Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 2 page

- Саме так. Думка – це реальна сила. Значно більша, ніж людина може собі уявити. Думка здатна рухати планети, створювати і руйнувати цілі галактики, що від початку було доведено самим Богом.

Микола Андрійович посміхнувся і з іронією промовив:

- Дуже переконлива відповідь, головне, навіть не посперечаєшся.

- Це ж треба?! – у свою чергу висловив загальний подив Андрій. – А чому ми тоді не відчуваємоприсутність цієї величезної сили в собі?

- Тому що ви в неї не вірите.

- Ось так! Усе так складно починалося і такий простий кінець, - констатував Костя.

- Що поробиш, така є природа пізнання, - з посмішкою відповів Сенсей.

- Ні, ну як це, - не міг зрозуміти Славко, - якщо я відчую таку силу, то я в неї хіба не повірю?

- Весь фокус полягає у тому, що спочатку треба повірити, а потім відчути.

- А якщо я повірю, але не відчую, - не міг вгамуватися Славко. – Що тоді?

Якщо ти дійсно повіриш, то обов’язково відчуєш, - відповів Сенсей і додав: - Ну добре, дискутувати можна достатньо довго, але час зайнятися і медитацією.

- А що таке медитація? – запитала Тетяна. – Я читала, що це тренування психіки у стані трансу. Але що це, так і не зрозуміла…

- Простіше кажучи, проста медитація – це тренування думки, а вже більш поглиблена духовна практика – це тренування духу.

- А що, дух і думки це не одне й теж саме? – знову вліз Костя.

- Ні.

Я помітила, що кіт, котрий сидів неподалік, заворушився, наче влаштовуючись зручніше.

- Зараз ми зробимо найпростішу медитацію на концентрацію уваги, для того, щоб навчитися управляти енергією Ци. Та передусім я хотів би трохи повторитися для тих, хто прийшов пізніше. Окрім матеріального тіла у людини є ще й енергетичне. Енергетичне «тіло» складається з аури, чакранів, енергетичних каналів, меридіан, своєрідних резервуарів накопичення енергії. Кожен має свою назву. Я буду вас докладніше знайомити з ними у процесі, в залежності від медитації.

- А що таке чакран? – спитала я.

- Чакран – це така малесенька точка на тілі людини, через яку виходять і входять різні енергії. Він працює… ну, щоб вам було більш зрозуміло… по типу діафрагми у фотоапараті, бачили?

Ми ствердно закивали головами.

- Ось так само і чакран, миттєво відкривається і миттєво закривається.

- І що, вся енергія за цей час встигає вийти? – здивувався Славко.

- Ну це ж не відро води вилити. Адже людина – істота енергоматеріальна, де енергія і матерія існують за своїми законами і часом, однак знаходяться у повному взаємозв’язку і взаємозалежності… Ще питання є? – Усі мовчали. – Тоді розпочнемо. Зараз ваша задача навчитися відчувати всередині себе рух повітря, рух Ци. Ви всі вважаєте, що чудово себе розумієте і відчуваєте. Та я більш ніж впевнений, ви не можете зараз побачити, наприклад… пальці своїх ніг. Чому? Тому що у вас немає внутрішнього зору. А внутрішній зір, він так само, як і внутрішнє відчуття, напрацьовується з часом у щоденних заняттях. Тому ми почнемо з найлегшого, з елементарного. Спробуємо навчитися контролювати думку і відчуття: викликати їх і керувати ними.

Отже, станьте зручніше, розслабтеся… Заспокойте свої емоції. Можете заплющити очі, щоб вас ніщо не відволікало. Розчиніть усі ваші думки і життєві проблеми в пустоті…

Тільки-но пролунала ця фраза, як я одразу ж згадала про цілу купу дріб’язкових домашніх справ. «Тьху ти! От же ж нахабні думки, - подумала я. – Кажуть же вам, розчиніться». Моя особа знову спробувала ні про що не думати.

- Зосередьтеся на кінчику вашого носа…

Із закритими очима я спробувала «побачити» свій кінчик носа, керуючись більше внутрішніми відчуттями. В очах з’явилося легке напруження.

- Повільно, потихеньку глибоко вдихаємо. Спочатку низом живота, потім животом, груддю, припіднімаючи плечі… Злегка затримуємо дихання… Повільний видих… Внутрішнім зором концентруємось тільки на кінчику носа… Ви повинні відчувати, уявляти, що ваш кінчик носа як маленька лампочка або маленький вогник, що розгоряється при кожному вашому видиху… Вдих… видих… Вдих… видих… Вогник розгоряється все сильніше і сильніше…

Спочатку я відчула легке печіння і поколювання у носоглотці. Було таке відчуття, що мене наповнили чимось матеріальним, наче глечик з водою. Потім мені здалося, що у місці, де приблизно знаходиться кінчик носа, з’явився у темряві контур з віддаленими його внутрішніми фрагментами, якоїсь багряної маленької плями. Та деякий час я не могла її чітко сфокусувати. Нарешті, коли мені вдалося її зафіксувати, вона почала світлішати зсередини. Причому при вдиху світло звужувалося, а при видиху розширювалося. Тільки я пристосувалася так дихати, як пролунали слова Сенсея.

- Тепер переведіть свою увагу на іншу частину медитації. Підніміть злегка руки трохи вперед, долонями до землі. Вдих робимо як завжди: через низ живота, живіт, груди. А видих направляємо через плечі, руки, до центру ваших долонь, де знаходяться чакрани рук. А через них у землю. Уявіть, наче щось ллється у вас по руках, енергія Ци, або світло, або вода, а потім виливається у землю, виходить. Піднімається цей потік з низу живота до ваших грудей, у грудях розділяється на два струмочки і через плечі, руки, долоні витікає в землю. Зосередьте всю вашу увагу на відчутті цього руху… Вдих… видих… Вдих… видих…

У мене промайнула думка: «Що означає дихати через руки? Як це?» Я навіть трохи запанікувала. Сенсей, мабуть, відчуваючи моє збентеження, підійшов і підніс свої долоні до моїх, не торкаючись шкіри. Через деякий час мої долоні розігрілися, наче пічки, розповсюджуючи тепло від свого центру до периферії. І що найдивовижніше, я реально відчула, як по моїх плечах течуть маленькі теплі струмочки. В районі ліктів вони губилися, проте добре відчувала їх вихід з долонь. Захоплена новими незвичними відчуттями, я навіть не помітила, як відійшов Учитель. «Це ж треба! – подумала моя особа і сама себе запитала. – А як я це роблю?» Поки розбиралася зі своїми думками, зникло відчуття струмочків. Довелося знову зосереджуватися. В цілому, виходило з перемінним успіхом. Після чергової моєї спроби я знову почула голос Сенсея.

- З’єднали долоні рук перед собою. Міцно, міцно їх стиснули, щоб закрилися чакрани рук і припинився рух енергії. Зробили два глибоких, швидких вдихи-видихи… Опустили руки, відкрили очі.

Після медитації, коли почали ділитися враженнями, я зрозуміла, що кожен відчував її по-різному. Тетяна, наприклад, не бачила «вогника», проте відчувала якийсь легкий рух по руках. У Андрія було тремтіння в ногах і легке запаморочення. Костя, знизавши плечима, відповів:

- Нічого такого особливого я не відчув, хіба що мурашки по шкірі бігали. Так це цілком нормальна реакція перенасичення організму киснем.

- Після третього, четвертого подиху – так, - відповів Учитель. – Та на початку йде фіксація мозком думки, безпосередньо перед рухом Ци. І якщо прислухатися до себе, розслабитися і зробити глибокий вдих, то людина одразу відчує розпирання або відчуття мурашок у голові, тобто того, що там почне відбуватися певний процес. Це якраз і є те, що вам треба зрозуміти, що там ворушиться і навчитися ним управляти.

- А чому у мене нічого не вийшло? – запитав роздратовано Славко.

- А про що ти думав? – напівжартома спитав Сенсей.

З подальшої оповіді хлопця прояснилося, що він сам невідомо чого очікував, якогось дива. На що Сенсей відповів:

- Правильно, тому і не вийшло, бо ти зосередив думки не на тому, щоб працювати над собою, а на очікуванні якогось надзвичайного дива. Але дива не буде, допоки сам його не створиш…Не треба чекати нічого надзвичайного від того, що ти будеш правильно дихати чи десь на чомусь зосереджуватися. Ні. Найголовніше диво – це є ти, саме як Людина! Адже у чому полягає все велике духовне Мистецтво? У тому, щоб людина стала Людиною, щоб вона поступово прокидалася і згадувала ті знання, що були дані їй від початку. Ці медитації – всього лише спосіб пробудження від духовної сплячки і пригадування того, що у ній давно приховано й забуто, того, що вона колись уміла і знала як використовувати.

- Як це знала? – не зрозумів Славко.

- Ну як. Наприклад, будь-яка людина вміє читати, писати, рахувати, якщо звичайно, вона нормальна, без психічних відхилень. Так?

- Так.

- Але ж її спочатку треба навчити. А далі вона вже елементарно читає, рахує і так далі. Тобто вже точно знає, що, наприклад, один плюс один - буде два, що два і два – чотири. Це здається потім настільки просто і реально! Але ж її спочатку навчили всьому цьому, хоча насправді вона просто згадала. Це приховані, підсвідомі можливості. Або ось інший приклад, більш простий, пов'язаний з фізіологічним рівнем. Людину, що не вміє плавати, кидають до води, вона тоне. А новонародженого малюка, і це вже неодноразово доведено і підтверджено пологами у воді, коли опускають до басейну, він пливе, як будь-яке звірятко. Значить, ці рефлекси у нього є? Є. А потім це просто забувається. Так і людина, у ній багато чого є, про що вона навіть не підозрює.

Але… це все працює тільки на позитивному факторі. А якщо у неї переважають якісь меркантильні інтереси, наприклад, навчитися для того, щоб дурити когось, або комусь як дати енергією на відстані, або буде у всіх ложки гнути, а вони йому гроші кидати за це, то у неї нічого ніколи не вийде. Тільки коли людина навчиться контролювати свої думки, коли вона зробить із себе Людину з великої букви, тільки тоді вона щось зможе.

- Так виходить, духовні практики – це засіб пробудження людини? – перепитав Андрій.

- Абсолютно вірно. Духовні практики – це всього лише інструмент для полагодження свого розуму. І як будеш використовувати цей інструмент, такий і буде результат. Тобто все залежить від бажання і вміння самого майстра. А щоб навчитися тримати у руках цей інструмент, необхідно навчитися контролювати свою думку, зосереджувати її, бачити внутрішнім зором. У нашому випадку навчитися контролювати своє дихання, відчувати, що ти видихаєш через чакрани рук. Треба навчитися викликати певні відчуття, щоб потім управляти внутрішньою, прихованою енергією.

- А, як на мене, це галюцинація, - вставив Костя.

- Так, галюцинація, якщо сприймати будеш як галюцинацію. Якщо ж ти сприймеш цю енергію як реальну силу, то це й буде насправді реальна сила.

- Дивно, чому?

- Тому що, я ще раз повторюю, думка контролює дію. А енергія – це і є дія. От і все. Все дуже просто.

Ми трохи помовчали, а Микола Андрійович спитав:

- А з точки зору психології, це все ж таки об’єктивний фактор чи суб’єктивне відчуття? Ось я, наприклад, чітко відчував концентрацію на кінчику носа. Але рух по руках відчував частково, тільки там, де фокусував увагу.

Сенсей почав пояснювати психотерапевту, використовуючи у розмові якісь специфічні, незрозумілі для мене терміни, вочевидь на його професійній мові. І як я зрозуміла з їхньої розмови, вони зачепили згодом і проблеми екстрасенсорики, разом з тематикою лікування і діагностування різних захворювань. Останнє мене дуже зацікавило.

Під час цієї дискусії, поки інші хлопці слухали, Славко уважно розглядав свої долоні. І тільки-но у бесіді з’явилася пауза, він поспішив запитати:

- Щось я не зовсім зрозумів про чакрани. Ви казали, там мають бути точки, що відкриваються. Але ж там нічого немає!

Старші хлопці усміхнулися.

- Природно, - сказав Сенсей. – Візуально там нічого подібного немає.

Женька стояв поряд зі Славком, не втримався і, покрутивши його руки, як лікар, серйозно спитав:

- Так, пацієнте. А кістки і жили ви там бачите?

- Ні, - все ще дивуючись, промовив Славко.

Женька прицмокнув і з жалем вимовив:

- Безнадійний!

Хлопці засміялися.

- Розумієш, чакрани – це певні зони на тілі людини, - терпляче пояснював Учитель, - де підвищене сприйняття до тепла. Їх, звичайно, не видно, але реально можна зареєструвати сучасними приладами. Для вчених, так само, як і для тебе, ці зони поки є загадкою: клітини ті ж самі, зв’язки ті ж самі, а чутливість вище. Чому? Тому що тут знаходяться чакрани. А чакран – це вже стосується астрального тіла, тобто іншої, більш поглибленої фізики. Думка є сполучною ланкою між астральним і матеріальним тілами. Тому дуже важливо навчитися контролювати думки… Саме тоді ти й будеш насправді здійснювати сам рух Ци по твоєму тілу.

Далі до розмови приєдналися старші хлопці, обговорюючи якісь свої медитаційні моменти. В кінці нашої зустрічі Сенсей зобов’язав Женьку і Стаса особисто провести нас до зупинки і посадити у транспорт.

- І щоб без усяких фокусів, - жартома наказав Сенсей Женьці.

- Так точно, - відрапортував той під козирок, - є без всяких кусофів!

Сенсей безнадійно махнув рукою. Коли вся юрба, засміявшись, рушила до стежини, Учитель покликав кота. Але той поважно пішов у іншому напрямку. Сенсей спробував наздогнати і піймати його, та це виявилося непросто. Цей бешкетник чкурнув у найближчі кущі. Присівши навпочіпки, Сенсей намагався його звідти витягти. Скориставшись цим сум’яттям, я підійшла до Вчителя, ніби допомагаючи ловити кота.

- А ви можете діагностувати.., - не встигла я договорити, як Сенсей відповів.

- Ти про свою вавку в голові, сонце моє… Самурай! Ти ще й дряпатись надумав. От же негідник. Ну ж бо давай, вилізай!

«Звідки він знає!» - я була просто вражена. І окрилена надією, подумала: «Якщо вже знає про неї, то, можливо й допоможе з нею боротися!» Тим часом Ігор Михайлович спитав:

- А який діагноз тобі ставлять ескулапи?

- Батьки кажуть, нічого страшного, щось із судинами. Та наскільки я зрозуміла, підслухавши розмову матері з професором, у мене злоякісне утворення у головному мозку. І невідомо, як воно поведе себе у найближчий час.

- Вагомий аргумент, - сказав Сенсей, обтрушуючи руки, і поглянувши у бік кущів, промовив: - Ну й нехай, сиди тут, скільки схочеш. Змерзнеш, сам прийдеш!

Натовп, помітивши «розбірки» Сенсея з котом, почав вертатися назад, пропонуючи свої послуги з упіймання.

- Та ну його! – махнув рукою Сенсей. – Сам додому прибіжить.

До мого повного розчарування, той невеликий проміжок часу, що можна було використати для розмови, ми з Сенсеєм пройшли мовчки, приєднуючись до інших. Я очікувала від нього якоїсь реакції, якогось співчуття, якоїсь надії на можливе лікування. Та даремно я думала, що він ось-ось щось скаже. Відповіддю на усе була лише тиша. В мені таїлася маленька надія, що я почую хоч якийсь натяк на пораду чи моральну підтримку під час загальної розмови з хлопцями. Але він просто йшов і жартував разом з усіма, розповідаючи якісь анекдоти під спільний регіт натовпу. Це розлютило мене остаточно.

Всю дорогу я жахливо сердилася. А вдома просто не знаходила собі місця. «Все пропало, все пропало! – скиглила я подумки. Тільки-но з’явилася якась реальна надія і знову все зірвалося. Як мене все дістало, як усе набридло. Все у цьому світі безглузде! Я більше так не можу, просто вже ніяких сил немає. Гори воно все синім полум’ям, ця боротьба за життя з цим дурнуватим навчанням, безглуздими заняттями і байдужим Сенсеєм. Все одно один кінець!»

Через деякий час моя уява вже малювала жахливу, лякаючи картину мого власного поховання, гіркі сльози матері, близьких та друзів. Я ясно уявила, як у мою труну забивають цвяхи і, опустивши до сирої ями, закидають землею. Навкруги цілковита моторошна темрява, пустка і безвихідь. І все!

А що ж далі буде там, нагорі, де бурхливою рікою грає життя? І тут у моїй свідомості виникла інша картина. Все було як і раніше, нічого не змінилося. Батьки як завжди продовжували ходити на свою роботу. Друзі відвідували заняття, їхні обличчя були такими ж життєрадісними, вони весело сміялися зі своїх нескінченних жартів. А Сенсей, як і раніше, проводив свої цікаві тренування, демонструючи і розповідаючи здивованим хлопцям про їхні ж можливості.

Нічого не змінилося у цьому світі! Єдине, що мене не стало. От у чому сіль, образа й горе. Це була лише моя особиста трагедія. І за великим рахунком, мої думки, мої тривоги, мої знання і моє життя нікому не потрібні, окрім мене самої. Я народилася в самотності, і помираю в самотності. Тоді у чому ж сенс цього безплідного існування? Навіщо люди взагалі народжуються? Для чого дається життя?

Ось такий «кисіль» із філософії життя і, здебільшого, філософії страху смерті варився у моїй голові. Мене охопила страшенна нудьга, що стрімко переходила в депресію. Причому я швидко «зів’яла» під тиском своїх гнітючих думок протягом якоїсь доби. Моє здоров’я різко погіршилося, знову з’явилися жахливі головні болі, через які я пропустила навчання і всі заняття у шкільних гуртках, у тому числі й улюблені танці. Мені вже нічого не було потрібне у цьому світі. Але…

Надходив час нового тренування. І, не зважаючи на зовнішній шквал негативних емоцій, десь глибоко в мені залишалося якесь постійне незмінне почуття впевненості у своїх силах і повного спокою. Саме через нього я сперечалася сама з собою, йти мені чи не йти. І саме це внутрішнє почуття чомусь найбільше мене дратувало.

Вирішальну крапку у моїх сумнівах поставили друзі, коли всією юрбою заявилися до мене додому. До цього я навіть і не думала збиратися. Їхній сміх, обговорення простих проблем, а також обмін враженнями щодо того, як вдома вдалася медитація, відволікли мене від тяжких думок і трохи покращили настрій. Врешті-решт хлопцям вдалося витягти мене з мого «цвинтаря» на тренування, назвавши мене невиправною симулянткою. А Андрій ще й прочитав мені цілу лекцію з цього приводу на своїх красномовних прикладах, у кінці якої зробив висновок:

- Я розумію, там іще навчання пропустити. Це, звісно, нудно. Але тренування?! Це ж справжня пригода, яку в жодній книзі не прочитаєш і в жодному фільмі не побачиш! Це ж так цікаво та пізнавально! А ти, соня, «не хочу, не піду». Так і проспиш найкращі роки свого життя і згадати потім буде нічого.

«Угу, - похмуро подумала моя особа. – Якщо це «потім» коли-небудь настане».

Ми прийшли як завжди раніше. Хлопці, привітавшись з Сенсеєм, побігли до роздягалок. А я неохоче пленталася позаду всіх, схиливши голову. І тут зовсім поряд пролунав голос Сенсея.

- Переборола себе, молодець!

Я навіть розгубилася від несподіванки, здивовано дивлячись йому в очі. В його уважному погляді світилася незмінна доброта і підтримка. І як завжди, не даючи можливості до кінця оговтатись, він додав:

- Ну біжи, перевдягайся.

У цей час до нього підійшла, вітаючись, нова група хлопців. Вони почали розказувати йому про якісь свої проблеми.

«От тобі й на! – промайнуло у мене в голові. – Невже він знав про усі мої думки, сумніви й страждання?! Але якщо знав, так може це нормально, може так воно і має бути? Він назвав мене молодцем, значить, ще не все втрачено». Тим не менш, слова Сенсея подіяли на мене, як еліксир молодості на стару бабцю. Я жваво помчала до роздягалки, забувши, що зовсім недавно шкутильгала уся розбита і втомлена від цього життя.

- Куди так поспішаєш? – здивовано запитала Тетяна, дивлячись на мою скажену швидкість одягання кімоно. – От дає, тільки-но помирала, а тепер несеться стрімголов у спортзал.

- Ех, Тетяно! – усміхнулася я. – Правильно сказав Андрій, чи нам бути в печалі.

І, поглянувши на її здивований вираз обличчя, додала:

- Поспішаю жити, «щоб не було нестерпно боляче за безглуздо прожиті роки…»

Тетяна засміялася, а я вискочила у спортзал, переповнена почуттям бурхливої діяльності та приєдналася до інших друзів, що вже розминалися там. Чесно кажучи, такої спритності від тільки-но недужого тіла я й сама не очікувала. І звідки що взялося?

Коли до початку тренування залишалося біля п’яти хвилин, Женька, який займався поряд зі Стасом, поглянувши у бік дверей, засяяв у променях своєї сліпучої голлівудської посмішки.

- О, кого я бачу! Які люди у наших краях, - розвів він руками.

До залу увійшов міцний хлопець невисокого зросту, з вольовим лицем і військовою виправкою. Здивований вигук Женьки примусив обернутися й інших. Сенсей разом зі старшими хлопцями підійшов до новоприбулого:

- Здоров був, Володю!

- З поверненням!

- Раді тебе бачити!

Коли захват від зустрічі трохи вщух, Сенсей спитав:

- Ну і як пройшло відрядження у теплі краї? Прогрів кісточки на курорті?!

- Еге, аж підсмажився. Ну їх в баню, такі поїздки. Називається, не було печалі, так керівництво допомогло.

- А що там? – поцікавився Женя.

- Ти що, телевізор не дивишся, село неасфальтоване, - з посмішкою сказав Стас.

- Шо,шо? Який такий тілівізор? Хай буде тобі відомо, що у нас на селі новини розповсюджуються одним макаром – на слуху. А якби хто не второпав чи то пак не розкумекав, кулаком хрясь по вуху, і в головах братчиків прояснення наступає. От як!

Хлопці засміялися. А Женька звернувся до Володі, вже втілившись у роль попа:

- А ти повідай, сину мій, повідай екстрактно, про страждання свої заморські, про діла прикрі пекельні. Полегшись.

- Ну, Женька! Тебе, напевно, і могила не виправить, - промовив Володя, сміючись разом зі всіма, і серйозніше додав: - Та що там казати, чурки бісяться, шматок землі між собою поділити не можуть… Такий курорт перепоганили!

- Ці вміють бурю у склянці зробити, - погодився Вітя. – Це у них в крові.

- Так, - протяг Женька, - не оминув народ купелі кривавої, не оминув. Ачей і ти зубами зі страху добряче наклацався?

- Та ж нам, батюшка, не звикати. Позаяк не впервину, - смішно передражнив його Володя.

- Гаразд, хлопці, ще наговоримося, - зупинив Сенсей цей веселий потік обміну враженнями. – Йди переодягайся, бо вже час тренування починати.

Розминку провели в активному темпі, з помірними навантаженнями. Я звернула увагу, що Володя, хоч і був хлопцем кремезним, та рухався м’яко і легко, як сніжний барс. Коли основний натовп скінчив повторювати базу, Володя з хлопцями почав емоційно говорити про щось із Сенсеєм. Закінчивши свої вправи, ми теж поквапились приєднатися до них, вникаючи у суть розмови.

- Хіба можна було там щось вдіяти? – гаряче сперечався Володя. – Працювати доводилося здебільшого вночі, у повній темряві, а частенько у підвалах. Там не тільки ліхтариком присвітити, прикурити не можна, моментально свинцеву кулю отримаєш. Скільки через це наших хлопців загинуло! Тут уже намагаєшся відстрілюватися на будь-який шурхіт у темряві.

- Але ж у вас має бути спецобладнання для нічного бачення, - сказав Стас.

- Ага, це лише в кіно показують. А насправді, в «Альфі» може воно і є, а у нас звідки?

- А навіщо тобі спецобладнання? – знизавши плечима промовив Сенсей. – Людина досконаліша за будь-яку залізяку.

Володя замислився і, трохи помовчавши, додав:

- Та я вже що тільки не робив. І очі спочатку заплющував, щоб зір швидше звикав, і з хлопцями намагалися тренуватись у темряві на розвиток сприйняття слуху. Все марно. Все одно у більшості випадків спрацьовував фактор раптовості, не дивлячись на те, що начебто були й готові.

- Зір і слух тут абсолютно ні до чого, - констатував Учитель. – У людини є цілком інше чуттєве сприйняття, завдяки якому ти можеш контролювати увесь навколишній простір на бажаній відстані навколо тебе.

Володя пожвавлено глянув на Сенсея:

- Сенсей, покажи, - приклавши долоню до серця, промовив він і з посмішкою додав: - Надто знудьгувалася душа за твоїми прикладами.

Сенсей усміхнувся, махнув рукою на знак згоди:

- Ну добре, камікадзе, давай…

Володя разом з хлопцями розробили цілий план, як дезорієнтувати Сенсея. Тим часом цей запал незвичайної демонстрації вже охопив увесь натовп. Хтось приніс щільний шарф, щоб зав’язати Сенсею очі, неодноразово перевіряючи на собі його непроникність до світла. Інші обговорювали, як найкраще створити шумові ефекти і коливання повітря. Наша ж компанія з цікавістю спостерігала за цим процесом, стоячи поряд зі Стасом.

- А хто цей Володя? – спитав у нього Андрій.

- Володя? Це друг Сенсея. Один з його давнішніх учнів.

- А як давно він у Сенсея займається?

- Ну, я вже п’ятий рік. Коли я потрапив до Сенсея, Володя тільки прийшов з армії. А так, він ще до армії у нього тренувався.

- Серйозний мужик, спортивний, - підмітив Андрій.

- Авжеж, я думаю. Володя майстер спорту з самбо. Служив у морській піхоті у розвідці. А після армії в МВС.

- А ким він працює? – спитала я.

- Зараз він займається бойовою підготовкою якогось недавно створеного спецпідрозділу.

І, помовчавши трохи, додав:

- Це ще той гусак!

Увесь наш великий колектив під керівництвом Володі розташувався по краях спортзалу, утворивши величезне коло. Сенсей вийшов на середину. Володя особисто зав’язав йому очі шарфом, ретельно закривши усі можливі шпаринки. Після такої підготовки він сховався у натовпі. І тут Сенсей прийняв якусь дивну стійку. Вона була схожа на втомленого мандрівника, котрий відпочиває, спершись на уявний посох.

- Ух ти! – у захваті промовив Женька, потираючи руки в передчутті чогось очікуваного: - Ось зараз буде щось дуже цікаве.

- Це точно, - підтвердив Стас, уважно дивлячись на Сенсея.

- А що це за стійка? – поцікавився Андрій.

- Якщо я правильно зрозумів, це зі стилю «Старий лама», - тихо відповів Стас.

- Щось про такий стиль ніколи не чув.

- Хм, і навряд чи почуєш. Це древній мертвий стиль. Як говорив Сенсей, про нього забули ще до народження Христа. До наших днів дійшла лише жалюгідна подоба цієї школи. У Китаї вона відома як стиль «Дракон».

- Нічого собі, - здивувався Андрій, - жалюгідна подоба! Наскільки мені відомо, стиль «Дракон» найсильніший стиль, тому що він увібрав у себе мудрість і силу усіх шкіл бойових мистецтв…

І, поглянувши знову на Сенсея, додав:

- А ти ж бо звідки знаєш про цей древній стиль?

- Та мав оказію споглядати його два роки тому. Тут якісь туристи заїжджали до нас. Так Сенсей їх гостинно частував стилем «Старий лама». Оце було видовище, скажу я вам, очей не відірвати!

Після такої реклами, щоб чогось не пропустити надзвичайного і для своєї історії, ми витріщилися не кліпаючи на Сенсея. Тим часом Володя подав сигнал, після якого весь наш величезний натовп почав виробляти неймовірний галас, врозбрід плескаючи в долоні та голосно тупаючи ногами.

Скориставшись таким прикриттям, Володя почав наближатися до Сенсея, обходячи його за годинниковою стрілкою. Його рухи були м’якими й легкими. Він ступав, наче пантера перед стрибком, все більше і більше наближаючись до умовного супротивника. Коли Володя зайшов з правого боку позаду Сенсея, то зі швидким, легким підкроком став наносити удар моваши-гері у голову. Практично одночасно Сенсей відставив праву ногу назад і тут же в розвороті його права рука, вишукано описавши дугу, злегка доторкнулася ребром долоні до обличчя Володі. Саме доторкнулася, як легка пір’їнка, а не вдарила, як я очікувала. Судячи з того, що ми з виряченими очима спостерігали далі, це не було випадковістю чи промашкою. Усі рухи були виконані Сенсеєм легко, плавно і з особливою акуратністю. Володя ж від цього легкого дотику полетів так, наче у нього влучило гарматне ядро. Ноги у нього різко зметнулися догори, і сам він перекинувся через голову, з силою грюкнувшись об підлогу. У залі постала повна тиша. Володя заворушився, сідаючи на підлогу. Народ із полегшенням зітхнув і загув, як вулик, в обговоренні того, що відбулося.

- Як це він примудрився впасти? – поцікавився у Андрія Костя.

Той знизав плечима.

- Напевно, просто рівновагу втратив. Він же стояв на одній нозі. Швидше за все так, адже удар був наче дуже легкий. Та й ударом це не назвеш.

Сенсей, позбавившись шарфа, спитав Володю:

- Живий, суїцидник?

- Живий, - протяг той, тримаючись за праве око рукою. – Не зрозумію, де ж я помилився?

- Твоя помилка полягає в тому, що ти намагався дістати мене саме з найбільш незахищеного боку, на твою гадку, тобто з найбільш вразливого місця.

- Та ну!

- Тому ти й вскочив у халепу! Якби ти атакував у лоб одразу, у тебе було би більше шансів, ніж атакувати ззаду чи справа. А якби ти атакував ззаду зліва, то тобі було б іще гірше.

- Але чому?

- Тому що ти думаєш як людина, що має зір і слух. Скільки разів я тобі казав, що в противнику треба враховувати хід його думок. Адже якщо я нічого не бачу і не чую, значить логічно можна хоча б припустити, що моя свідомість контролює слабо захищені місця набагато краще і сильніше.

- А як же фронт?

- А спереду контроль слабше, бо тут і так готовність тіла була номер один. Людина, позбавлена природного сприйняття, спереду фізично готова до бою, а ззаду духовно, а це значно небезпечніше. Виходить, чим більше здається супернику вразливим місце, тим краще воно захищене і, відповідно, несподіванішою може бути контратака.

- А якби я був зі «стволом»?

- Якби ти був зі «стволом», то нам було би значно більше користі від тебе завтра, аніж зараз.

- В якому сенсі?

- В прямому. Ми хоча б пиріжків від душі наїлися.

Володя посміхнувся у відповідь на чорний гумор Сенсея:

- Ну гаразд, пиріжки я вам і так принесу…

Коли Володя прибрав руку від обличчя, ми навіть трохи оторопіли. У нього під оком роздувся величезний синець. Навіть синцем це не назвеш. Шкіра навколо ока стала просто синювато-чорна і вкрилася пухирями, як після опіку. Жіноча частина нашого колективу швидко принесла Володі рушника, змоченого холодною водою. Та навіть цей компрес йому не допоміг. Однак, здавалося, менш за все переймався через око сам Володя. Він піднявся, обтрушуючи одяг і весело жартуючи з Сенсеєм. А для усіх нас пролунала команда на відпрацювання прийомів.

Date: 2016-07-18; view: 267; Нарушение авторских прав