Об'єкт дослідження, його характеристика

Одним із завдань нашого дослідження було визначення видового складу досліджуваної території. Тому нашими дослідженнями виявлено видову різноманітність класу земноводні в складі 11 видів: 9 безхвостих та 2 хвостатих. Детальнішому вивченню питання особливості розмноження земноводних Поділля присвячена методична розробка (див. додаток А).Оскільки різноманітність амфібій на даній території досить велика, для дослідження були вибрані 3 види:сіра або звичайна ропуха (Bufo–bufo), ставкова жаба (Pelophylax lessonae) і гостроморда жаба (Rana arvalis).

2.1.1. Біологічні особливості виду Ставкова жаба (Pelophylax lessonae)

Рис. 2.1. Зовнішній вигляд жаби ставкової

Систематичне положення даного виду

наступне:

Ряд – Безхвості земноводні – Anura.

Родина – Справжні жаби – Ranida e

Вид – Жаба ставкова Pelophylax lessonae

Озерну жабу довгий час позначали як Rana esculenta. Останнім часом вважають, що R. esculenta в дійсності гібрид між R. ridibunda і R. lessonae.

Ставкову жабу від озерної добре відрізняє високий внутрішній п'ятковий бугор, більш–менш стислий з боків. Зазвичай вона яскраво–зеленого кольору зі світлою смугою уздовж спини й з більшою або меншою кількістю чорних цяток. Наявність поздовжньої спинної смуги зростає в напрямку на північ і на схід. На відміну від озерних жаб серед ставкових іноді трапляються особини з темною скроневою цяткою (9%). Знизу ставкова жаба має білий або жовтуватий кольори з темними цяточками або без них [1, 72].

У самців ставкових жаб у шлюбний час на першому пальці передніх кінцівок з’являються темні бугри – шлюбні мозолі; у кутах рота містяться зовнішні білі або жовтуваті резонатори. Навесні плавальні перетинки на задніх ногах у цих самців розростаються значно менше (на 35%), ніж у бурих жаб, а в самок трохи більше (на 13%) замість 2–8% у бурих.

Ставкова жаба значно менша за розмірами, ніж озерна. Максимальна довжина її тіла – 100мм. До півночі й сходу ареалу величина ставкової жаби зменшується [14, 42].

Уночі поза періодом розмноження лише окремі особини ставкової жаби зрідка з'являються на поверхні води. Більшість цих тварин перебуває на дні водойми, де температурні умови в цей час найбільш сприятливі. Жаби спливають на поверхню до 8год ранку й зникають до 22год. Найбільше число особин активно між 12 і 16год – у найтепліший час доби. У ці години, як показали спостереження, жаби більшу частину часу годуються. О 6–8год маса вмісту шлунка не перевищує 1,1% маси тіла; максимум доводиться на 12–16 годину, коли вміст шлунка становить 14% маси тіла. Починаючи з 20 години маса з'їденої їжі різко падає й до 22год. не перевищує 2% маси тіла. Активність ставкової жаби, що постійно перебуває в умовах оптимальної вологості, залежить від температури навколишнього середовища, і в теплі ночі може не припинятися [33, 56].

Навесні ставкових жаб буває багато на поверхні водойм, тут вони зайняті полюванням, про що свідчить наповнення шлунків, що становить майже 20% від маси тіла.

Різниця між весняною й літньою активністю ставкової жаби полягає в тому, що влітку тривалість годівлі більша, ніж навесні. Цьому сприяє більш висока температура повітря й води.

Більшу частину їжі ставкова жаба добуває на суші. Водні харчі мають у її раціоні менше значення, ніж в озерної, але в багато разів більше, ніж у наземних видів бурих жаб. Крім жуків і двокрилих, у харчуванні цих земноводних відіграють помітну роль бабки й мурахи. Ці переважні харчі становлять 66% від всіх що зустрічаються. Приблизно 9% молодих ставкових жаб поїдають комарів, у знищенні яких цей вид має більше значення, ніж інші жаби. Ця різниця, очевидно, пояснюється не тільки більшою або меншою прихильністю видів до водойм, але й різними типами водойм, у яких живуть ставкові й озерні жаби. Наприклад, веснянки й поденки, що входять до складу харчів озерної жаби, відсутні в ставкової. Можливо, це пов'язане з тим, що зазначені комахи відкладають яйця у швидко проточні водойми, які займає озерна жаба, і яких уникає ставкова. Мають також значення й розміри видобутку. Більші жаби поїдають і більших тварин. Ставкова жаба серед інших наших земноводних добуває максимальну кількість літаючих комах; більше 26% тварин, знайдених у шлунках цього виду, належить до них.

Зимова сплячка в ставкової жаби займає в середньому 100 діб. Це найбільш теплолюбний вид серед наших жаб [21, 42, 71].

Прокинувшись, ставкові жаби, як і всі зелені жаби, не відразу приступають до розмноження. Зазвичай ікрометання починається в другій половині травня, через 15–20 діб після пробудження. Одна самка відкладає 2000–3000 ікринок діаметром 1,5–2мм. Розмноження розтягнуте, тому що ікра відкладається декількома порціями. Температура води, у якій розвивається ікра ставкової жаби, як правило, не падає нижче +16°С і не піднімається вище +31°С. Розвиток іде значно швидше, ніж у бурих жаб, що нерестяться ранньої весни. Однак швидкість розвитку яєць в експерименті при тих самих умовах у трав'яної жаби трохи більша, ніж у ставкової. Яйця ставкової жаби відрізняються більшою стійкістю до високих температур, ніж яйця трав'яної. Її личинки вилуплюються з яйця на порівняно пізніх стадіях розвитку, хвіст у них оточений добре розвиненим плавцем і має витягнуту форму, зовнішні зябра розділені на ряд лопат.

Ріст їх відрізняється значною інтенсивністю (у середньому 0,9мм у добу). До моменту метаморфозу довжина пуголовка досягає довжини тіла статевозрілої самки. Середні розміри малят 30–32мм, маса 3,4г. Однак весь розвиток може затягатися до 133 діб. Відомі випадки зимівлі пуголовків.

У популяціях ставкових жаб виділяються три вікові групи. Співвідношення статей таке: самців 31,4%, самок 68,6%. Статева зрілість настає на 3–й рік.

Коливання чисельності ставкової жаби вивчені мало. На відміну від бурих вона менше страждає від посухи. За деякими даними, при пересиханні водойм ставкова жаба заривається на їх дні і, покрита підсохлим брудом, ніби впадає в сплячку. Ікру ставкової жаби поїдають крижні. Пуголовки знайдені серед харчів звичайної чайки. Дорослих жаб знищують білокрилі качки, мишоїди, пугачі, очеретянки [14, 15].

2.1.2. Біологічні особливості виду Сіра або звичайна ропуха (Bufo–bufo)

Систематичне положення даного виду наступне:

Рис. 2.2. Зовніжній вигляд ропухи сірої

Ряд – Безхвості земноводні – Anura

Родина Ропухи – Bufonidae

Вид – Ропуха сіра Bufo Bufo

Досить широко поширена на Поділлі сіра, або звичайна ропуха – найбільша з наших жаб (до 200мм). Зверху вона бурого кольору, знизу – грязно–білого або жовтуватого.

Населяє всі ліси й степову смугу, по південній границі якої приблизно проходить й південна границя поширення цього виду. У гори піднімається до 3000м над рівнем моря [72, 86].

В Україні сірі ропухи живуть у регіонах з лісовими ландшафтами, де їх можна зустріти у доволі різноманітних біотопах, починаючи від різних типів лісів (хвойні, широколистяні, мішані) та закінчуючи антропогенними насадженнями: гаї, парки, садові ділянки, міські сквери, рідше – лісопосадки. Відкритих ділянок сіра ропуха уникає, хоча й відмічалася на орних землях та пасовиськах. З водоймами пов'язана тільки в сезон розмноження, решту періоду активності звичайно живе поблизу від них, віддає перевагу вологим біотопам. Така ж особливість відзначена й при вивченні цих тварин у дещо східніших ділянках ареалу. Сірим ропухам на Закарпатті властива певна прив'язаність до місць нересту. Так, з помічених у 1972р. тварин наступного року на цьому самому місці (урочище Дубки, околиці Ужгорода) виявлено 56% тварин, ще за рік – 35,2% (Щербак, Щербань, 1980). При імплантації датчиків та спостереженні з їхньою допомогою за міграціями цих тварин в долині Рейну (Німеччина) встановлено, що деякі з них, хоча й мігрували пізно восени та взимку, загалом протягом останнього сезону залишалися у нижній частині заплавної рівнини. Вивчення сірих ропух в інших ділянках ареалу (Великобританія) з допомогою ловчих циліндрів показало позитивну залежність між кількістю тварин, які щоденно прибувають на нерест, та мінімальною денною температурою повітря; крім того, була встановлена поява спершу великих особин, а згодом дрібніших [62, 84,86, 87].

Хоча згідно з іншими даними, першими прибувають дрібніші самці (Чехія). Чисельність тварин під час та після розмноження суттєво розрізняється. Так, на місцях нересту на Закарпатті відзначалося до 70 особин на 100 м берегової лінії, а по закінченні сезону розмноження – приблизно 1–2 особини на 1 км маршруту [66, 91].

Статистичний аналіз чинників, що можуть впливати на умови вибору місць нересту та ділянок перебування по завершенні сезону розмноження (величина покриття водною рослинністю, вік ставка, умови наземного перебування біля ставка, ступінь антропогенного впливу, максимальна глибина, хімічні характеристики води, такі як рН, твердість тощо), показують, що щільність сірих ропух не пов'язана виразно з будь–яким з цих параметрів і цей вид, вірогідно, колонізує підхожі ділянки у своїх типових біотопах майже випадково.

Це найбільша ропуха, що зустрічається Європі. Дорослі ропухи сягають 20 см. Самки більші за самців. Тіло широке і приземкувате. Очі помаранчевого кольору, зіниці горизонтальні. Шкіра грубозерниста. Забарвлення залежить від статі і віку, а також часу року, буває не тільки сірим, а й оливковим, темно–коричневим, теракотовим, піщаним.

Зазвичай полює по ночах, і є найбільш активною у вологих погодних умовах. Вдень активна у дощову та похмуру погоду. В інакшому випадку денними сховищами сірих ропух служать порожнини під коренями та стовбурами повалених дерев, пеньки, каміння, купи хмизу, листова підстилка. На зимівлю йдуть у вересні–листопаді. Зимують поодинці або невеликими групами у непромерзаючих сховищах – норах гризунів, трухлявих деревах, порожнинах ґрунту, купах каміння, іноді в льохах. При дослідженні особливостей біології цього виду в Швеції зроблено припущення, що у зв'язку з тим, що в районі спостережень ґрунт протягом зимового періоду промерзає на глибину 1–2 м, сірі ропухи зимують тут, найвірогідніше, у воді (Ericsson et al., 1982). Ця особливість підтверджується спостереженнями у центральній Україні [48, 66, 94].

Для захисту від хижаків виділяє токсичну речовину – буфагін. Цього достатньо, щоб утримати деяких хижаків на відстані, хоча деякі види змій і їжаки виробили проти цієї отрути імунітет.

Живляться ропухи комахами та малорухомими наземними формами безхребетних. Поїдають гусінь, жуків, павуків, багатоніжок, дощових червів, молюсків [29].

Початок сезонної активності пов'язаний із встановленням весняних температур повітря 5–10°С й припадає на першу половину – середину березня (залежить від погодних умов щороку). Під час розмноження тварин можна зустріти у водоймах всякої години доби, але по його закінченні звичайно характерна присмерково–нічна активність. По закінченні нересту переважно тримаються в радіусі 500–1500 м від місць розмноження, але вже у серпні жовтні починають мігрувати до нерестових місць, де навесні наступного року буде відбуватися розмноження. Парування й відкладення ікри починаються майже відразу після виходу з місць зимівлі й зазвичай пов'язані з встановленням температур води приблизно 5–8°С і повітря близько +10 C. Для нересту займають неглибокі слабопроточні або стоячі водойми, відкладаючи ікру, як правило, на глибині 50–100 см. Самці приходять на місця розмноження дещо раніше від самиць і перебувають тут протягом усього періоду нересту, який є досить коротким і триває 2–3 тижні [21, 42].

Вік самців, що вперше беруть участь у розмноженні при середніх розмірах 65,0 мм, складає 3–4 роки. В популяції протягом 4–5 років замінюється її доросла частина, а через 8–10 років відбувається повна заміна складу популяції. Самиці після відкладання ікри майже відразу ж покидають водойми, затримуючись тут не більше одного дня, хоча самці залишаються тут на тиждень та більше. Під час нересту самці сірих ропух дуже активні й можна спостерігати їхні спроби охоплювання пар, що вже перебувають в амплексусі. Це призводить до утворення «куль» з групи, часто до десятка особин. У статевій структурі популяції сірих ропух Карпат чисельно переважають самці – 61%. У популяції цих тварин у Чехії є особини, що беруть участь у циклах розмноження не щорічно, що зазвичай властиво самицям. Спостереження розмноження популяцій сірих ропух в Німеччині показали, що на трьох штучно сконструйованих нерестових водоймах чисельність самиць коливалася від 75 до 654 особин. Загальна кількість відкладених ними яєць досягала від 270 тис. до 2 млн. 616 тис.,при цьому чисельність цьоголітків на одну самицю складала від 0,9 до понад 153 особин, а на одну ікринку від 0,0003 до понад 0,038.В іншій ділянці ареалу (Велика Британія) в одному й тому ж самому ставку за рік розмноження були присутні 714 самців і 141 самиця. Приблизно таке ж співвідношення статей (самців – 69,9%) відзначено й у східній частині ареалу (Печоро–Іличський заповідник), де середня плодючість самиць складала 3305 ±309 ікринок. Ікру у вигляді двох довгих чорних слизуватих шнурів відкладають найчастіше неподалік від берега, одна кладка містить 7–9 тис. ікринок, розташованих звичайно у два–чотири ряди [66, 92, 94].

Вилуплення личинок при температурі 10–20°С відбувається через 2–5 діб. Вилуплені пуголовки спершу прикріпляються до слизових залишків шнура, майже не рухаються, а їхні розміри перед початком активного живлення незначні, усього 3–5 мм. Через 10–14 днів після вилуплення вони починають пересуватися й часто на мілководді утворюють скупчення у декілька десятків тисяч особин. Личинковий період триває дещо понад два місяці, розміри тіла ропух відразу після метаморфозу складають 20–30 мм. У гірських струмках Карпат пуголовки сірих ропух не встигають завершити метаморфоз протягом теплого періоду року й зимують на цій стадії у воді (Кузьмин, 1999). Молоді особини, на відміну від дорослих, перший час можуть бути активні на суші не лише в присмерково–нічний період, але й у світлий час доби. За природних умов починають розмножуватися, найбільш вірогідно, на третьому–четвертому році життя, по досягненні самцями й самицями довжини тіла 50 і 60 мм відповідно [44, 47].

Об'єктами живлення пуголовків є зелені та діатомові водорості. При аналізі особливостей будови личинок цього виду, у тому числі довжини тіла, висоти плавцевої складки, довжини кишечника тощо, зроблено висновок, що за своєю морфологією ці пуголовки, найвірогідніше, пристосовані до життя у товщі води. Однією з характерних рис процесу добування їжі дорослими є слабоактивне «патрулювання» ділянки перебування та тактика чатівного хижака. Склад живлення обмежений наземними безхребетними, у яких істотна частина (13,3–73,3%) представлена мурашками або плівкокрилими, жуками й жужелицями (48,0, 51,9 і 29,7% відповідно). У раціоні молодих особин суттєво переважають (37,7%) молюски [48, 66].

Біологічні особливості виду Жаба гостроморда (Rana arvalis)

Рис. 2.3. Жаба гостро морда. Зовнішній вигляд.

Систематичне положення виду наступне:

Ряд – Безхвості земноводні – Anura.

Родина – Справжні жаби – Ranida e

Рід – Жаба Rana

Вид – гостро морда жаба Rana arvalis

Це численний вид у нашій фауні, що відноситься до групи бурих жаб.

Внутрішній п'ятковий бугор у неї високий, стислий з боків, морда загострена Зверху вона коричнева або сірувата з темними цятками й крапками. Це робить її малопомітною серед трави, листків що гниють, хвої, паличок і сучків у тих місцях, де вона звично живе. Від ока через барабанну перетинку майже до плеча в неї тягнеться темна скронева цятка, що поступово звужується. Це цятка гарно маскує око жаби. Горло гостромордої жаби білувате, здебільшого з мармуровим малюнком. Черево біле або жовтувате, у переважній більшості випадків без цяток. Загальний тон гостромордої жаби може значно мінятися залежно від температури й вологості середовища. У суху й сонячну погоду помітно його посвітління [60, 72, 86].

Існує прикмета, що жаби світлішають на гарну погоду. Навесні в самців розвивається яскраве сріблисто–блакитне забарвлення, й все тіло, здається, роздувається і набрякає. Серед безхвостих земноводних тільки гостроморда жаба єдина має таке яскраво виражене шлюбне вбрання. На перших пальцях передніх лабетів у самця є темні шорсткуваті шлюбні мозолі, не розчленовані на частини. Плавальна перетинка на задніх лабетах розвинена в період розмноження краще, ніж після нього, коли жаби йдуть із водойм. Відносна площа ступні (площа ступні, ділена на довжину тіла й помножена на 50) у період розмноження в них збільшується на 80%. У самок розростання перетинки виражене значно слабкіше. Площа її ступні змінюється всього лише на 8% [39, 63].

Максимальна довжина тіла, якої може досягти гостроморда жаба, – 78 мм. Однак довжина статевозрілих особин звичайно 51–70 мм.

Пропорції тіла жаб з різних місць перебування не однакові. Наприклад, відносна довжина задніх ніг у самців росте із просуванням тварин з півдня на північ. У самок таких змін не відбувається. Пропорції тіла тварин змінюються не тільки залежно від їхніх місць перебування або статі, але й від віку. Так, у самців з віком відносна довжина ніг стає більшою. Але в найстарших самців у ряді випадків бувають зворотні зміни: відносна довжина кінцівок зменшується. Цікаво, що тварини, що з'явилися на світло в різні роки, можуть розрізнятися між собою пропорціями тіла більше, ніж ті, що проживають у різних географічних пунктах. Іншими словами, існують зміни в будові тіла по роках. Все це характеризує складні взаємини організмів з навколишнім середовищем і є важливим для вивчення еволюції виду. Більша частина ареалу гостромордої жаби збігається з ареалом трав'яної, однак кордони її поширення розсунуті до півдня.

У порівнянні з трав'яною жабою вона відрізняється трохи меншими вимогами до вологості. У місцях, де вологість 81–90%, трав'яна жаба зустрічається рідко (23% зустрічей), а гостроморда значно частіше (40,9% випадків) [13, 15].

Гостроморда жаба відноситься до групи наземних жаб і не тільки проводить на суші більшу частину активного періоду, але й, як правило, зимує.

Виходить на полювання ввечері й активно годується між 20–22год, незважаючи на те, що температура повітря в цей час знижується. Це пов'язано з тим, що вночі вологість вища. Після півночі активність починає повільно знижуватися. З 4 до 18 години вона тримається на низькому рівні. Однак гостроморду жабу частіше, ніж інших наземних амфібій, можна бачити діяльною вдень [14, 16].

Навесні, у період розмноження, коли жаби тримаються у водоймах або по берегах, характер їхньої поведінки змінюється. Період зниженої активності скорочується й триває приблизно з 4 до 10 год. Жаби виявляються малодіяльними лише в найбільш холодний час доби, а вдень і в першу половину ночі вони активні. Максимум їхньої діяльності, так само як і влітку, розвивається між 20–24 годинами. У цей час спостерігається максимальне число особин, що спаровуються, частіше звучить шлюбна пісня й більше відкладається ікри. Навесні активність, пов'язана із процесами розмноження, придушує всі інші види діяльності. Жаби мало годуються, у них спостерігається «шлюбний піст».У неактивний час доби жаби навесні ховаються на дні водойм, де коливання температури менш різкі, ніж у повітрі, а влітку ховаються в більш вологих місцях, під упалими деревами, що впали у пнях і т.п [11].

Основу харчування гостромордої жаби становлять жуки. Інші харчі в жаб з різних географічних пунктів мають різне значення. В одних випадках значну частку в харчуванні, крім жуків, становлять павуки, кобилки, клопи й гусениці; в інших до цих харчів приєднуються комарі, але падає значення "клопів або зникають і комарі й клопи, але з'являються мурахи. Іноді всі інші харчі, крім жуків, відрізняючись значною розмаїтістю, зустрічаються в шлунках не часто, у невеликих кількостях, і важко якому–небудь із них віддати перевагу [33, 79, 85].

Застосуванням мічення гостромордих жаб вдалося встановити, що кормова ділянка окремої особини займає площу до 0,2–0,3га. Звичайно жаба не йде далі 25–30м від того місця, де була позначена. У межах цієї ділянки вона постійно пересувається в пошуках їжі. Харчові ділянки різних жаб, що живуть по сусідству, перекриваються. Якщо запаси їжі стають недостатніми або змінюються умови вологості, що обмежують активність тварин, жаби вдаються до міграції, переміщаючись в інші місця. Пересування відбуваються поступово зі швидкістю від 3 до 20м на добу, при цьому можуть змінитися не тільки харчові ділянки, але й біотопи. Такі переміщення можуть відбуватися й протягом декількох тижнів, так і протягом двох і більше активних сезонів.

Інтенсивність харчування гостромордих жаб, як і в інших земноводних, залежить від ступеня їхньої активності, що обмежуються умовами температури й вологості. Зниження температури восени приводить до того, що жаби все частіше й частіше попадаються зі слабко наповненими або зовсім порожніми шлунками. Поступове ослаблення активності приводить зрештою до зимової сплячки.

Харчові літні міграції незмінно переходять восени в міграції до місць зимівель, які в цього виду виражені не яскраво.

Більшість гостромордих жаб зимує на суші: у ямах, засипаних листям, у купах листя й хвої, під купами хмизу, у норах гризунів і т.п. Менше число зимівель зустрічається у незамерзаючих струмках, лісових річках, багатих джерелами [88].

На зимівлю йдуть у північних районах на початку вересня, південніше – наприкінці жовтня, при­близно на два тижні раніше, ніж трав'яні. Термін
зимової сплячки в середньому 165–170 діб (на 10–15 діб більше, ніж у трав'яної). Це, очевидно, пов'язане з меншою стійкістю гостромордої жаби до низьких температур. Молоді йдуть на зимівлю пізніше дорослих.

Статевозрілі особини переходять із місць зимівель у водойми. Ці пересування проходять у більшості дуже швидко – за 3–4 доби. Збираючись у нерестові водойми, жаби проходять значні відстані – до 800м. За добу вони можуть пройти до 300м [23, 88].

Жаби, що прийшли у водойму, без зволікання приступають до розмноження. Мінімальна довжина тіла самок, що беруть участь у розмноженні, – 42,5мм, самців – 43,4мм. Статева зрілість наступає на 3–й рік. Відзначено, що жаби, що живуть у вологому й теплому кліматі, починають розмножуватися, досягши менших розмірів у порівнянні з жабами, що живуть в інших умовах. Більш–менш тривалий час у водоймах проводять самці, що підстерігають прихожих у водойму самок, що ще не відмітали ікру. Окремі самці можуть залишатися у водоймі до 20–25 діб. Самки ж не тільки приходять у водойму пізніше самців, але й, відклавши ікру, зараз же залишають її. Цим пояснюється те, що у водоймах звичайно зустрічається більше число одиночних самців і тільки спаровуються, що не відклали ікру самки. У самий розпал розмноження на суші можна зустріти або окремих, що ще не відклали ікру самок, що йдуть до водойми, або, навпаки, самок, що вже віддаляються від нього. Самці в цей час на суші не зустрічаються.

Жаби, що йдуть із водойм, знову проходять більші відстані, але тому що вони в цей час інтенсивно годуються, відновлюючи витрачену в період розмноження енергію, швидкість руху їх невелика – до 16м у добу [1].

Ті, що зібралися для розмноження у водоймі самці, утворюють більші скупчення. Іноді на мілководдя на 1м можна нарахувати їх до 25 штук. Лемент, що булькає, від цих тварин створює ілюзію весняного струмка, що біжить, або здається схожим на віддалений гавкіт собак. У деяких випадках самки, що відклали ікру, мають травми після міцних шлюбних обіймів. Самець зриває лапками шкіру на грудях самки шкіру площею до 2–4см.

Кладку у вигляді одного, рідше двох або трьох грудок відкладають недалеко від берега на дрібних, незатінених, місцях, що добре прогріваються. Вона звичайно біля доби лежить на дні, а потім спливає. В одному місці часто скупчується велика кількість ікри, відкладеної багатьма самками.

Водойми, у яких метають ікру гостроморді жаби, різноманітні, частіше лісові, з дном, що заросло травою. Нерідко нерестовими водоймами служать торф'яні болота [14, 76].

Одна самка відкладає 504–2750 яєць. Кількість їх залежить від віку тварини. Зі збільшенням його зростає й число яєць, але до певної межі. У самок довжиною 69–70 мм плідність знову падає.

Звичайно, ікринка має діаметр 6–8 мм, яйце діаметром 1,5–2 мм, іноді менший – до 1,0 мм. Температура води, при якій починається підкладка ікри, дорівнює 12,0–14,8°С. При змінах температури води від 4 до 23°С пуголовки виходять із ікри через 8–10 діб. Коливання температури води, у якій розвивається ікра гостромордої жаби, бувають дуже великими. Трапляється, що вона лежить у воді, яка зверху покрилася скоринкою льоду. У таких випадках розвиток ікри затримується, але вона не гине. Це пояснюється великою стійкістю яєць до впливу низької температури. Важливе значення має також і той факт, що температура в грудці ікри в середньому протягом доби на 3°С вище, ніж температура навколишнього середовища. Мінімальна різниця, що доводиться на найхолодніший час доби, 1,5°С. Повністю набрякла оболонка яйця містить тільки близько 1% сухої речовини, інше становить вода, яка відрізняється найбільшою теплоємністю. Маючи велику теплоємність і концентруючи на собі, подібно збірним лінзам, світлові й теплові промені, прозорі слизові оболонки яєць акумулюють велику кількість тепла. Теплова інерція в грудці ікри пояснюється також і малою теплопровідністю оболонок. Ікра нагрівається сильніше й швидше води, а вистигає довше. Посиленому поглинанню теплових променів сприяє також скупчення темного пігменту на одному полюсі яйця, зверненому до світла. У той же час пігмент служить ширмою, що обгороджує яйце від шкідливої дії ультрафіолетових променів [28, 37, 76].

Вилуплення пуголовка з яйця відбувається завдяки тому, що фермент, який виділяється одноклітинними залозами зародка, розчиняє оболонку

Протягом усього свого життя пуголовки гостромордої жаби утворюють скупчення й не розпливаються по водоймі, залишаючись на мілководді.

Про харчування гостромордих жаб їх відомо дуже мало. Імовірно, вони віддають перевагу тваринній їжі. Ротова лійка в них менш глибока, бахрома по її краях дрібна, рогові щелепи значно вужчі, ніж у рослиноїдних пуголовків озерної жаби. Зубчики на губах звичайно дрібні.

У щойно вилуплених личинок частини тіла ледь позначені. Голова відділена від тулуба легким перехопленням, а задній кінець зародка витягнутий у коротенький хвіст. Хвіст оточений широким плавцем, що йде й уздовж спини личинки. Пуголовки забарвлені в чорний колір, їхнє тіло довжиною до 7,5мм [76, 92].

Незабаром після вилуплення розвиваються зовнішні зябра, що відрізняються значною довжиною. Вони сильно галузяться й зберігаються довше, ніж в інших наших жаб. Все це, очевидно, зв’язано з тим, що, живучи більшими скупченнями, пуголовки відчувають нестачу кисню.

У першу половину личинкового розвитку, до появи зачатків кінцівок, коли посилено йдуть процеси формування різних органів, пуголовки гостромордої жаби збільшуються за добу на 0,4мм. Найбільшої інтенсивності ріст тварини досягає в проміжок часу від появи зачатків кінцівок до поділу задніх кінцівок на відділи, тобто у той час, коли процеси формоутворення наближаються до кінця й слабшають. У цей час личинка виростає приблизно на 0,77мм у добу. Потім інтенсивність росту знову падає, і перед метаморфозом пуголовок виростає в добу на 0,4мм.

Серед інших наших жаб гостроморда характеризується найменш інтенсивним ростом [28,17].

Перед метаморфозом довжина тіла пуголовків (35–45мм) становить близько 67% від довжини тіла дорослої самки. Їх порівняно невеликі розміри пояснюються нетривалим личинковим розвитком. Весь личинковий розвиток займає в середньому 60–65 діб, але у виняткових випадках може розтягуватися до 120 діб. Тривалість метаморфозу – 4 доби [18, 79, 92].

Загальна чисельність гостромордих жаб внаслідок їхньої загибелі може змінитися в 4–9 раз, якщо порівнювати між собою різні роки. Скорочення чисельності відбувається головним чином від посухи, коли гине маса ікри й пуголовків, а також у суворі малосніжні зими на зимівлях. Однак у них є вороги й паразити. На пуголовки нападають плавунці й інші водні хижаки з безхребетних. Із хребетних тварин їх знищують зелені жаби й вужі, особливо молодих. Дорослих жаб поїдають озерні жаби, вужі, гадюки, лелеки, річкові чайки, мишоїди, ворони й навіть глухарі. У борсуків ці жаби зустрічаються в 56% досліджених шлунків, нападають на жаб і видри, норки, тхори, лисиці, їжаки й навіть звичайні беззубки й кроти. Однак у цих тварин вони зустрічаються всього лише в 0,6–19% шлунків.

В гостромордої жаби виявлено 25 видів внутрішніх паразитів: 16 видів плоских червів, 8 – круглих і 1 вид сисунів. До пуголовків
присмоктуються п’явки. У дорослих жаб зовнішні паразити не знайдені. Цим вони, очевидно, зобов'язані отруйним виділенням шкірних залоз. В оболонках ікринок гостромордих жаб тримається особлива речовина – ранідін, яка згубно­ діє на найпростіших. Вонa вдвічі сильніша карболової кислоти [3, 11, 15, 19].

Методи дослідження

У роботі використано такі підходи, які дозволяють проводити прижиттєві дослідження без вилучення тварин із природи, зокрема, маршрутний метод та облік по довжині берегової лінії. Для більш точних кількісних підрахунків амфібій дослідження проводилось на визначених маршрутах. Перед початком роботи необхідно було визначити такі параметри як: розселення видів по біотопам, їх відносну чисельність, час найбільшої активності впродовж доби та сезону. В залежності від визначених умов нами були визначені лінії маршруту, та час проведення реєстру. Час проведення підрахунків, та час періоду найбільшої активності амфібій по можливості повинні збігатись для отримання максимально достовірних даних. При проведені підрахунків в інший час вводиться поправка на недостачу, що потребує завчасного вивчення кількісних змін в різні періоди добової активності та на основі цього визначаються поправочні коефіцієнти. Наприклад, для жаби трав’яної Тєрєнтьєв П. В. (1950) розрахував наступні відсотки активності впродовж доби див. таблицю 3.

Таблиця 2.1.