. Воннегут, Дж. Варт, В. Берроуз), а балканський постмодернізм талановитого серба Милорада Павича передовсім на поетику ранньовізантійської літератури (літургії, гімни, апокрифи, проповіді), що уособлює синтез греко-римських та близькосхідних традицій, то де ж тоді шукати витоки українського постмодернізму? Якщо специфічний тип американської постмодерністської культури, орієнтованої на масового споживача, з його прагматикою мови, семантикою «міфологія успіху» втілився в творчості американських письменників технікою коміксів, монтажу, телеграфно-шизофренічним, репортажно-телеграфним та іншими стилями, а особливою прикметою балканського постмодернізму є тяжіння до візантійського стилю «плетення словес», то де витоки постійних віртуозних забавок з мовою українських «гравців у бісер»? Здається, творчість Юрія Андруховича, культового українського письменника і поета останніх десятиріч, дозволяє зробити припущення, що витоки ментальності українського постмодернізму — в традиціях українського бароко, бурлескно-травестійній поетиці, народних потіхах, гучних маланках, забавах українського вертепу. Недарма Ю. Андрухович отримав титул Патріарха відомого літературного угруповання «Бу-ба-бу» (Бурлеск — Балаган—Буфонада), яке першим в українській літературі у 80-х роках XX ст. почало відтворювати карнавальні та буфонадні традиції. Віддавши свого часу данину творчості молодого українського поета Богдана-Ігоря Антонича і визначивши його помітне місце в європейській модерністській літературі, Андрухович сам піднявся до європейського визнання, проклавши українській літературі шлях до європейського постмодерну. Отримання ним престижних літературних премій ім. Й. Гердера та Е. Ремарка, а також членство у Європейському парламенті культури (Швеція) — свідчення тому. Сьогодні Ю. Андрухович грає нові ролі: він не лише автор-«практик» par excellens (прозаїк, поет, драматург, публіцист, перекладач, есеїст, редактор, теоретик літератури, кіносценарист), а й активний суспільний діяч і культуролог. Його творчість, також як і сама харизматична постать Патріарха, завжди викликали багато неоднозначних думок. Воно і зрозуміло: до талановитих людей у нас ставляться прискіпливо. Пережити чужий успіх і талант — нелегкий іспит, та ще коли так дратують молодість, фотогенічність і вміння подати свою особистість в ЗМІ. Юрий Андрухович не є членом Спілки письменників України, але його творчість (діяльність в літературному угрупованні «Бу-ба-бу», поезія 90-х) введена до шкільних програм з української літератури і синхронно збігається з вивченням постмодерністських творів серба Милорада Павича за програмою із зарубіжної літератури («Хозарський словник»/ «Дамаскин»). Тому саме лінгвістичний аспект українського постмодернізму, дослідження функціонування мовної гри в творчості Ю. Андруховича, яка є не лише основою для гри з мотивами та стилями літературних попередників, а й засобом гри з читачем, видається вельми актуальним: в сучасних умовах викладання літератури як мистецтва слова це є ще одним шляхом до осягання та інтерпретації художнього тексту, тим більше — постмодерністського твору.

«Феномен Галичини» (він же «калуський», «івано — франківський», «станіславський»), що представляють в українському постмодернізмі Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Неборак, О. Ірванець, Т. Прохасько, І. Андрусяк тощо, аналізують недостатньо, вбачаючи в ньому нашвидкуруч перетравлений досвід Заходу, що виплекав у нашій культурі «хіба що химерну ситуацію «остмодерну», характерну для більшості постколоніапьних спільнот» (І. Бондар — Терещенко), явище нав'язане, несамодостатнє, а відтак десь неповноцінне, при цьому не зважаючи на той факт, що українські автори через тоталітарну систему перебували у певній ізоляції, варилися у власному соку, і це зіграло свою позитивну роль, бо вони «не стали епігонами, а створили самостійне відгалуження постмодерністської культури» (Ю. Горідько). Можливо, саме український її варіант, у якому розважальність ніколи не перевершить глибини і філософічності, а релігійність і психологічний контроль не дозволять пуститися берега, спалити за собою мости, і є переходом до нової стадії розвитку культури (український постмодернізм «з людським обличчям»), на відміну, скажімо, від російського варіанту, в якому розгул пошуків свободи дав підстави назвати М. Епштейну цю ситуацію «чисто российским бесовством», від якого дме «русским бунтом, бессмысленным и беспощадным», а Ю. Петухову вважати сучасних авторів — своїх співвітчизників — «копрофілами матерного постмодерну».

Для української літератури постмодернізм — це передовсім «посттоталітаризм», а не «неомодернізм», він не витворює «спільного континіуму з тим, що йому передує» (Д. Наливайко). Фаза, яка безпосередньо повинна була передувати постмодернізму, залишилася як на «маргінесах вітчизняного наукового дискурсу» (Є. Воло-щук): на пальцях можна перелічити монографічні дослідження творчості засновників модерністської прози, українські роботи з розробками теоретичних проблем західноєвропейського модернізму, а також переклади окремих зарубіжних філософських, культурологічних інтерпретацій творчості модерністських митців, так і вітчизняної історії: диктатурами, етнічними чистками, світовими війнами, попелом «було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм — будь-який: віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю...»(Ю. Андрухович). Це ще раз актуалізує протиріччя між західним дискурсом, який має потужну традицію рефлексування над феноменом модернізму, й українським, для якого шлях, подоланий Заходом упродовж доби Модерну, залишається тільки вельми умовним контуром. Як доба українського бароко вирізняється з-поміж інших тим, що йому не передувала культура Ренесансу, як це було в Західній і Центральній Європі, так і український постмодернізм виникає з «пустки», утворюючи, зокрема на Галичині, свій специфічний тип нової культури, маргінальний, провінційний — «в тому сенсі, в якому Центральна Європа не могла і не хотіла бути центром (що не заважало їй постійно запліднювати центри своєю живою спермою, перевертати системи цінностей, формувати потоки свідомості)»(Ю. Андрухович). Особливою рисою галичанського постмодернізму є те, що творився він в регіонах, на колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови, перепліталося коріння різноманітних культур, існувало одночасне відчуття спільності та індивідуальності, комунікації «я/інший», в цій «буферній зоні» з її територіально-духовним вектором на Захід, до Європи Кафки і Кундери, Музиля і Джойса, Жене і Піранделло, з її штучністю, хаотизмом людського буття, «відсутністю будь-яких осей, суцільними вузлами сполучень вертикального і горизонтального і навпаки». Чи не тому Ю. Андрухович та його брати по постмодерністському перу стають ватажками українського постмодерну, що їхня галичанська сутність виявилася якнайкраще підготовленою до сприйняття еклектики та «гіперрецептивності» (Ю. Ковбасенко) нової культури? Місто Львів, з якого власне і почався «весь цей джаз», — місто стертих кордонів, клаптиковість, мішаність, поєднання непримиренного і непоєднуваного, «справжній цирк аномалій», «рухома колекція екзотів і потвор» (Ю. Андрухович), з його споконвічною мовно-національною поліфонією — і став своєрідним «середмістям» творчості бубабістів, об'єктом їх перших інспірацій з мовою, цитаціями із даної національної культури, типом гумору і іронії, забарвленням філософських проблем, власне тим, що Д. Наливайко назвав би «ментально-емоційним комплексом» нової культури.

Відомі гасла бубабістів, які вслід за Еліотом проголошували, що поезія — не служіння народові, а передовсім обов'язок перед мовою, їхні поетичні лінгвістичні експерименти були спричинені кризовою ситуацією в літературній площині України 80—90 років XX ст. і засиллям артпродукції «низького» ґатунку, що задовольняла смаки невибагливого читача, вихованого на кращих зразках уніфікованого радянською ідеологією мистецтва. Реміснича і шаблонова література, що «витрутила» загалові з рук книжку, для завзятих «гангстерів мови» стає основним предметом пародіювання, а її читач — об'єктом глузування, оскільки неприйнятним для них є все, «що викликає стандартну реакцію» (Н. Хомеча). Недарма критики назвали Ю. Андруховича «дефлоратором зашкарублої національної свідомості», адже для багатьох інтелектуалів в ті «смутні» часи перебудови мистецтво «Бу—Ба-Бу» стало синонімом свободи. Авангард 80-х обрав для себе «сміховий полюс» карнавальної культури, перетворивши творчий досвід І. Котляревського та семіотичну теорію карнавалу М. Бахтіна в революційний замах. Умови бахтінської гри виявилися найбільш придатними для атаки на ганебні явища суспільства і створення деідеологізованої літератури, вільної від будь — яких тотальних впливів. Відомий бахтінський вислів «Карнавал не спостерігають, у ньому живуть» втілився в творчості українського «магістра гри» особливим відчуттям: «Під час таких свят я одягаю пурпурову мантію та корону зі срібної фольги, трохи блазенську, трохи монаршу. Дивний це взагалі персонаж: напівсвітський, напівдуховний, напівп'яний». Такою ж стає і мова його творів — щось середнє «між дискотекою та візантийським храмом» (очевидно, втілення одного з концептів бароко — раздвоєння тілесної і духовної субстанції). Взявши на озброєння елементи естетики бароко з його «комунікативним проривом» у сферу народної культури — на рівні вербальних засобів («низових жанрів», народних говірок, фольклору), галичани намагалися вразити читача, викликати афект «мовною стихією», щоб вийти з «царства абсурду і рухатися до природних форм творення національної культури»(В. Неборак).

Вже з перших своїх поетичних збірок «Небо і площі»(1985), «Вибрані кавалки»(1986), «Середмістя» (1989), а пізніше — з «Екзотичних птахів і рослин» (1991) Ю. Андрухович повів боротьбу за здобуття читаючої публіки пошуками нових форм, нового вислову, витонченням творчих засобів у змісті і формі нової поезії, не пофальшованої манірністю й ідеологією. В умовах кризи читання, коли в суспільстві «дев'яносто відсотків не читає зовсім, а з тих, що все-таки читають, дев'яносто відсотків не читає по-українськи, а з тих, хто все-таки читає по-українськи, дев'яносто відсотків не читає поезії», він будує власну концепцію вірша, спрямовану на «фонетичну ефектність, рок-н-рольну гостроту ритмічної структури, несподіваність рими, багатство, точність і — головне — цілковиту іновативність...». Вірш як цирковий номер. Це порівняння особливо приваблювало своїм максималізмом: точність повинна дорівнювати точності канатоходця, для якого «мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму виконання номера означатиме падіння і смерть... Все це не могло породити культу мови. Я жив із нею, наче з коханкою...» У поезіях Андрухович змішав монологи зазивальників у вертепи з химерною і гротескною лексикою екзотичних країн, відверті лайки суто національного кшталту — з піднесеною старослов'янською лексикою, слова-варваризми — з великодніми віршами мандрівних дяків, попурі з власних і чужих цитат — з музичними етюдами, використавши таким чином мовну гру на всіх її рівнях. Таку техніку письма постмодерністів називають по-різному: мовним пастішем, колажем, прихованим цитуванням, технікою patchwork («ковдра з клаптів»), центоном тощо. В такий спосіб поет реалізує концепцію «сміхового полюсу» карнавальної культури: у цьому гротесково-екзотичному дійстві і постійній зміні декорацій читач впізнавав механізм карикатурного життя постколоніапьного існування (коли «у приміщенні церкви відкрито вокзал», «у приміщенні цирку відкрито завод», «у приміщенні неба відкрита тюрма», «у приміщенні тіла відкрита пітьма...»), а сміх, як відомо, приносить очищення, також як і кпини з самого себе повертають власникові впевненість у внутрішньому «я». Через мозаїку відомого, популярного, традиційного поет примушує повернутися до витоків і поглянути на світ іншими очима, по-бубабістськи готуючи пастки для читачів у хащах «балаганного мистецтва» — алегоричними і гротескними образами, добором лексичних одиниць, підступними амбівалентними оцінками, акустикою тощо. Так, одним з прийомів мовної гри в Андруховича є особлива музичність фрази: «Я потрапив у липень. Це час німфеток/Я ввійшов у ріку, потопельну й липну...»; «...От акробатки Ле липке лискуче тіло, /звивається в кільце, достоту ніби вуж...»; «у липні так любимо тіло води,/ що втікає між пальців./ Сто млинів було там, сто млинових/ коліс і зелені застояні плеса», «...древо на якорі кореня в море світів. Найпервінніша — музика...». Музичний компонент обігрується в багатьох творах постмодерністів, особливо тих, кому, як і для Андруховича, «набагато важливіше висловлюватися через музику», а, можливо, хто сам у минулому був професійним музикантом, як, наприклад, чех М. Кундера або серб М. Павич, і для кого музика є важливою складовою їхнього художнього світу. Пригадати хоча б роман М. Кундери «Невимовна легкість буття», архітектоніка якого базується на варіаціях і повторах мотивів, на присутності музичної теми, навіть вкрапленні нотних знаків у текст, але якщо для Кундери музика — знак насамперед семіотичний, то для Андруховича і Павича — передовсім фонетичний. Вони обидва ловлять читача на фразу, що «добре дзвенить»: тексти Андруховича навмисно насичені омофонами, алітерацією, паронамазією, звукописом: «відірвіться від їдла, як від глини глевкої, гляньте в небо, а потім на землю — левкої...»; «Я продаю квітки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп»; «листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів...»; «Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар...», в рядках переважають співзвучні односкладові і двоскладові слова: «.../ стежина повз ожину лине в ліс»; «так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ...». Саме у фониці розкриває себе ігровий елемент поетики Андруховича — своєрідне мовне ласо, яке він «накидає» на читача, і не дуже любить, коли той з нього «вислизає»: «...Сяють ночви, тесані до ладу,/і м'яка для купелі вода./1 зоря таємну має владу./Лада. Чоколяда. Коляда.» Мовні делікатеси готує і Милорад Павич: вихований на кращих зразках візантійських проповідей, він передовсім цінує музику в словах: «Почему ты не идешь туда, где свет откладывает свои яйца, где века соприкасаются с веками, почему ты не пьешь там кислый дождь Мертвого моря и не целуешь песок, текущий вместо воды из иерусалимских источников косой струей, похожей на туго натянутую золотую нить?» («Хозарський словник»). Ця в'язь тексту, це метафоризоване плетиво, без сумніву, йдуть від проповідей і літургій Іоанна Златоуста, якого Павич вважає своїм найулюбленішим попередником, а також текстів Григорія Богослова та Василія Великого: стимулюється гра образами, словами, звуками; переважають складнопідрядні конструкції речень, оповитих дієприкметниковими і прикметниковими зворотами з химерними і гротескними фігуральними виразами — і в усьму така близька до грецьких текстів евфонія. Втім, Павич і не приховує, що його «Хозарський словник» — це панегірик візантійському мистецтву, як і Андрухович, не приховує свого улюбленого бажання «розчиняти матерію у метафорі», що відбувається у нього майже на рівні ритуального дійства, і пов'язати музичність фрази з теорією «ероса мови»: «Розлітатися в простір труною без віка (а не ложем без тіла), не квіткою піхви (а маскою церкви), птахою вежі (а не вежею бляхи), запахом грому (а не спалахом кмину) і вкраденим медом (а не знайденим садом) і смертним сполохом п'яної риби (а не квітним подихом плинної глини)» («Перверзія»). Саме тематика «екзотики», що присутня в багатьох віршах і збірках поета (чи то «Екзотичні птахи і рослини», чи додаток до неї «Індія», чи роман «Перверзія»), дозволяє авторові погратися образами, бо екзотичне — засіб «ясновидіння та осяянь», спроба вкотре «спробувати здатності сучасної української мови» і отримати задоволення від перебуванні у її володіннях. Отже, музика в постмодерністській грі — своєрідна метамова, що несе інформаційну енергетику, другий актор в творах Андруховича. Недарма у Львові тепер щорічно проходить музичний фестиваль «Андрухоїд плюс», у якому втілився новий творчий формат письменника — читання своїх творів під джазову інструментовку. (Не опанувавши в свій час жодного музичного інструмента, але добре пізнавши «мову кольорів, ліній, хорошої, недешевої музики» у колі львівської мистецької богеми, він і до сьогодні відчуває стимул шукати мову, яка замінить «ту, якою я насправді хотів би висловлюватися».) Недарма критики твердять зараз про «інтермедіальність» (П. Тороп) інтертекстуального простору Андруховича, тобто поєднання елементів різних містецтв в одному тексті за допомогою мономедіальності (літератури, живопису, німого кіно тощо) і мультимедіальності (театру, фільмів тощо). Такими прикладами текстів мультимедійного виміру у Андруховича можна вважати його спільну працю з бубабістами — поезооперу з автомобільною сакральною назвою «Крайслер Імперіал» (1992), прем'єра якої відбулася в приміщенні Львівсько? опери («на сцені і в залі, у ложах та на балконах матеріалізувалися наші вірші та наші персонажі, навіть самі не здогадуючись про це»), а пізніше — театральні вистави на основі його романів «Московіада» (2006) та «Перверзія» («Нелегал Перфецький», 2006) на сцені київського Молодого театру, або спільну працю з львівськими (група «Мертвий Півень») та польськими (група «KARBIDO») рок-музикантами, які виконують пісні на слова Ю.Андруховича («Without you», «And the third angel sounded» та ін.)

Призначення Бу-Ба-Бу було сформульовано цитатою із Ортега-і-Гассета: «Пробуждение мальчишеского духа в постаревшем мире». За М. Павлишиним, в творах бубабістів розмасковувалися, травестувалися, позбавлялися авторитету, руйнувалися «культурна система радянщини та надміри націонал-романтизму» на вимоги часу. Першопоштовх походив від нової польської поезії «Молода Польща», яка постала у 90-х оновленою і очищеною від фальшивого і патріотичного романтизму; щодо Андруховича, в його становленні поета-урбаніста не останню роль зіграла поезія американських бітників, чиїми перкладами він захопився на той час, бо відчував її близкість через присутній там гострий «соціальний нерв», що і дало підставу критикам називати молодих поетів «птицями не домашнього хову» через це задивляння на ближчий захід (а інші сягали поглядом і куди далі) і підозрювати в національному індиферентизмі.

Бубабістам, поза сумнівом, добре була відома і діяльність та лінгвістичні експерименти французького угруповання поетів і математиків «УЛІПО». Саме цій спілці належить відомий термін «комбінаторна література», який був підхоплений постмодерністами і реалізований як одне з правил гри: гра на рівні літер, цифр, слів, фраз, а їхні лінгвістичні експерименти — анаграми, лінограми, паліндроми, квадратні вірші, центони, акро-, мезо— і телевірші тощо для декого просто «література телепнів», «марнування часу», а хтось вбачає в них культові інтелектуальні спроби, що ведуть до відкриття нових поетичних форм, літературної гри, тренування розуму. Ю.Андрухович ніби підхоплює цю естафету майже первісної магії чистого слова — від ліричного струменя:» Адо де тиАдо хто ти. / О Адо. Оазо./ О ти Адо. /То я Адо а ти хто ти?/ То ти де ти отут Адо. /АяАдо: аяАдо. /Ади Адо: хочу ада.../ Сі до Адо соль до Адо ре до Адо Ельдорадо./ Моя Адо моя вадо! / Моя водо!» — до деструктивно-словесного вибуху підчас творення фрази: «...Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. / Я зупиняю механізм. Я касу замикаю./ Микаюза. Ка-ю-ми-за. Бім— бом. І тра-ля-ля»

— і майже брутального: «марно мені сарно/хлипко мені рибко/хрипко мені скрипко/ сухо мені суко».

Дослідники справедливо називають постмодернізм «культурою швидких та легких дотиків» на відміну від важкої фігури буріння, яка була присутня в літературі модернізму. «Поет не важковаговик, — пише Андрухович,

— поет не зрушить цього світу, він тільки подих передасть». Оці «подихи», доторки, кліповість, «хапливість» у сприйнятті світу складають синтаксичну гру поезій Ю. Андруховича, що розкривається в такому улюбленому прийомі як каталагізація однорідних членів речення («Весна виникала де тільки могла»): «...Виносили мармур і крила, і мощі — / все золото чаш і шовковість одеж, / всю темінь вина і кривавих корон, /і мумію графа у шапці з пером, / серця пілігримів, сідниці блудниць, / правиці рубак і синиць із очниць, /мечі, дароносиці, книги і фіги/ листок з антикварного лона Ядвиги.../., де квола весна зеленіла зі стін./ Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти. /Аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін». («...моя дитяча ідея стати археологом часом нагадує про себе, я пишу віршовані переліки про звалища та зруйновані житла, про захаращені середньовічним — перепрошую, серед ньоєвропейським — мотлохом підвали і горища. Мені видаються значно промовистішими від будь-яких моральних сентенцій просто уламки старого побуту...») Оця «намацальність» постмодерністської естетики Андруховича, гра в «уламки побуту», що виявляється в розлогих каталогах географічних назв, давніх паперів, часописів, власних імен цісарів, королів, імператорів, предметів і речей старожитності тощо — не лише засіб реалізації постмодерністського світогляду на рівні художньої організації тексту, а й використання майже сакральної біоенергетики слова: «...місто стертих кордонів, пливучий Трієст, мандрівний Львів, Львув, Львов, Лемберг, Леополіс, Сингапур» або таке: Хто ще опинився тут, у цих каютах і трюмах, на палубах і щоглах?...Францискани, капуцини, кармеліти босі й — відповідно, даруйте — кармеліти взуті, бернардини, кляриски, урсулянки, сакраментки, цециліянки. Домінікани, василіяни, растафаріяни...Розенкройцери, студити, тамплієри, розкольники, православні ілівославні» (есе «Місто-корабель»).

У вітчизняному науковому дискурсі ці Андруховичеві переліки розглядаються у площині «ігрових стратегій іронічного суб'єкта»: від «ексцесивних» мовних фігур або «фігур надміру» («мовний сплеск, тавтологічне забалакування, розкошування означника на тлі явної «розрідженості» означуваного»), що врешті-решт призводить до того, що «висловлювання наче відвертається від референта і починає опікуватися лише собою»(С. Борис) — до «економії мовних засобів»: «його «списки» імен втілювали саме перелік того, що становило б контекст сказаного» (Т. Гундорова).

Освоюючи урбаністичну мовну стихію, особливості реального мовного простору України, письменник вдається до поліфонії з метою відобразити лексичний розвій сучасного міста використанням діалектизмів, сленгу, «звукових спотворень», «інтонаційних вивихів», іншомовних слів, просторічних проклять і лайки, кліше масової культури тощо. Так, наприклад, завдяки «небіжки Австрії», впевнений Андрухович, у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи «фаною», «фертиком», «фриштихом» і «фарфоцлями», а закінчуючи майже сакральним «шляк би його трафив». («І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?»). Екзотичні ярлики (лексеми-екзоти) на кшталт «багама-мама», «вежіфрітуана», «бунгало», «лексичні казуси ««косарі корсари», «папугу пугу», також, як і старослав'янізми, суржик, фразеологізми авторські і просторічні, синонімічні ряди, арго на різних рівнях його функціонування — далеко не повний перелік своєрідної колекції різноманітних лінгвістичних шарів, але який не лякає, а скоріш інтригує. Що ж до ненормативної лексики в текстах Андруховича, то вона «присутня, але не посутня». («Любов до лихослів'я часом озивається в мені — саме в такі моменти я знаходжу найпотрібнішу формулу порозуміння зі світом.») За думкою І. Гундорової, вербальні ігри, повтори слів, нецензурна лексика відображали у бубабістів тотальну дзеркальність і тавтологічність мовлення в посттоталітарному суспільстві. «Ритмічна мелодика фрази підмінює суть, а відкритість фрази, до якої довільно можуть додаватися будь-які асоціативні ланцюжки, створює враження виверного навпаки гомогенізованого дискурсу радянської епохи».

У романі «Перверзія», де поезія і проза майже синкретично неподільні, Андрухович, обігруючи відомий біблійний сюжет, пише: «Едгар По народив Бодлера. Бодлер народив Маллярме. Маллярме народив Рільке і Валері...Антонич казав, ніби народився від Вітмена. В лемківському містечку Дуклі?..» Хто ж тоді «народив» у старовинному Станіславі поета-постмодерніста Юрія Андруховича? Це і представники українського бароко (Котляревський і Гр. Квітка-Основ'яненко, це французькі і російські символісти, і Томас Стернз Еліот, Рільке та інші видатні представники світової літератури, чиї цитати імпліцитно постійно присутні в поезіях Андруховича. («Що поробиш? Стонадцять племен влаштувало собі довічний карнавал у наших генах»). Так, головний герой роману «Перверзія» Стефан Перфецький, освідчуючись у коханні Аді Цитрині, говорить фразу: «Так ніхто не кохав, через тисячу літ...» — і компетентний читач відразу підхопить далі відомий рядок з вірша В. Сосюри: «...лиш приходить подібне кохання». Втім, як попереджають бубабісти, це не є плагіат, це просто обізнаність дилетантів. У зв'язку з цим згадується влучне порівняння російського літературного критика О. Геніса акумулятивної функції мови роману модерністського і постмодерністського: модерністський роман він називає терміном «чорна діра», яка всотує у себе безліч відомостей, але нічого не випромінює для читача і тим самим губить широку популярність; постмодерністський же роман, вступаючи в бій за популярність і беручи традиції у лапки, повертає романові його колишню настанову — розширювати кругозір та ерудицію читача. Хоча, як попереджає М. Павич, «счастливому исследователю достанутся все связи между именами этого словаря. Остальное —для остальных...»

Date: 2016-07-22; view: 482; Нарушение авторских прав