Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 5 page

- У Сенсея є вівчарка, яка всіх впускає в дім, але нікого не випускає. Так давайте відіжмемося десять разів за кмітливість цієї розумної собачки, котра не дарма їсть свій хліб.

Поки всі під рахунок випускали «пару», Сенсей обходив це велике людське коло пітніючого народу і споглядав, кому додати ваги долонею на плечі. А долонечка у нього, я вибачаюся, як казав Андрій, так натисне, наче самоскид на тебе наїхав. Коли за другим колом він підійшов до моєї особи, що смикалась у віджиманнях, як у конвульсіях, я подумала: «Ну все! Якщо він ще прикладе свою ”ручку”, то я точно розчавлюся, як козявка об скло». Всупереч моїм очікуванням, Учитель взяв мене зверху за кімоно, як кошеня за шкірку, і став допомагати підніматися при віджиманнях від підлоги, викликавши тим самим сміх оточуючих. А Віктор усе продовжував:

- У Сенсея є ще й кіт Самурай, який став таким самовпевненим, що задирається навіть до собак. Так давайте відіжмемося десять разів за те, щоб його бажання завжди відповідали його можливостям.

Від такої перенапруги у мене ломило кості. А Вітя все розказував свої веселі каламбури. Я вже щосили проклинала і ту Самураєву блоху Машку, що далеко стрибає, і ту мишку, що живе в сараї і швидко бігає, і тих «сіамських бійцевих» рибок, у яких блискавична реакція і піранячі замашки, і взагалі всю ту живність, що мешкає вдома у Сенсея. Нарешті, віджавшись останній раз за чоловічу гідність папуги Кешки, який постарався наплодити цілих п’ять пташенят, ми знесилено впали на підлогу. Та не пройшло і хвилини, як нас знову уклали штабелями, і натовп по черзі став важко перестрибувати через тіла своїх побратимів, разом з тим віддавлюючи їм з необережності кінцівки. У залі раз у раз під вирячені очі чувся то тут, то там стриманий, завиваючий звук «Ос!» Моя особа вже не змогла цього витримати і приєдналася до лівого флангу «слабодухів».

- Давно б так, - сказала Тетяна.

Та наш відпочинок тривав недовго. Коли завершилася розминка, почалася посилена робота над базовою технікою та напрацювання ударів і прийомів. Я помітила, що Сенсей більше часу приділяв Володиним хлопцям, пояснюючи і показуючи їм серію якихось нових прийомів. Вони так хвацько кидали один одного при відпрацюванні ударів, що я була просто вражена їхньою витривалістю і невичерпною силою. Начебто й не було зовсім цієї виснажливої розминки з усіма наслідками.

Після двох з половиною годин посиленого тренування у нас лишалися сили хіба що тільки подумати про те, як би пережити ще додаткові заняття. Звичайно, нас ніхто не силував, хочеш – іди додому. Але допитливість була вищою за фізичні муки. Якщо Володя привів своїх хлопців, значить, найцікавіше повинно бути попереду. І ми не помилилися.

Коли розійшовся основний натовп, Сенсей почав показувати якісь особливі спецприйоми на використання сили супротивника. Розділившись на пари, хлопці стали їх відпрацьовувати. Ми з Тетяною теж намагалися щось зробити. Та все закінчувалося тим, що наші немічні тіла повисали один на одному, як у останньому раунді виснажених боксерів. Побачивши цю пародію на спаринг, Сенсей роз’єднав нас, поставивши у пари з хлопцями. У мене одразу мобілізувались залишки усіх сил. Називається, «звідки що й взялося».

Відпрацьовуючи черговий удар, Руслан, котрий виглядав худорлявим мурахою проти свого напарника Женьки, пожалівся Сенсею:

- Хіба можна такого здоровила відключити. Він же непробивний, суцільна броня. Нехай, якщо він там на мене накинувся, ще можна якось використати його ж силу, як ви казали. А якщо треба провести атаку, то куди ж мені проти цього носорога, блін, упертого. Це ж гора м’язів!

- Гора м’язів – це дрібниці. У бойових мистецтвах сила не головне. На Сході є таке прислів’я: «Руки і ноги не більше ніж продовження тіла, а тіло, у свою чергу – продовження розуму». Тобто головне – це знання і навички. Тоді найслабша жінка лише дотиком одного пальця може відключити найсильнішого у світі атлета або навіть убити.

- Ну, теоретично це можливо, - посміхнувся Женька. – Особливо, якщо вона гарненька, тоді й одного погляду достатньо… А якщо серйозно, то на мою думку, практично це неможливо.

- Можливо, - відповів Сенсей.

- Спортсмена?

- Спортсмена.

- Одним пальцем?

- Одним пальцем.

- Без сили?

- Без сили.

- Не вір…

Женька не встиг договорити, як Сенсей легким рухом середнього пальця лівої руки доторкнувся до м’яза шиї хлопця, трохи нижче правого вуха. Несподівано для всіх Женьку перекосило так, наче він прожував з десяток лимонів саме правою половиною рота. Права нога його різко підкосилася, і він гепнувся на підлогу, не встигнувши навіть второпати, з якої причини. Права рука геть не слухалася і була наче ганчірка. Женька поглянув на Сенсея переляканими очима, борсаючись лівою половиною тіла:

- Ні хіха хобі, - тільки й зміг прошипіти хлопець, намагаючись щось сказати.

Ми стояли, ошелешені цією сценою блискавичного перетворення молодого здорового парубка на безпорадне, лежаче тіло напівпаралізованого «дідугана».

- Шо шмеі робити?

Сенсей схилився над «живим трупом» Женьки і знову пройшовся по якихось точках по тілу в ділянках спини і живота. Він зробив це так само швидко і спритно, що я навіть не встигла побачити, куди саме він натиснув. Женька почав потроху оговтуватися, розтираючи постраждалі кінцівки:

Ні хрена шобі!

- Ну як, Фома невіруючий? – спитав Сенсей.

- Шеншей! Ти хош пеперешай. А то у мене мало дах ж оштанньою жвивиною не жгорів, - ледве вимовив Женька ломаною шамкаючою мовою.

- Жаль, - з досадою жартома промовив Учитель. - Тоді б на ньому хоч клопи повиздихали. Для профілактики це іноді навіть корисно.

- Сенсею, а поділися рецептом цієї отрути, - жартівливо долучився до розмови Стас, вочевидь перший прийшовши до тями від цього потрясіння.

- Та рецепт простий. Треба знати куди, коли і як.

- Логічно, а докладніше? – допитувався Володя.

- Докладніше? На людському тілі є маса точок БАТ.

- Чого? – не зрозумів Женька.

- БАТ – біологічно активні точки.

- Які ж че тошки, на шхрін! Томохавки, блін, балішичні! – обурився з іронією хлопець. – Пришому ж автопілотом.

Хлопці заусміхалися від його натужної мови.

- Абсолютно вірно. Це зайвий раз підтверджує те, що будь-яке знання можна перетворити на зброю… Так ось, цей ефект «балістичних автопілотованих томагавків» викликаний нічим іншим, як точковим впливом на біологічно активні точки організму людини.

- А що це за точки? – спитав зацікавлено хтось із хлопців. – Як вони працюють?

- Ну, це певна ділянка шкіри, що має загальну іннервацію. Нерви, через котрі надходять сигнали з рецепторів, розташованих у цій зоні, передають у свою чергу цей сигнал не тільки до спинного мозку, але й по доцентрових шляхах, і по екстроспінальних шляхах вгору до головного мозку. Там відбувається своєрідне замикання виникаючих безумовних рефлексів. Окрім того, цей процес відображається і в коркових аналізаторах з утворенням умовно-рефлекторних зв’язків, тобто простіше кажучи, формується певна команда для організму.

- І що, буде такий ефект?

- Не тільки. Людину можна знерухомити на деякий час, або «вирубити», або, врешті решт, запрограмувати на припинення існування даного об’єкту на фізичному рівні у чітко заданий час.

- А що, треба тільки сильно вдарити у цю точку?

- Зовсім ні. Усі процеси всередині організму протікають при надзвичайно малих енергіях. Вплив на ці точки граничними подразниками, тобто слабкими, чинить на функції організму більш значну дію, ніж сильні подразники.

У цей час Женька підвівся і спробував розходитися, весь час шкутильгаючи на праву ногу і потрушуючи правою рукою:

- Мати моя рідна, а кольки які, наше відлешав увешь правий бік.

- От ледащо, - пожартував Сенсей. – Йому б тільки на печі лежати та калачі жувати… Тренуватися треба більше!

- Так я нашебто і так нарівні ж ушіма прів.

- Я маю на увазі розум треба тренувати більше, щоб не потрапляти у таке дурне становище.

- А куди ти йому так із легкістю саданув? – поцікавився Володя.

- Це так звана точка Боткіна-Ерба. Якби я натиснув трохи інакше, ефект був би зовсім інший. А якби подіяв на місце сплетіння внутрішнього нерва, розташованого неподалік, з такою ж імпульсною силою, то міг би викликати спазм щитоподібної артерії, що в свою чергу порушило б функцію щитоподібної залози. Це призвело б до загального ослаблення нервової системи чи повного її відключення. У цьому випадку він би сам помер від будь-якої інфекції.

Женька навіть припинив рухатися, зачувши такі речі:

- Крашненько дякую, ви мене душе жашпокоїли такою райдушною першпективою.

- А ось ви сказали: «Коли, куди і як», - промовив хтось із Володіних хлопців. – Що значить коли?

- Справа в тому, що окрім того, що треба знати точне місцезнаходження точки, силу імпульсної дії на неї, треба знати ще й час доби, коли ця точка найбільш активна.

- Хм! Всього навсього, - усміхнувся Володя.

Женька і тут не оминув нагоди пожартувати, все іще шамкаючи своєю мовою:

- Скашіть, а до шього ше не додаєшя жіркова карта Вшешвіту?

Сенсей усміхнувся:

- Дивлячись для кого. Дурням і цього буде недостатньо.

- А як же зрозуміти всі ці точки і розібратися в них? – спитав Стас.

- Найпростіший шлях до розуміння – це, звичайно, вивчити і відчути їх на собі, особливо імпульс натискання, це дуже важливо.

- Еге, а якщо ми собі що-небудь ушкодимо, - напівжартома-напівсерйозно припустив Віктор.

- Не ушкодите. Для цього існують точки-антагоністи на тілі людини, котрі нейтралізують дане збудження чи спазм. Все в природі знаходиться у рівновазі.

- Все ж краще спробувати на інших, - посміхнувшись, промовив Костя.

- Не вийде, - сказав Сенсей. – Скільки б ви не пробували на інших, ви ніколи не досягнете потрібного ефекту, поки не відчуєте на собі силу цього впливу.

- А можна спробувати прямо зараз, тільки, так би мовити, у бойовій обстановці? – запитав хтось із хлопців Володі.

- Можна.

- А нам? – поцікавилися з тієї ж компанії.

- Так, будь ласка.

До Сенсея вийшло три добровольці з Володіної команди і Руслан. Стас, котрий теж приєднався до них, запропонував і Володі, на що той відповів:

- Я вам що, чергова маківара?

- Ну-ну.

Женька дошкутильгав, сідаючи поряд з Володею на спортивну лавочку і промовив Стасу:

- Давай, давай. Яжик – «джвяк», голова – «бряк». Шам, однак, винним будеш.

- Ну що, всі бажаючі? – спитав Сенсей, дивлячись на Володіних хлопців.

І тут моя особа набралася сміливості і вийшла вперед, викликавши усміх на обличчях оточуючих.

- А ти куди зібралася? – здивувався Сенсей.

«І дійсно, навіщо я вийшла?» - одразу з’явилася в мені боязка думка. Та відступати було вже пізно:

- А можна мені спробувати?

- А ти не боїшся?

- Тільки лоскотки, - випалила я, розгубившись, улюблений татів жарт.

- Ну гаразд, коли хочеш вступити до лав камікадзе, ласкаво просимо.

І вже звертаючись до інших добровольців, додав:

- Так, працюємо в повний контакт. Ваша задача будь-яким способом виграти цей бій.

- А можна групою? – спитав хтось із Володіних хлопців.

- Можна. Чиніть, як хочете, ви абсолютно вільні у діях.

Поки Сенсей відвернувся, Володіни парубки стали гуртом, домовляючись про щось своє на якійсь «військовій» мові жестів. Руслан і Стас теж про щось перешіптувалися. А я стояла посеред цих величезних атлетичних тіл як миша, не знаючи, що б мені такого утнути з моїми можливостями комашки проти ураганного вітру. Та в голову, як навмисне, нічого путнього не приходило. «Гаразд, буде, що буде», - подумала я.

Врешті-решт усі хлопці зайняли свої бойові позиції навколо Сенсея. Одна я залишилася на тому ж місці. Коли старший семпай подав команду до атаки, Володіни хлопці взяли Сенсея в кільце і почали одночасно атакувати на різних рівнях. Але на подив Сенсей легко оминув їхні удари. А потім провів контратаку так швидко, що я встигла лише побачити хаотично падаючі тіла. У мене від страху аж колінця затряслися. Тут на Вчителя спробували напасти Руслан і Стас. У ту ж мить Сенсей повернувся до мене спиною на відстані витягнутої руки, розбираючись з ними. У мене проскочила думка, що треба терміново щось зробити. І мені більше не спало нічого кращого, ніж вчепитися у спину Сенсея, наче блоха, щоб він мене хоч не дістав. Та коли я з усіх сил спробувала втілити свою ідею в життя, виявилося, що мої руки прорізали порожнечу і замість Сенсея схопили повітря. Я не повірила своїм очам, тільки-но ж він стояв переді мною! «Легше, напевно, було би впіймати привида, ніж Сенсея», - подумала я.

Але тут усі мої думки разом із «душею» опустилися різко у п’ятки, тому що Сенсей уже ввів у повний ступор чергових горе-бійців. Я розвернулася і щодуху побігла у протилежний бік. Та не встигла зробити і двох кроків, як отримала легкий больовий поштовх десь у районі першого і другого шийних хребців. Перед моїми очима миттєво блиснув яскравий сліпучий спалах, наче мене освітили потужним прожектором якогось жовтувато-рожевого кольору. Все моє тіло скувало у досить-таки незвичайній позі із завмерлими у розмаху руками, нахиленим вперед тулубом і піднятою наполовину правою ногою. Як я утримувала рівновагу, сама не розумію. Та тільки тоді мене це якраз хвилювало менше за все.

Я з жахом спостерігала за тим, що відбувалося з моїми м’язами. Вони всі, наче єдиний механізм, стали спазмуватися, незважаючи на мою волю і бажання. Причому, ці судоми охопили все моє тіло. Здавалося, напруження зростало з кожною секундою і нічим неможливо було його зупинити. Тіло зводило з такою силою, що мені навіть здалося, що я почула хрускіт хребта. І вже зовсім надзвичайне – це було відчуття напруження внутрішніх органів. Такого зі мною ще ніколи не відбувалося. Навіть мої найсильніші головні болі були дурницею перед цим невимовним болем. Мімічні м’язи обличчя так напружилися, що лице спотворилося жахливою гримасою.

Дивовижно, та, не дивлячись на усі ці метаморфози скутості тіла, я залишалася у ясній свідомості. Моя особа продовжувала все чітко бачити і чути. Я бачила, як хлопці з нашої компанії, спостерігаючи за тим, що відбувається, перемінилися на обличчі, перелякано споглядаючи наші застиглі фігури. Чітко почула слова Костика, звернені до мене:

- Нічого собі! Ну ти й красунею стала, очей не відвести.

Я хотіла допекти йому у відповідь, та не змогла навіть язиком поворухнути, не те що слова сказати.

Мені здалося, що промайнула ціла вічність, поки Сенсей «оживлював» нас. Та насправді у такій позі, як потім виявилося, я не простояла і хвилини. Усе тіло закололо дрібними голками у всіх напрямах так, наче я відлежала одночасно усі його кінцівки і частини. Мої «співучасники» старанно розтирали свої тіла. Хоч і не з такими стриманими емоціями, та я теж поспішила взяти з них приклад. Тіло страшенно ломило й боліло.

- Нічого-нічого, - заспокійливо промовив Сенсей. – Дні через два, максимум через три усе пройде.

До кінця додаткових занять усі шестеро тільки й займалися тим, що завзято розтирали свої кінцівки під невпинні жарти інших хлопців. Коли наш натовп цілковитих «калік» вийшов надвір, Володя, що стояв поряд із Сенсеєм, захоплено промовив:

- Чудово! Класне сьогодні тренування було. Аж м’язам приємно.

«Нічого собі приємно! – подумала я, ледве пересуваючи ноги. – Якщо це так і далі буде, то я у найближчому майбутньому буду приїжджати сюди спецрейсом, на інвалідній колясці». Наша група «горе-бійців» повільно шкутильгала по дорозі під веселі жарти компанії.

- Непогано ви, люди, виглядаєте, прямо як в анекдоті, - іронічно промовив Віктор.

- В якому?

- Та зустрічаються два мужики у травмпункті, загіпсовані з голови до ніг. Питає один у іншого: «Де це тебе так?» «Врізався у гараж». «Машину на брухт пом’яв», - поспівчував той. «Та ні, я пішки йшов!»

- Сміх сміхом, а тіло болить, - пожалілася я Учителю.

- А ти не думай про біль. Адже що таке біль – це ілюзія.

- Яка ж це ілюзія, коли його реально відчуваєш?

- Це тобі так здається, що ти його відчуваєш. Будь-який біль можна взагалі перестати відчувати, якщо сильно цього захотіти.

- Що, - недовірливо спитав Славко, - навіть якщо будуть різати?

- Та хоч смажити, - з посмішкою відповів Сенсей і вже більш серйозно додав: - Адже біль – це реакція певних нервових закінчень на подразнення, що передають сигнал до мозку. Якщо людина досконало володіє своїм тілом і розумом, то вона може цілком регулювати свій больовий поріг. До речі, у бойових стилях існує школа «Катедо», майстри якої навмисно привчають своїх прихильників не відчувати болю.

- Щасливі хлопці, що у них навчаються, - мрійливо промовив Руслан.

- Які ж вони щасливі, жартома промовив Сенсей, - коли перед тим, як навчитися, у кращому випадку разів сто палкою по голові отримують.

У цей момент Юра, мабуть, хотів щось сказати своєму другові у підтримку. Та тільки-но відкрив рота і поплескав Руслана по плечу, як той загорлав у весь голос:

- А-а-а! Не кіпай мої чінцівки!

Увесь натовп покотився зі сміху від такої нісенітниці.

- Від таких тренувань, дивись, народ і нову мову винайде, - сказав Женька.

- Ага, - підхопив Віктор. – І розмовлятиме словами з невідомо яких букв.

Одним словом, далі ми пішли веселіше, під нові анекдоти,частково забувши про свої нещасні кінцівки. Лишень живіт здригався від сміху у виразних больових конвульсіях. Андрій же весь цей час ішов замислено і не брав участі у нашій спільній розмові. Не звертаючи уваги на наш сміх, він спитав у Сенсея:

- А ось цей стиль, так би мовити точок, що ви нам показували, це і є стиль «Старий лама»?

- Та ну, не плутай дорожній камінь з Гімалаями. У стилі «Старий лама» Мистецтво доведене до досконалості. Там достатньо одного рукостискання або ж просто посередника, щоб зробити з людиною все, що завгодно.

- Нічого собі! – здивувався Андрій.

- Це ще дрібниці. Є й більш серйозні речі, може, колись про них розповім.

Уже прощаючись біля зупинки, потискаючи усім руки, Сенсей несподівано відкликав Костика убік і став йому щось шепотіти. Як ми не намагалися, та нічого почути так і не змогли. І коли компанія Сенсея почала віддалятися по дорозі, ми прямо затероризували Костика запитаннями. Але той уперто віджартовувався, як міг, списуючи усе на свої особисті секрети.

Додому ми їхали мовчки. Один Костик бубонів, намагаючись якось жартувати і тим самим веселити народ. Я взагалі заглибилася у свої думки щодо болі. І головне, як тільки почала про це цілеспрямовано думати, тіло почало з новою силою ломити і боліти. Моя особа мріяла тільки про одне, як би пошвидше добратися додому. Благо, мій дім знаходився в центрі, у п’яти хвилинах від зупинки.

Але, проводивши мене до під’їзду, хлопці не спішили розходитися. Вірніше сказати, не спішив Костик, котрого наче прорвало на анекдоти і всілякі смішні історії з повсякденного життя. Я вже переминалася з ноги на ногу, монотонно посміхаючись і показуючи всім своїм виглядом, що час прощатися. Та Костик ніяк на це не реагував і продовжував свій каламбур, лише зрідка нервово поглядаючи на годинник.

Не пройшло і десяти хвилин нашої бесіди ні про що, як несподівано для всіх Андрій з диким криком болю скрючився навпіл і в судомах упав би ниць, якби його вчасно не підхопив Костя. Та Костя сам не зміг утримати рівновагу і повалився на землю, утримуючи друга на своєму тілі. Ми перелякані нахилилися над ними, намагаючись Андрію чимось допомогти. Зі страху я забула і про всі свої ниючі м’язи. Один лише Костик, здавалося, був спокійним.

- Нічого-нічого, треба просто посадити його і розтерти скроні. Зараз усе мине, - сказав він, припіднімаючи Андрія.

Поки ми возилися і садовили майже безпомічного хлопця, Костик глянув на годинник і задумано промовив:

- Точно, як сказав Сенсей… Ну і силища!

Ми спантеличено подивилися на нього.

- Що сказав?

- Потім розкажу, - швидко мовив Костик і почав допомагати інтенсивно розтирати Андрію скроні.

Потроху колір обличчя парубка приходив до норми. Жовто-сині плями зникли, з’явився легкий рум’янець. Дихання стало природним. І вже через хвилину, яка у нас, з переляку, тривала вічність, Андрій більш-менш оговтався. Взявшись за голову, він розгублено пробурмотів:

- Не зрозумію, у чому ж річ… Зі мною ніколи такого не траплялося… Напевно, перезаймався чи з організмом щось не те… Так наче іще молодий.

Костик усміхнувся, похитавши головою:

- Ну Сенсей, ну дає, навіть ці слова передбачив… Ну що, ожив, чудік?

- Які слова? – не второпали ми.

Але Костик повністю був поглинутий розмовою з Андрієм:

- Сенсей просив спитати, чи сподобалось тобі те, що з тобою сталося?

- Що?! – здивовано подивився Андрій на Костика.

- Я кажу, чи сподобалося тобі це падіння?

Коли до свідомості Андрія дійшли ці слова, він розлютився, вкрившись від гніву червоними плямами:

- Чи сподобалося мені?! Та пішов ти! Тебе б так гепнуло об асфальт, тобі б сподобалось?!

- О! – з посмішкою промовив Костя. – Якщо лається, значить точно ожив.

А потім додав:

- Та не кип’ятися ти, пихкаєш, як чайник. Охолонь. Це падіння не просто падіння, а покарання Сенсея за твої думки.

- Що?! – іще більше здивувався Андрій.

Тут і в мені все скипіло: «Що значить покарання?! Та як можна було взагалі так вчинити з людиною, ось так взяти і зробити з неї безпомічну істоту. Ну Сенсей дає! Який же він добрий, коли таке виробляє. Нам втокмачує про любов до ближнього, а сам що творить!» Тут у моїй голові сплив цілий ряд випадків демонстрації ударів на тренуванні – жорстких, безжалісних, грубих по відношенню до спаринг-партнера. І всю мою особу миттю захлиснула хвиля відчаю і злості. Тим часом Андрій продовжував:

- Що!!! Покарання Сенсея за мої думки?! За які думки? Ти що, здурів? І взагалі, ти знав усе весь час і нічого мені не сказав! Ні хріна собі, друг називається. А я-то думаю, чого він тут розпинається, на годинника поглядає. Виявляється, щоб слова Сенсея вчасно передати. Ну що, передав?! Насолодився вдосталь видовищем, урод?!

Тепер прийшла черга Костика почервоніти:

- Дурний ти! Сенсей мене попрохав поряд з тобою бути, щоб ти свою пусту макітру об асфальт не розбив. А потім уже, якщо ти в змозі слухати будеш, передати тобі ці слова.

Андрій оторопів, наче на нього вилили відро холодної води. Друзі пильно подивилися один одному в очі. Постала напружена пауза. Ми теж стояли, розгубившись від такого повороту подій.

- І що ж Сенсей просив передати? – ще роздратовано, але вже більш стримано спитав Андрій.

- Сенсей просив тобі передати, що навіть думка матеріальна і що застосовувати Мистецтво проти людей не можна.

- До чого тут Мистецтво? Яка думка? Ти чого?! – розгубився Андрій.

- Та тобі видніше, яка думка. Ти ж там щось колобродив у своєму казанку всю дорогу, а не я.

- Коли?! – ще більше здивувався той. – Та я, я, я… у трамваї взагалі прокручував усе тренування від початку до кінця, - захлинаючись від обурення, промовив Андрій.

- Та я тобі не за трамвай. Коли ми йшли з Сенсеєм, про що ти думав усю дорогу?

Андрій нахмурився, посилено намагаючись пригадати той відрізок часу.

- Ну, ми сміялися, анекдоти розказували…

- Це ми, а ти?

- А я… а я… Про що ж я думав, хм…

Через деякий час зосередженого розмірковування Андрій вражено проговорив:

- Хай йому грець! Невже за…

Він замовк на півслові. І його обурення різко змінилося обдумуванням якогось приголомшливого відкриття. Ця обставина ще більше нас заінтригувала. І наша цікавість полізла через край.

- А за що? За що? – посипалися у бік Андрія запитання.

Хлопець спочатку відмахувався від нас, як від набридливих мух, а потім все ж таки признався:

- Та це стара історія… Я тут виродків одних вичислив, котрі п’ять років тому мене сильно побили. Ну, пам’ятаєш, Костик, тих здорованів?

- А, котрим ти присягнувся мститися все життя.

- Ну, це гучно сказано.

- Твої ж слова, - знизав плечима Костя.

- Ну мої, мої. Та скажімо так, через яких я почав займатися посилено карате... Так ось… коли я тоді йшов… я думав…

Хлопець дещо зніяковів, опустивши голову. Певно, йому було нелегко признатися в цьому. Проте, зібравшись із мужністю, він все ж таки продовжив:

- Загалом, я думав.., що за допомогою цього Мистецтва… вони нікуди не подінуться… від моєї… помсти.

Після його слів запанувала тиша. Костик, зітхнувши, сказав:

- Оце так… От бачиш, ти сам винен, мрієш казна про що, а я крайнім лишаюся.

- Це теж Сенсей передав? – хмикнув Славко, спробувавши пожартувати.

Костик подивився на нього так, що той одразу сконфузився.

- А тепер уяви, - вів далі Костя, звертаючись до Андрія, - в якому б шоці були ті здоровані. Вони ж звичайні люди, зі своїми недоліками і достоїнствами, такі ж, як і ми. Так ти хоч якось підготований подумки, вірніше, знаєш про цю величезну силу. А вони?... Навіть якби хтось із них і вижив би після такого страху, уяви, що стало би з ними потім. Кожен, напевно, подумав би, що він хворий як мінімум на епілепсію… Тобі було неприємно, а як було би їм! Сенсей просив нагадати, що будь-який удар, нанесений тобою у гніві, врешті-решт вертається до тебе самого… І ще: «Не можна іншому бажати зла, навіть подумки. Бо силою думки ти плетеш пастку для самого себе, для свого тіла і розуму. І чим частіше ти думаєш про це, тим міцнішими стають її сіті, тим тугіше затягується петля. Вихід один: стань другом ворогу своєму і пробач діяння його, бо й ти недосконалий».

І, поміркувавши ще трохи, Костик додав:

- Так, начебто нічого не забув сказати… Ну все, тепер ти можеш бути вільний.

- Що значить вільний? – не зрозумів Андрій. – Сенсей що, мене виганяє?

- Ну про це він мені нічого не говорив… То я тебе відпускаю.

- А, - протяг, посміхнувшись, Андрій і почав разом із Костиком підійматися з землі: - А ти чого завалився?

- Чого-чого, їсти треба менше. Я тобі що, Рембо, ловити такого бика.

Засміявшись, ми розпрощалися, як то кажуть на веселій ноті. Я була дуже рада, що все так добре скінчилося. У моїй душі знову відбулася революція почуттів. «Дійсно, хто винен у тому, що навколо нас робиться зло? Та ми ж самі і винні. Ми ж не контролюємо свої бажання. От потім і отримуємо по заслугах. І ще при цьому кричимо, обурюємося, мов, за що? Думати про хороше треба частіше, добро людям робити, дивись і світ навколо зміниться. Принаймні у твоєму сприйнятті. А твоє сприйняття – це і є твій справжній світ… Усвідомила б це раніше, не розплачувалася би зараз за свій егоцентризм і манію величі власним здоров’ям і життям… Ех! Якби це знати до того, більше було би впевненості у завтрашньому дні. Та коли вже долі так завгодно розпорядитися, то хоч би наостанок встигнути достойно пожити, по-людськи…

Правильно колись сказав Сенсей: «Головне – не кількість прожитих років, а їхня якість. Як, а не скільки».

Так, ми відповідаємо за все те, що ми думаємо і робимо. І чого я сердилася на Сенсея? Самі ж і винні. А він всього лише спостерігач нашої дійсності, нашої безвідповідальності й недбалості. Він судить з точки зору свого внутрішнього світу, свого знання, своїх високих моральних цінностей. Щоб зрозуміти його від початку, треба стати хоча б Людиною.

Дома я ще деякий час розмірковувала про подію, що тільки-но трапилася. А потім згадала про тіло. Увесь цей час, поки я подумки відволікалася, біль був приглушений та існував на якомусь третьому плані думок. Але як тільки я згадала про натруджені м’язи, вони одразу ж озвалися різким болем, як вірна собачка озивається гавкотом на поклик свого господаря. Все тіло знову почало нити і розламуватися, а розум став щосили жаліти бідненьке тільце, нарікати на моє справжнє «я» за піддані випробування і співчувати моїм кінцівкам.

Сяк-так я примусила себе сісти в позу «лотоса», щоб зайнятися медитацією. Розслабитися було дуже важко, а сконцентруватися ще складніше. Та все ж моя впертість принесла мені маленький результат. В одній із спроб цілеспрямованого зосередження біль забувся сам по собі. Медитація пішла як по маслу. І лише коли в моїй голові проскочила капосна думка, біль знову відновився. У цей час я чітко відчувала «струмочок» по руці. І тут подумалося: «А цей м’яз руки найбільше болить. Стоп! Ага, попався заколотник. Знову ти мені всю воду каламутиш. Нічого-нічого. На цей раз розмова з Сенсеєм не вийшла, зате на медитаційному занятті я обов’язково знайду на тебе управу».

Згодом, коли вже вийшла з медитації, я почала логічно міркувати: «Цікаво, у мене часом не шизофренія почалася? Сама з собою починаю розмовляти, когось у собі ловити. Може, у мене вже дах їде від таких подій?» І тут же промайнула інша думка: «Це на краще. Частіше би так думала, швидше б мети досягла». Внутрішньо, на якомусь недоступному рівні я розуміла, про що йде мова. Та розум мій заволав: «Якої ще мети? Хто це там знову виступає?» Знову остаточно заплутавшись у своїх думках, хто є хто і чого я взагалі хочу, я заснула, наслідуючи приклад своєї безжалісно змученої плоті.

Наступного дня моє тіло стало зовсім чужим. Мало того, що воно боліло, так іще й пересувалося, наче іржавий робот. Мені навіть стало цікаво, у такому стані я себе ще не бачила. «Автопілот» явно відключився. Довелося винаходити нові способи управління тілом і не тільки одягання. Благо, батьки пішли на роботу і не бачили усіх моїх комедійних кошмариків. Провозившись удома з цією неслухняною «машиною», я ледве не спізнилася до школи.