Розвиток освіти і науки в Україні XVIII ст. Києво-Могилянська академія — осередок української освіти і науки.

Попри всі негаразди, що були зумовлені поступовою ліквідацією української державності та російським самодержавством, умови культурного розвитку Лівобережної України були кращими, ніж за часів польської влади, яка збереглася на Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви, покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох православних культур – української й російської. Протягом тривалого часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури. Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й залучитися до культурних цінностей.

Лівобережна і Слобідська Україна в XVII- першій половині XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу. Дітям з багатих родин зазвичай приватні уроки давали мандрівні дяки, а деяким з них – і вихованці Києво-Могилянської колегії.

Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. – академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була».

У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них Інокентій Гізель, автор «Синопсису» – першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович, письменник Лазар Баранович та багато інших. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо.,

Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у академії здобувало освіту: діти: козацької старшини – 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян – 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу».

Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Українські вчені й церковні діячі брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської культури. Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький став вихователем царської сім’ї, заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію. Згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії. Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців. Взагалі українські вчені й церковні діячі відіграли величезну роль у поширенні освіти і розбудові московської культури. Достатньо сказати, що сучасна російська мова значною мірою сформувалася за їх участю під впливом української. Натомість сучасна українська мова у своєму формуванні зазнала сильного впливу з боку польської.

За зразком Києво-Могилянської академії в Харкові, Чернігові та Переяславі були створені нові навчальні заклади – колегіуми. Навчальні плани в них були схожими з навчальними планами академії. Тут вивчали слов’яно-руську, церковнослов’янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, географію, історію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов'я. Згодом при Харківському колегіумі почали діяти додаткові класи, орієнтовані на світські потреби. У цих класах викладали іноземні мови, інженерну справу, архітектуру тощо. Серед викладацького складу колегій було чимало видатних людей того часу. Зокрема, у Переяславському, а згодом у Харківському колегіумах деякий час низку навчальних дисциплін викладав видатний філософ і поет Григорій Сковорода.

У поширенні знань дедалі більш широкі можливості відкривала друкована книга. У ХVІІ ст. видатну роль у книговидавництві відігравала друкарня Києво-Печерської Лаври. Тут друкувалися твори провідних письменників – І. Галятовського, Л.Барановича, І. Гізеля та ін. Друкарня Лаври готувала навчальні посібники, підручники, букварі. Київські видання мали художнє оздоблення, в якому поєднувалися традиції народного декоративного мистецтва з рисами бароко. Цікавим явищем стали «мандрівні» друкарні, які подорожували містами та селами, виконували культурно-просвітницьку роботу і несли «слово» в маси. З метою поширення міжнародних зв'язків в Україні друкувалися книжки для інших країн. Книга «Синопсис» була двічі передрукована (1678, 1680 рр.) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах. Великі друкарні існували також при Чернігівському та Почаївському монастирях. Усього на українських землях у ХVІІ ст. діяло дев'ять українських, три польських і одна єврейська друкарні.

Протягом наступного століття чимало нових друкарень було створено на Лівобережжі та в Південній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі. Велике значення для поширення книжкової справи й освіти загалом стало впровадження у книгодрукуванні «гражданського» шрифту, що значно збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, яка опанувала новий шрифт, виникла у 1764 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Згодом подібні друкарні були створені й у інших містах. Однак поступово українські видання поступалися російським, яких ставало дедалі більше. З одного боку, це безумовно, сприяло поширенню знань серед українського населення, але, з іншого, призвело до занепаду книгодрукування в Україні.

Щодо Правобережної України, Галичини, Буковини та Закарпаття, які знаходилися у складі Польщі та Австрійської імперії, то у цих українських землях умови розвитку освіти українців були значно гіршими, ніж на Гетьманщині. У 1661 було засновано Львівський університет. Однак цей навчальний заклад аж ніяк не можна вважати українським. Навпаки, він, серед іншого, виконував роль полонізації західноукраїнського населення. Таку саму роль відігравали й єзуїтські та уніатські колегії, що діяли у містах Західної України та Правобережжя. З другої половини ХVІІІ ст. тут з’являється декілька гімназій, навчання й виховання в яких також мало пропольське ідеологічне спрямування. Ті родини, які воліли зберегти свою українську (руську) ідентичність, віддавали своїх дітей у братські школи, але останні внаслідок політики полонізації та покатоличення поступово занепадають.