Життєвий шлях самоздійснення особистості

Шарлотта Бюлер з'ясувала закономірності ("регулярності") у зміні фаз життя, у зміні домінуючих тенденцій (мотивацій), у зв'язку зі зміною обсягу життєвої активності, її дослідження стоять осторонь в історії психології, хоча викликали резонанс у науці.

Рушійною силою розвитку, за Ш. Бюлер, є природжене прагнення людини до самоздійснення, або виконання всебічної реалізації "самої себе". Самоздійснення - підсумок життєвого шляху, коли цінності і прагнення людини усвідомлено або неусвідомлено дістали адекватну реалізацію.

Поняття самоздійснення близьке за змістом до поняття самореалізації або самоактуалізащї - у екзистенціалістів. Але самореалізація є лише моментом самоздійснення.

Самоздійснення тлумачиться як результат і як процес, що для кожного віку має свої особливості:

1. Хороше самопочуття (0-1,5 року).

2. Переживання завершення дитинства (12—18 років).

3. Самореалізація (25/30 - 45/50 років).

4. Самозавершеність (65/70 - 80/85 років).

Повнота, ступінь реалізації себе залежить від спроможності індивіда ставити мету, адекватну його внутрішній суті, собі самому. Така спроможність називається самовизначенням. Чим зрозумілішс людині її покликання, тобто чим чіткіше виражене самовизначення, тим повніше самоздійснення. Становлення цільових структур є вихідним в індивідуальному розвитку, і його можна осягнути, вивчаючи основні закономірності цього становлення і зміну життєвої мети особистості.

Усвідомлення життєвої мети - умова збереження психічного здоров'я особистості. Це необхідно тому, що причиною неврозів є не стільки сексуальні проблеми (як це видається 3. Фрейду) або почуття неповноцінності (за А. Адлером), скільки недостатність спрямування, самовизначення. Поява життєвої мети приводить до інтеграції особистості.

Для обгрунтування своєї концепції самоздійснення через самовизначення Ш. Бюлер застосовує теорію систем Л. Берталанфі, особливо його ідею про властиву живим системам тенденцію до підвищення напруження, необхідного для активного подолання середовища. Адже біологічні процеси, спрямовані на підвищення напруження у відкритій системі "особистість", дають енергію для досягнення самоздійснення.

Концепція спонтанної активності психофізичного організму суперечить фрейдівському розумінню чинників, що спрямовують поведінку людини як прагнення зменшити напруження.

Вивчивши сотні біографій різних людей, представників різноманітних соціальних класів і груп бізнесменів, робітників, фермерів, інтелігентів, військових, Ш. Бюлер висунула концепцію про фази життєвого шляху людини.

Поняття фази вказує на зміну напрямку розвитку, на його перервність. Вивчалися в біографіях три аспекти:

1. зовнішній, об'єктивний хід подій життя;

2. історія творчої діяльності людини;

3. вікові зміни у внутрішньому світі особистості, особливо у ставленні людини до власного життя.

Концепція розглядає життєвий шлях людини як процес, що складається з п'яти фаз. Сенс життєвого циклу людини полягає в наступному: фази життя мають в основі розвитку цільові структури особистості — самовизначення.

Усього дослідниця виявила і описала п'ять фаз життя.

Перша фаза (вік 16-20 років) - період, що передує самовизначенню. Він характеризується відсутністю в індивіда власної сім'ї і професійної діяльності, тому виноситься за межі життєвого шляху.

Друга фаза (з 16-20 до 25-30 років) - період спроб. Людина пробує себе в різних видах діяльності, заводить знайомства із представниками протилежної статі, шукає супутника життя.

Багато спроб і помилок указують на функціонування мотивації самовизначення, що спочатку має випереджувальний, дифузний характер. Тому особливість внутрішнього світу молодої людини - надія прогнозування можливих шляхів подальшого життя.

Вибір життєвих цілей і шляхів у юнацькому віці нерідко призводить до розгубленості, невпевненості у собі і водночас зумовлює прагнення людини братися до значних справ і звершень.

Третя фаза (від 25-30 до 45-50 років) - це пора зрілості. Вона настає в той період, коли людина знаходить своє покликання або просто постійне заняття, коли вона має вже власну сім'ю.

Періоду зрілості людини властиві:

1. реальні сподівання від життя;

2. твереза оцінка власних можливостей;

3. суб'єктивне бачення цього віку як апогею життя.

У період зрілості відбувається специфікація самовизначення - людина визначає конкретну життєву мету і має деякі реальні результати, впевнено просувається до бажаного самовизначення. У 40 років усталюється самооцінка особистості, яка є результатом життєвого шляху в цілому, життя як процесу вирішення завдань. Тобто підбиваються перші підсумки життя і дається оцінка власних досягнень.

Четверта фаза (від 45-50 до 65-70 років) - фаза старіння людини. У цій фазі вона завершує професійну діяльність, її родину покидають дорослі діти. Для людини настає "тяжкий" вік душевної кризи, втрати репродуктивної здатності, скорочення часу подальшого життя.

У людей, які старіють, посилюється схильність до мрій, самотності, спогадів. Наприкінці цього періоду завершується шлях до самоздій-снення, відбувається порушення мети життя, життєвої перспективи.

У п ятій фазі (від 65-70 років до смерті) - старість. Більшість людей залишає професійну діяльність і замінює її хобі.

Послаблюються і руйнуються всі соціальні зв'язки. Внутрішній світ людей похилого віку звернений до минулого, у ньому переважають тривога, передчуття близького кінця й бажання спокою. Тому п'ята фаза не зараховується до життєвого шляху.

Розуміння п'ятої фази життя як пасивного очікування смерті суперечить фактам активної] творчої старості.

Фази життя Ш. Бюлер пояснює, користуючись поняттям типу розвитку.

"Вітальний" чинник детермінується внутрішніми особливостями особистості. Пік творчих досягнень збігається з біологічним оптимумом, тобто тип розвитку визначається домінуванням біологічного чинника.

"Ментальний" чинник детермінує інший тип розвитку - психологічний - і характеризується тим, що творча активність людини досягає апогею і стабілізується на високому рівні наприкінці біологічного оптимуму, або в період згасання організму.

Детермінанта життєвого шляху людини зосереджена у внутрішній духовній сутності людини. А саморозвиток духовного єства приводить до розгортання фаз життя, до самоздійснення іманентних потенційних можливостей людини.

Отже, концепція виходить з природжених властивостей людини до самовизначення і прагнення до самоздійснення, що становлять основні рушійні сили розвитку особистості. А життєвий шлях значною мірою є результатом саморозвитку духу.

Життєвий шлях має просторово-часову структуру. Він складається з вікових і індивідуальних фаз, що визначаються за багатьма параметрами життя.

29. Життєва перспектива, життєвий вибір, доля.

Життєва перспектива у часовому вимірі, тобто бачення особистістю власного майбутнього у часі, його планування як послідовність досягнення певних життєвих цілей є більш дослідженою (К.Левін, В.І.Ковальов, Ж.Нюттен, Н.М.Толстих, Л.Франк та інші). Смисловий вимір (система особистісних смислів), що детермінований рівнем сформованості смислових утворень (О.Г.Асмолов, Є.З.Басіна, Б.В.Зейгарник, Д.О.Леонтьєв) та визначає спрямованість життєвої перспективи особистості, вивчений недостатньо. Водночас, органічна взаємопов’язаність часового та смислового вимірів образу майбутнього, що є складовою уявлень особистості про світ та себе в цьому світі, виступає необхідною передумовою становлення узгодженої життєвої перспективи. Як складне утворення узгоджена життєва перспектива визначається усталеністю уявлень про майбутнє, засвідчує здатність особистості до ефективної самореалізації власного Я, її готовність до прийняття рішень та самостійних дій у нових, незвичних умовах.

Констатована багатоаспектність та варіативність розуміння поняття життєвого шляху особистості дозволила виокремити як найбільш перспективний структурно-динамічний підхід, за яким життєвий шлях представлений динамічною характеристикою в концепціях: життєвого світу (Ф.Ю.Василюк, Т.М.Титаренко); суб’єктивної картини життєвого шляху (Б.Г.Ананьєв, О.О.Кронік); імпліцитної картини світу як системи особистісних конструктів (Дж.Келлі).

Структурним виміром життєвого шляху є часова перспектива, яка визначає спрямованість людського життя та наділяє ознаками тривалості життєву перспективу. Складовими життєвої перспективи виступають психологічне минуле, теперішнє та майбутнє, органічна єдність яких становить часову цілісність. Життєва перспектива є образом бажаного, усвідомлюваного як можливого майбутнього життя за умов досягнення певних цілей. За К.О.Абульханова-Славською, життєві перспективи включають сукупність обставин та умов життя людини, які надають можливості для оптимального життєвого просування. Становлення життєвої перспективи характеризується емоційно забарвленим ставленням особистості до свого майбутнього. Окрім того, цей процес тісно пов’язаний з рівнем розвитку когнітивних здібностей індивіда.

Суттєвим моментом теоретичного аналізу проблеми є обґрунтовані Є.І.Головахою критерії оцінювання часового виміру життєвої перспективи: 1) оптимістичність, 2) диференційованість, 3) довготривалість, 4) реалістичність, 5) узгодженість, які лягли в основу нашого емпіричного дослідження.

Структурними компонентами, які забезпечують реалізацію життєвої перспективи, є життєві цілі, плани та програми, набутий життєвий досвід особистості.

Життєві цілі виступають основними мотиваційними орієнтирами життєвого шляху особистості щодо власного майбутнього, виконують функцію мисленнєвого передбачення результатів діяльності і є предметною та хронологічною віхою актуального майбутнього. Виділяють різновиди цілей: реальні, утопічні, ідеальні. Здатність особистості відділяти мрію від реальності, фантазію від дійсності, зосереджувати зусилля на реальних цілях є визначальним чинником становлення реалістичної перспективи.

Життєві плани є засобом здійснення життєвих цілей, їх конкретизацією в хронологічному та змістовому аспектах. Життєві плани та життєві стратегії визначають порядок дій, необхідних для реалізації життєвих цілей. Умовою реалізації цілі є її предметна визначеність та узгодженість з терміном виконання плану. Розширеним варіантом життєвого плану є життєва програма особистості, яка охоплює не тільки близькі цілі, а й спрямована на планування всього життя людини. Побудова життєвих планів та програм спирається на життєвий досвід особистості і коректується ним.

Спрямованість у майбутнє, окрім часового, має смисловий вимір, детермінована пошуком смислу життя, становленням життєвої позиції і дотриманням життєвої лінії. Передумови реалізації життєвої перспективи пов’язані із здатністю особистості до саморегуляції: висунення цілей, уявлення про шляхи та засоби їх досягнення, готовність щодо виконання програми дій та реалізації власних планів, а також наявність системи суб’єктивних критеріїв, за якими відбувається контроль та оцінка результатів.

Особистісні смисли, впливаючи на організацію життєвого шляху, утворюють динамічну смислову систему: особистісні цінності, смислові конструкти та смислові диспозиції (локус контролю). Ціннісно-смислова система, яка виконує функції регуляції та контролю життєтворчості особистості, має також просторово-часовий вимір свого розгортання. На цій підставі ми вважаємо гармонійну взаємопов’язаність часового та смислового вимірів життєвого світу особистості необхідною умовою становлення узгодженої життєвої перспективи.

Система особистісних цінностей є засобом диференціації предметів і явищ довкілля за їхньою значущістю, визначає стійке ставлення суб’єкта до навколишнього світу, яке формується в процесі свідомого вибору життєво важливих для нього об’єктів. Сформованість ієрархічної системи особистісних цінностей забезпечує гармонійну цілісність, моральну усталеність особистості, її здатність до самовизначення в майбутньому. Інтенсивне становлення узгодженої системи особистісних цінностей починається в ранньому юнацькому віці.

Поняття „ вибір “ вчені розглядають як обрання однієї з численних альтернатив. Вибір є необхідноюпсихологічноюумовоюприйняттястратегічноважливогорішення, оскільки саме цей психологічний механізм дозволяє перейти від невизначеності до накреслення життєвої цілі.

У численних працях Г.О. Балла вказується на тенденцію посилення уваги вчених до стратегічних життєвих виборів. „Безперечно, вказана увага до стратегічних особистісних виборів є цілком виправданою і зісвітогляднихміркувань, і у зв’язку з проблемами наданняпсихологічноїдопомоги людям, якіперебувають у кризовомустані, вихід з якогонеможливий без здійснення адекватного життєвоговибору“ — зазначаєвчений. Георгій Олексійович неодноразово підкреслює унікальність і неповторність кожного життєвого вибору та наслідків прийняття рішення: „у просторі реального життя кожний акт вибору є більш відповідальним — адже «переграти» його тут, строго кажучи, неможливо (за стародавнім висловом, не можна двічі увійти у той самий потік); у кращому разі вдається, витративши додаткові ресурси, виправити більшою чи меншою мірою негативні наслідки вказаного акту“. [1]. Як бачимо, психологічний зміст виборів, які здійснює людина, може бути дуже різний, а тому і прийняття рішення про обрання одного із шляхів і реалізація цього рішення є надзвичайно нелегкою справою.

Одним із найбільших внесків у розвиток концепції життєвих цілей, життєвого стилю і необхідності прийняття особистісних рішень зробив А. Адлер. Вчений проголосив ідею, згідно якої особистість виробляє специфічну життєву мету, використовуючи її як орієнтир. На життєву мету людинивпливаютьїїособистийдосвід, їїцінності, схильності та особистіякості. Життєва мета не завжди є усвідомленою. Вона залежитьвідзначення, якоголюдинанадаєжиттю табудуєтьсянаосновіїї стилю життя і проходить через все життя. Формування життєвих цілей починається у дитинстві як компенсація почуття неповноцінності, незахищеності та безпорадності у світі дорослих. Вони, зазвичай,є містком із незадовольняючого теперішнього у яскраве, підвладне нам, майбутнє життя. Потім, коли ми стаємодорослими, у нас можутьз’явитисячіткі, логічні причини для нашоговиборукар’єри. Постановка життєвихцілейособистістю є невід’ємноючастиноюпрогнозуваннявласногомайбутнього. Це комплекс засобів, якийдозволяєпристосуватися до навколишньоїдійсності. Згіднопоглядів А. Адлера, ключ до розумінняповедінкилюдинизнаходиться у прихованихцілях, якими вона керується. Вченийприписувавособистостіунікальність, самосвідомість і контроль над своєю долею — якості, які є необхідними для правильного прийняттярішень.

У концепціїжиттєтворчості Л.В. Соханьжиттялюдинирозглядається як творчийпроцес, у якому вона весь час повинна ставитижиттєвіцілі та прийматирішення. Розробляючи, коригуючи і здійснюючисвійжиттєвийсценарій, особистістьоволодіваємистецтвомжити — особливимумінням, яке базується на глибокомузнанніжиття, розвиткусамосвідомості та володінні системою засобів, методів і технологійжиттєтворчості. Таким чином, дослідницявказувала, щокожнавільналюдинамає право на індивідуальнийризиквиборів, постановки цілей, певнихзасобіввирішенняжиттєвих задач, набуттясвогоіндивідуальногодосвіду.

Т.М. Титаренко називає життєві цілі однією з форм прогнозування власного майбутнього людини, які у концентрованому вигляді відображають потреби особистості, її найважливіші інтереси. Ціліможуть бути розумними і не дуже, масштабними і ситуативними, гнучкими і жорсткими. Їх постановка повинна здійснюватися з урахуваннямреальнихможливостейїхдосягнення, оскількизруйновананадія є причиною найнебезпечнішихстресів. Довготриваліцілідопомагаютьлюдиніусвідомитисмислсвогоіснування, конкретизуватийого, віддалені — дозволяютьуникнутипостійнихсумнівів у доречностівласнихрішень.

Як вказують у дослідженнях В.Г. Панок та Г.В. Рудь (В.Г. Панок, 2006), однеізвирішальнихуміньособистості на життєвому шляху — вмінняприйматирішення. Ученівизначаютьжиттєвий шлях як сукупністьподій та обставиніндивідуальногорозвитку, яківирішальновпливають на формуванняособистості та зумовлюютьїї структуру й основнужиттєву проблематику. При цьомуособистість та умовиїїжиттєдіяльностірозглядаються як єдинацілісна система життєвоїситуаціїособистості, щозабезпечуєперехідлюдинивідминулого до майбутнього через розв’язанняконкретноїжиттєвої проблематики і механізмиприйняттярішень та побудовижиттєвихпланів. Таким чином, ученівизначаютьцілепокладання та прийняття рішеньневід’ємноючастиноюрозвиткуособистості у побудовівласногожиття.

Доля.

Проблема долі, як вже наголошувалось, ніколи не втрачала своєї актуальності, тому в різних формах вона постає у значній кількості психологічних та філософських праць. Систематизація та узагальнення цих здобутків частково була здійснена нами у дисертаційному дослідженні присвяченому міфологемній складовій свідомості сучасної людини [1]. Виконуючи задачу дослідження практичного терапевтичного значення міфологеми «доля», нами було видано статтю присвячену безпосередньо аналізу цієї ідеї в концепціях психоаналітичного напряму [2]. Продовженням та вирішенням перспективного завдання поставленого в минулій публікації є дана стаття, що поширює дослідження на інші напрями та школи психології.

Одним з перших, хто поклав поняття «доля» в основу свого вчення був угорський психіатр Л. Зонді. У 1937 році у своїй лабораторії ендокринології та конституційної патології в Будапешті він створив вчення, яке отримало назву «аналіз долі». Сформований підхід мав багато спільного з психоаналітичним напрямом. В його основу Л. Зонді поклав поняття «сімейного несвідомого», що за етимологією наближається до особистісного несвідомого З. Фройда та колективного несвідомого К.Г. Юнга. Зонди намагався поєднати психоаналіз і психіатрію, зорієнтувавши глибинно-психологічну теорію на конституційні, спадково детерміновані аспекти інстинктивних спонукань. Основне завданням терапії, в цьому контексті, він вбачав у мобілізації ізольованих функцій особистості і корекції генетично преформованих негативних стереотипів соціальної поведінки. Л. Зонді вважав генетичну зумовленість одним з визначальних чинників долі людини. До цього висновку він дійшов шляхом генеалогічних досліджень, які показали, що у виборі партнерів люди тяжіють до тих, хто є носієм ідентичних спадкових захворювань в латентній формі [3]. Цей феномен отримав назву геотропізму. Л. Зонді не вважав, що генетична зумовленість є прямолінійною, але зазначав, що вибір життєвого шляху спричиняється багатьма факторами несвідомої природи [4].

Для виявлення інстинктивних потреб, що творять долю людини Л. Зонді розробив клінічний метод, що виявляє вісім тенденцій, які визначають поведінку і зумовлюють вибори людини. В процедурі проведення методу він дотримувався класичної психоаналітичної процедури з застосуванням активного підходу. Л. Зонді виділив два типи долі: нав’язану та вільну. До чинників, що нав’язують долю він відніс, перш за все, спадковість та афективну природу людини, оточення (соціальне мікро- та макро- середовище), професійний та матеріальний статус, що визначає оточення, ментальне середовище (політичний та релігійний світогляд, виховання, можливості здобути освіту). Поняття «нав’язана доля» означає, що людина не вільна в своєму виборі, здійснює його під впливом цих факторів. Таку зумовленість

Л. Зонді пояснював тим, що рецесивні гени, пригнічені сильнішими домінантними, також намагаються виявити себе. Якщо домінантні гени виявляються як фенотип, слабші, рецесивні гени заявляють про себе геотропічно та генотипово. Визначені Л. Зонді фактори важко піддаються змінам, але дослідник припускав, що доля частково може бути вільною, він протиставив долі, що нав’язується, свободу вибору та особистісну відповідальність [5].

Доля в концепції Л. Зонді зумовлюється спадковістю, що не усвідомлюється та впливає на неї, поряд з іншими чинниками, такими як соціальне середовище, професійний статус та інше. Тобто в системі роботи розробленій Л. Зонді доля виступає як поєднання закономірностей життя людини: подій, виборів, вчинків та може змінюватись шляхом аналізу, усвідомлення та вольових дій.

У сучасній практичній психології було здійснено ряд наукових розробок проблеми долі, зокрема О. Варламовою, яка розглядає долю передусім як терапевтичний момент у психологічному консультуванні. Свій підхід вона називає «рефлексивним долевивченням». Сутність його полягає у «включенні рефлексивних зусиль клієнта, спрямованих на усвідомлення своєї чуттєвості і призначення [19]». Автор методу не пояснює феномену «доля», а визнає його як факт, означення процесу розгортання життєвих подій, і будує свої концепти на основі цього факту. У цьому підході доля розуміється як даність майбутнього, а не як міфологемне утворення. Авторська модель творчої унікальності передбачає вирішення наступних психологічних задач: переживання сильних емоцій, коли все життя уявляється стресом, поверхневе життя, пасивне самокопання, непотрібна активність, що немає сенсу, невіра у власні сили. [18].

Проаналізувавши контекст та способи використання міфологеми «доля» в різних психотерапевтичних напрямках, течіях та підходах, що сформувались протягом минулого століття, ми прийшли до висновку, що більшість авторів наголошують на необхідності усвідомлення долі. Наведені праці демонструють, що дослідники цілеспрямовано, або інтуїтивно, торкаються концепту долі, як такого, без якого неможливим є пояснення екзистенційних засад життя особистості. У своїх наукових розвідках вони сходяться на думці про зумовленість долі попереднім, найчастіше дитячим, досвідом людини. Спільною також є ідея про те, що можливо здійснювати певний терапевтичний вплив на долю людини.

Зауважимо, що об’єктивно конструкт «доля» є штучним. Це ускладнює її вивчення та дає широкий спектр для трактувань і приписування різноманітних значень. Вона існує в свідомості кожної людини опредметнюючись в її діях, вчинках та переживаннях. Саме тому неможна не зважати на існування цього конструкту, що може скласти неоціниму роль для практичної роботи психологів та психотерапевтів, які працюють з екзистенціними проблемами людини.

Перспектива подальших досліджень полягає у розробці психотерапевтичної методики допомоги особистості в переживанні екзестенційних проблем, що базується на використанні психологічного конструкту «доля».

30. Соціальна активність особистості.

Соціальна активність особистості — системна соціальна якість, у якій виражається і реалізується рівень її соціальності, тобто глибина і повнота зв'язків особистості із соціумом, рівень перетворення особистості в суб'єкт суспільних відносин.

Найважливішими ознаками соціальної активності особистості є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси і реальна участь у суспільних справах, що диктується прагненням змінити, перетворити, чи навпроти, зберегти, зміцнити існуючий соціальний порядок, його форми, сторони.

По своєму змісту, з орієнтованістю на визначені цінності, а також за рівнем їхнього осмислення, по характеру і рівню реалізації соціальна активність дуже різноманітна. Вважається, що аналіз її зв'язку із соціальністю дає можливість визначити типи соціальної активності. Виходячи з особливостей цього зв'язку, можна виділити три основних критерії соціальної активності: широту цінностей особистості; міру, глибину прийняття, засвоєння особистістю цінностей; особливості реалізації цінностей особистості.

Перший критерій дає можливість визначити широту, діапазон цінностей особистості, рівень соціальності в плані орієнтації на інтереси не тільки однієї соціальної групи, але і всього суспільства в цілому, людства. Соціальна активність може мати езопову спрямованість, замикаючи людину в просторі її особистої суб'єктивності; альтероцентричну, що підкоряє життя служінню близьким; соціоцентричну, спрямовану на реалізацію суспільних потреб різного рівня.

При використанні такого критерію, як глибина засвоєння цінностей вихідним методологічним принципом є виділення трьох сторін особистості: раціональної, чуттєво-емоційної, вольової. Особистість може приймати цінності на рівні почуттів, настроїв, чи знань вольових устремлінь.

Як правило, на рівні емоцій особистість засвоює цінності поверхово, хоча й у яскравій емоційній формі. На рівні знань відбувається більш глибоке і конкретне засвоєння цінностей. На рівні вольових устремлінь формуються соціальні установки, тобто готовність до дії, до реалізації потреб, цінностей. Тільки в єдності всі ці рівні дають дійсно повне і глибоке прийняття цінностей. Яскравим вираженням органічного зв'язку знань, почуттів і волі, що забезпечує справжню соціальну активність, є переконання особистості, її соціальні установки.

Показниками рівня реалізації цінностей виступають характер і масштаби, результати, форми діяльності.

При аналізі характеру особливо важливо з'ясувати, чи реалізуються інтереси, соціальні ролі чисто формально, чи стандартно творчо, який рівень творчості, новацій у методах, способах реалізації. Чи є реалізація внутрішньо несуперечливим процесом, коли реалізуються ціннісні орієнтації особистості, її соціальні установки, чи існує розрив між цінностями, ціннісними орієнтаціями особистості, її соціальними установками і діяльністю, коли на базі ситуаційних мотивів реалізуються інші цінності. Виявлення внутрішньої єдності процесу реалізації досягається в результаті зіставлення ціннісних орієнтацій, соціальних установок і діяльності особистості.

При вивченні масштабів необхідно виявити, чи бере особистість на себе в зв'язку з орієнтацією на визначені цілі, додаткові зобов'язання, більш вагомі спеціалізовані ролі чи лише сумлінно або ініціативно виконує раніше їй властиві.

При вивченні форм активності найважливіше виявити одноплановість чи різноплановість проявів соціальної активності. Чи реалізуються визначені цінності, інтереси, цілі в одній чи різноманітних формах? Тісний зв'язок, взаємопроникнення форм соціальної активності є необхідною умовою її існування і розвитку. І, навпаки, активність буває неповноцінною, коли форми не доповнюють, а суперечать одна одній. Наприклад, зараз у нашій країні особливо гостро стоїть протиріччя між політичною і моральною активністю.

31. Психологічне переживання: суть, визначення, підходи. (у зошиті.)

32. Типи психологічного переживання.

Типологія життєвих світів

Психологічний світ не знає нічого непсихологічних, в ньому не може з'явитися нічого чужорідного, що відноситься до іншої природі. Проте в психологічному світі час від часу виявляються особливі феномени (в першу чергу труднощі і біль), які хоч і є повністю психологічними і належать виключно життєвої реальності, але в той же час як би кивають у бік чогось непсихологічних, джерелом чого даний життєвий світ бути не міг. Подібного роду феномени можуть бути умовно названі "прикордонними", вони конституюють зовнішній аспект життєвого світу, як би закладають основу, на якій виростає реалістичне сприйняття зовнішньої дійсності.

Під внутрішнім аспектом психологічного світу (або внутрішнім світом) мається на увазі внутрішню будову життя, організація, спряженість і зв'язаність між собою окремих її одиниць. Простота, строго кажучи, повинна розумітися як відсутність надорганічнім структурованості і спряженості окремих моментів життя.