Вимоги до управлінських кадрів вищої освіти. Про­фесійно кваліфікована модель менеджера-економіста.

Концепція підготовки управлінських кадрів. Педагогіка. Предмет педагогіки. Педагогічна система. Дидактика як наука і мистецтво. Предмет дидактики. Дидактичні прин­ципі педагогіки. Економічне мислення, як складова економі­чного навчання. Особливості підготовки управлінських ка­дрів. Особливості організації самостійної роботи студен­тів. Зміст освіти. Освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні. Етапи процесу навчання. Професійно-кваліфікаційна мо­дель менеджера-економіста.

2.1. Концепція підготовки управлінських кадрів у системі економічної освіти

Без висококваліфікованих, творчо обдарованих управ­лінських кадрів, здатних нестандартно вирішувати складні про­блеми сьогодення, неможливо подолати економічну кризу, збере­гти незалежність, побудувати демократичну і правову державу та вийти на рівень високорозвинутих країн. Це повною мірою сто­сується і професійної вищої освіти, яка органічно пов'язана із су­спільним виробництвом і забезпечує відтворення робітничого потенціалу держави та є одним з важливих чинників підвищення продуктивності праці й забезпечення випуску конкурентоспро­можної продукції.

Підготовка сучасних управлінських кадрів вищої кваліфікації відповідно до вимог ринкового середовища потребує удоскона­лення змісту, форм і методів навчального процесу. Суспільству потрібен соціально мобільний фахівець, здатний професійно пе­реміщуватись як угору по вертикальних ієрархічних сходинках у своїй галузі, так і по паралелі — із однієї галузі до іншої. Такі фахівці повинні володіти комплексом професійних знань, умінь та навичок, що відповідають інтенсифікації виробництва, пере­довим досягненням науки і техніки. Вони повинні бути здатними творчо вирішувати сучасні проблеми сьогодення, брати на себе роль лідера, вести за собою інших.

Ці вимоги зумовлюють необхідність зростання професійних знань з дисциплін управлінського циклу: менеджменту, психоло­гії, конфліктології та ін. Тому сучасна дидактика повинна адеква­тно реагувати на соціальне замовлення, сприяти формуванню творчої особистості фахівця в різних галузях народного госпо­дарства, активізації його навчально-творчої діяльності (НТД).

Для ефективного засвоєння змісту дисципліни і формування творчообдарованих керівників і спеціалістів вищої освіти необ­хідно побудувати навчальний процес на активних методах на­вчання, довести до слухачів дидактичні закономірності, принци­пи, методи і форми навчання. Ця мета покладена в основу вивчення дисципліни «Методика викладання у вищій школі».

Формування економіко-управлінського мислення є складовою частиною ширшої проблеми економічного виховання — системи цілеспрямованого впливу суспільства на людину з метою форму­вання в неї гуманістичного світогляду, розвинутого економічного мислення, високої культури економічного поводження. Сутністю економічного виховання, його вищою метою і головним завдан­ням є формування зрілої економічної свідомості. Суспільство по­винно сприяти виробленню високої свідомості, культури, профе­сіоналізму в кожної людини. Зміст економічного виховання розкривається у формуванні атомічної психології, високій куль­турі економічного мислення і поведінки.

Економічна свідомість має складну структуру. В ній можна виділити визначені рівні: економічну психологію; повсякденну (емпіричну) свідомість; наукову (теоретичну) економічну свідо­мість.

Економічна психологія є емоційною сферою економічної сві­домості і вольовою стороною економічної діяльності людей. Це відображення людською свідомістю економічної дійсності у фо­рмі почуттів і емоцій (настроїв, суджень, навичок, умінь, спрямо-

2^і

ваності, волі, звичок економічного поводження). До економічної психології відносяться: настрої, риси характеру (господарність, дисциплінованість, відповідальність, ощадливість та ін.), індиві­дуальні звички тощо. Психологія людей головним чином склада­ється внаслідок повсякденного сприйняття економічного життя.

Повсякденна (емпірична) економічна свідомість є результатом відтворення людьми умов і відносин повсякденного економічно­го життя на роботі і побуті у видгляді визначених поглядів, су­джень, уявлень, ідей. Повсякденна свідомість найчастіше сприй­має лише зовнішню сторону об'єктивних економічних процесів. Тому можливе перебільшення або недооцінювання економічних процесів, перекручування окремих сторін економічного життя. Завданням економічного виховання є підвищення повсякденної свідомості особистості до рівня наукового.

Наукова (теоретична) економічна свідомість являє собою системне відображення сутності і закономірностей розвитку еко­номічного життя у формі економічних ідей, теорій, концепцій. Теоретична економічна свідомість формується в результаті ціле­спрямованого вивчення макро- і мікроекономіки, економічної політики та інших суспільно-економічних наук.

Економіко-управлінське мислення — це інтелектуальна влас­тивість людини, здатність пізнавати й осмислювати соціально-економічні явища, засвоювати економічні і управлінські поняття, категорії, теорії, співвідносити їх із практикою господарського життя.

Економіко-управлінська поведінка — це поведінка людей у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріаль­них благ. Про рівень розвитку мислення менеджера-економіста, рівня його відповідності досягненням економічної науки і прак­тики свідчить його культура. Вона включає формування високого рівня працьовитості, професійної майстерності, виробничих на­вичок і умінь, розуміння соціально-економічних аспектів і зна­чущості різних сфер виробництва. Формування економіко-управлінського мислення припускає єдність освіти, навчання і виховання.

Економічна освіта потребує, насамперед, оволодіння систе­мою суспільно-економічних знань і розвитку на їх основі само­стійного управлінського мислення. Теоретичним фундаментом формування системи управлінських знань є філософія і політична економія.

Економіко-управлінське навчання — це процес формування умінь, навичок, якими повинні володіти керівники і фахівці у ви-

робничій або обслуговуючій сферах. Насамперед, це вміння і на­вички: виконання управлінських функцій з планування, організа­ції, мотивації та контролю; прийняття науковообгрунтованих управлінських рішень; оптимізації кількісної та якісної структури виробничих колективів; економічного аналізу господарської дія­льності підприємств і організацій; визначення ефективності опе­раційних систем; застосовування ефективних прийомів і методів мотивації і організації праці керівників і спеціалістів; ефективно­го володіння комп'ютерними технологіями; оцінювання економі­чних стратегій, пошуку і використання науково-технічної інфор­мації тощо.

Одним з найважливіших завдань формування економіко-управлінського мислення на сучасному етапі є здатність мислити категорією «ефективність», зіставляти витрати і результати, роз­кривати і використовувати наявні резерви. Важливо відзначити, що економічні і управлінські знання найповніше реалізуються на практиці тільки тоді, коли управлінська праця грунтується не тільки на знаннях, вміннях та навичках, а й на досвіді творчої ді­яльності, який є результатом сукупності інтелектуально-еври­стичних умінь, та суспільно-орієнтованому, науково-практично­му світогляді.

Економіко-управлінське виховання покликане об'єднати суспі­льно-економічні знання, мотиви діяльності, ціннісні орієнтації і норми професійної поведінки. У контексті управління, вихован­ня — це процес цілеспрямованого формування ціннісних орієн­тацій керівників і спеціалістів підприємств і організацій, які по­кликані науковообгрунтовано розв'язати протиріччя в соціально-економічних системах. Економіко-управлінське мислення грун­тується на формуванні ціннісних орієнтації господарника — ефе­ктивного виробника, споживача і реалізатора матеріальних цін­ностей. Ціннісні орієнтації менеджера закріплюються в таких економічних якостях особистості, як: працьовитість, ощадливість, справедливість, принциповість, ініціативність, заповзятливість, ді­ловитість, дисциплінованість, відповідальність, орієнтація на най­кращий кінцевий результат тощо.

Одним з факторів формування економіко-управлінського мис­лення є економічна дійсність (практика господарювання, рівень життя людей, психологічний мікроклімат в колективі, особистий авторитет керівника та ін.). У зв'язку з цим варто домагатися ре­алістичної оцінки досягнутого, не перебільшуючи і не примен­шуючи його. При цьому бажано опиратися на реальні умови та ресурси, якими володіє підприємство. Відомий французький спе-

ціаліст у галузі менеджменту А. Файоль зазначав: «Керувати — означає «вести» підприємство до своєї мети, вишукуючи макси­мум можливостей із наявних ресурсів».

За умов вищенаведеного, викладач дисциплін економіко-управлінського циклу повинен: викликати у студента зацікавле­ність до навчального предмету, надавати можливість самостійно і індивідуально вирішувати виробничі ситуації, виявляти ініціати­вні погляди на сучасні проблеми, розвивати у слухачів творчу ак­тивність. При цьому основне завдання викладача — сформувати спеціаліста-професіонала, того, хто раніше, глибше й далі за ін­ших бачить, що необхідно зробити, знає, як це здійснити і швид­ше береться за справи. Той, хто цього навчиться, на ринку праці буде знаходитися на більш високому професійному рівні порів­няно з тими, хто цієї школи не пройшов. Тому вмілим і ефектив­ним викладачем може бути лише той, хто сам веде експеримен­тальну роботу, не втратив зв'язку з виробництвом.

Для того щоб кого-нєбудь навчати, спочатку необхідно ознайомитися з основними психологічними концепціями фор­мування пам'яті, знань, розумових дій та реальних вмінь. Про­цес формування знань у довгостроковій пам'яті людини вклю­чає ряд етапів:

1. Сприйняття інформації.

2. Розуміння суті питання. На цьому етапі студент може пояс­нити суть досліджуваного питання, користаючись нотатками, конспектами.

3. Запам'ятовування. Алгоритм запам'ятовування інформації психологами визначено наступним алгоритмом:

• перегляд — ознайомлення;

• структурування на блоки;

• визначення головних думок;

• уважне читання, виділення в пам'яті;

• об'єднання думок — опорні пункти;

• довести інформацію до рівня послідовності і прокласти «до­ріжки» до запам'ятовування.

4. Формування уміння застосувати вивчену ситуацію (наяв­ність чіткого алгоритму).

5. Формування навичок застосування теорії в конкретній практичній ситуації.

6. Формування уміння самостійно застосувати знання в нети­повій ситуації.

7. Формування уміння застосувати знання в нетипових ситуа­ціях в умовах обмеження інформації і ризику.

2.2. Дидактичні основи педагогічного процесу

В основі підготовки управлінських кадрів вищої освіти лежать теоретичні і практичні основи педагогіки. Слово «педаго­гіка» грецького походження («padios» — діти, «ago» — веду), бу­квальний переклад— дітоведення. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, якому доручали супроводжувати дітей сво­го господаря до школи (нести їх речі). Надалі педагогічна діяль­ність стала професією. Педагогікою називають науку, що вивчає закономірності, принципи, форми і методи процесу виховання і навчання людини. Педагогіка як наука розвивається в тісному взаємозв'язку з іншими науками: філософією, соціологією, пси­хологією, кібернетикою, етикою, естетикою, менеджментом. За словами А. С. Макаренка, «... педагогіка є сама діалектична, рух­лива, сама складна і різноманітна наука». Педагогіка пройшла довгий шлях розвитку:

• донауковий етап (накопичення знань у формі народної муд­рості, придбаної емпіричним досвідом);

• виникнення теоретичних концепцій виховання і освіти (на рівні філософських ідей);

• розвиток науки як системи (із XVII ст.).

Велика заслуга в становленні педагогіки як науки належить чеському педагогу і філософу-гуманісту Я. А. Коменскому (1592—1670). Теоретичною основою педагогіки є теорія нау­кового пізнання, психологічна теорія діяльності, концепція управління навчально-пізнавальною діяльністю, психолого-педагогічні концепції засвоєння знань, теорія систем та управ­ління складними процесами, які знайшли відображення в пра­цях психологів та педагогів: В. І. Андреева, С. І. Архан­гельського, Ю. К. Бабанського, В. П. Беспалька, П. Я. Гальпе-ріна, В. М. Глушкова, П. Ф. Каптєрєва, Я. А. Коменського, О. М. Леонтьева, А. Я. Лернера, В. Я. Ляудіс, А. С. Макаренко, А. Маслоу, С. Л. Рубінштейна, Г. С. Сковороди, В. О. Сухомлин-ського, Н. Ф. Тализіної, К. Д. Ушинського, В. Ф. Шаталова, П. А. Юцявічене, В. О. Якуніна та інших вчених.

В основі педагогічної науки лежать виховання, навчання й освіта. Виховання — це передача й організація засвоєння накопи­ченого людством соціально-історичного досвіду. Навчання — це сам процес засвоєння індивідуумом соціального досвіду, накопи­ченого людством. Освіта — це процес і результат засвоєння ін­дивідуумом соціального досвіду, досягнення ним визначеного освітнього рівня.

Таким чином, предметом педагогіки виступають закономір­ності, принципи організації процесу виховання і навчання, що передбачає визначення цілей, змісту, методів, форм, способів за­лучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його культурними цінностями з метою забезпечення позитивних змін у формуванні й розвитку особистості.

Рішення приведених вище завдань неможливе без застосуван­ня системного підходу, який розглядає всі елементи педагогічної системи у взаємозв'язку, цілісності і еволюційному розвитку. В. П. Беспалько виділяє такі основні елементи, що створюють педагогічну систему: 1) цілі навчання; 2) зміст навчання; 3) фор­ми, методи і способи навчання; 4) педагоги чи опосередковуючі їх педагогічну діяльність технічні засоби навчання; 5) студен­ти; 6) принципи навчання; 7) дидактичні процеси [6, с. 29—ЗО].

сі ці елементи взаємопов'язані і обертаються навколо дидак­тичних процесів, які постійно відображають динамічний стан розвитку і взаємовідносин між викладачем і студентами. Сама педагогічна система постійно знаходиться під впливом соціаль­ного середовища як системи, являючись однією з її підсистем. Тому залежно від того, який елемент педагогічної системи в кон­кретний момент зазнає безпосереднього впливу соціального се­редовища, відбувається перебудова і адаптація не лише даного системного елемента, а й інших елементів системи (рис. 1).

Рис. 1. Структура педагогічної системи у вищому навчальному закладі

Наприклад, широкий розвиток підприємництва і бізнесу в XX ст. потребував від систем освіти підготовки висококваліфіко­ваних менеджерів, що здатні працювати самостійно, активно і творчо. При цьому соціальне замовлення торкнулося не лише змін цілей і змісту навчання, а й інших елементів: удосконалення форм і методів навчання, підвищення рівня кваліфікації педагогі­чного персоналу тощо.

Ядром педагогіки, її основним елементом є дидактика — за­гальна теорія освіти і навчання, що досліджує закономірності пі­знавальної діяльності і відповідає на питання: «Для цього учи­ти?»; «Як вчити?»; «Де вчити?»; «Чому вчити?»; «За якими організаційними формами?» тощо.

Дидактика розглядає загальні положення і закономірності, властиві навчанню всім предметам. Дидактика — це ядро, що поєднує всі предметні методики. Я. А. Коменский не випадко­во назвав дидактику великою, оскільки вона дозволяє учити «усіх всьому». Наприклад, навчання кадрів — одне з головних завдань керівника будь-якого підприємства або організації не­залежно від специфіки, оскільки від рівня підготовки його працівників залежить ефективність виконуваної професійної ді­яльності.

Термін дидактика походить від грецьких слів: «didactios» — повчаючий і «idasko» — вивчаючий. Вважається, що термін «дидактика» був запроваджений у 1613 р. німецьким мовозна­вцем і педагогом Вольфгангом Ратке (1571—1635). А першою фундаментальною працею з теорії навчання є «Велика дидак­тика» Яна Амоса Коменского, написана ним у 1632 р. й опуб­лікована в 1657 р.

Як розділ педагогіки дидактика в сучасних умовах здобуває риси самостійної наукової дисципліни. Саме завдяки підвищен­ню якості освіти, наприклад, Японія за післявоєнний період збі­льшила обсяг промислового виробництва у 25 разів і приступила нині до здійснення мети про вищу освіту кожного громадянина. За 12 років у Японії одержують такий обсяг знань, який у США за 16 років. Головне для цієї країни — сформувати навички запо­взятої навчальної праці, уміння інтенсивно трудитися й навчати­ся протягом усього професійного життя, зберігаючи при цьому вірність своїй фірмі.

Предметом дидактики є процес освіти і навчання. Дидактика розкриває сутність ланцюжка таких наукових понять: мета, за­вдання, закони, закономірності, принципи, зміст, методи, форми, засоби, прийоми в навчальному процесі. Мета — це ідеальне

уявлення, запрограмоване передбачення результату освіти. За­кон — внутрішні, стійкі повторювані об'єктивні зв'язки між ком­понентами навчально-виховного процесу. Наприклад:

• закон відповідності меті освіти характеру, рівню і тенденці­ям суспільного розвитку;

• закон відповідності змісту навчання його меті;

• закон відповідності змісту навчання засобам його реа­лізації;

• закон цілісності і єдності педагогічного процесу;

• закон виховного і розвивального характеру навчання.
Закономірності процесу навчання — це послідовні прояви дії

того чи іншого педагогічного закону. Вони виражають стійкі по­вторювані взаємозв'язки між визначеними явищами, наприклад:

• навчання — активний процес;

• тільки знання, які застосовуються на практиці, залишаються у пам'яті;

• зв'язок і взаємодія в навчальному процесі студента і дослі­джуваного об'єкта;

• навички формуються в процесі тренування;

• міцність знань забезпечується при прямому і відстроченому повторенні;

• процес навчання зумовлюється потребами суспільства в різ­нобічному розвитку особистості.

Принципи навчання — це вихідні положення про способи до­сягнення цілей з урахуванням законів і закономірностей навчаль­но-виховного процесу. Наприклад:

• оптимальний рівень труднощів;

• провідна роль теоретичних знань;

• зв'язок теорії з практикою (студенти повинні вміти і мати можливість застосувати отримані знання на практиці);

• оптимальний темп вивчення матеріалу;

• виховний характер навчання (виховується, насамперед, культура творчої праці);

• систематичність і послідовність (зв'язок між предметами з урахуванням закономірностей у кожній частині курсу, у кожному предметі);

• наочність навчання («золоте» правило дидактики);

• відповідність змісту освіти методам навчання й особливос­тям студентів);

• індивідуальний підхід до студентів в умовах колективної роботи (створення відповідних індивідуальних умов ефективної навчально-творчої діяльності).

Індивідуалізацію навчання розуміють у контексті таких ви­значень:

• організація навчального процесу, за якої вибір способів, те­мпу навчання здійснюється з урахуванням рівня розвитку здібно­стей студентів до навчання;

• система виховних і дидактичних заходів, що відповідають цілі діяльності і пізнавальним можливостям студентів;

• зміна методів навчання, коригування мети навчання, крите­ріїв визначення рівня успішності;

• удосконалення самостійної роботи студентів відповідно до індивідуальних здібностей тощо.

2.3. Структура вищої освіти, рівні підготовки спеціалістів, система вищих навчальних закладів

Яку ж було сказано, освіта — це цілеспрямований про­цес і одночасно результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок, а також розвиток творчих здібностей, наукового світогляду, моральних та інших якостей. Термін «освіта» тісно пов'язаний з такими поняттями, як навчан­ня і викладання.

Навчання — цілеспрямований процес взаємодії викладача й учнів, у ході якого здійснюється освітня функція і вноситься іс­тотний вклад у виховання й розвиток особистості. Навчання при­пускає єдність викладання і навчання.

Викладання — організація процесу навчання в системі дидак­тичних методів і прийомів з передачі учням знань, умінь, нави­чок, способів діяльності і життєвого досвіду.

Освіта, як зазначалося вище — це цілеспрямований процес і одночасно результат придбання визначених знань, умінь і навичок.

До структури вищої освіти входять: освітні й освітньо-кваліфі­каційні рівні.

Освітні рівні:

• неповна вища освіта (освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її професійних якостей за осві­тньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста);

• базова вища освіта (освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її професійних якостей за осві­тньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра);

♦ повна вища освіта (освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її професійних якостей за осві­тньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра);

♦ післядипломна освіта — спеціалізоване вдосконалення осві­ти та професійної підготовки особи шляхом поглиблення, розши­рення і оновлення її професійних знань, умінь та навичок на ос­нові здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практич­ного досвіду. Післядипломна освіта здійснюється ВНЗ післядипломної освіти.

Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень ви­щої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту в певному напрямі діяльності.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти осо­би, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базо­ву вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та на­вички в певному напрямку діяльності.

Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички в певному напрямі діяльності.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти осо­би, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (спе­ціаліста) здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички інноваційного характеру в певному напрямі діяльності. Завершується навчання захистом випускної роботи на IV курсі (бакалаври) і захистом дипломної роботи на V курсі (фахівці). При бажанні, випускник-фахівець, може про­довжити навчання й одержати кваліфікацію магістра. Можливе і подальше навчання в аспірантурі, де готується і захищається ди­сертація за обраною темою дослідження.

Система підготовки фахівців економічних спеціальностей в Україні характеризується розмаїтістю навчальних закладів, що готують економістів різних рівнів кваліфікації. В Україні діє 171 державний вуз III—IV рівнів акредитації, 559 державних вузів І—II рівнів акредитації і 137 приватних вузів. При знач­ній кількості приватних вузів, на жаль, лише деякі з них мають достатню матеріальну, методичну, наукову базу для підготов­ки фахівців високої кваліфікації. У той же час вони швидше, ніж державні вузи, реагують на потреби ринку в тих чи інших фахівцях.

Національний вищий навчальний заклад — державному ВНЗ IV рівня акредитації може бути наданий статус національного (ст. 26 Закону України «Про вищу освіту»). За рішенням Кабінету Міністрів України, йому можуть бути надані такі повноваження:

• укладати державні контракти з виконавцями державного за­мовлення для потреб ВНЗ;

• приймати рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів ВНЗ;

• виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить ВНЗ;

• встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи про­фесора ВНЗ;

• визначати чи встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників ВНЗ.

Університет (класичний університет)— багатопрофільний ви­щий навчальний заклад IV рівня акредитації, що здійснює підготов­ку фахівців з вищою освітою з широкого кола освітньо-професійних програм усіх рівнів. Він проводить фундаментальні і прикладні нау­кові дослідження, є ведучим науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культосвітню діяльність се­ред населення. Має високий рівень кадрового і матеріально-техніч­ного забезпечення такої діяльності, розвиту інфраструктури науко­вих і науково-виробничих підприємств і установ. Можуть створюватися як університети широкого профілю, так і спеціалізо­вані (технічні, технологічні, економічні, медичні, аграрні та ін.), що здійснюють підготовку фахівців з вищою освітою.

Академія — вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, що здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами усіх рівнів у галузі освіти чи вироб­ництва; проводить фундаментальні і прикладні наукові дослі­дження, є ведучим науково-методичним центром у сфері своєї ді­яльності.

Інститут — вищий навчальний заклад III або IV рівнів акреди­тації або структурний підрозділ університету, що здійснює підгото­вку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програма­ми усіх рівнів у визначеній галузі науки, виробництва, освіти, культури й мистецтва, веде наукову і науково-виробничу роботу.

Коледж — самостійний вищий навчальний заклад II рівня ак­редитації або структурний підрозділ університету (академії, інсти­туту). Здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста в одному (чи декількох) споріднених напрямах. Має необхідний ка­дровий потенціал і матеріально-технічну базу.

Він повинен мати тверді громадянські позиції, високі мораль­ні якості, відповідально ставитись до державної справи, домага­тися узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів кож­ного громадянина, зокрема бути готовим відстоювати істину, законність і правопорядок. Керівник має поєднувати широку фу­ндаментальну наукову і практичну підготовку, досконало володі­ти своєю спеціальністю, постійно удосконалювати свої знання та поширювати суспільно-політичний кругозір, вміти на практиці застосовувати принципи наукової організації праці, володіти су­часними передовими методами роботи, нести знання в маси, про­пагувати необхідність утвердження демократичних засад закон­ності і правопорядку в суспільстві, дотримання законів на всіх рівнях.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен зна­ти: закони, постанови, укази, розпорядження та інші норматив­но-правові акти органів влади і місцевого самоврядування, які регулюють порядок діяльності галузі; профіль, спеціалізацію і особливості структури галузі; перспективи, вітчизняні і світові тенденції технологічного, економічного і соціального розвитку галузі; можливості ефективного використання виробничих поту­жностей наявних технологічних процесів, їх реструктуризації або зміни, порядок розроблення і затвердження планів і програм ви­робничо-господарської діяльності; сучасні методи господарю­вання і управління, науки та технології відповідно до галузі ви­робництва і досвід засвоювання позицій на світових регіональних ринках продукції; напрями та принципи розвитку менеджменту, маркетингу, комерційної діяльності, фінансів, податкової справи; етики ділового спілкування та ведення переговорів; перспективні напрямки і технології ноу-хау в обранії! сфері діяльності на віт­чизняному ринку та країнах можливих партнерів; економіку рин­кового типу; систему транспортування, збереження і реалізації продукції; управління фінансами, банківською справою, аудитом, маркетинг, міжнародними економічними відносинами; принципи ціноутворення і кон'юнктуру цін на товари, сировину і послуги у середині країни і у взаємному економічному обміні між закор­донними партнерами; державне, торгівельне, господарське, фі­нансове право і валютне законодавство; міжнародне економічне право.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен умі­ти: тлумачити і застосовувати закони і нормативні акти, юриди­чно грамотно кваліфікувати факти і обставини, приймати правові рішення та вчиняти інші юридичні дії у повній відповідності до

закону; своїми діями забезпечувати додержання законності і дія­льності державних і громадських органів, установ, організацій, вимагати цього від підлеглих осіб; не допускати порушення прав і законних інтересів громадян та колективних формувань; аналі­зувати процеси розвитку галузі; узагальнювати фактичний мате­ріал та робити висновки; приймати рішення з конкретних питань діяльності галузі і регулювати їх в умовах переходу до ринкової економіки, систематично підвищувати свою професійну кваліфі­кацію, вивчати новітні технології і передовий досвід і впрова­джувати їх у виробництво; застосовувати сучасні методи науко­вої організації праці, управляти діяльністю персоналом, направ­ляти його на досягнення високих економічних і фінансових результатів; використовувати різноманітні методи стимулювання виробничої діяльності; аналізувати баланси й оцінювати реальні можливості підприємств; визначати економічну ефективність ви­робничої діяльності й інвестицій; застосовувати знання географії, історії, економіки, політики для рішення соціально-економічних цілей підприємства; схиляти людей до себе і до своєї точки зору; залучати нових клієнтів, підтримувати ділову ініціативу співро­бітників; аналізувати баланси партнерів, користуватися комп'ю­терною й іншою сучасною оргтехнікою; забезпечувати конкурен­тоспроможність продукції і послуг на внутрішньому і світовому ринках; оформляти організаційно-розпорядчі і фі­нансові документи.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен во­лодіти навичками: прийняття рішень в умовах невизначеності і ризику; управлінського спілкування; користування комп'ютер­ними технологіями; мотивації і стимулювання праці; виконання розрахункових робіт (складання планів, кошторисів, нормативів, розцінок тощо). f

Професійно-кваліфікаційна характеристика менеджера є до­кументом, яким має керуватися відповідний навчальний заклад у процесі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з урахуванням потреб і перспектив економічного й соці­ального розвитку, вдосконалення науки і практики розвитку та діяльності галузі.

Всі зміни і доповнення, зумовлені необхідністю відображення нових наукових розробок і потреб суспільства щодо змісту підго­товки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, можуть бути внесені до вимог кваліфікаційних характеристик за пого­дженням із зацікавленими міністерствами і відомствами, облас­ними та районними адміністраціями.

Своєчасна орієнтація майбутнього «фахівця на конкретні поса­ди, конкретні завдання сприятиме форзмуванню його мотивації до навчання, прагненню пізнати секрети ^майбутньої професії. Фахі­вцеві доведеться працювати з людьми _ тому стиль його діяльнос­ті повинен характеризуватися своєрідністю мотивації і відповід­ною технологією економічного мислення. Конкретна поведінка фахівця буде зумовлюватися одночасно умовами виробництва, потенціалом підприємства, кваліфікацією співробітників, атмос­ферою колективу, зовнішніми обставі-хнами. Лінія поведінки і дій спеціаліста виробляється в процесі його інтенсивної роботи, вза­ємодії, взаєморозуміння як у середиь-іі колективу, так і за його межами.

Ефективно працювати фахівець rw-іоже тоді, коли за метода­ми роботи та індивідуальним стилем керівництва лежить знання законів і принципів теорії J5 практики соціально-еко­номічних процесів та методології на_вчання і виховання особи­стості.

Система формування професійних, менеджерів сучасної гене­рації повинна передбачати три важливі елементи [14, с. 52]:

1) створення підсистеми виявленню і відбору талановитої мо­лоді з рисами й задатками творчого л кдера;

2)формування підприємницького мислення майбутніх мене­джерів;

3) посилення психолого-педагогічної підготовки фахівців.

Володіти такими навичками та досвідом творчої діяльності можливо лише за умов створення відповідної системи підготовки фахівців-професіоналів, яка ґрунтувалася б на концепції якості. Під час розроблення програм якості у вищому навчальному за­кладі необхідно мати на увазі, що інтегральна якість фахівця з перспективними властивостями визначатиметься такими чинни­ками: якістю управління системою освіти і професійної підготов­ки; ефективністю політики зарахуваиня абітурієнтів; ефективніс­тю дивактичної концепції вищої освіти; якістю дидактичного забезпечення навчального процесу; сумісністю змісту та струк­тури освітньої програми відносно відповідних характеристик студентів (рівня здоров'я, інтелектуального розвитку, професій­но-важливих якостей тощо); якістю науково-педагогічного пер­соналу; ефективністю політики забезпечення якості оцінювання навчальних досягнень студентів; якгістю інфраструктури вищої школи; якістю зовнішнього середовища вищої школи; відповідні­стю реального навчального наванта:ження студента вимогам за­конодавства [13, с 89].

Вирішення цих важливих завдань, вважаємо, може бути дося­гнуто насамперед за умов удосконалення професійної підготовки викладачів, приведення її у відповідність до вимог технічного прогресу на основі технологізації освітньої діяльності. Нині ос­новним критерієм педагогічної майстерності повинно стати не те, який обсяг навчального матеріалу подав викладач, а те, як він на­вчив студента самостійно опановувати зміст дисципліни, зустрі­чати життєві ситуації, користуючись соціальним досвідом. Світо­вий досвід свідчить, що навчальний процес побудований з позиції педагогічної технології, перетворює навчання у виробни­чо-технологічний процес з гарантованим результатом. Як спра­ведливо відзначає Беспалько В. П., «... щоб перейти до перспек­тивної педагогічної системи, необхідне спеціальне її проекту­вання та експериментальне доведення до того ступеня удосконалення, коли гарантовано співвідношення «цілі — ре­зультат» [6].

Зважаючи на останнє, сучасна дидактика повинна адекватно реагувати на соціальне замовлення, сприяти формуванню тво­рчої особистості фахівця, активізації його навчально-творчої діяльності.

1. Концепція підготовки управлінських кадрів у системі еко­номічної освіти. Зміст економічної освіти.

2. Проблема формування економіко-управлінського мислен­ня фахівця. *

3. Педагогіка, предмет та розвиток науки.

4. Педагогічна система.

5. Закони і закономірності педагогіки.

6. Принципи навчання.

7. Індивідуалізація навчання.

8. Структура вищої освіти.

9. Освітні і освітньо-кваліфікаційні рівні.

10. Система вищих навчальних закладів України.

11. Професійно-кваліфікаційна модель спеціаліста (загальні вимоги до кваліфікації управлінських кадрів).

»* 35

«Вважай нещасним той день або ту годину,

коли ти нічого не засвоїв нового

і не додав до своєї освіти»

Я. А. Коменський

ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ З МЕНЕДЖМЕНТУ ОРГАНІЗАЦІЙ

Date: 2016-07-05; view: 425; Нарушение авторских прав