Стадії розвитку особистості

Фройд вважав, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, які відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкта життя. При цьому Фройд приділяє особливу увагу тому, яким саме чином відбувається фіксація і чи потребує людина сторонній об'єкт для цього. Виходячи з цього, він виділяв кілька стадій психічного генезу протягом дитинства

оральна стадія (0-1 рік)характеризується тим, що головне джерело задоволення концентрується на зоні активності, пов'язаній з годуванням; основна ерогенна зона на цій стадії — рот

анальна стадія (1-3 роки), під час якої лібідо концентрується навколо ануса; дитяча сексуальність знаходить своє задоволення в оволодінні функціями дефекації, випорожнення

фалічна стадія (3-5 років) характеризує найвищий ступінь дитячої сексуальності; головною ерогенною зоною стають статеві органи; до сих пір дитяча сексуальність була аутоеротичною, зараз же вона стає предметною, тобто діти починають відчувати сексуальний потяг до дорослих людей

латентна стадія (5-12 років) характеризується зниженням статевого інтересу; психічна інстанція Я повністю контролює потреби Воно

генітальна стадія (12-18 років) характеризується поверненням дитячих сексуальних прагнень, тепер усі ерогенні зони об'єднуються, і підліток прагне однієї мети — нормального сексуального спілкування. Проте на цій стадії Я має опиратися агресивним імпульсам Воно, які знову дають про себе знати. Так, в цей час може знов з'явитися едипів комплекс.

4. Клієнт центрована психологія Роджерса.

Кліє́нт-центро́вана терапі́я (не директивна психотерапія, англ. person-centered therapy — «людино-центрована терапія» тому інколи пишеться PCT-психотерапія) — один із різновидів сучасної психотерапії, що була розроблена американським психологом Карлом Роджерсом і застосовується в такому напрямі, як гуманістична психологія, як в самій психологічній терапії так і в консультуванні (наприклад метод емпатичного слухання) та ставить на перше місце людину, як особистість та її самовдосконалення. Згідно з Н. Ф. Ка́ліною, «клієнт-центрована психотерапія — напрям, орієнтований на актуалізацію за допомогою розуміючого і глибоко особистого контакту між клієнтом і терапевтом уродженої тенденції організму і психіки до розвитку, самоорганізації і самозбереження з метою досягнення внутрішньої гармонії і задоволеності життям.»

Основні завдання і поняття[ред. • ред. код]

Основним завданням для психотерапевта має бути створення умов для «внутрішнього» росту клієнта. Щоб сприяти цьому психотерапевт має «відчути» проблему клієнта, для цього використовується методика «емпатичного слухання». Емпатичне розуміння сприяє подальшому спілкуванню психотерапевта і клієнта. Його можна проявити у фразах, що характеризують стан клієнта.

Важливіша не стільки точність розуміння клієнта сама по собі, а інтерес до внутрішнього світу клієнта з боку терапевта. Емпатія — це процес, в якому терапевт стає ближче до думок і почуттів клієнта. Емпатія в ширшому значенні — це розуміння емоційних станів іншої людини у формі співпереживання і співчуття. Точна емпатія — ідеальний випадок. На фізіологічному рівні емпатію розглядають, як активність мозку, що відображає стан і дії інших істот, часто описують як активність дзеркальних нейронів. Ці нейрони були вперше зареєстровані на початку 1990-х років у фронтальній корі мавп італійськими вченими Джакомо Ріццолатті, Вітторіо Галлезе та їхніми колегами з Пармського університету.

Емпатія в роботах Роджерса має наступні характеристики: по-перше, збереження в емпатичному процесі власної позиції того хто відчуває емпатію, збереження психологічної дистанції між ним і тим, до кого відчувають емпатію, або, іншими словами, відсутність в емпатії ототожнення між переживаннями того, до кого відчувають емпатію, і того, хто відчуває емпатію (що, власне, і відрізняє цей процес від подібного процесу ідентифікації). По-друге, наявність в емпатії співпереживання, а не просто емоційно позитивного відношення (симпатії). По-третє, це динамічний процес, а не статичний стан.

Ще однією умовою, необхідною для зміни клієнта, служить конгруентність психотерапевта. Ідею конгруентності добре ілюструє формула дзен[7]: «Коли я голодний, я їм; коли я втомився, я сиджу; коли я хочу спати, я сплю».

Конгруентність (лат. congruens — збіг) — рівнозначність, взаємовідповідність якісно рівноцінних станів, процесів або переживань. Конгруентність проявляється в природних реакціях що проявляються у відповідь на певні бажання людини. Процес обмеження природних імпульсів автентичного саморозкриття блокується помилковими уявленнями про власне Я. Сформульоване Роджерсом поняття «Я-концепція» стало основою клієнт-центрованої терапії. Я-концепція особистості — стійка система уявлень особистості про себе, яка ґрунтується на усвідомленні й оцінюванні своїх фізичних, характерологічних та інших властивостей; інтегрований образ власного Я, на основі якого людина формує свої стосунки з іншими людьми. Уявлення, що мають переважно когнітивний, інтелектуальний характер, можуть не відповідати власним переживанням, досвіду і відчуттю Я. Тому важливою метою психотерапії є допомога клієнтові у досягненні стану конгруентності між внутрішніми аспектами Я і Я-концепцією і за необхідності — реорганізації Я-концепції.

Неконгруентність — наявність відмінностей між усвідомленням, досвідом переживань і когнітивними складовими цього досвіду. З погляду динаміки особистісних переживань конгруентність визначає стан, у якому різноманітні психічні зусилля і процеси злагоджені між собою. Цей стан характеризується відсутністю внутрішніх директив, що визначають модус «я повинен», і домінуючою спонукальною силою щодо дій і рішень. Конгруентність особистості виражається в її здатності бути автентичною собі, тобто справжньою. Передовсім вона має бути властива особистості терапевта, що виражається в здатності передати клієнту власні почуття і переживання. Неконгруентність є проявом застою в саморозвитку, порушенням процесу інтеграції подій у досвіді[8].

Механізми клієнт-центрованої терапії[ред. • ред. код]

Сам Роджерс в якості механізму зміни клієнта розглядав самоактуалізуючу тенденцію[9]. У відриві від конкретної особи клієнта і особливостей її руху в психотерапевтичному процесі важко вказати на спеціально роджеріанські процесуальні механізми змін. Це може бути як когнітивне переструктурування, так і дисоціація емоцій від когнітивної сфери, або ж розширення свідомості тощо. Завдання клієнт-центрованого терапевта полягає в тому, щоб створити умови ініціації механізму зміни клієнта. Вибір того, що буде робити клієнт в терапії, залишається за ним, наприклад коли він вибирає просто механізм катарсису (очищення), який полягає у «виговоренні» своїх проблем. Таким чином, специфічний психотерапевтичний механізм не обмежується рамками самої клієнт-центрованої терапії і її техніками. Вважають, що основною метою клієнт-центрованої терапії є об'єктивація самим клієнтом своєї проблеми та його відмежування від неї.

Техніки психотерапії[ред. • ред. код]

Клієнт-центрована терапія здійснюється в індивідуальній і груповій формах. Терапевтичне інтерв'ю являє собою індивідуальну форму, в рамках якої зустрічаються психотерапевт і клієнт. Групова форма представлена групами зустрічей. Слід особливо підкреслити, що техніки клієнт-центрованного підходу — це не спосіб діяння (дії), а спосіб існування з клієнтом, тому вони не можуть розглядатися окремо від необхідних і достатніх умов терапевтичної зміни. Терапевт-роджеріанець несе відповідальність тільки за свою роботу, а змінюватися чи не змінюватися — це вибір клієнта.

Консультація в даній психотерапії має такий вигляд: терапевт і клієнт сідають навпроти один одного (часто під невеликим кутом). Контакт з клієнтом встановлюється протягом перших п'яти хвилин. Якщо цього не відбувається, то, як правило, клієнт блокується. Терапевт супроводжує клієнта в його власних переживаннях. Ця терапія є центрованою на клієнта, а не на проблему. Тому немає ніякої необхідності тягнути (підштовхувати) клієнта в його проблему. Клієнт сам може вибирати предмет розмови. Підштовхування до обговорення таємної проблеми може здійснюватися і безпосередніми питаннями, і невербальними засобами (наприклад, тональними зниженнями голосу: «Я відчуваю, що вам важко (зниження тону)». При цьому зміст реакції терапевта може бути індиферентним до проблеми клієнта. Терапевту важливо показати клієнтові свою готовність працювати з ним. Терапевт повинен відчувати, чи хоче клієнт говорити про свою проблему і як довго він може це робити, і рахуватися з цим.

Деякі клієнти не в змозі сформулювати власну проблему на психотерапевтичному сеансі. Формулювання проблеми або глибинних переживань клієнта за нього, по-перше, направляє клієнта, по-друге, «затягує» клієнта в проблему, не враховує готовності клієнта увійти в проблему самостійно. Формулювання проблеми або глибинних переживань клієнта за нього призводить до того, що терапевт йде попереду клієнта, випереджає його, задає процес.

Для того, щоб здійснити конструктивні зміни в особистості клієнта Карл Роджерс запропонував шість терапевтичних умов:

Пацієнт і психотерапевт повинні знаходитися в психологічному контакті. Роджерс постулював, що позитивної зміни не відбудеться в особистості пацієнта, якщо немає взаємин його з психотерапевтом.

Пацієнт перебуває в стані невідповідності, він вразливий і тривожний. Це пояснюється Роджерсом як невідповідність між дійсним переживанням людини її Я-концепцією щодо цього переживання.

Психотерапевт гармонійний або інтегрований. Це означає, що психотерапевт повинен тепло, щиро зустріти людину, створити позитивну атмосферу в їх взаєминах. Психотерапевт повинен бути відкритим для всіх переживань людини.

Психотерапевт відчуває позитивну увагу до клієнта. Він не дає оцінок його переживань і почуттів, хвалить за ті конструктивні зміни, які відбуваються з клієнтом. Він відноситься до нього з теплом і повагою. Сеанси терапії повинні проходити в спокійній атмосфері. У клієнта ж повинна створитися впевненість в тому, що його розуміють і приймають.

Психотерапевт відчуває емпатичне розуміння внутрішньої системи координат клієнта і прагне передати це клієнту. Терапевт повинен відчувати емпатію до клієнта, що свідчить про те, що терапевт відчуває внутрішній світ переживань, так, як ніби це його переживання і почуття.

Повинна відбутися передача клієнту емпатійного розуміння і безумовної позитивної уваги психотерапевта. Це говорить про те, що клієнт також повинен ставитися до психотерапевта, адже саме він відповідальний за свій особистісний ріст, а психотерапевт тільки сприяє цьому росту.

Спочатку Роджерс зробив акцент на «рефлексивній техніці» — психотерапевт віддзеркалює переживання клієнта, що дозволяє йому усвідомити свій внутрішній досвід, неузгодженість досвіду з Я-концепцією, спотворення Я-концепції. Це так званий психосоматичний резонанс. Психосоматичний резонанс — психосоматичний відгук у тілі терапевта на процеси й реакції, що відбуваються в тілесній сфері клієнта у процесі психотерапії. В останні роки в роботі Роджерса зросла частка метафор й інтуїції.

В клієнт-центрованій терапії застосовуються такі техніки:

«Техніка вибору» — психотерапевт дає можливість клієнту самому вибрати напрямок розмови для обговорення проблеми, вибираючи нейтральну репліку у відповідь на першу фразу клієнта. Таким чином клієнт сам вибирає змінюватись йому вирішуючи свої проблеми чи ні.

«Техніка повторів» — терапевт повторюючи останню репліку клієнта узагалюнює сказане. Після повтореної репліки йде пауза, що спонукає клієнта продовжувати розповідь. Таким чином клієнт розуміє, що психотерапевт його слухає та розуміє.

Досить цікавою технікою є «метафора», що може використовуватись, як разовий терапевтичний прийом, так і постійно використовуватись протягом усієї терапії. Вона допомагає клієнту зануритись в свій власний символічний пласт власної свідомості, а також абстрагуватись від матеріального світу і виразити деякі свої бажання (наприклад агресивні)в іншомовній формі.

Також важливою технікою є «емпатичні відповіді». Емпатична відповідь — це вербалізація терапевтом світо- і самовідчуття клієнта. Емпатичні відповіді дають клієнту можливість відчути, що терапевт розуміє його стан та почуття[10].

Результати психотерапії[ред. • ред. код]

Зміни клієнта йдуть в напрямку підвищення диференціювання реакцій і безпосередності переживання почуттів. В результаті психотерапії відбуваються такі зміни:

· підвищується відкритість досвіду;

· поглиблюються переживання;

· підвищується довіра до власних проявів, до самого себе;

· формується внутрішній локус оцінки;

· посилюється готовність увійти в «процес життя»;

· поглиблюється знання про себе в процесі переживання.

З прийняттям свого досвіду і переживань завжди пов'язаний значний ризик.

Тільки невелика частина особистості его-ідентифікована, або его-синтонна, тобто належить сфері Его. Деякі особисті прояви (риси, переживання) не є его-синтонними і утворюють сфери «не-Я» і «симптоматика». Дуже важлива якість особистості — це готовність бути в процесі розвитку. Сам Роджерс підкреслював, що це означає здатність відмовитись від фіксованих цілей і очікувань, готовність відмовитись від власних визначень життя, що можуть обмежити саморозвиток. Структура особистості згідно з даною терапією має такий вигляд: в центрі симптоматики знаходиться «Я» і «не-Я», як дві рівнозначні частини особистості.

Результатом розвитку особистості і максимально ефективної психотерапії стає «повністю функціонуюча особистість». Концептуально це поняття означає повну конгруентність, здатність долати перешкоди і труднощі життя, творчо себе реалізувати. В результаті двадцятип'ятирічної дослідницької програми виявлено, що така особистість характеризується позитивною Я-концепцією, ефективним соціальним функціонуванням і готовністю організму реагувати на будь-які зовнішні впливи. Очевидно, що психотерапевтичний процес просуває клієнта до показників «повністю функціонуючої особистості». Але клієнт має право зупинити терапію в будь-який момент і винести з неї рівно стільки, скільки може. Тому одним з найважливіших умов зміни клієнта в терапії є його готовність до цієї зміни.

Реальна психотерапевтична практика пов'язана з тим, що клієнт-центровані терапевти діють по-різному і вносять у психотерапевтичний процес свої особливості і особистісно значущі теоретичні конструкти. Таким чином, в реальному психотерапевтичному процесі ряд психотерапевтів фасилітують в клієнті «дитину». Ідея «повністю функціонуючої особистості» може трактуватися як ідея «дитини» в сенсі натуральності, природності почуттів, життя і проявів. Це вільне вираження любові, смутку, пристрасті, печалі, тривоги, гніву тощо. Людина, «закрита» до переживання та експресії гніву, значною мірою «закрита» до переживання та експресії любові. У цьому сенсі «повністю функціонуюча особистість» близька до «генітального характеру» Вільгельма Райха. Але клієнт може не приймати таке трактування «повністю функціонуючої особистості», як і психотерапевт[11].

Деякі терапевти розуміють «повністю функціонуючу особистість» як «духовну розвиненість», тобто роблять акцент не на життю, природності, натуральності, а, навпаки, на розумності, всепрощенні, спокої тощо. Одним словом, поза реальним процесом психотерапевтичного взаємодії важко говорити про абстрактні механізми і нормативи психотерапевтичної зміни клієнта в рамках клієнт-центрованого підходу.

Є дані про використання деякими психоаналітиками терапії Роджерса як паліативного, симптоматичного засобу, який до того ж призначається лише при актуальних (а не інфантильних) і неглибоких неврозах і дає лише короткочасний ефект. З цим важко погодитися, позаяк терапія Роджерса орієнтована на особистість, а не на симптом. У даній терапії клієнт прогресує настільки, наскільки він готовий це зробити, тому ефект може бути перманентним, паліативним або взагалі відсутнім, втім, як і при інших видах терапії[12].

5. гештальт підхід у псих Ф Перлза

Гештальт — результат інтеграції багатьох чинників, присутніх в даний момент. Фігура, що входить в гештальт, — найактуальніша в даний момент потреба, емоція, і те, що її може задовольнити, а все, що оточує, — фон. Динаміка життя — це перехід фігури у фон і з фону у фігуру за типом «контакт відхід».

Як психотерапевтичний напрям гештальттерапія винила у 40-ві роки XX ст. Інтегрувавши досягнення впливової на той час структурної (гештальт) психології, психоаналізу і холістичної теорії, Фредерік-Соломон (Фріц) Перлз (1893-1970) створив гнучку й ефективну систему психологічної допомоги, яка, на відміну від фройдівської, не потребувала багато часу і передбачала індивідуальну і групову роботу. Подібний до цікавої гри і порівняно дешевий, цей вид психотерапії здобув багато прихильників у всьому світі. [1]

Перлз надавав великого значення процесу контакту особи із зонами зовнішнього світу, внутрішнього тілесного світу і психічних процесів (світ ідей і фантазій). Внаслідок цього основний психотерапевтичний механізм при гештальттерапії — це усвідомлення, його тренування в цих трьох зонах. Саме тренування механізмів, придбання навиків усвідомлення протягом 15-20 хвилин в кожній зоні. Таке тренування дає можливість пацієнтові переживати ситуацію в цілому, у тому числі і свій стан, зануритися повністю в неї і жити в ній на даний момент саме через усвідомлення. Зануритися в буття даного моменту, тобто реалізація принципу«тут і тепер», уникати виникнення неадекватних, психотравмуючих фігур. Буття змушує постійно відволікатися від ситуації в минуле, в майбутнє, в інші ситуації і місця, і ефективність переживання ситуації, що діє, знижується^[1].

Коло, намальоване безперервною лінією, і коло, намальоване окремими крапками, будуть сприйматись як два кола на фоні білого листа. Наприклад, зображення молодої дівчини та старої, яких можна побачити, вдивляючись в різні деталі картинки. Чи, наприклад, не менш відомий малюнок: два профілі і ваза, які проступають то як фон, то як фігура. Фігура, що виступає на фоні, і є гештальт^[2].

Гештальттерапію визначають як допомогу людині в пошуку справжньої життєвості, здатності насолоджуватись життям нині, "тут-і-тепер", не відкладаючи радість і щастя на невизначене "коли-небудь потім". Бути здоровим і щасливим, задоволеним собою, упевненим у своїх силах, любити друзів і близьких, не висловлювати їм претензій, а собі не докоряти вічними сумнівами, стати відповідальним і зрілим, залишаючись веселим і спонтанним, - основні цілі гештальттерапії. У гештальттерапії також діє принцип "я-ти" прагнення до відкритого і безпосереднього контакту між людьми.

Гештальттерапія - психотерапевтичний напрям, який заснований на синтезі психоаналітичних ідей і принципів гештальтпсихології; спрямований на усвідомлення і закінчення цілісних патернів взаємодії зі світом (гештальтів), а несвідомі компоненти і психологічні захисти розглядає як основні цілі терапевтичного втручання.

По суті гештальттерапія є наділеною екзистенційним змістом практичною філософією достовірності життя, що ґрунтується на процесах усвідомлення і контакту.[2]

Іноді гештальттерапію визначають як своєрідний антиінтелектуальний напрямок. Гештальт-терапевт не взагалі не довіряє інтелекту, а ставить під сумнів користь аналітичного розчленування, вербального опису і пояснення почуттів і відчуттів. Не можна проаналізувати переживання людини.

Застосування[ред. • ред. код]

Проблеми, з якими бореться гештальттерапія [ред. • ред. код]

Перебудова форм поведінки, реагування в сьогоденні є завданням гештальттерапії, і цей процес відбувається на рівні переживань (відчуттів, хвилювань, емоцій). Тренування здатності сприймати ситуацію в чистому вигляді, не за шаблоном, виникнення на цьому ґрунті свіжих емоційних переживань, адекватного сприйняття всього з відтінком ніби того, що було вперше побаченим, за допомогою механізму безпосереднього сприйняття. Це дозволяє дивитися на навколишній світ і себе самого неупередженим, свіжим пізнавальним поглядом^[1].

Основною проблемою, з якою борються гештальттерапевти, є проблема пригнічення власних емоцій. Будь-які емоції, хороші чи погані, згідно з гештальтпсихологією, в придушеному стані все одно даються взнаки, саме тому виникають агресія, неврози, безсоння та багато інших негативних для організму станів.

В основі гештальттерапії лежить психологічна концепція «незакінчених дій». Дуже часто пацієнт просто уникає проблемну ситуацію, щоб не відчувати болючі почуття, захистити себе від горя, люті чи смутку, і таким чином ніби не закінчуючи ситуацію для себе. Нерідко стримування сильних емоцій на людях вважається соціально бажаним і похвальним явищем, хоча насправді стримувати власні емоції шкідливо і доволі часто це може перейти в психосоматичне захворювання. Але таке сприйняття чужих емоцій доволі часто зумовлено тим, що люди, які спостерігають за цими емоціями, відчувають себе незручно.

Універсальний засіб справитись з проблемою — хвилювання. У почуттів є найчастіше зовнішній адресат, людина, на яку вони спрямовані. Більшість людей схильні уникати болючих хвилювань, аніж робити те, що необхідно для зміни ситуації і себе. Зазвичай це відбувається через сильні хвилювання щодо інших. «Через мій гнів люди можуть відвернутися від мене…» чи «Якщо я почну плакати і хвилюватись, то не зможу зупинитися…» — такі побоювання часто зустрічаються в спілкуванні. Тому люди для цього привчаються не відчувати того, що є (самоманіпуляція).

Причину своїх труднощів і проблем багато пацієнтів бачать в інших людях. Тому зазвичай люди просять психотерапевта навчити їх більш тонким маніпуляціям у відносинах з іншими, щоб краще контролювати їх поведінку. Але по суті поведінка іншої людини може змінитись тільки тоді, коли зміниться власна. Бажання зміни і є предметом зустрічі двох особистостей — психотерапевта і його пацієнта^[2].

Гештальттерапія і сновидіння [ред. • ред. код]

Сновидіння в гештальттерапії розглядаються, як світ внутрішніх хвилювань людини, а всі ситуації сновидіння, його персонажі, ті, які мають відношення до пацієнта, чи ті, що не мають, представляють самого пацієнта. Особливо це стосується незвичних, кошмарних сновидінь, що часто повторюються. У них нерідко зустрічаються дивовижні, неприйнятні чи загадкові для пацієнтів образи. Ці образи в принципі не контролюються пацієнтом, але вони важливі для терапії.

Гештальттерапевт змушує пацієнта стати персонажем сновидіння і програти ситуацію, що приснилась, так, ніби вона існує насправді. Коли людина занурюється у власні сновидіння, вона відчуває різні хвилювання з приводу тих аспектів свого існування, які вона забороняє, не вважаючи своїми чи приписуючи їх іншим людям^[2].

Групова гештальттерапія [ред. • ред. код]

Гештальттерапія — це не тільки індивідуальна робота з клієнтом. У тому випадку, коли клієнт відчуває труднощі в спілкуванні з іншими людьми, дуже цінним для нього може виявитись досвід психотерапевтичної групи. Зазвичай в гештальтгрупах є два тренери. Цінність групового досвіду полягає в тому, що кожний учасник, базуючись на своїх почуттях, формулює і свої бажання^[2].

Закінчення терапії [ред. • ред. код]

Закінченням роботи над проблемою буде не тільки розуміння ролі пацієнта у створенні власної проблеми і навіть не стільки зміна його поведінки, як свобода в емоційному і поведінковому реагуванні (від автоматичних дій і стереотипів). А також усвідомлена особиста відповідальність за наслідки свого вибору.

Різновиди людських контактів[ред. • ред. код]

Перлз надає великого значення контакту, саме процесу, що відбувається на кордоні нашого «я» і середовища (зовнішнього, тілесного і психологічного), і виділяє наступні типи взаємодії:

· злиття — конфлюєнція, не виділення себе, а приналежність до чогось, згладжування відмінності, сковування з чимось однією метою, своєрідна «угода» не сперечатися. Цей вигляд контакту характерний в дитинстві, коли дитина не відокремлює себе від середовища, батьків. Цей вигляд контакту зберігається і в зрілому віці, але може набувати патологічних форм і вимагає спеціальної роботи;

· інтроєкція — сприйняття всього без особової переробки, як «немовля без зубів ковтає все, що йому дають». Цей різновид контакту є способом запозичення чужого досвіду, але «зріла людина відкушує, пережовує і переробляє їжу», так само повинно бути і з інформацією від середовища. Такий вигляд контакту призводить до засвоєння непотрібних, чужих, інколи і дуже шкідливих типів поведінки, емоційних форм реагування. В цьому випадку кордон контексту переноситься всередину людини;

· проекція — віддалення від себе неприйнятних думок, бажань, властивостей і приписування їх іншим людям, перекладання на них відповідальності за свої вчинки. Людина з таким видом контакту часто вживає займенник «вони» замість «я», оскільки не здатна до самоідентифікації;

· ретрофлексія — людина направляє на себе те, що бажала б зробити іншому або бажала би отримати від інших. Наприклад, агресивна по відношенню до себе людина або звинувачує себе у всьому, або жаліє себе. При ретрофлексії змінюється спрямованість реакції: замість спрямованості до середовища, спрямованість до себе;

· діфлексія — ухилення, прийоми відходу від контакту із середовищем, а ізоляція — крайня вираженість відходу^[1].

6. Аналітична теорія юнга

Один із учнів 3. Фрейда, Карл Юнг (1875-1961), - швейцарський психолог, засновник аналітичної психології - відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як головну рушійну силу поведінки людини. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсію та екстраверсію, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв'язку з цим - створення аналітичної психотерапії.

За К. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого" тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді ар-хетипів. К. Юнг називав архетипи первинними образами, оскільки вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують не лише індивідуальну, але і колективну фантазію (наприклад, лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи психологію народу, його самосвідомість). Через актуалізацію певних архетипів культура робить вплив і на становлення індивідуальної психіки людини.. К. Юнг зарахував до архетипів основні складові структури особистості, виділяючи такі елементи: Персону, Его, Тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і Самість.

Персона - це візитна картка "Я", це та частина нашої особи, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона включає і типові для нас ролі, стиль поведінки і одяг, манеру говорити, мислити, одягатися, це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві.

Его - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого. Его збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене сприйняття власної особи.

Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами. При цьому, чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більшою є Тінь, оскільки людині необхідно витісняти в несвідоме все більшу кількість нереалізованих бажань. Юнг не вважав за можливе просто позбавитися від Тіні, не визнавати її, оскільки вона - природна частина особистості і людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з його погляду, не помічати, ігнорувати Тінь, тоді як уважне ставлення до Тіні, прагнення до аналізу її змісту допомагають подолати її негативний вплив.

Аніма (у чоловіка) або Ані мус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні зв'язки, уявлення людини про протилежну стать.

Самість - архетип цілісності особистості, самість об'єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до цілісності. К. Юнг відводив архетипу "самості" центральну роль як потенційному центру особистості, на відміну від "Его", як центру свідомості.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою сукупність почуттів, думок та спогадів.

К. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку на основі власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі, вони легше встановлюють соціальні зв'язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Щодо походження типів, то, за К.Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Згідно аналітичної теорії, особистість - це сукупність природжених і реалізованих архетипів, а структура особистості визначається індивідуальною своєрідністю співвідношення окремих властивостей архетипів, рівнями несвідомого і свідомого, а також екстра- або інтровертованістю особистості.

Юнг вважав, що психотерапія є систематичне огляд, обстеження внутрішньої душевного життя людини і подальше її обробіток. Окремим випадком сюди входить і психосоматичний лікування, коли шляхом впливу на психіку зціляються тілесні недуги людини, знімаються фізичні симптоми і розлади. Психотерапія включає психосоматику, але не обмежується цим, як вважають деякі. Центральним же полем для психотерапії залишається Целень душі, психічного начала в особистості. Психотерапія застосовна не тільки до неврозів та психічних розладів, але також і до цілком нормальної психіці, прагне спрямувати в потрібний бік своє психічний розвиток, так би мовити, поліпшити його. На сьогоднішній день у світі існує безліч самих різних унікальних і всеосяжних психотерапевтичних технік і технологій. За даними американського фахівця в галузі історії психотерапії Дж. Цайга, понад триста. Але головним у будь-якому психотерапевтичному прийомі, метод або технології є і залишається особистість самого психотерапевта.

Первісне вимога для психотерапевта-аналітика полягає в необхідності проходження через власний особистісний аналіз, який веде до більш високого рівня психологічного розвитку. Основна аксіома психотерапевтичного навчання полягає в тому, що аналітик може вести психічний розвиток свого клієнта не далі того місця, до якого дійшов він сам. В основі аналізу передусім лежить чисто людська удача для клієнта знайти живе спілкування і діалог з особистістю, в нашому випадку психоаналітика, з розвиненою свідомістю, що, власне, і виробляє зцілювальний ефект.

Юнг вважав, що вершин індивідуального розвитку досягають небагато людей, але це зовсім не означає, що шлях індивідуації може бути підданий сумніву. Индивидуация означає відхід з натовпу, відмова від проявів стадного почуття, що на перших порах посилює самотність і може викликати занепокоєння.

Більшість же людей воліють безпечне існування всередині натовпу, в колективі, вважають за краще підкорятися умовностей і уявленням, які поділяє членами сім'ї, виробничого колективу, партії або церкви. Можна підозрювати принаймні, що таким людям немає особливої ​​потреби подорожувати до аналітика. Юнг був переконаний, що носієм духовних цінностей та ідеалів є не яка-небудь ідеологія чи держава, але тільки сама людина.

Ми знаємо, що є люди, внутрішня природа яких спонукає шукати власний шлях. Часто такі люди досягали успіху в зовнішньому світі, але десь в середині життя їм відкривалися стагнація і порожнеча цього світу. Вони починали шукати сенс життя, і рано чи пізно деякі з них опинялися на прийомі в аналітика. Метою аналітичної психотерапії і є сприяти «розвиткові і дозріванню індивідуальної особистості», «розгортання життєвої повноти в кожному особистість, тому що тільки в індивіді може життя втілити свій сенс», що в цілому необхідно віднести і до психологічного консультування, звідси і орієнтація аналітика спрямована на майбутнє пацієнта.

Після первинної консультації, коли виникає рішення про початок роботи психотерапевта і клієнта, починається процедура детального анамнезу. Сюди входять історія життя пацієнта, обговорення з ним всіх більш-менш значних життєвих подій і переживань, збудованих в хронологічному порядку, принаймні тих, які пацієнт здатний відновити в своїй пам'яті. Потім обстежується поточна життєва ситуація з фокусуванням на окремих подіях і аспектах життя, що є проблематичними для пацієнта (складових для нього проблему). І тільки коли минуле і сьогодення вивчені досить повно і адекватно, а саме в тій мірі, в якій вони стали доступні свідомості пацієнта і аналітика-психотерапевта, слід звернутися до несвідомого. Такий анамнестичий підхід зовсім не виключає попутного розгляду - зачіпання несвідомих аспектів, питання полягає у фокусі уваги на різних етапах аналізу. Як вказував Юнг, шлях до несвідомого може бути прокладений принаймні чотирма способами: методом асоціацій, аналізом симптому, безпосередньо аналізом несвідомого - архетипу і анамнестичними аналізом. Всі прийоми мають рівну логічну силу для реалізації основної мети - встановлення несвідомого як рушійної сили особистості. Але які ж біси управляють душею, яка природа демонів, що населяють внутрішній світ, і як навчити людину жити з тією внутрішньою драмою, яка не дає йому почуття психічного благополуччя і рівноваги.

Головний підхід до несвідомого здійснюється через тлумачення сновидінь. Як свого часу зауважив Фрейд, сновидіння є «королівська дорога» до несвідомого. Сон розглядається як вираження поточних психічних станів, «денний» психіки, описаної символічною мовою «самої» природи. Розуміння сновидінь в цьому сенсі стає потужним засобом у зростанні свідомості людини.

Розглядаючи сновидіння поза рамками психофізіологічної пояснювальній моделі, можна сказати, що воно є символ. На сучасній мові ми могли б додати, що воно має сигнальну природу, свідчить про щось. В аналітичній психології поняття «символ» має додаткове значення. Ми знаємо, наприклад, що слово або зображення щось означають. Але вони можуть бути ще й символічними, якщо мають на увазі щось більше, аніж їхнє очевидне й безпосереднє значення. Символ не просто знак, який виступає як певний відомий зміст, який можна виразити іншим чином. До розуміння символу можна спробувати наблизитися використовуючи метод аналогії, який дозволяє вивести невідоме значення до порога сприйняття, точці видимості сенсу. В аналітичній психології розшифровка сновидіння здійснюється шляхом так званої ампліфікації. Ампліфікація дослівно перекладається як розширення і поширення і в нашому випадку визначається як уточнення і прояснення окремих образів сновидіння з допомогою прямих асоціацій. Які асоціації викликає у вас цей образ, з чим він у вас пов'язаний в житті? - Таке питання звичайний в юнгианской консультуванні та аналізі. Метод поступового наближення інтерпретується символу до шуканої смислової точці представлений двома аспектами: особистісної і загальної ампліфікацією.

В особистісній ампліфікації уточнюються специфічні для пацієнта найменування, знаки, образи, сновидіння. Асоціації є спонтанними почуттями, думками або спогадами, що приходять на розум з приводу кожного елемента сновидіння. Більш-менш повний набір таких асоціацій забезпечує особистісний контекст і часто веде до розгадки значущого сенсу.

Загальна ампліфікація будується психотерапевтом на основі його власного знання, і її логіка розгортається відповідно до міфологічних, фольклорними, релігійними, етнічними та іншими мотивами колективної свідомості. Загальна ампліфікація забезпечує колективні архетипічні асоціації складовими сновидіння елементами і образами. Тут в першу чергу потрібне знання психотерапевтом колективного та об'єктивної психіки. У разі якщо сновидіння містить архетипний образ або тему, аналітик демонструє це, надіславши відповідну образну структуру з міфології, легенди, казки чи фольклору. Загальна ампліфікація відновлює, власне, колективний контекст сновидіння, що дає можливість поглянути на сон як на явище, що має відношення не тільки до особистої психологічної проблеми, але також відноситься і до загальної колективної проблеми, властивої цілісного людського досвіду. Архетипова тема, розкрита аналізом, може відображати особливості пережитого суспільством історичного моменту або містити відомості, що пророкують можливе майбутнє соціального організму як цілого. У процесі загальної ампліфікації пацієнт знайомиться з колективною або об'єктивною психікою і в той же час допомагає своєму его відокремитися від об'єктивної психіки. Поки індивід переживає свої проблеми, і зокрема сни, як відносяться тільки до його особистого психіці, він зберігає своє це ототожненим у багатьох рисах з об'єктивною колективної психікою і несе тягар колективної провини і відповідальності в відстороненому, знеособленому вигляді. У тій мірі, в якій колективна вина і відповідальність переживаються як особисті, паралізується здатність до вчинення дій, цю провину і відповідальність викликають.

Юнг писав що, психотерапія була примушена звернутися до психологічних питань, а вони швидко підірвали вузькі рамки вже склалася експериментальної психології з її елементарними визначеннями. Вимоги психотерапії втягнули у поле зору ще такої молодої науки найскладніші психічні стани. Щоб впоратися з новими проблемами, представникам цієї науки часто бракувало необхідного понятійного арсеналу. Не дивно, що в цій психології, що виникла, так би мовити, під примусом досвіду терапії - психологічному консультуванні, заявило про себе приголомшуюче розмаїття ідей, теорій і точок зору. Ця плутанина була неминучою, поки не прояснилося, що психіку не можна лікувати не розглядаючи її в цілому, не дійшовши до її останніх і найглибших підстав так само, як не можна лікувати хворе тіло без урахування цілісності його функцій, не кажучи вже про те, що треба приймати до уваги всього хворої людини (як підкреслює це сьогодні і сучасна медицина в особі окремих своїх представників), дійти ж до цього необхідно по засобам спілкування лікуючого і пацієнта.

Немає жодних сумнівів у тому, що фізіологічний чинник є щонайменше один полюс космосу психіки. Але якщо потяги і афекти, як і вся невротична симптоматологія, що виникає з психічного розладу, очевидним чином покояться на фізіологічному підставі, то й саме це розлад здатне ввергнути в безладдя фізіологічну впорядкованість. Якщо цей розлад полягає у витісненні, то цей чинник, а саме витіснення, належить до «вищого» психічному порядку. Як показує досвід, це вже не елементарна фізіологічна причина, але, як правило, надзвичайно складне утворення. Наприклад, їм може бути раціональне, етичне, естетичне, релігійне чи інше як щось пов'язане з традицією подання, для якого наука не знаходить фізіологічного базису. Ця сфера домінант високої складності утворює інший полюс психіки. В нього є своя енергія, яка в інших випадках багато разів перевершує енергію фізіологічно обумовленою психіки.

Вже перші вторгнення перебувала в процесі становлення психотерапії у власне психологічну область привели її в зіткнення з глибинною проблемою протилежності.

Для суперечать Один одному в усьому теорій і особливо для зовсім нездійсненних світоглядних забобонів проблема протилежностей стала ідеальною ареною для їхньої боротьби.

Таким чином, необхідно відзначити, що внесок Густава Юнга в теорію і практику психологічного консультування не можна недооцінювати.

7. Екзистенційний підхід

Екзистенційно-гуманістичний підхід не належить до простих. Складнощі починаються вже з самої назви. Щоб розібратися з цим, трохи історії.

Екзистенційний напрям у психології виникло в Європі в першій половині ХХ століття на стику двох тенденцій: з одного боку це незадоволеність багатьох психологів і терапевтів господствовавшими тоді детерминистскими поглядами і установкою на об'єктивний, науковий аналіз людини; з іншого боку це потужний розвиток екзистенціальної філософії, яка виявляла великий інтерес до психології і психіатрії. В результаті у психології з'явилося нове протягом - екзистенціальний, представлене такими іменами як Карл Ясперс, Людвіг Бінсвангер, Медард Бос, Віктор Франкл і ін

Важливо відзначити, що вплив екзистенціалізму на психологію не обмежилося появою власне екзистенціального напряму - дуже багато психологічні школи в тій чи іншій мірі асимілювали ці ідеї. Особливо сильні екзистенційні мотиви у Е. Фромма, Ф. Перлса, К. Хорні, С. Л. Рубінштейна та ін Це дозволяє говорити про цілу родину екзистенційно-орієнтованих підходів і розрізняти екзистенціальну психологію (терапії) в широкому і вузькому сенсі. В останньому випадку екзистенціальний погляд на людину виступає як добре усвідомлювана і послідовно реалізована принципова позиція. Спочатку це власне екзистенціальний напрям (у вузькому сенсі) іменувалося екзистенційно-феноменологическим або екзистенційно-аналітичним і являло собою чисто європейський феномен. Але після Другої світової війни екзистенційний підхід одержав широке поширення і в США. Причому, там в число його найбільш яскравих представників увійшли деякі лідери третьої, гуманістичної революції в психології (яка, у свою чергу, багато в чому спиралася на ідеї екзистенціалізму): Ролло МЕЙ, Джеймс БЮДЖЕНТАЛ та ін.

Мабуть, тому деякі з них, зокрема, Дж. БЮДЖЕНТАЛ воліють говорити про екзистенційно-гуманістичному підході. Як видається, таке об'єднання цілком обгрунтовано і має глибокий зміст. Екзистенціалізм і гуманізм безумовно, не одне і те ж; та назва екзистенційно-гуманістичний фіксує не тільки їх нетотожність, але й принципову спільність, яка полягає насамперед у визнанні за людиною свободи побудови свого життя і здатності до цього.

Отже, найважливіші положення підходу Дж. Бюджентала, який він сам називає жизнеизменяющей терапією.

За будь-якими приватними психологічними труднощами в житті людини лежать глибокі (і не завжди ясно усвідомлювані) екзистенційні проблеми проблеми свободи вибору і відповідальності, ізольованості і взаємопов'язаності з іншими людьми, пошуку сенсу життя і відповідей на питання Що я є? Що є цей світ? і т. д. В екзистенційно-гуманістичному підході терапевт виявляє особливий екзистенційний слух, що дозволяє йому за фасадом заявлених проблем і скарг клієнта вловити ці приховані екзистенційні проблеми та заклики. В цьому і полягає сенс жизнеизменяющей терапії: клієнт і терапевт спільними зусиллями намагаються допомогти першому зрозуміти спосіб, яким він відповідав на екзистенційні питання свого життя, і переглянути деякі з відповідей таким чином, щоб зробити життя клієнта більш автентичною і більш повноцінним.

Екзистенційно-гуманістичний підхід ґрунтується на визнанні людського в кожній людині і початковому повазі до його унікальності і автономії. Це також означає усвідомлення терапевтом того, що людина в глибинах своєї сутності безжально непередбачуваний і не може бути пізнаний до кінця, так як сам може виступати джерелом змін у власному бутті, що руйнують об'єктивні прогнози та очікувані результати.

У центрі уваги терапевта, що працює в екзистенційно-гуманістичному підході, знаходиться суб'єктивність людини, та, як говорить Дж. Бюджентал, внутрішня автономна і інтимна реальність, в якій ми живемо найбільш щиро. Суб'єктивність - це наші переживання, прагнення, думки, тривоги... все, що відбувається всередині нас і визначає те, що ми робимо зовні, а головне - що ми робимо з того, що там з нами трапляється. Суб'єктивність клієнта і є головне місце докладання зусиль терапевта, а його власна суб'єктивність головне засіб допомоги клієнту.

Не заперечуючи великого значення минулого і майбутнього, екзистенційно-гуманістичний підхід провідну роль відводить роботі в сьогоденні з тим, що в даний момент дійсно живе в суб'єктивності людини, що актуально тут і тепер. Саме в процесі безпосереднього проживання у тому числі і подій минулого чи майбутнього можуть бути почуті і повноцінно усвідомлені екзистенційні проблеми.

Екзистенційно-гуманістичний підхід задає швидше певну спрямованість, локус осмислення терапевтом відбувається в терапії, ніж певний набір технік і приписів. По відношенню до будь-якої ситуації можна зайняти (або не зайняти) екзистенціальну позицію. Тому цей підхід відрізняється дивовижною різноманітністю і багатством використовуваних психотехнік, включаючи навіть такі, здавалося б, нетерапевтичные дії як порада, вимога, інструктаж і т. д. Позиція Бюджентала: при певних умовах майже будь-яка дія може вести клієнта до посилення роботи із суб'єктивністю; мистецтво терапевта як раз і полягає в здатності адекватно застосовувати весь багатий арсенал, не переходячи при цьому до маніпулювання. Саме для становлення цього мистецтва психотерапевта Бюджентал описав 13 основних параметрів терапевтичної роботи і розробив методику розвитку кожного з них. На мій погляд, такою глибиною і ретельністю розробки програми розширення суб'єктивних можливостей терапевта навряд чи можуть похвалитися інші підходи.

У плани секції екзистенційно-гуманістичної терапії входить подальше вивчення та практичне освоєння всього багатства теоретичного і методичного арсеналу екзистенційно-гуманістичного підходу. Запрошуємо до співпраці та участі в роботі секції усіх бажаючих зайняти екзистенціальну позицію в психології і в житті.

8. Трансактний аналіз

ьогодні трансактний аналіз являє собою один з класичних варіантів сучасного психоаналізу. Його розвиток ішов стрімко, адже перша згадка ідей трансактного аналізу належить до 1957 року [8].

Він розроблений як спеціальний метод групової психотерапії, де взаємодія індивідів аналізується з точки зору трьох основних станів "Я". А одиниця взаємодії була названа трансакцією.

Згідно концепції Берна, кожна людина являє собою сховище стереотипів, зумовлених специфікою виховання в самому широкому сенсі цього слова. І одночасно є в кожній людині щось таке, що штовхає її на спонтанні вчинки і дії, обумовлені дитячим «хочу» або «не хочу» (емоції, імпульси і т.д.). У реальному житті люди намагаються співвідносити «хочу» і «повинно», причому ті, кому це вдається зробити в найкращій мірі, більш гармонійно вписуються в навколишній світ. Вони постають перед оточуючими найчастіше розумними і процвітаючими людьми, можуть займати в житті хороше соціальне становище. Сукупність усталених стереотипів Е. Берн називає станом «Батько», а тверезого «вагаря», що порівнює «хочу - потрібно», - словом «Дорослий». А наші емоції та імпульси - «Дитиною». Так само, як і у З. Фрейда, структура особистості у Е. Берна трьохкомпонентна. У кожній людині дуже складним чином переплетені ці три стани: «Дорослого», «Батька», «Дитини» [1].

Спілкування з людьми (начальником на роботі, продавцем в магазині, другом, товаришем по службі і т.д.) може будуватися по-різному, залежно від психологічного стану людини, від теми спілкування і - що дуже важливо - від того, чи є взаємодія безкорисливою, або людина хоче чогось домогтися від свого співрозмовника. Треба враховувати, що при цьому включаються різні психологічні механізми, які викликають у людини домінування того чи іншого стану, кожен з яких користується своєю особливою «мовою» слів, жестів і вчинків.

При обміні трансакціями я сигналізую про те, що визнаю вас, а ви повертаєте це визнання. У мові трансактного аналізу будь-який акт визнання називається погладжуванням. Люди потребують погладжування для підтримки свого фізичного і психічного здоров'я.

Комунікація може бути ефективною в тому випадку, якщо вона ведеться одною і тому ж «мовою», тобто (за термінологією Е. Берна), коли «Дитина» розмовляє з «Дитиною», «Батько» з «Батьком», а «Дорослий» «Дорослим». Ажурна конструкція спілкування набуває хаотичні риси Вавилонської вежі, якщо один із співрозмовників говорить мовою «Батька», а інший - мовою «дитини» і т.д. [1].

Е. Берн вважав, що люди грають в різні ігри, якими заповнене, в основному, все життя людства. Найстрашнішою грою на Землі, за висловом самого Берна, є війна [1]. У зв'язку з цим дуже важливо відзначити, що групова психотерапія (за Е. Берном) повинна складатися на рівні «Дорослий - Дорослий». Мета полягає в тому, щоб навчитися виділяти стани «Дорослого» як у своїй власній свідомості і поведінці, так і в свідомості і поведінці інших людей, домагаючись спілкування на рівні «Дорослий - Дорослий» [1].

Такі трансакції, як ритуали, спільні заняття та розваги, спрямовані на досягнення певних цілей - структурування часу й отримання впливів від оточуючих. Це «чесні» [1, с.107] трансакції, які не передбачають маніпуляцію іншими. Ігри ж «нечесні» в самій своїй основі. Ігри - це серії прихованих трансакцій, що ведуть до певного, часто негативного результату, в якому зацікавлений той чи інший гравець.

Гра - це актуальна послідовність трансакцій, в результаті якої обидві сторони відчувають рекетні почуття (помилкові почуття) [12].

В основі трансакцій лежить так званий сценарій - генеральний план, модель якого намічається в ранні дитячі роки. Сценарій - це персональний план життя, вироблений як стратегія виживання.

По Берну, найважливіші рішення, що визначають ставлення до життя, приймаються в перші два-три роки, а більша частина сценаріїв засвоюється до шести років. Основними детермінантами сценаріїв є Дитячі стани «Его» її батьків, які впроваджуються у свідомість дитини за допомогою заборон. У той час як деякі заборони виражаються досить чітко, наприклад, «Не можна плакати на очах у всіх» або «Не можна бити тих, хто менше тебе», інші можуть лише матися на увазі. Наприклад, дитині, яку розпікають за відверті прояви почуттів, цілком може бути навіяно «не відчувай». Такі часто використовувані навіювання, як «ти ніколи нічого не доб'єшся», «нікому не можна вірити» або «від тебе тільки шкода» трансформуються зазвичай в наступні життєві сценарії: «я ніколи нікому не буду вірити», «я повинен стати сильним» і так далі.

Сценарії, в свою чергу, посилюють вплив нав'язаних заборон. Таким чином, коло замикається. Вибраний сценарій життя відповідає життєвої позиції. По Берну, сценарій проявляється в рухах, жестах, позах, манерах людини, а також важливу роль у створенні сценаріїв грають фантазії і чарівні казки, що запам'яталися з дитинства.

У роботі «Що ви говорите після того, як говорите «Здрастуйте» Берн пов'язує виліковування з повним розривом зі сценарієм і виробленням нового шляху розвитку [2].

Перший крок керівника групи в терапії трансактним аналізом полягає в тому, щоб допомогти учасникам занять навчитися розрізняти способи поведінки Батька, Дитини і Дорослого. Щоб допомогти членам групи навчитися контролювати внутрішні психічні процеси в стресових ситуаціях використовується структурний аналіз.

Оскільки кожному его-стану притаманний певний патерн почуттів, переживань і поведінки, для полегшення роботи в групі можна скласти таблицю чинників «его-станів». Це допомагає пацієнтам швидше навчитися розрізняти свої его-стани.

Керівник групи для діагностики станів его може застосовувати прийоми, взяті з гештальт-терапії, наприклад, метод «порожніх стільців» - учасник повинен «розсадити» все стани его по стільцях і закликати їх до взаємодії [4, 5]. При використанні іншого прийому, відомого як «репетиція сценарію», два або більше учасників розігрують сценку, яка ілюструє якусь проблему, важливу принаймні для одного з них. Тим часом одні члени групи стоять поруч і грають роль Батька, інші Дитину, а треті роблять зауваження як Дорослі.

Наведемо приклад такої вправи. Її мета - отримати практику у діагностиці станів его.

Отже, дійові особи: мати, батько, дочка одинадцяти років.

Дочка (мрійливо): У Галки батьки на тиждень виїжджають. Вони з братом цілий тиждень одні будуть, від батьків відпочинуть... (Дитина).

Мати (поперхнувшись): Від батьків? Відпочинуть? (Батько).

Дочка: Ну так! Це ж так здорово - пожити самим. Їм залишать їжу, а що ще треба? (Дитина).

Батько (випередивши дружину): Ти б теж хотіла пожити одна? (Дорослий).

Мати: Як - одна?

Дочка: А що? Я впораюся (Дитина).

Батько: От і добре. (Звертається до дружини): Мені якраз сьогодні запропонували недорогий тур на два тижні для нас з тобою. Поїхали? Я вже три роки у відпустці не був (Дорослий).

Мати (включившись): Знаєш, я подумала зараз, що ти права. Нам, напевно, і правда треба один від одного трохи відпочити... (Дорослий - Дорослій).

З наведених прикладів видно, що діагноз станів его є початковим етапом аналізу взаємодій. Дія починається, коли дві людини виявляються разом. Его кожного індивіда може перебувати в станах Батька, Дорослого чи Дитини; таким чином, коли дві людини перебувають наодинці в одній кімнаті, там насправді присутні шість осіб, кожна з яких може раптово з'явитися.

Взаємодія складається з стимулу з боку однієї людини і відповідної реакції іншої. Багато взаємодії прості та безпосередні,

Такі приховані взаємодії на подвійному рівні породжують ігри. Іграм завжди притаманне ігнорування на психологічному рівні. На соціальному рівні гравці сприймають гру як обмін інтенсивними погладжуваннями. Ігри займають більшу частину в структуруванні часу. Ігри звичайно є найближчим несвідомим, а коли усвідомлюються, то руйнуються. Ігри завжди нечесні, вони включають в себе взаємодії, містять слабинку, пастку, відповідь, удар, розплату, винагороду.

Найбільш добре гри розпізнаються в психотерапевтичних ситуаціях, при індивідуальній і особливо груповій психотерапії. Керівник групи допомагає розпізнати гру і припинити її, зазначаючи при цьому психологічну чи соціальну користь даної гри для всіх членів групи.

Перший принцип трансактного аналізу полягає в тому, що всі люди - хороші (О'кей)

Другий принцип трансактного аналізу: кожна людина має здатність думати.

Третій принцип трансактного аналізу: людина може змінювати поведінку і ситуації, які її не влаштовують, і свої раніше прийняті рішення, в тому числі і ті, які вона прийняла до того, як почала говорити.

1. Контрактний метод. Він виходить з того, що пацієнт і терапевт знаходяться в рівному положенні. Оскільки обидва беруть участь в процесі зміни, необхідно чітко уявляти частку участі кожного в цій задачі, тому фахівець і клієнт укладають контракт. Він визначає частку відповідальності, яку бере на себе кожна сторона.

2. Принцип відкритої комунікації. Згідно з цим принципом, терапевт і пацієнт говорять на простій мові звичайними словами. Це означає, що клієнт може читати літературу з аналізу. І більше того, чим більше він поінформований в теорії, тим більший результат може бути досягнутий в терапії. У практиці трансактного аналізу записи терапевта доступні для клієнта. Коли терапевт використовує надмірно багато термінології, незрозумілої клієнту, вважається, що цим він прагне захиститися від власної невпевненості, власних проблем.

9. Біхевіорально поведінкові напрями у психологія

Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія за основну мету має створення нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку [34]. Сьогодні в біхевіо-ральній психотерапії існують три головні течії: класичне зумовлення, оперантне зумовлення та "мультимодальне програмування".

Як зазначає О. Ф. Бондаренко, зумовлювання - поняття, що охоплює всю сукупність стимулів поведінки. Розрізняють два види зумовлювання: класичне (павловське), коли навчання відбувається лише за допомогою поєднання стимулів, та оперантне (скіннерівське), коли навчання проводиться шляхом вибору стимулу, який супроводжується позитивним (на противагу негативному) підкріпленням. Розрізняють також безумовне навчання, що відбувається поза спеціально організованими стимулами.

Головна мета біхевіоральної психотерапії - забезпечити нові умови для навчання, виробити нову систему стимулів і на цій основі допомогти оволодіти новою поведінкою у процесі тренінгу. Людина розглядається як продукт і творець навколишнього середовища. Психолог виступає у чітко окресленій ролі вчителя, наставника або лікаря, який слугує соціально-психологічною моделлю, зразком для наслідування, яким він виступає в очах клієнта.

Техніка психотерапевтичної роботи цього напрямку будується на твердженні, що певна поведінка є наслідком певного впливу. Це означає, що невротична (дезадаптивна) поведінка - це результат неправильного навчання. Тому в основу психотерапії покладено сукупність прийомів формування нової поведінки (переучування), встановлених шляхом експериментальних досліджень і теоретичних припущень біхевіоризму.