Державні та зарубіжні країни в галузях книговидання, високий рівень поліграфії, характеристика ознак роботи західних видавництв, маркетинг книжкової справи. 1 page

Поліграфія (від полі — багато; графо — пишу), — галузь техніки, сукупність технічних засобів для множинного репродукування текстового матеріалу й графічних зображень. У середині 20 ст. у ході науково-технічної революції поліграфія розвивається за такими напрямками:

· перехід до електронних способів виготовлення друкарських форм для всіх способів друку (використання комп'ютера для кольороподілу та фотонабору),

· широке застосування рольового офсетного друку на високошвидкісних машинах,

· створення автоматичних потокових ліній в оздоблювальних цехах,

· комплексна механізація й автоматизація всього виробництва,

· використання локальних та глобальних комп'ютерних мереж для передачі даних.

· Технологія поліграфії містить три основні групи виробничих процесів:

· додрукарські (підготовчі),

· друкарські (власне сам процес друку),

· післядрукарські (оздоблювальні).

Додрукарські процеси спрямовані на виготовлення оригінал-макету, друкарської форми. Завдання друкарських процесів — отримання тиражних відбитків, що відтворюють оригінал. Оздоблювальні процеси завершують виготовлення друкованої продукції.

Додрукарські процеси включають усі процеси до стадії виготовлення друкарських форм. За допомогою комп'ютерів виготовляють оригінал-макет видання, якій потім переносять на друкарську форму. Текстова форма може бути отримана з типографського шрифтового методу ручного набору або ж за допомогою набірних машин (застарілий метод, зараз не використовується), комплектуючі літери й виготовляючи форму або її напівфабрикат (у вигляді, наприклад, фотокопії). Широке поширення одержали різні методи автоматизованого набору. Ручні способи виготовлення ілюстрованої друкарської форми в сучасній поліграфії використаються як методи станкової графіки або для створення оригіналів, згодом відтворених фотомеханічним або іншим шляхом.

Серед ручних способів високого друку найбільшою популярністю користуються:

· гравюра на дереві, або ксилографія,

· ліногравюра;

· глибокого друку:

· різцева гравюра на металі,

· офорт,

· акватинта;

· плоского друку:

· літографія.

Ілюстраційні форми виготовляють фотомеханічними методами (автотипія, фотоцинкографія, фотолітографія, фототипія і ін.), а також за допомогою електронних гравірувальних машин. Оригінал, що підлягає фотомеханічному репродукуванню, фотографують на репродукційному фотографічному апараті (напівтонові оригінали фотографують через растр). Негативне або позитивне зображення в копіювальних рамах копіюють на металеву пластину, на яку попередньо нанесений світлочутливий шар. Потім пластину піддають відповідній обробці й травленню в машинах для травлення. При відтворенні багатоколірних оригіналів виготовляють кольороподільні друкарські форми за допомогою коліроділильного фотографування або із застосуванням електронних коліроподілювачів — колірокоректорів.

Розрізняють 3 види друкарських процесів:

· друкування з формуванням зображення в фарбовому резервуарі (гектографія, туркинотипія);

· друкування з формуванням зображення на проміжній поверхні — формі (так звані класичні способи друку);

· друкування з формуванням зображення на сприймаючій поверхні (способи з електростатичним й електромагнітним переносом фарбового шару).

Класичні способи друку розрізняються залежно від методу поділу друкуючих і пробільних елементів. Формування фарбового шару може здійснюватися як у процесі переміщення фарби крізь форму (трафаретний друк, ротатор), так і шляхом нанесення фарби на поверхню форми. В останньому випадку застосовується просторова (високий і глибокий друк) або фізико-хімічна (плоский друк) поділ друкуючих і пробільних елементів. У друкарських процесах, що використаються в сучасній поліграфії фарбове зображення переносять із форми на сприймаючу поверхню безпосередньо або ж за допомогою однієї (офсетний друк) або двох (орловський друк) проміжних поверхонь. Друкування здійснюється на друкарських машинах, які розрізняються за способом друку, за схемою побудови друкарського пристрою, за кількістю переносів фарбового шару, за типовою подачею сприймаючих поверхонь. Перед друкуванням проводиться ряд підготовчих процесів: розміщення, або спуск смуг форми, її закріплення, приводка, приправка.

Сукупність формних і друкованих процесів й устаткування, що застосовується для них, призначених для відтворення малотиражної документації (звичайно інформаційного або управлінсько-адміністраційного характеру) називається оперативною поліграфією.

Характер оздоблювальних процесів залежить від виду друкованої продукції. Найскладніші брошурувальні процеси, застосовувані в процесі виготовлення книг і журналів.

Поширення набуло ламінування обкладинок книг.

Поліграфічні підприємства залежно від характеру виробництва називаються друкарнями, типолітографіями, фабриками кольорового друку, офсетна фабрика й т.д.; підприємства, що поєднують кілька типографських процесів або видів друку, називаються поліграфічними комбінатами.

За видом друкарської продукції, що випускається, підприємства можуть бути універсальними або спеціалізованими (газетні, газетно-журнальні, книжкові, картографічні й т. д.).

Маркетинг (англ. marketing) — це діяльність, спрямована на створення попиту та досягнення цілей підприємства через максимальне задоволення потреб споживачів.

Реклама у пресі є одним з найефективніших видів реклами[55]:

· рекламна інформація в пресі доступна в будь-який час, тобто завжди є можливість знову перечитати її (що виключено, наприклад, у телевізійній і радіо рекламі);

· рекламний контакт триваліший, ніж у інших рекламоносіях;

· преса сегментована й має свою певну аудиторію (зокрема, існує спеціалізована преса);

· велика ймовірність «віддаленого ефекту», коли процес покупки віддалений у часі від виходу рекламної публікації (оголошення можна вирізати та зберігати протягом певного часу);

· реклама у пресі може бути набагато інформативнішою, ніж в електронних ЗМІ, вона може втримувати увагу набагато довше (рівень запам'ятовування реклами при 100 GRP на телебаченні становить 4%, у той час як у пресі - 11,5%, до того ж спостерігається більш високий рівень розуміння рекламного повідомлення).

Серед основних переваг преси можна назвати:

· Доступна вартість рекламної площі;

· Доступність рекламного повідомлення в будь-який час і більша тривалість його дії, а також можливість повторного спрацювання рекламного повідомлення;

· Можливість вибору певної аудиторії читачів;

· Оперативність в розміщенні і, в разі необхідності, можливість зміни змісту реклами;

· Можливість розміщення як в конкретному регіоні, так і в масштабах цілої країни;

· Можливість вибору мови для різних регіонів (при розміщенні матеріалів типу «стаття»);

· Можливість вибору місця на полосі;

· Високий рівень довіри потенційного споживача до місцевої преси.

Рекламу в пресі умовно можна поділити на дві групи:

· рекламні оголошення та

· публікації оглядово-рекламного характеру, до яких відносяться статті, репортажі тощо – вони містять пряму або непряму інформацію.

Найбільша кількість контактів фіксується у випадку, якщо рекламне оголошення розміщується на:

· обкладинці,

· обкладинці ззаду (остання сторінка),

· другій та третій сторінці,

· на сторінці праворуч угорі (далі пріоритетні місця для розташування реклами є такими – верхня ліва частина сторінки, нижня права частина та нижня ліва частина сторінки).

Реклама в газетах, журналах і спеціалізованих рекламних виданнях — одна з найпоширеніших форм реклами у світі. На друковану рекламу припадає 93% рекламних видатків у Швеції, 83 — у Нідерландах, 75 — у Німеччині, 64 — у Великій Британії і 53% — у США. У середньому 87% читачів газет звертають увагу на рекламу, однак назву торгової марки або логотип помічають лише 34%. Приблизно 19% людей читають половину або весь текст рекламного звернення, тобто 44% тих, що помітили рекламу, знайомляться з її змістом.

Мінімальна ефективна частота контактів, тобто мінімальна кількість контактів за один рекламний цикл, зростає на 20% при збільшенні рекламної площі макету у 2 рази (з однієї шпальти до двох), зменшується на 30% при зменшенні площі макету у 2 рази (до половини шпальти), збільшується на 50% при додаванні 1 кольору (до чорно-білого макету) та на 80% при додаванні 2 кольорів[56]. Якщо рекламу «жіночого товару» розмістити у секції видання про спорт, увага жіночої аудиторії зменшується до нього на 50%, якщо рекламу «чоловічого товару» розмістити у новинах моди або у розділі «жіночі історії», увага до неї чоловіків зменшується на 40%. Якщо реклама розміщена на обкладинці мінімальна ефективна частота контактів збільшується на 30%, реклама на 2-й та 3-й сторінках обкладинки збільшує ефект уваги на 20%. У читачів журналів реклама без ілюстрацій практично не викликає зацікавленості.

Реклама в газетах

Переваги реклами в газетах:

· на визначеній території небагато конкуруючих між собою місцевих газет, що полегшує вибір ЗМІ;

· місцева газета, як правило, має значний тираж, тобто доходить до більшого числа споживачів, ніж інші місцеві ЗМІ. Типова газета, що займає в місті позиції монополіста, за даними фахівців, доходить до 65% дорослого населення міста;

· у читача рекламних оголошень у газеті є більше часу на осмислення змісту оголошення, ніж у випадку реклами на радіо чи телебаченні;

· у газетній рекламі можна розмістити карту або план, що покажуть, як дістатися до пункту продажу, а також детальнішу інформацію щодо умов продажу;

· оголошення в газеті можна розмістити за 1-3 дні до виходу, буквально в останню хвилину можна внести зміни в макет;

· розмістити оголошення в газеті простіше та дешевше, ніж в інших ЗМІ. Зробивши один раз оригінал-макет, можна користуватися ним багаторазово.

· Недоліки газетної реклами:

· споживачі часто-густо ігнорують газетну рекламу. У газеті певне оголошення розміщується поряд з найрізноманітнішими оголошеннями інших компаній — досить складно виготовити газетне оголошення, що настільки разюче відрізнятиметься від інших, щоб притягати погляд читача;

· читачі газет, як правило, зрілі особистості, що свої пристрасті до тих або інших товарів змінюють менш охоче, ніж аудиторія інших ЗМІ;

· іноді якість друку в газеті буває дуже низькою, через що втрачається якість фотографій, тексту тощо;

· у типового сучасного читача газет менше часу на їхнє читання, ніж у читача минулих років.

· Реклама у спеціалізованих виданнях

У спеціалізованих галузевих журналах у зв'язку з професіональною зацікавленістю початкова увага до реклами має досить високий рівень — майже 64 % для чотириколірної реклами. Реклама на дві шпальти привертає на 70% уваги більше, ніж односторінкова, а кольорова на чотири кольори — на 20 % більше, ніж чорно-біла.

Реклама на обкладинці галузевого журналу збільшує мінімальну ефективну частоту контактів на 30%. Розміщення реклами в край, без полів, веде до збільшення уваги в середньому на 20%, що зовсім не характерно для часописів споживчого призначення. Реклама у вигляді окремого додатку збільшує увагу на 30% — це можна пояснити тим, що журнал відкривається саме на тому місці, де розміщені вкладки.

Бібліотечний ринок США, найкрупніші видавництва світу (Бібліотека Конкресу, Нью-Йоркська публічна бібліотека). Видавництво "Сяйво", видавнича діяльність Франка, видання української книги.

Світовий інформаційний ринок — це головним чином продаж і купівля послуг по використанню різних баз да­них (БД).

До цього ринку можна віднести також більшу частину світо­вого книжкового ринку, виконання замовлень на виготовлення і доставку копій документів, укладання і продаж оглядове — аналітичних і фактографічних довідок, техніко економічних прогнозів та інших довідково — інформаційних матеріалів, що готуються в науково -дослідних інститутах, центрах аналізу інформації та інших інформаційних установах. Крім тою, в інформаційний ринок можна включити різні засоби елект­розв’язку для автоматизованого пошуку у віддалених БД тощо.

Інформаційний ринок США склався у 60 — 70 роки. Його розвитку значною мірою сприяло те, що у США традиційно розвинутий приватний сектор. Держава приділяє значну увагу розвитку системи науково — технічної інформації, про що свідчать матеріали Міжнародної конференції з наукової інфор­мації (1958 р.). Національної програми розвитку бібліотечного і інформаційного обслуговування (1970 р.). З 1977 року конгре­сом США було прийнято більш ніж 300 законодавчих актів з питань інформаційної діяльності. До кола органів наукової інформації федерального уряду США входить біля 2.5 тис. інформаційних центрів і бібліотек. Органи наукової інформації приватного сектору включають інформаційні центри в великих промислових фірмах, спеціальні бібліотеки (біля 12,5 тис.) і інформаційні фірми, що виключно на комерційних засадах на­дають різні види інформаційного обслуговування.

Важливу роль на інформаційному ринку США відіграють так звані незалежні “безприбуткові” установи. Вони викону­ють наукові дослідження по замовленням інших установ, в то­му числі міністерств і відомств США. Для цього “безприбут­кові” установи формують власні високоефективні центри на­уково технічної інформації, які готують аналітичні огляди і прогнози розвитку, здійснюють інформаційне обслуговуван­ня. Деякі “безприбуткові” установи займаються виключно інформаційною діяльністю

Використання БД для інформаційного пошуку в режимі інтерактивного теледоступу забезпечується спеціалізованими БД. Для теледоступу в ці банки даних використовуються швидкодіючі мережі передачі даних, головним чином І^егп^ Деякі центри, що створюють БД, не тільки віддають їх у орен­ду, але й забезпечують їх використання користувачами.

Пошук в БД виконується з терміналів і персональних комп’ютерів по каналам електрозв’язку. На проведення пошу­ку потрібно в середньому 10 — 15 хвилин, ного вартість — 8-10 дол. США, як і іншим розвиненим країнам, притаманна тен­денція зрощення систем науково — технічної інформації з бібліотеками та їх мережами. В США функціонують близько 29,5 тис. наукових, спеціальних, вузівських і публічних бібліотек, 18 крупних регіональних бібліотечних мереж, кож­на з яких об’єднує до 300 і більше бібліотек.

На інформаційному ринку США важливу роль відіграє си­стема видавничої діяльності і поліграфічного виробництва, яким притаманні тенденції технологічного і організаційного зрощування з системою науково — технічної інформації. В США щорічно видається більш ніж 10 тис. назв журналів і 15 — 20 тис. нових книг. Завдяки використанню комп’ютерів та інших засобів інформаційної техніки в видавництвах та типо- графіях все більша кількість газет, журналів, довідників та інших видань виходять не тільки в друкованій, але й в елек­тронній формі у вигляді повнотекстових БД, що надходять для використання у БД.

За припущенням фахівців доходи від продажу і оренди БД щорічно зростають на 28%. Цей зріст стимулюється наступни­ми факторами: розширенням мереж електрозв’язку для пере­дачі даних і теледоступу до внутрішніх інформаційних ресурсів, впровадженням нової техніки виготовленням і доставкою копій документів користувачам, у тому числі на оптичних дисках.

В США на створення і використання БД розходиться більше коштів, ніж в будь — якій іншій країні: саме тут ство­рені головні світові центри автоматизованого інформаційного пошуку, в яких зберігаються близько 2/3 усіх БД, доступних для вільного використання. Не менш ніж 50% усіх інфор­маційних пошуків, що проводять вчені і спеціалісти Західної Європи здійснюються в американських центрах.

Ці процеси викликають серйозне занепокоєння країн Західної Європи у зв’язку з тим, що зростає їх інформаційна залежність від США, йде процес витискування цих країн із світового інформаційного ринку. Тому розвиток інфор­маційної промисловості в країнах Західної Європії є одним з першочергових політичних і економічних завдань.

Вивчення інформаційного ринку показує, що бібліог­рафічні БД на відміну від інших БД дають малий прибуток. Це пояснюється тим, що кількість користувачів бібліографічних БД значно менша, а середня плата за кожний інформаційних пошук багато нижча.

Питання цін на послуги — одне із самих складних в роботі центрів автоматизованого інформаційного пошуку. Ці ціни за­лежать від виду інформації, що потребує користувач, викори­стовуваної обчислювальної техніки і мереж передачі даних, програмного забезпечення, кількості знайденої інформації та інших факторів. Центри автоматизованого інформаційного пошуку при встановленні цін враховують вартість оренди БД, використаного часу, каналів зв’язку і кількості виданих реле- вантних повідомлень або бібліографічних описів.

Для забезпечення рентабельності БД необхідно залучити можливо більшу кількість користувачів. Для цього великі цент­ри використовують дві різні стратегії або комбінують їх. Першу стратегію можна назвати принципом інформаційного супермар­кету. Друга стратегія заснована на прагненні монополізувати окремі БД. Таким чином, оцінюючи можливості, що надає світо­вий інформаційний ринок, слід зазначити, що організація і ви­користання БД важке завдання, яке не гарантує значних при­бутків. Цю думку стверджує і аналіз функціонування інфор­маційного ринку Німеччини. В наш час в Німеччині функціону­ють декілька БД, що забезпечують доступ до внутрішніх і зовнішніх БД для вчених і спеціалістів. На світовому інфор­маційному ринку електронної інформації доля продукції Німеччини є невеликою порівняно з долею продукції США(54%), Великобританії (17%), Японії (12,5%). Зросло вироб­ництво БД з економіки та бізнесу (6,8% світового виробництва), з науки та техніки (9,7% світового виробництва). Найбільшу частину світового інформаційного ринку (9% у грошовому ви­раженні) Німеччина має в секторі друкованої інформації.

На інформаційному ринку Франції функціонують державні і муніципальні органи науково — технічної інформації (в тому числі інформаційні центри міністерств та відомств): регіональні центри (агенції) науково -технічної інформації; галузеві і тема­тичні підрозділи науково — технічної інформації недержавних науково — дослідницьких інститутів, центрів, наукових асоціацій (близько 1900), підрозділи науково — технічної інфор­мації приватних фірм та приватні посередницькі фірми (162). У Франції функціонує “Об’єднання виробників баз і банків даних” до якого входять як державні, так і приватні установи (близько 40). Із усієї кількості баз даних, що функціонують, БД ко­мерційних установ складають близько 23%.

Видавни́цтво — підприємство (державне, громадське, кооперативне чи приватне), яке здійснює підготовку і випуск (видання) книг, журналів, газет, нот,плакатів та інших видів друкованої продукції.

Бібліотека Конгресу (англ. Library of Congress (LOC)) - де фактонаціональна бібліотека Сполучених Штатів Америки та дослідницький підрозділ Конгресу США. Є найбільшим за площею книгосховищем та однією з найважливіших бібліотек світу. Знаходиться у Вашингтоні, має трибудівлі:

Томаса Джефферсона

Джона Адамса

Джеймса Мэдисона

Загальний обсяг фондів Бібліотеки нараховує понад 138 мільйонів одиниць збереження. В тому числі:

· понад 30 мільйонів каталогізованих книжок та інших друкованих матеріалів 470 мовами;

· більше 61 мільйон рукописів;

· найбільша у Північній Америці колекція рідкісних видань, в тому числі Біблія Гутенберга (одна з трьох найкращих копій на пергаменті)[2];

· більше 1 мільйона публікацій Федерального уряду США;

· 1 мільйон випусків газет за останні три століття;

· 33.000 томів газетних підшивок;

· 500.000 котушок мікрофільмів;

· понад 6000 назв коміксів[3];

· найбільша у світі колекція законодавчих матеріалів;

· фільми;

· 5,3 мільйони мап, в тому числі мапа 1507 року, на якій вперше використовується назва «Америка»[4];

· нотні видання;

· 2,9 мільйони звукозаписів;

· колекція музичних інструментів, в тому числі скрипка Страдіварі «Беттс».

Нью-Йоркська публічна бібліотека (англ. New York Public Library) — американська книгозбірня, в якій зберігається одна з найкращих колекцій книг у світі та яку відкрито в 1895 році в місті Нью-Йорк.

Головна бібліотека відкрилася у 1911 році на острові Мангеттен із книжковим фондом у 1 000 000 назв. Бібліотечний будинок у стилі Beaux-Arts (красного мистецтва) на той час вважався наймасивнішим мармуровим будинком у США.

Заповіти від філантропів Нью-Йорку, таких як Семюел Дж. Тілден, Джон Джейкоб Астор, і Джеймс Ленокс, забезпечили фонди для збирання примірників книг і побудування Нью-Йоркської публічної бібліотеки.

Головна зала в дослідницькій бібліотеці (кімната №315) відома своїми розмірами: 23,8 м ширини, 90,5 м довжини і 15,8 м висоти (див. знімки).

Нині чотири відділення дослідницькій бібліотеки Нью-Йорка мають приблизно 43 млн. бібліотечних одиниць. Разом з колекціями відділень у бібліотеці 50,6 млн. бібліотечних одиниць.

Elsevier — одна з найбільших видавничих компаній світу, яка щорічно випускає близько чверті всіх статей, що видаються у наукових журналах. Заснована у 1880 році в Амстердамі (Нідерланди). Свою назву носить від прізвища родини Ельзевір видавців з Нідерландів Ельзевір (Lodewijk Elzeverius, Elzevier). Тепер належить до видавничого холдингу Reed Elsevier.

Річний оборот у 2008 році холдингу Reed Elsevier становив понад 26 млрд доларів США [2]. За цим показником він займав 340-е місце в списку найбільших компаній світу за версією рейтингу FT 500. Reed Elsevier представлений також в рейтингу FT 500 у своїй галузі (Media), перебуваючи на сьомій позиції за розмірами ринкової капіталізації [3].

Elsevier є провідним у світі комерційним видавцем науково-технічної інформації, випускає понад 2000 наукових журналів і надає доступ до 9,5 мільйонів наукових статей на своєму електронному інтернет-порталіScienceDirect.

«Loodus» (ест. «Природа», Ло́одус) — естонське видавництво, що існувало в 1920–1940 роках. Засноване в Тарту. Найбільше видавництво Естонії у міжвоєнний час. Видавало переважно наукову літературу та довідкові видання, серед яких 8-томна «Естонська Енциклопедія» (ест. Eesti Entsüklopeedia, 1932–1937).

Видавництво створили зоолог Йоганнес Пійпер, фізіолог Алесандер Аудова та мовознавець Йоганнес Вольдемар Вескі. У 1923-1940 роках акціонерне товариство «Loodus» мало близько 400 членів.

Головні видання: однотомна «Мала енциклопедія» (1938–1939), «Естонський біографічний словник» (ест. Eesti biograafiline leksikon, т. 1-4, 1926–1929 і додатковий том 1940 року), «Народження естонської незалежності I-VI» (1936-1937), «Країни та люди світу I-V» (1936-1937), підручники, навчальна література (серія «Мова та література»), серії «Кримінальні романи» (1937-1940, 43 книги[1]), «Універсальна бібліотека», «Роман за одну крону» (1929-1940, 139 книг[2]), «Нобелівські лавреати» (1936-1939; 50 книг[3]), 15-томне зібрання творів Федора Достоєвського (1939-1940), ілюстровані дитячі та юнацькі серії «Дитяча книга» і «Золота книга».

Було заплановано видати 24 книги зі спортивної тематики, але за 1939-1940 роки встигли надрукувати тільки сім[4].

Загалом у видавництві вийшло 2200 назв книжок.

1940 року після початку радянської окупації Естонії видавництво націоналізовано й ліквідовано.

«Noor-Eesti» (ест. «Молода Естонія», Ноор-Еесті) — естонське літературне угрупування, організоване в Тарту в 1903–1904 роках. Її девізом було «Зостаньмося естонцями, але станьмо і європейцями!»[1]

Серед представників «Молодої Естонії» були письменники, художники та діячі культури: Ґустав Суйтс, Крістіан Рауд, Ніколай Трійк, Антон Гансен Таммсааре,Йоганнес Аавік та інші.

«Noor-Eesti» видали:

· 5 літературних збірників «Молода Естонія» (1905, 1907, 1909, 1912, 1915);

· збірник «В дні боротьби» (1906);

· журнали «Молода Естонія» (1910), «Вільне слово» (1914—16);

· журнал «Вільне слово» (1914–1915).

1913 року засновано видавництво «Noor-Eesti» та створено раду акціонерів, що керувала його політикою. До 1940 року видавництво випустило близько 1400 видань. «Noor-Eesti» тісно співпрацювало з естонським письменником Оскаром Лутсом, видавши 92 його книги.

Samisdat Publishers, Ltd. — засноване в 1977 р. невелике канадське видавництво, яким володів і управляв Ернст Цюндель. Спеціалізувалося назапереченні Голокосту в 1980-1990-х роках. Засноване в Торонто, штат Онтаріо, і нині не діє.

Назва взята з самвидаву (рос. самиздат) — системи видавництва, яка практикувалася в СРСР для таємного розповсюдження документів і творів, які було неможливо опублікувати в офіційному порядку.

Більшість книг і брошур, опублікованих Samisdat Publishers були так чи інакше пов'язані із запереченням Голокосту.

Видавництво Мандельбаум (нім. Mandelbaum Verlag) — невелике австрійське видавництво, що знаходиться у Відні. Видавництво засноване в 1996 році. За 15 років діяльності видавництво опублікувало понад 350 назв книжок.

Видавництво має декілька книжкових серій з сучасної та соціальної історії, культурології, кулінарії. Видає путівники місць єврейської культури в Європі, книжки про глобалізацію, міжнародну політику та міграцію. Особливою темою видавництва є історія й сучасність Відня.

В Україні видавництво стало відомим завдяки публікації у вересні 2011 року англомовної книжки президента України Віктора Януковича під назвоюOpportunity Ukraine. Про видавництво та опубліковану в ньому працю Януковича повідомила в серпні 2011 року «Українська правда»[1], яка в наступних матеріалах навела низку прикладів плагіату в цій книжці[2].

Сьоґакукан (яп. 小学館, しょうがくかん, «видавництво «Початкова школа») — японське видавництво, найбільше на японському видавничому ринку. Виконує роль центрального підприємства в корпорації «Група Хітоцубасі», до якого також входять дочірні фірми «Shueisha» та «Hakusensha».

Сьоґакукан видає словники, художню та наукову літературу, манґу, дитячі DVD диски та інші види друкарської і інформаційної продукції.

Сьоґакукан належить компанія «Viz Media», яка публікує манґу в США.

Видавництво "Сяйво"- видавництво в Києві, засноване 1913 при журн. тієї ж назви (перше вид. — зб. поезій М.Вороного в «В сяйві мрій»).

По забороні 1914 заходами П.Ковжуна і М.Семенка відновлене 1918. Видало зб. поезій: П.Тичини («Соняшні кларнети»), О.Слісаренка («На березі Кастальському»), В. Ярошенка («Світотінь»),. М.Семенка («Дев'ять поем», «П'єро кохає», «Леліт») та прози: М.Івченка («Шуми весняні»), Г.Журби («Похід життя») та ін.

По націоналізації 1919 діяльність «Сяйва» занепала і відродилася у 1926–1929. Тоді видано серії: «Бібліотека укр. повісти» (укр. класики); «Бібліотека всесвітньої літератури» (переклади з В.Гюґо, С.Цвайґа, Е.Сінклера та ін.), «Дешева бібліотека красного письменства». Поза серіями «С.» видало двотомник творів Т.Шевченка, твори Л.Глібова та переклади творів Дж. Лондона (12 тт.).

І. Франко був видавцем упродовж усього життя: і коли видавав власні твори та цілі книжкові серії, і коли працював у різних періодичних виданнях, і коли працював у першій національній Академії наук – Науковому товаристві імені Шевченка, і наприкінці життя, коли уражений важкою невиліковною хворобою, готував до друку свої останні видавничі серії, переглядав і перевидавав твори, які увійшли до скарбниці світової культури. Окрім того студії на тему «Іван Франко як книгознавець і видавець» дають можливість дослідити його світоглядні засади, пізнати творчі підходи та методи не тільки на ниві видавничої практики, а й дослідити низку моментів з його творчої лабораторії як письменника і вченого. На його думку, видавати наукові книжки для народу має товариство «Просвіта», причому викладає план таких видань. Товариство імені Качковського мало б видавати книжки про справи господарські, ремісничі і взагалі все, що стосується практичного життя, а ці видання повинні стати основою створення господарської, ремісничої, промислової асоціації, яка врятує наш народ від економічної руїни [45, 200]. За політичне видавництво служила б газета, яка вже видається: автор має на увазі часопис «Батьківщина» з додатком «Правотар народний», що буде ознайомлювати народ з обов’язковими законами. І. Франко пропонує реорганізувати теперішнє політичне товариство «Руська Рада», яке має порозумітися з редакцією «Батьківщини» і «Правотаря» та подбати про матеріальне становище цих видавництв. Політичне видавництво за потреби видавало б також й окремі брошури-метелики. Насамкінець автор пропонує розпочати з приводу цих питань дискусію, скликати у Львові спільну нараду просвітніх товариств і здійснити поділ видавничої праці, який він пропонує. «Кілька слів о тім...» І. Франка можна вважати однією з перших теоретичних статей з видавничої справи, де зроблено спробу не тільки чітко розділити зусилля громадських товариств Галичини, а й накреслено загальну програму необхідного книжкового репертуару для народу. Засадничі питання про роль інтеліґенції, дидактичність викладу матеріалу та його правдивість актуальні до нашого часу. Це особливо стосується останнього заклику І. Франка до кожного українця: якщо бажаєш добра своєму народові, то зобов’язаний сам зголоситися до праці з окликом «Ось і мої руки» [45, 203]. Видавнича справа посідає особливе місце в історії кожного народу, бо покликана впливати на рівень освіти, національної свідомості, є важливою складовою життя суспільства. Несприятливі політичні обставини, зокрема поділ етнічних територій між двома імперіями – Російською і Австрійською – привели до того, що українці, один із найчисленніших народів світу, у політиці, економіці та культурі в ХІХ, а й згодом і в ХХ ст., відігравали марґінальну роль [4]. З цим твердженням можна й посперечатися, але треба визнати рацію, що досягнення українців в економіці та політиці за умов бездержавності були справді мізерні. Натомість і в ХІХ, і в ХХ ст. українська культура має значні здобутки та видатні імена: в літературі – Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Ю. Федькович, Ольга Кобилянська та інші; в розвитку філософської думки – М. Драгоманов, І. Франко, В. Липинський; в образотворчому мистецтві – Т. Шевченко, М. Мурашко, О. Новаківський, О. Архипенко; в кіномистецтві – О. Довженко, С. Параджанов, І. Миколайчук; у мовознавстві – О. Потебня, Ю. Шевельов; в історіографії – М. Грушевський, І. Крип’якевич, С. Томашівський, Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, М. Брайчевський. Інша річ, що з досягненнями цих осіб цивілізований світ до цього часу мало ознайомлений. Мав рацію Андрій Чайковський, коли сказав 1929 р.: «Любіть Україну, любіть своє, хоч воно не дорівнює чужому... Не міряйте свого рідного французьким метром, а оцінюйте його висоту своїм рідним ліктем, подумайте про те, що коли б ті великі народи, після яких дехто нашу культуру оцінює, жили серед таких злиднів, як ми, то хтозна, чи їхня література дорівнювала б сьогоднішній нашій» [5]. Серед усіх видавничих проектів І.Франка, саме тих, які були в руслі тогочасних видавничих процесів у Європі, були його серійні видання. За своє життя І. Франко брав участь у виданні семи видавничих серій: «Дрібна бібліотека» (1878–1880), «Наукова бібліотека» (1881), «Літературно-наукова бібліотека» (1889–1897), «Хлопська бібліотека» (1910–1912), «Міжнародна бібліотека» (1912–1914), «Всесвітня бібліотека» (1914–1916) [6]. Аналіз виходу у світ цих видавничих серій свідчить: «Дрібну бібліотеку» І. Франка видавав разом з друзями – М. Павликом, І. Белеєм, Є. Олесницьким, Є. Озаркевичем та ін., на програму видання книжок серії «Наукова бібліотека» мали безпосередній вплив думки М. Драгоманова та М. Павлика; «Хлопська бібліотека» була публіцистичним додатком до офіційних органів радикальної партії – газет «Народ» і «Хлібороб». Дві серії «Універсальну бібліотеку» та «Всесвітню бібліотеку» І. Франко видавав з колегами-видавцями – відповідно з О. Пашуком та І. Калиновичем. Самостійно, власним накладом, І. Франко видавав «Літературно-наукову бібліотеку» та «Міжнародну бібліотеку». І якщо вихід у світ «Літературно-наукової бібліотеки» припав на пік його літературної та громадської діяльності, то «Міжнародна бібліотека» та «Всесвітня бібліотека» виходили тоді, коли він тяжко хворів [7], що часом впливало назагал і на програму серій, і на його думки й висновки у передмовах та післямовах.
«Дрібна бібліотека» стала першою з Франкових видавничих серій й продовженням невеликої ще тоді української практики видань для народу (петербурзький «Букварь южноруский» Т. Шевченка [8], віденські брошури С. Подолинського та О. Терлецького), проба просвітянських видань у Львові, започаткованих 1869 р. Однак, порівняно з просвітянськими метеликами, І. Франко з товаришами (М. Павлик, І. Белей, Є. Олесницький, Є. Озаркевич та ін.) ставили собі значно вищий рівень програм серії, аніж це робили просвітяни. Серія «Дрібна бібліотека» призначалась для середньошкільної студентської молоді, мала впливати на формування її свідомості. «Дрібна бібліотека» перестала існувати через відсутність коштів на її видання, хоча задуми І. Франка щодо її тематики були справді ґрандіозні. Так не побачили світ у цій серії твори Бокля, Леббока, Маркса (передостанній розділ першого тому «Капіталу»), Енґельса (витяги з Анти-Дюрінґа), компіляція з Чернишевського, Мілля, Маркса «Основи суспільної економії», Дрепера, Е. Золя (переклади з першого і другого томів «Руґон-Маккарів», М. Помяловського, Енґеля, Фохта та ін. За нашими підрахунками, у «Дрібній бібліотеці» вдалося видати заледве третину задуманого. І лише дещо з цього пізніше реалізував І. Франко в інших своїх видавничих серіях та серіях, які видавали його друзі – «Бібліотеці найзнаменитіших повістей» при редакції часопису «Діло» (видавець І. Белей) та «Русько-українській бібліотеці» (видавець Є. Олесницький). Спробою продовжити задумане стала видавнича серія «Наукова бібліотека», перший випуск якої, а саме «Нарис історії філософії» Е. Ф. Шульце, побачив світ приблизно в середині травня 1887 р., що підтверджується в листі до М. Драгоманова, писаному приблизно 24 травня 1887 р. У 1889 р. І. Франко, зменшивши формат і обсяг книжок, але істотно розширивши тематику, розпочав наступний етап своєї видавничої діяльності – випуск у світ нової серії під назвою «Літературно-наукова бібліотека». У статті «Журнальні плани Франка в рр. 1884–86» М. Возняк дуже точно охарактеризував обставини, в яких народилася ідея видавничої серії «Наукова бібліотека», вона «випливла саме з журнальних планів Франка у попередніх роках і перемінилася опісля в «Літературно-наукову бібліотеку». Одна й друга здійснила частину того, що мало увійти в планований журнал Франка, але перша частина появилася в світ щойно в журналі «Житє і Слово» [9]. «Літературно-наукова бібліотека» (ЛНБ), третя з черги серія Франка-видавця, посідає особливе місце в його біографії. Перша книжка «ЛНБ» з’явилася 1889 р. На той час творцеві цього видавничого проекту було вже 33 роки. Без всякого перебільшення можна констатувати, що, започаткувавши нову видавничу серію, І. Франко вже був неформальним лідером усієї галицької молоді. А якщо дивитись ширше, то крок за кроком він доходив до тієї вершини, до якої ніхто (не будемо тут торкатися справді геніальної творчості Лесі Українки), окрім Т. Шевченка, його попередників, сучасників та, врешті, і наступників наблизитись не зміг. Розпочинаючи видання «ЛНБ» (а це 1889–1898 рр.), І. Франко увійшов у справжній пік своєї творчої діяльності, що не могло не відбитися на змісті та якості творів, які побачили світ у цій видавничій серії. З листування між І. Франком і М. Драгомановим можна зробити висновок, що перші дві книжки «ЛНБ» (назвемо їх умовно «мала серія») друкували практично одночасно і мали вийти до Різдвяних свят 1889 р. Перша книжка серії, яка містила поему Т. Шевченка «Перебендя» з «Переднім словом» І. Франка побачила світ у лютому 1889 р. Отже, саме в лютому 1889 р. І. Франко започаткував свою нову видавничу серію, яка виходила у 1889–1897 рр. – всього появилося 18 книжечок у 34 випусках. Франкова «ЛНБ» виходила накладом видавця у двох серіях: «мала» (назва умовна), розмір книжок 13,5х10,4 см.; «нова» (назва видавця), розмір книжок 20х13 см. У «малій серії» побачило світ 34 нумеровані випуски. З них згаданий вище «Перебендя» Т. Шевченка; «Австро-руські спомини» та «Чудацькі думки про українську національну справу» М. Драгоманова; поема «Смерть Каїна», студія «Іван Вишенський і його твори», «Як я став казенним радикалом» І. Франка; твори Уляни Кравченко та Лесі Українки; переклади Ґ. Флобера, М. Берна; відомий протест проти безчинств мадярів на Закарпатті «І ми в Європі» тощо. У зв’язку з виданням часопису «Житє і Слово», з чисто технічних друкарських причин І. Франко змушений збільшити формат серії, розпочавши так звану «нову» серію «ЛНБ» до якої увійшло 11 книжок, в т. ч. «Пісня про Ролянда» (переклад В. Щурата), «Едіп цар» (переклад І. Франка), Франкові драми «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Учитель» та повість «Для домашнього вогнища», переклади з Фірдовсі, давно задумана для видання праця В. Р. Клоустона «Народні казки та вигадки» та ін. Формально до останнього числа серії можна зарахувати також книжку Дж. Дрепера «Історія боротьби між релігією і наукою», надруковану як додаток до журналу «Житє і Слово» (V–VI вип., червень, 1897), яка побачила світ у 1898 р. Однак ця книжка не мала ні грифа серії, ні чергового числа. Як відомо, у 1890 р. в Галичині заснована Українсько-руська радикальна партія, одним із головних ідеологів і керівників якої був І. Франко. І хоч у цей час І. Франко інтенсивно видавав свою «ЛНБ», все ж у 1896 р. він став випусковим редактором і новоствореної партійної видавничої серії «Хлопська бібліотека» – за змістом і за формою ориґінальним виданням РУРП. Серія «Хлопська бібліотека» складалася з окремих видань (переважали публіцистичні статті), в яких І. Франко та його однодумці пропаґували програмові засади РУРП та популяризували бачення радикалами поточного стану справ в Галичині. Автором переважної більшості опублікованих у «Хлопській бібліотеці» статей був І. Франко. На нашу думку, аналіз світоглядних засад випусків цієї серії, наприклад, статей І. Франка, дозволить достатньо чітко встановити пріоритетні напрями та основні акценти аґітації радикалів другої половини 90-х років ХІХ ст. Усього в серії побачило світ 18 книжок (ч. 12 і ч. 13 не вийшли через цензурну заборону). З них автором 12 і упорядником однієї був сам І. Франко. Окрім праць І. Франка, в серії побачили світ «Програма РУРП», прийнята на четвертому з’їзді партії 29 грудня 1895 р., статті С. Даниловича, М. Новаковського, а також праця М. Драгоманова «Швайцарська республіка». Книжки серії мали дуже просте художнє оформлення на титулі, коштували від 2 до 12 кр. із пересилкою, були розраховані на широкі кола читачів. Після славного ювілею 100-ліття нової української літератури, 25-ліття своєї літературної праці та закінчення десятирічного періоду «найм у сусідів» (праця в «Kurjer-i Lwowski-m») І. Франко розпочинає працю в Науковім товаристві ім. Шевченка та в новоутвореній Українсько-руській Видавничій Спілці.В «Універсальній бібліотеці» І. Франко видав 7 книжок – це ч. 9, 10, 11–12, 16, 17–18. Це були Франкові переробки та інтерпретації: східна легенда «Цар і аскет», старохристиянська легенда «Три святі грішниці», оригінальна поема «Іван Вишенський», а також переклади з Є. Єлачіча, Меандра, Герцена, Платона і Апулея. Фактично в «Універсальній бібліотеці» І. Франко видав 8 книжок накладом 2000–2640 примірників ціною 20–60 сотиків. Це були великі наклади, оскільки розпродажем мав займатись О. Пашук. Через різні причини – на мій погляд, головнішими були: а) не укладення письмової угоди між співвидавцями; б) хвороба І. Франка, коли він міг приймати часом нелогічні рішення – між ними стався конфлікт. І. Франко розриває з О. Пашуком, забирає свої видання і розпочинає видавати власним накладом «Міжнародну бібліотеку». Про це він пише в післямові до першого випуску книжки «Міжнародної бібліотеки» під заголовком «Проспект видавництва» «Міжнародня Бібліотека» [10]. За якихось 18 місяців І. Франко видав 14 випусків «Міжнародної бібліотеки», витримуючи регулярність виходу книжок 1,5 місяці. Причому остання книжка серії побачила світ вже тоді, коли він розпочав співробітництво у «Всесвітній бібліотеці» І. Калиновича. Усі випуски «Міжнародної бібліотеки» можна поділити на п’ять груп, де І. Франко виступає як: 1) упорядник; 2) автор літературознавчих студій; 3) белетрист; 4) перекладач; 5) публікатор джерел, пов’язаних з історією культури українського народу. У грудні 1913 р. з І. Франком особисто познайомився І. Калинович, який залучив до фінансування проєкту видавничої серії «Всесвітня бібліотека» українських підприємців Борислава. І. Калинович запропонував І. Франкові взяти участь у її виданні та допомогти сформувати видавничу програму. Саме І. Франко порадив І. Калиновичу не братися за великі твори Ґете, Мольєра, Гюґо, а надрукувати поки що менші твори з російської і польської літератур, а також дещо з В. Шекспіра, менші за обсягом твори Ґете, Гесіода, Герондаса. Перший випуск «Всесвітньої бібліотеки» – поезії Ф. Міллера – побачив світ у лютому 1914 р. – до цієї книжки І. Франко стосунку не мав, але до другої книжки (порядкові номери 2–3), де йому належать переклади поем «Проґулька», «Помпея й Геркуланум», він здійснив коректу приміток, відредагував фактично всю книжку, за що йому спеціально дякував І. Калинович у листі від 12 травня 1914 р. Якщо у 70–80 рр. ХІХ ст. І. Франко за наріжний камінь у своїй видавничій діяльності ставив мету активізувати соціально-політичний рух і громадське життя в цілому, то в пізніші періоди переорієнтувався на суспільно-культурницькі цілі – це видно на тематиці видань і його видавничих серій: пропаганда визначних творів світової класики, публікація джерел до історії України, вплітання подій світової культури в контекст культурних здобутків українського народу минулих епох. Як відомо, І. Франко розпочав співробітництво в Товаристві ім. Шевченка ще задовго до його реорганізації в Наукове 1892 р., зокрема в його періодичнім виданні часописі «Зоря». Власне І. Франко був одним з тих, хто висунув і провів в життя реформування цієї інституції на кшталт європейських Академій наук, причому це було зроблено в добу бездержавного статусу української нації. Ось як згадує про це сам І. Франко: «На однім з засідань такого комітету по налагодженню справ редакційних зійшла розмова на тов[ариство] ім. Шевченка. Розмовляли один українець [11], Барвінський і я. Всі ми були за тим, що конечно треба вже раз перемінити товариство на інституцію справді наукову, і д. Барвінський, одинокий між нами член товариства, заявив готовість на найближчих загальних зборах виступити з проектом реорганізації товариства» [12]. А ставши повноправним членом уже реорганізованого товариства в Наукове товариство (14 червня 1895 р.) та одним із його керівників (член Президії НТШ від 19 лютого 1897 р.), І. Франко не тільки впливав на тематику досліджень, але й на вихід наукової продукції. тобто видавничу діяльність НТШ. Як відомо, І. Франко з 1899 р. – дійсний член НТШ, а з 1904 р. – почесний член цього товариства. І. Франко брав участь у виданнях НТШ ще й до реорганізації Товариства 1892 р. – маю на увазі участь у редколегії журналу «Зоря» у 1883–1886 рр. (журнал «Зоря» став органом Товариства ім. Шевченка у 1885 р.). І. Франко активно працював у секціях і комісіях НТШ, брав участь у всіх його наукових виданнях. Аж до його хвороби практично в кожному з томів із «Записок НТШ», починаючи з першого тому (1895), де надрукована його рецензія на харківське видання «Сочинения Григория Савича Сковороды» (упорядник і редактор проф. Д. І. Багалій, Харків, 1894) він друкував наукові праці, рецензії, огляди. Співробітництво в «ЗНТШ» І. Франко почав відтоді, коли редактором цього видання став М. Грушевський. Власне І. Франко, а не М. Грушевський, редагував перший том «Етнографічного збірника», започаткованого 1895 р. [13], продовжував редагувати і подальші томи цього видання.
Саме в «Етнографічному збірнику» (т. Х, 1901; т. XVI, 1905; т. XXIII, 1907; т. XXIV, 1908; т. XXVII, 1909; т. XXVIII, 1910) опубліковано його фундаментальну збірку «Галицько-руські народні приповідки», яка охопила 31091 записів із ґрунтовними поясненнями змісту і місця запису кожного прислів’я. Фундаментальною працею І. Франка, що побачила світ у 5 томах серії «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» були «Апокрифи і легенди з українських рукописів»: т. 1 Апокрифи старозавітні, 1896; т. 2 Апокрифічні євангелія, 1899; т. 3 Апокрифи новозавітні. Апокрифічні діяння апостолів, 1902; т. 4 Апокрифи есхатологічні, 1906; т. 5 Легенди про святих, 1910. Якби І. Франко не створив більше нічого, а лише видав ці 5 томів, він мав би право вважатися одним із найфаховіших українських літературознавців – видання, оснащене передмовами, примітками і коментарями, є зразком підготовки літературознавчих досліджень. Як директор філологічної секції НТШ (1898–1901, 1903–1912) І. Франко доглядав практично усі видання цієї секції. Так він фактично був співредактором «Матеріалів до українсько-руської етнології», допомагав В. Шухевичу видати в цій серії його фундаментальну працю «Гуцульщина» у 5 томах (1897–1908). А вже після смерті І. Франка у 1918 р. у цьому виданні надруковано його працю «Моя вітцівська хата», – опис, який допоміг відтворити садибу Франків у Нагуєвичах. У 1906 р. історично-філософська секція НТШ започаткувала серію публікацій документальних матеріалів під назвою «Українсько-руський архів». Планувалося, що це видання – друга серія «Руської історичної бібліотеки», однак, починаючи з третього тому цю назву серії з обкладинки знято. До 1921 р. в «Українсько-руському архіві» побачило світ 15 томів, два з них – «Громадські шпіхліри в Галичині 1784–1840» (т. 2, 1907) та «Матеріяли до історії азбучної війни в Галичині 1859 р.» (т. 8, 1912, фактично книжка побачила світ у січні 1913 р.) упорядкував, прокоментував І. Франко. Серії наукових видань НТШ – «Записки», збірники секцій і комісій Товариства – виходили як періодичні видання журнального типу або як неперіодичні збірники, їх формат, оформлення були академічні й однотипні. Однак була потреба окремі видання видавати не лише в збірниках (наприклад, «Зорі», «ЛНВ», «Записках НТШ»), а й повторювати їх окремими відбитками. Окрім друків праць у наукових виданнях, станом на 1910 р. І. Франко мав 13 окремих відбитків своїх більших чи менших наукових студій. Наприкінці ХІХ – на початку дев’ятисотих років у «Літературно-науковім вістнику» та «Записках НТШ» з’явилася низка статей І. Франка, які відображають його книгознавчі, бібліографічні й бібліотекознавчі засади. Навіть невеликими за обсягом повідомленнями, а також своїми численними рецензіями І. Франко заявив про себе як неординарний бібліограф. Як справедливо твердить В. Дорошенко «Велику вартість мають Франкові рецензії: на показник Б. Грінченка «Литература украинского фольклора, 1777–1900», Чернігів, 1901 (див. «Записки» НТШ, 1901) і показник М. Комарова «Тарас Шевченко в литературе и искусстве», Одеса, 1903 («Записки», 1904, том 57, стор. 31-42). Особливо цінна його рецензія на Комарова» [14]. І. Франка справедливо вважають одним з найкращих знавців слов’янської рукописної і стародрукованої книжки. Його текстологічні та книгознавчі студії збагатили українську науку, тим паче, що частково ґрунтувалися на віднайдених ним джерелах, які він збирав упродовж усього життя і які збереглися для української культури завдяки його невтомній збирацькій діяльності. Як приклад такої його праці в час підготовки до друку корпусу «Пам’яток українсько-руської мови і літератури» слід згадати його статтю «Причинок до студій над Острозькою Біблією», яка вперше побачила світ в «Літературно-науковому віснику» (1907) [15]. Автор показує себе як глибокий знавець історії появи Святого Письма в перекладах церковнослов’янською мовою. І. Франко відзначає, що колектив укладачів, який створив князь Костянтин Острозький для укладання першого повного зводу Біблії, зіштовхнувся з проблемою відсутності станом на 1580 р. низки перекладів окремих книг. Оскільки переклади Святого Письма на церковнослов’янську мову здійснювалися з грецької мови, то відсутність перекладу т. зв. третьої книги Ездри була зумовлена тим, що вона не збереглася в грецькій мові. Для вирішення цієї проблеми князь Острозький спровадив із Новгорода копії низки біблійних книг, перекладених там з латинської мови на замовлення новгородського єпископа Геннадія наприкінці XV ст. Оскільки добрих перекладачів із латинської мови в Новгороді не було, то укладачі Острозької Біблії «мусили скрізь поправляти той текст, порівнюючи його де з грецьким, а де з латинським» [16].
Проаналізувавши текст рукопису і друку, І. Франко відзначив, що в рукописі вжито давніші і в основному правильніші форми церковнослов’янської мови, ніж у друкованому тексті. Якби дослідник (тут він засвідчує себе фаховим книгознавцем) не був впевнений, що давньоруського тексту третьої книги Ездри таки не існувало, він міг би твердити, що віднайшов невідомий досі давніший переклад біблійного тексту. Навпаки, І. Франко доходить висновку, що «копія роблена не механічно, а з певною ідеєю sui «. Далі вчений, взявши за основу найкращі латинський (Фабриція) та німецький (Гуккеля) тексти, показує недоладність острозької редакції третьої книги Ездри, редакторські і перекладацькі помилки, які там допущені. Цікавою студією, яка стосується найбільшою мірою бібліотекознавства, є його праця «Записки проти книгокрадів у старих книгах і рукописах» (1907 р.), вперше надрукована в «Записках НТШ» [17], що є добрим прикладом для пізніших книгознавців та бібліотекознавців, зокрема Я. Ісаєвича, Л. Дубровіної, М. Боянівської, В. Фрис, Н. Швець та ін. Відзначаючи велику вартість книжки в давнину, автор наводить цікаві приклади, як книгозбірні та приватні особи боролися з книгокрадами. Знову ж дослідник наводить власні приклади пошуків джерел, зокрема й факт про відмову священика сільської церкви віддати йому стару книжку після прочитання такого застережного запису. І. Франко відзначає, що треба зібрати «з наших старих книг та рукописів як інтересні свідоцтва старих вірувань, порядків і гумору» [37, 256]. Далі він наводить низку таких записів з Ясської Мінеї XV ст., з рукописного Пролога XVІІ ст. Перемишльської крилошанської капітули (наприклад – «А если би дехто смhл отдалити да будет отлучен от отца сына и святого духа да будет осужден идеже огнь не угасает и черв не усыпает»), із Замойського збірника з початку XVІІ ст., що зберігається в університетській бібліотеці Львова [37, 257-258]. Дуже цікавими є віршовані записи латинською та староукраїнською мовою. Дослідник відзначає, що крадії намагалися вишкребти такі записи, тому кожен відтворений із них має для науки своє значення.